• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Статистичне вивчення впливу на здоров’я населення соціально-економічних факторів

Важливою проблемою соціальної статистики є вивчення впли­ву соціально-економічних факторів та стану навколишнього середовища на здоров’я населення. В європейських країнах з цією метою вже кілька десятиріч регулярно проводяться комплексні дослідження. Результати моніторингу використовуються для розробки та реалізації державної політики в галузі охорони здоров’я і соціального захисту. Певні роботи в цьому напрямку проводяться і в Україні. Розглянемо їх основні принципи, методи та систему показників [6, 28, 42, 45].

Відмінності в стані здоров’я, пов’язані із соціально-еконо­мічними факторами, визначають як відмінності в поширеності або частоті захворювань серед осіб, що мають різний соціально-економічний статус. При цьому найчастіше статус характеризують трьома показниками — професія, рівень освіти, рівень доходів.

Основними джерелами інформації є результати анкетних опитувань, реєстри смертності, реєстри та бази даних про захворюваність, травматизм, інвалідність, бази даних соціальних служб, результати медичних оглядів та ін. Для одержання повніших результатів бажано мати ці дані по кожному індивіду, якщо це не порушує умов конфіденційності. Іноді, коли це неможливо, наприклад при вивченні впливу стану навколишнього середовища на здоров’я населення, проводять аналіз по географічних регіонах або екологічних ознаках: тип середовища (вода, повітря), тип забруднюючої речовини тощо. В таких випадках часто проводять диференціацію не населення за його соціальним статусом, а регіонів за рівнем їх соціально-економічного розвитку.

Важливе значення має вибір системи показників, що характеризують здоров’я населення. За свідченнями спеціалістів, прикладом вдалого рішення є система показників, яка була використана в дослідженнях, проведених в Англії та Уельсі в 1990 р. [17, 18]. Вона складається з чотирьох компонентів здоров’я:

· відчуття наявності хвороби або її відсутності, які визначалися за 16 симптомми;

· психосоціальний дискомфорт або благополуччя (вісім симптомів);

· наявність або відсутність обмежень щодо працездатності;

· відповідність індивідуальних показників здоров’я: артеріального тиску, маси тіла, зросту й параметрів дихальної функції, встановлених медико-біологічними нормами.

На базі цих чотирьох показників був розроблений інтегральний показник.

Відмінності в стані здоров’я відображаються за допомогою як абсолютних, так і відносних показників. Наприклад, це може бути різниця коефіцієнтів смертності найнижчої та найвищої соціальних груп або їх відповідне відношення. Зрозуміло, що при цьому слід брати до уваги характер розподілу, тобто чисельність обох крайніх груп. За необхідності їх об’єднують із сусідніми. Обидва види показників по-своєму є інформативними: відносні показники частіше легше інтерпретувати. Проте, наприклад, переважність на 50 % патології, що рідко зустрічається, може бути менш значущою для громадського здоров’я, ніж переважність на 10 % досить поширеної патології.

Перед аналітичним опрацюванням даних про стан здоров’я різних соціально-економічних груп слід елімінувати вплив таких факторів, як вік, стать, співвідношення сільських та міських жителів тощо (іноді, навіть, етнічний склад).

Останнім часом у дослідженнях використовують такі показники здоров’я, як:

— очікувана тривалість майбутнього життя без непрацездатності;

— очікувана тривалість майбутнього життя без порушень стану здоров’я.

Що стосується такої інтегральної характеристики, як соціальний статус, то тут необхідно розглянути сутність окремих його складових. Рівень освіти, в першу чергу, характеризує можливості доступу особи до інформації, її здатність аналізувати і приймати певні рішення. Водночас рівень доходу зумовлює різні можливості доступу до обмежених обсягів матеріальних благ і послуг. Професійний статус значною мірою поєднує ці дві можливості, а також додає до них додаткові, пов’язані з престижем, привілеями, владою. Зрозуміло, що виявити пріоритети цих трьох складових для кожної конкретної особи далеко не завжди видається можливим.

