• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

НОРМА - ГОЛОВНА ДІЙОВА ОСОБА

Культура мови і час

Автори: С. Я. Єрмоленко, С. П. Бибик, Н. М. Сологуб, Г. М. Сюта, С. Г. Чемеркін

Рецензенти: акад. АПН України, д-р філол. наук, нроф. Л. І. Мацько (Київський національний педагогічний універси­тет ім. М. П. Драгоманова), д-р філол. наук, доц. Л. В. Стру-ганець (Тернопільський національний педагогічний універси­тет ім. Володимира Гнатюка)

Редактор Т. М. Коліна

Довідникз культури мови: [Посібник] / С. Я. Єрмо-Д58 ленко, С. П. Бибик, Н. М. Сологуб та ін.; За ред. С. Я. Єр­моленко. — К.: Вища шк., 2005. — 399 с. ISBN 966-642-246-8

У довіднику висвітлено сучасний зміст поняття «культура мови», наголошено на значенні культури мови для утвердження літератур­ного стандарту національної мови. Наведено конкретні випадки слововживання, труднощів граматики та правопису, правильного вживання великої та малої літер, написання імен і прізвищ, пунк­туації в ділових паперах, запропоновано зразки офіційних вітань та російсько-український словник книжних і розмовних висловів, перелік слів, у наголошуванні яких найчастіше трапляються по­милки.

Для студентів, викладачів. Буде корисним для широкого кола читачів, які бажають удосконалити своє спілкування літератур­ною мовою.

УДК 811.161.2(035) ББК 81.2-4(4Укр)я2

© С. Я. Єрмоленко, С. П. Бибик,

Н. М. Сологуб, Г. М. Сюта,
ISBN 966-642-246-8 С. Г. Чемеркін, 2005

культурою мови насамперед по­в'язують уміння правильно говорити й писати, вимовляти й наголошувати слова, дотримуватися лексичних і граматичних норм літературної мови, добирати такі мовно-виразові засоби, які відповідають меті й обставинам спілкування. Найважли­віше завдання культури мови г- послідовно утверджувати норми літературної мови, оберігати й плекати літературний стандарт.

Як формується літературний стандарт, або своєрідний ідеал національної мови? Потрібен тривалий час, життя не одного покоління, щоб у суспільстві витворилася соціальне престижна форма мовного спілкування, відшліфована, вигранувана май­страми слова, естетично довершена літературна мова, яка у свідомості представників національної культури постає як зразкова, ідеальна.

Літературна мова — мова освіти, науки, культури, держав­них інституцій. Функціонуванням у цих сферах і забезпе­чується соціальний престиж мови. Як суспільне явище літе­ратурна мова уособлює цілісність нації, консолідує її, вико­нує роль ланки, що з'єднує покоління між собою, збирає і зберігає інтелектуальні надбання нації. Виникнувши в пи­семній формі, літературна мова поширює свої норми й на усне спілкування. І писемна, й усна форми специфічно реалі­зують на практиці обов'язкові літературні норми.

У кожного народу в різний історичний період існувало своє поняття про взірцеву, культурну мову. Парадоксом нашого часу є той факт, що мову І. Котляревського, з якої почи­нається історія нової української літературної мови, дехто називає суржиком, тобто мовою, в якій поєдналися структурні елементи української та російської мов. Насправді мова Кот­ляревського засвідчила тогочасну писемно-літературну прак­тику з її структурними й стилістичними нормами, до яких не можна підходити з міркою сучасних літературних норм. Мова «Енеїди» та «Наталки Полтавки» не лише увібрала в себе народнорозмовний словник, фразеологію, а й передала усі відтінки українського гумору і в легкій жартівливій формі зафіксувала ідею самобутності українського народу, який в умовах духовного натиску «сусідів» мав зберегти «імення, мову, віру, вид» серед європейських народів. Розуміння цієї ідеї розкриває перед сучасним читачем неперевершене зна­чення мовної творчості І. Котляревського: адже письменник звернувся до народних джерел мови — фольклорних, роз­мовних, книжних, утверджуючи національно-мовну свідомість українців.