У деяких випадках ознаці «професія» ставиться у відповідність рангова шкала. При цьому виділяють такі категорії за місцем їх положення на ринку праці:

· службовці вищого рівня, професіонали та роботодавці;

· службовці нижчого рівня;

· кваліфіковані робітники;

· некваліфіковані робітники;

· фермери;

· інші робітники, що мають свою справу.

Проте не між усіма соціальними класами існують чітко встановлені межі. А отже, і така побудова не завжди є «вертикальною»: наприклад, не існує чітких положень стосовно того, що службовці нижчого рівня займають вище місце в системі соціальної стратифікації, ніж кваліфіковані робітники. Оскільки класифікації професій не завжди видається можливим подати у чітко ієрархічному вигляді, в практичних дослідженнях припустимим є приблизний розподіл працівників за професійною ознакою «зверху донизу».

Інший підхід використовують, коли існуюча класифікація професій не може бути представлена у вигляді «вертикальної» структури. Прикладом такої є Міжнародна стандартна класифікація професій:

00—01 — професійні, технічні й пов’язані з ними види діяльності;

02 — адміністративний та управлінський персонал;

03 — клерки і канцелярські службовці;

04 — торгові працівники;

05 — обслуговуючий персонал;

06 — сільськогосподарські та інші робітники;

07—09 — робітники на виробництві, в суміжних галузях, на транспорті, робітники фізичної праці;

10 — військовослужбовці.

Як бачимо, в цьому випадку ознака «професія» вимірюється за номінальною шкалою. Це відповідним чином зумовлює вибір методів аналізу взаємозв’язків.

Ще одним важливим аспектом вивчення впливу соціально-економічних факторів на стан здоров’я населення є визначення його рівня за допомогою самооцінки. Це стосується передусім характеру даних, одержаних у результаті опитувань населення. Відповіді стосовно стану здоров’я, що наводяться респондентами в анкетах, залежать не тільки від об’єктивної наявності відхилень у стані здоров’я, але й від їх суб’єктивного сприймання, наприклад, від діагнозів, встановлених лікарями в минулому, суб’єк­тивної інтерпретації медичних термінів, наведених в анкетах, неможливості згадати про конкретні випадки захворювань, що мали місце раніше, схильності до «стогнання» та ін.

Мета і завдання подібних досліджень визначають основні напрями вивчення стану здоров’я населення та доступності медичних послуг. Цікавими в цьому відношенні є результати вибіркового опитування домогосподарств, проведеного в жовтні 2000 р. вперше в Україні Державним комітетом статистики [45].

Інформація, наведена в бюлетені з питань здоров’я, характеризує суб’єктивну оцінку стану здоров’я членів домогосподарств; рівень доступності для них медичної допомоги, можливості придбання ліків та медичного приладдя; захворюваність за видами хвороб; окремі питання, пов’язані з лікуванням у лікарнях; суб’єк­тивну оцінку впливу на стан здоров’я наслідків Чорнобильської катастрофи; показники народжуваності дітей жінками віком 15 ро­ків і старше; дані щодо тютюнопаління тощо.

Тепер розглянемо основні методи та систему показників для вивчення стану і діяльності мережі охорони здоров’я.

Мережа охорони здоров’я — це структура медичних закладів з відповідними ресурсами, основними з яких є матеріальні, фінансові, трудові та інформаційні.

Статистика вивчає:

1. Стан мережі охорони здоров’я:

— кількість медичних закладів у цілому й по окремих видах;

— профільну та територіальну структуру закладів;

— обсяг ресурсів та їх розподіл у мережі, їх структуру, стан, рух і ефективність використання.

2. Діяльність мережі охорони здоров’я:

— господарську діяльність;

— забезпеченість населення медичними послугами;

— доступність та якість медичних послуг.

Реформування системи охорони здоров’я України вимагає відповідного підходу до виділення ресурсів, їх розподілу й оцінки ефективності використання. Такий підхід полягає в тому, що ресурси мережі охорони здоров’я розглядаються як елементи ринкових відносин.

Ринкова економіка орієнтована на споживача і базується на таких основних принципах:

· різноманітність форм власності на засоби виробництва;

· економічна свобода виробника, власника, робітника та споживача;

· конкуренція між виробниками;

· вільне ціноутворення;

· цілісність ринкового механізму (наявність ринку засобів виробництва, грошового ринку, ринку праці і споживчого ринку);

· обмежена роль держави.

Щодо ринку медичних послуг закони попиту і пропозиції мають певні специфічні особливості^[5]. На відміну від попиту товарів, обсяг яких теоретично не має меж, попит на медичну допомогу обмежений рівнем здоров’я пацієнта. Одночасно ціна як регулятор попиту й пропозиції медичних послуг має тенденцію до постійного зростання. Це зумовлено двома факторами: розвитком медичних послуг, що надаються при складних на сьогодні хворобах та зростаючим віком пацієнтів. Це лягає великим тягарем на економіку навіть високорозвинутих країн. Для багатьох він є непосильним.

У зв’язку з цим метою виробників медичних послуг повинна стати не максимізація прибутку, а досягнення стандартної якості при максимально ефективному використанні фіксованих, обмежених на даний час ресурсів. При цьому до регулюючих функцій держави, зокрема, входить встановлення стандартів якості медичної допомоги, що становить не тільки медичну, а й соціальну проблему.

Важливе місце в системі охорони здоров’я населення країни з ринковою економікою займає страхова медицина. Страхова медицина — це складна та надзвичайно мобільна система товарно-ринкових відносин у галузі охорони здоров’я. Товаром є оплачувана, конкурентоспроможна, гарантована, якісна і достатня за обсягом медична послуга, провокована ризиком для здоров’я. «Покупцем» її може бути держава, група людей (виробничі колек­тиви, заклади й установи різних форм власності), фізичні особи, які знаходяться в умовах такого ризику.

Медичне страхування — це система організаційних та фінансових заходів щодо забезпечення діяльності страхової медицини. Метою страхової медицини й медичного страхування є забезпечення громадянам соціальних гарантій і прав на одержання медичної допомоги за рахунок накопичених коштів при виникненні страхового випадку, а також фінансування профілактичних заходів. Детально принципи та завдання медичного страхування викладені нами в підручнику «Статистика охорони здоров’я [47].

Мережа охорони здоров’я становить структуру закладів з відповідними ресурсами. Тому статистика вивчає кількість, склад, розміщення установ системи охорони здоров’я. Їх групування проводиться відповідно до діючої класифікації. Кількість установ охоро­ни здоров’я визначається в розрізі окремих видів територій за станом на кінець року. Важливою характеристикою установ є потужність.

Потужність амбулаторно-поліклінічних закладів визначається числом відвідувань за зміну. При цьому виділяють нормативну потужність у розрахунку на 10 000 жителів і фактичну як середнє число відвідувань за період. Показник потужності П може бути обчислений за формулами:

або ,

де Н — норматив потужності на 10 000 жителів;

N — чисельність населення;

В — норматив числа лікарських відвідувань на одного жителя за рік;

Д — число днів роботи амбулаторно-поліклінічного закладу за рік;

К — кількість змін роботи амбулаторно-поліклінічного закладу в день.

Що стосується стаціонарних закладів, то відповідним показником їхньої пропускної спроможності є місткість або забезпеченість стаціонарною допомогою. Вона характеризується показниками ліжкового фонду та його використання.

Забезпеченість населення лікарською допомогою вивчають у двох аспектах: поліклінічної (амбулаторної) та стаціонарної допомоги.

Для амбулаторно-поліклінічного закладу основними показниками забезпеченості є чисельність лікарів і число відвідувань як хворими лікаря, так і лікарями хворих на дому. При цьому визначають відношення кількості відвідувань до загальної чисельності населення, а також число зайнятих лікарських посад у середньому на одну поліклініку, амбулаторію, диспансер.

Забезпеченість стаціонарною допомогою визначається в першу чергу кількістю ліжок, чисельністю хворих, що прибули на лікування протягом певного періоду, та числом днів перебування хворого в ліжку.

Матеріально-технічні ресурси (МТР) системи охорони здоров’я значною мірою характеризують спроможність останньої задовольнити потреби населення в медичних послугах необхідного обсягу та якості. До складу МТР входять: будинки, споруди, обладнання, медична апаратура, лікарські препарати, продукти харчування, одяг, м’який інвентар.