Коли говоримо про нову літературну мову, поряд ставимо два імені — Котляревського і Шевченка. У дидактичній прак­тиці усталилося досить умовне розрізнення: Котляревського називають засновником, а Шевченка — основоположником но­вої літературної мови. Насправді обидва письменники утвер­джували здатність народнорозмовної мови бути виразником інтелектуальних і естетичних ідеалів нації. Для літературної мови як суспільного явища характерні такі ознаки: а) повно­та/неповнота соціальної парадигми; б) стабільність літератур­них норм; в) постійна взаємодія з іншими різновидами націо­нальної мови — територіальними й соціальними діалектами.

Про повноту соціальної парадигми української мови ще на початку XX ст. писав М. Грушевський: «У теперішніх часах, коли не стало старих універсальних культурних мов, і кожна народність на своїй мові старається розвинути куль­турну роботу, потрібну для задоволення своїх культурних потреб, і на своїй мові мати весь культурний запас, потрібний для життя й розвою суспільності, — ця культура мови стає питанням життя і смерті, «бути чи не бути» національного існування»¹.

Показово, що для М. Грушевського в період боротьби за використання української мови в університетах звичним було словосполучення культура мови, значення якого цілком відмінне від сучасного слововжитку, пор. у згаданій статті:

¹ Михайло Грушевський. Справа українських катедр і наші нау коні потреби // Літ.-наук. вісн. - 1907. - Т. XXXVII. - С. 216.

«Одним же з основних питань з становища тої культури мови і повноти національного культурного життя являється справа вищої науки на даній мові»¹.

Наведені контексти засвідчують таке значення словоспо­лучення культура мови', використання національної мови в усіх суспільних сферах життя нації, зокрема у сфері культу­ри, освіти. З погляду сучасного розуміння йдеться про суспільні функції національної мови, про повноту її соціаль­ної парадигми. Вислів культура мови використовувався у значенні, якому відповідає сучасне поняття літературна мова. Взагалі кінець XIX - - початок XX ст. був часом мовних дискусій не лише щодо розширення сфери функціонування української мови, а й щодо вироблення єдиних літературних норм.

Створення літературної мови — тривалий і складний про­цес, в якому бере участь освічена частина суспільства, вироб­ляючи свідоме ставлення до національної мови і культури. О. Потебня писав: «В організованому суспільстві з серйоз­ним ставленням до літератури складається й щодо писемної мови громадська совість, чуття користі, міри і краси, які одна­ково зв'язують письменника і читача»².

Інтелектуальне життя нації не можна уявити без існування поліфункціональної літературної мови. Ідеї, що були ви­словлені українськими мислителями, творцями інтелектуаль­них скарбів народу щодо єдиної літературної мови, не зава­дить нагадати й нині. Йдеться, зокрема, про основу літератур­ної мови. Нерідко можна почути запитання: «Яка говірка найближча до літературної мови?» Поширене твердження про полтавсько-київський діалект як основу української літера­турної мови. Але ж для наших сучасників змінилися й самі території, позначені колись прикметником полтавсько-київ­ський, і самі діалектні ознаки, характерні для носіїв сучасних говірок. Нині йдеться про середньонаддніпрянську, чи півден­но-східну діалектну основу літературної мови, що її обстою­вав І. Франко, основу «того типу, яким мусить явитися вироб­лена літературна мова всіх українців. Уже хоч би тому, що та мова на величезному просторі від Харкова до Кам'янця-Подільського виявляла таку однорідність, такий брак різкіших відмін, який вповні відповідав українському національному типові, також «вимішаному» і вирівняному в цілій масі, як

¹ Михайло Грушевський. Справа українських катедр і наші наукові
потреби. - С. 217.

² Потебня О. Естетика і поетика слова. — К., 1985. — С. 171 —
172.

мало котрий подібний тип у світі. І от кожний, галичанин чи українець, хто бажає друкованим словом промовити до най­більшої маси українського народу, мусить уживати мови тої найбільшої маси, а до того мови, виробленої найбільшим чис­лом талановитих та популярних письменників»¹.

У дослідженнях з історії української літературної мови натрапляємо на два термінологічні поняття, які фактично відображують різну оцінку, різні погляди на те саме явище: полтавсько-київський діалект або середньонаддніпрянські го­вори як "основа сучасної літературної мови. Друге поняття заступило в сучасному мовознавстві поширене в 50-х роках XX ст. перше поняття. Ця зміна не випадкова: вона пов'яза­на з усвідомленням ширшої інтеграційної основи сучасної літературної мови, з тим фактом, що норми сучасної мови грунтуються на взаємодії усіх діалектів та на інтеграційних процесах в організмі національної мови.

Якщо орфоепічні, акцентуаційні, здебільшого граматичні норми сучасної літературної мови вибудовані на середньо-наддніпрянській мовній практиці, то лексичні є синтезом південно-західної та південно-східної мовно-літературної і говіркової традицій. Інтеграційні процеси у динамічній сис­темі лексичної норми сучасної української мови надто ви­разно виявилися в другій половині XX ст. Це можна бачити в тогочасних лексикографічних джерелах, у культуромовних рекомендаціях, в яких узвичаєння двох народнорозмовних традицій відбувається через стилістичне оцінювання відповід­них паралельних висловів (пор. чинити — діяти, одержу­вати — отримувати, чекати — ждати, лічити — рахува­ти та ін.). З погляду діалектних джерел слова і граматичні форми на зразок совісти — совісті, в хату — до хати, од рук — від рук тощо сприймаються як свої або чужі для мовців, які сформували свої мовні норми в конкретному терито­ріальному оточенні, а з погляду народнорозмовної основи літе­ратурної мови, а також у контексті лексико-граматичних оз­нак національної мови вони виявляються специфічно україн­ськими і становлять характеристичну рису української мови в її об'ємному часово-просторовому вимірі.

Безумовно, жодних підстав не мають ті, хто говорить про полтавсько-київський шовінізм у нормуванні літературної мови або про те, що загальнонародної мови не існує: є начеб­то мова слобожанська, мова волинян, галичан, подолян, пол­тавців тощо. Якщо дотримуватися такої думки, то не варто визнавати факт існування єдиної національної мови, тобто

¹ Франка І. Зібр. творів: У 50 т. - К., 1986. - Т. 37. - С. 206.

мови української нації. Тим часом поняття національної мови (національних мов) широко використовується в науковій термінології і має не тільки суспільний, а й власне лінгвістич­ний зміст.

Українська національна мова об'єднує територіальні, со­ціальні говори, фольклорний наддіалектний різновид і вищу форму національної мови — її літературний різновид.

Літературна форма (різновид) національної мови має свої норми. Поняття літературних норм не збігається з поняттям норм національної мови, хоч між ними існують характерні типи співвіднесеності, що залежать від рівня абстрагованості й від мовної свідомості, комунікативної компетенції носіїв мови. До норм національної мови закономірно входять і літе­ратурні норми, навколо яких упродовж десятиліть (очевид­но, й століть) триває суперечка про шляхи їх розвитку. У цій суперечці з'являються такі поняття, точніше, оцінки мови, як її європейськість чи народність (простонародність), зро­зумілість чи незрозумілість, інтелектуальність чи примітив­ність, архаїчність чи модерність тощо. За такими характе­ристиками насамперед проступає суб'єктивна оцінка того, хто висловлює думку про мову. Ця думка залежить від багатьох чинників: якою мовою виховувалася людина, якою мовою здо­бувала освіту, які були мовно-літературні стандарти в її мовній практиці, яка сфера мовної діяльності превалювала. Інакше кажучи, соціальний, професійний, культурологічний рівні визна­чають ставлення мовця до літературного стандарту.