Останнім часом у загальному обсязі основних фондів системи охорони здоров’я зростає частка високотехнологічного медичного обладнання й обчислювальної техніки. Це зумовлює значимість статистичного вивчення (особливо для бюджетних установ) розподілу такого обладнання по окремих установах, кількості, структури парку, використання такого обладнання та можливості доступу до нього різних груп населення різних регіонів.

Окреме місце в аналізі МТР займає вивчення ліжкового фонду. Показник обсягу ліжкового фонду характеризує укомплектованість медичних закладів лікарняними ліжками і визначається як загальне число ліжок у лікарняних закладах. Ліжко-день — це день, проведений одним хворим у стаціонарі. Він реєструється в результаті щоденного обліку. Детально ознайомитися з показниками стану та використання ліжкового фонду можна в підручнику «Статистика охорони здоров’я» [47].

Завданням статистичного вивчення трудових ресурсів у мережі охорони здоров’я є аналіз чисельності й структури, розподілу (номенклатура спеціальностей, професійна група, вік, стать, рівень кваліфікації, територія та ін.), динаміки, забезпеченості, підготовки й руху медичних кадрів.

Проблему визначення ефективності охорони здоров’я слід розглядати з таких позицій.

1. Ефективність охорони здоров’я як соціальної системи, яка сприяє розвитку економіки країни шляхом збільшення або збереження трудових ресурсів і підвищення їх якості.

2. Ефективність окремих заходів (проектів, програм) щодо зниження чи попереджування захворюваності, планування сім’ї, поліпшення довкілля та ін.

3. Ефективність використання ресурсів системи.

При вивченні ефективності охорони здоров’я необхідно визначити відповідні критерії та систему показників. Нагадаємо, що критерії — це принцип оцінки ефективності, а показник — модель кількісної характеристики явища. Критерієм ефективності системи охорони здоров’я населення є поліпшення здоров’я населення і збільшення тривалості його життя. Основними аспектами здоров’я вважаються очікувана тривалість життя та його якість.

Серед показників ефективності охорони здоров’я доцільно виділяти такі, що характеризують зовнішній ефект (соціальний та економічний) і внутрішній (медичний). При цьому розуміють, що перший відображає вплив медичних послуг на суспільне виробництво та умови життя людей, а другий — характеризує результати діяльності медичних установ самої галузі.

Схема аналізу ефективності системи охорони здоров’я наведена в табл. 2.4.

Таблиця 2.4

Схема аналізу ефективності системи охорони здоров’я

Соціальний ефект знаходить своє вираження в поліпшенні здоров’я людей, якості й тривалості життя.

Економічний ефект проявляється у збереженні робочого часу, підвищенні продуктивності суспільної праці. Показниками при цьому можуть бути передчасна смерть і відповідні втрати виробленого продукту, число збережених життів у працездатному віці, інвалідність та її динаміка, приріст виробництва продукту за рахунок зменшення витрат робочого часу, витрати на заходи охорони здоров’я у зіставленні з відповідними обсягами наданих послуг.

Медичний ефект характеризується рівнем захворюваності, його динамікою, якістю медичної допомоги тощо.

Оцінка ефективності, пов’язана зі збільшенням тривалості життя населення, зниженням захворюваності та травматизму, передбачає визначення «збереженої праці» і за рахунок цього збіль­шення обсягу ВВП на одного працюючого. Методика визначення економічної ефективності системи охорони здоров’я детальніше викладена в підручнику «Статистика охорони здоров’я» [47].

4.5 Аналіз мережі охорони здоров’я: стан та розвиток, економічна (господарська) діяльність, ефективність та якість медичного обслуговування.

Аналіз діяльності закладів охорони здоров’я та якості медичної допомоги вимагає вивчення її ресурсів у контексті її основної діяльності. Це зумовлює необхідність аналізу діяльності закладів охорони здоров’я та якості медичної допомоги.