Нерідко ми стаємо свідками поширеного мовного нігілізму, вираженого у змісті фрази: «Яка різниця, як говориш!» Ви­являється, різниця є, та ще й неабияка. За недбалою мовою, пересипаною вульгарними словами, жаргонізмами, перекру­ченими, ненормативними граматичними формами, неоковир­ними реченнями, постає образ некультурної, неінтелігентної людини, не здатної творчо мислити, порозумітися з іншими людьми, приваблювати співрозмовників можливостями мов­ного самовираження. Нас захоплює мова людини (не обо­в'язково оратора), в якій пульсує думка, втілена в досконалу форму, коли емоції знаходять вихід у фразеологічних зворо­тах, у лексичному багатстві, стилістичній грі словом, інтонацій­ному відтінюванні фрази. Про таку мову кажемо: «Яка гар­на (багата, емоційна) мова! Як заворожує слово! Який чудо­вий оповідач (співрозмовник)!» та ін. Такої оцінки заслуговує мова людей, що досконало володіють культурою мови, мають чуття слова як писемно-книжного, так і усно-розмовного, на­родного. У різних ситуаціях відзначаємо існування гармонії між культурою мови й загальною культурою людини.

Мову людина пізнає впродовж усього життя й шліфує своє слово в постійній взаємодії усної і писемної комунікації. Освіченість, зокрема й мовно-культурна, означає вироблення в кожного постійної потреби вдосконалювати власну літера­турну мову, шліфувати вимову, збагачувати словник, активно використовувати граматичну стилістику. Правильність на шкалі культуромовних цінностей доповнюється доцільністю, розширенням загальнокультурних потреб особистості.

До ортологічної опозиції «правильно — неправильно», за­стосовуваної до одиниць усіх мовних рівнів, додаються нор­ми мовного етикету, реалізовані в структурах, що розташову­ються в межах опозицій «пристойно — непристойно», «ко­ректно — некоректно», а також риторичні структури в межах опозиції «виразно — невиразно», пов'язані з естетичним спри­йманням мови.

НОРМА - ГОЛОВНА ДІЙОВА ОСОБА

культури мови

цінка «гарна мова» завжди су­б'єктивна, проте в суспільстві виробляються й об'єктивні кри­терії оцінювання зразкової літературної мови. Вони ґрунту­ються на врахуванні ситуативної відповідності висловлювання, співвіднесеності висловленого з функціонально-стильовими різновидами літературної мови тощо. Мовно-культурна діяль­ність не обходиться, звичайно, без дискусій, суперечок щодо конкретного слововживання чи вибору тієї чи тієї норматив­ної форми. При цьому головну роль відіграють мовні смаки, різне розуміння поняття «мовні традиції». Інколи практичні поради суперечать проголошуваним теоретичним положенням, але саме так пробиває собі дорогу рухлива, динамічна норма як головна дійова особа культури мови.

Друга половина XX ст. характеризується постійною ува­гою дослідників до теорії динамічної норми, започаткованої ще у 30-х роках у працях учених, які працювали в Празько­му лінгвістичному гуртку.

Визначення мовної норми випливає з розуміння, тлума­чення мови як системи та реалізації цієї системи в мовній діяльності. Б. Гавранек визначав норму як сукупність регу­лярно вживаних мовних засобів, що їх використовують мовці у своїй суспільній практиці. У працях із загального мово-

знавства (Єльмслев, Косеріу) мовна норма розглядається як абстракція щодо конкретного мововиявлення — узусу, як си­стема обов'язкових реалізацій, прийнятих у певному суспіль­стві. З одного боку, норму розглядають як явище позамовне (суспільство «домовляється» про таку чи таку норму), з дру­гого - - наголошують на внутрішньо-структурній природі мовної норми. Існує постійний зв'язок між узусом (колек­тивною мовою, що складається з індивідуальних мовних прак­тик) і нормою, яка регламентує, скеровує функціонування мовних одиниць і водночас сама підлягає дії законів мовної системи (структури).

Найвищий ступінь абстракції має структура, відображена у вигляді схеми можливих реалізацій мовних одиниць, мен­ший ступінь означає мовну норму; мовна діяльність стано­вить ту сферу, де відбувається рух, зміна, поява мовних інно­вацій. Це конкретні писемні й усні тексти. Створюючи їх, мовці, по-перше, послуговуються наявними в мові одиницями, характерними граматичними моделями, усталеними значен­нями слів, по-друге, в їхній мові з'являються потенційно мож­ливі форми, передбачені структурою мови, та оказіоналіз-ми — слова, що виникають лише для конкретної ситуації спіл­кування. І потенціалізми, й оказіоналізми існують завдяки системі мови.