Особливо підкреслимо, що система показників, яка розглядається нижче, не тільки займає значне місце в медичній статистиці, а й має велику соціальну значущість. Вона характеризує забезпеченість населення медичними послугами, їх доступність і якість. Врешті це означає рівень людського розвитку суспільства.

Головним методологічним завданням є вибір системи показників та принципу їх узагальнення, тобто одержання певних комплексних оцінок. Система показників може визначатися на основі затверджених форм облікової та звітної документації, наприклад талону амбулаторного пацієнта, медичної картки стаціонарного хворого, звіту лікувально-профілактичного закладу тощо.

Аналіз діяльності закладів охорони здоров’я проводиться диференційовано:

¨ у розрізі окремих видів медичних закладів (амбулаторно-полік­лінічних, стаціонарів, диспансерів, санітарно-епідеміологічних та ін.);

¨ у розрізі окремих служб або профілів (онкологічної, терапевтичної тощо).

Розглянемо систему цих показників.

Показники діяльності амбулаторно-поліклінічних закладів:

· забезпеченість населення амбулаторно-поліклінічною допомогою;

· якість та ефективність медичної допомоги;

· навантаження медичного персоналу;

· матеріально-технічна й клініко-діагностична забезпеченість.

Забезпеченість населення амбулаторно-поліклінічною допомогою характеризується:

· числом лікарняних посад амбулаторно-поліклінічних закладів на 10 000 населення;

· кількістю відвідувань у середньому на одного жителя за рік.

Показниками якості амбулаторно-поліклінічної допомоги є активність відвідувань хворих на дому, якість (точність) діагностики, виконання плану профілактичних заходів, рівень захворюваності, летальності та смертності.

Діяльність стаціонарних закладів характеризується показниками, серед яких слід виділити такі групи:

· забезпеченість населення стаціонарною допомогою;

· навантаження медичного персоналу;

· матеріально-технічна забезпеченість;

· якість стаціонарної допомоги та її ефективність.

Методики обчислення перших трьох груп показників було розглянуто вище в контексті відповідних ресурсів. Що стосується показників якості й ефективності, то основними з них є такі.

1. Результати захворювань — чисельність хворих, що вибули зі стаціонару (виписані плюс померлі). Зіставляються з іншими результатами: кількістю випадків поліпшення стану здоров’я, без змін, погіршання стану здоров’я, летальними випадками.

2. Летальність у стаціонарі — відношення числа хворих, що померли в стаціонарі, до тих, що вибули зі стаціонару.

3. Середня тривалість лікування хворого з даною нозологічною формою захворювання — відношення середнього числа ліжко-днів, проведених виписаними хворими з даною нозологією, до чисельності хворих з такою нозологією, котрі були виписані.

Що стосується визначення якості медичної допомоги, то для цього існують різні підходи [47]. Їх метою є одержання узагальнюючих, інтегральних оцінок, які відображали б рівень організації, науково-технічного забезпечення, спеціалізації всього лікувально-діагностичного процесу, рівень кваліфікації персоналу та дотримання ним правил медичної етики.

У загальному випадку під якістю медичної допомоги розуміють рівень її відповідності потребам пацієнта з урахуванням сучасних можливостей медичної науки та практики і за умови ефективного використання наявних ресурсів. При цьому виділяють такі складові якості:

· умови надання медичної допомоги;

· відповідність набору лікувально-діагностичних процедур стану здоров’я конкретного хворго;

· співвідношення фактично досягнутих результатів із запланованими (очікуваними). Сюди можуть бути віднесені динаміка стану здоров’я окремого пацієнта, результати лікування всіх хворих за звітний період, окремі показники стану здоров’я певного регіону.

Нагадаємо, що в умовах ринкової економіки пацієнт — це клієнт, який платить за надану йому медичну послугу. Одразу, як і у випадку ринку будь-яких послуг, логічно постають питання про потреби (запити) клієнта та ступінь задоволення цих потреб. Підкреслимо, що ступінь задоволення оцінює як сам пацієнт, так і лікар. В останньому випадку мається на увазі не тільки конкретна особа, котра проводила лікування, а й спеціаліст у загальному розумінні, скажімо, група незалежних експертів. Ступінь задоволення пацієнта наданою медичною послугою залежить від багатьох факторів (у тому числі від суб’єктивних), наприклад від особливості характеру, віку, статі, рівня освіченості та культури, загального стану здоров’я, матеріального рівня тощо. У цьому плані значну роль можуть відіграти спеціально організовані статистичні спостереження.

Термінологічний словник

Захворюваність — ступінь поширеності всіх хвороб, разом узятих (або кожної окремо) серед населення в цілому (або по його окремих групах).

Захворюваність загальна (хворобливість) — сукупність усіх хвороб серед населення, що вперше виявлені в поточному році, а також виявлених у попередні роки, але з приводу яких хворі звернулися по медичну допомогу в поточному році.

Захворюваність первинна — сукупність раніше не зареєстрованих, а вперше в поточному році виявлених серед населення захворювань.

Захворювання — будь-яке суб’єктивне чи об’єктивне відхилення від стану фізичного чи психічного благополуччя, що викликане хворобою, травмою чи ушкодженням; індивідуальний прояв хвороби у хворої людини.

Здоров’я населення — умовне статистичне поняття, яке досить повно характеризується комплексом показників: демографічних, фізичного розвитку, захворюваності, інвалідності, частоти донозологічних станів.

Нозологічна форма — окремий клас (елемент класифікації) хвороб.

Поширеність — число випадків певного захворювання в конкретній групі населення на певний момент часу. Якщо вивчається період часу, то використовують показник поширеності за період.

Сигмальні оцінки — оцінки, що визначаються межами інтервалів, які є кратними величині (М ± s).

Ураженість патологічна — факти патологічного стану населення, виявлені під час медичних оглядів.

Хвороба — специфічна реакція організму на вплив хвороботворного чинника.

Клініко-статистичні групи — групи пацієнтів, якісно однорідні за клінічними й статистичними характеристиками.

Мережа системи охорони здоров’я — структура медичних закладів із відповідними ресурсами: матеріальними, фінансовими, трудовими та інформаційними.

Модель кінцевих результатів — система комплексних оцінок діяльності медичних закладів. Базується на порівнянні фактично досягнутих значень з нормативними. Відповідні шкали встановлюються шляхом експертних оцінок.

Завдання для самоконтролю

1. Яка система показників здоров’я населення, основні групи та їх взаємозв’язок?

2. Наведіть систему демографічних показників, формули, особливості використання.

3. Поясніть терміни «захворюваність», «хвороба», «ураженість», «поширеність», «хворобливість».

4. Назвіть джерела інформації про стан здоров’я населення.

5. Назвіть основні фактори, які визначають доступність медичної допомоги.

6. Дайте визначення поняття «інвалідність».

7. Що вивчає статистика мережі охорони здоров’я?

8. Назвіть засади ринкової економіки в контексті системи охорони здоров’я.

9. Яка суть клініко-статистичних груп, принципи їх виділення?

10. Що таке система показників матеріально-технічної бази мережі охорони здоров’я?

11. Яка суть соціального, економічного та медичного ефектів?

12. Наведіть систему показників діяльності закладів охорони здоров’я.

13. Середньорічна чисельність населення міста становила 100 тис. осіб. За рік зареєстровано 120 тис. усіх захворювань, у тому числі 80 тис. зареєстрованих у даному році вперше. Визначити показники захворюваності населення міста.

Читайте також:

1. Cтатистичне вивчення причин розлучень.
2. I визначення впливу окремих факторів
3. II. Мета вивчення курсу.
4. IV. Вивчення нового матеріалу – 20 хв.
5. IV. Вивчення нового матеріалу.
6. IV. Вивчення нового матеріалу.
7. IІІ. Вивченняння нового навчального матеріалу.
8. V. Вивчення нового матеріалу.
9. А. Заходи, які направлені на охорону навколишнього середовища та здоров’я населення.
10. Авілум – “син чоловіка” – повноправна людина, охороні його життя, здоров’я, захисту його майнових інтересів присвячена значна частина законника.
11. Адаптація до абіотичних факторів середовища.
12. Адаптація організму до зовнішніх факторів середовища.

Переглядів: 2285