Узвичаєння їх в узусі, колективне сприйняття — шлях до нормалізації цих виразових засобів.

Отже, система (структура) мови пов'язана з мовною діяль­ністю через норму, що можна передати такою схемою:

Система (структура) мови

Норма

Мова (мовна діяльність)

Теоретичне розрізнення мовної системи і мови, проміжне місце між якими посідає норма, має спиратися на таку тер­мінологію, яка не суперечить звичному слововжитку природ­ної мови і випливає з конкретної лексичної сполучуваності, навіть тоді, коли йдеться про використання в термінологічно­му значенні загальновживаних слів. Мовою ми розмовляємо і пишемо. Мова існує для нас у звукових і зорових відчуттях. Мовна діяльність — це і є наша реальна мова. Варто наго­лосити, що в останні десятиліття відбулося витіснення термі-

на мова зі шкільної і частково з наукової сфери вжитку. В шкільних підручниках, посібниках цей термін залишається тільки на обкладинках книжок, а в конкретних текстах ужи­вається слово-поняття мовлення як механічний переклад ро­сійського речь. Справді, російська мова виокремлює два тер­міни — язик і речь. За першим усталилося значення «мовна система», за другим — «реалізація мовної системи». Через омонімічність слова язик ширшу сполучуваність у російській мові має слово речь. Ним послуговуються в шкільній прак­тиці, його використовують як термін для означення реальних конкретних текстів. Без урахування лексичної норми україн­ської мови таке протиставлення було механічно перенесене в українську термінологію. В українській мові слово мова має свої традиції сполучуваності і вживання. Контексти його вживання, як і відповідна сполучуваність, значно ширші, тоб­то його зміст включає зміст обох російських слів-термінів. Тому не можна механічно перекладати російське речь україн­ським мовлення, підводячи під такий переклад теоретичне під­ґрунтя.

Виокремлювати мовну систему і реалізацію цієї системи, безумовно, треба: поняття мовної системи втілене в лінгвіс­тичній термінології, без якої важко зрозуміти механізм мови. Проте можна знати терміни мовознавства, формулювати пра­вила і не вміти висловити думку, скласти зв'язний текст, тому потрібно вивчати мову в єдності системи та її реалізації, не протиставляючи ці два явища. Штучне запровадження термінів мовлення і мовленнєвий у шкільну практику не сприяє розвитку мови учнів і не допомагає досягти бажаних успіхів у комунікативній сфері. А поширення в лінгвістичній термінології слова мовлення не відповідає лексичній нормі української мови. До речі, не лише наукові тексти, а й по­сібники рясніють висловами на зразок ділове мовлення, по­етичне мовлення та ін., які механічно калькують природні для російської мови деловая речь, позтическая речь. При­родними для української мови є слововживання ділова мова, поетична мова. Саме така сполучуваність, відображаючи тра­диції слововживання, є нормативною і відповідає системі ук­раїнської мови.

Співвіднесеність понять система мови {мовна систе­ма), норма, мова можна схематично зобразити у вигляді кіл, що відображають різний ступінь їх абстрагованості (див. схему):

1) зовнішнє, найбільше коло — це реальна мова, яку ми безпосередньо сприймаємо; 2) всередині мови як діяльності окреслюється коло норми; 3) у колі мовної норми окреслено

систему мови (структурні відношення). Залежно від погляду на ієрархічні від­ношення названих понять можна розглядати норму або як ширше, або як вужче по­няття, ніж система мови. Ширше тому, що норма має більше диференційних оз­нак, ніж абстрактна система, але водночас вужче, оскіль­ки в системі закладена реа­лізація різних можливостей, а норма обмежена загаль­ноприйнятим сприйманням, оцінкою правильності/непра­вильності вислову, форми тощо.

Норма регламентує часові, територіальні реалізації мовної системи. Соціолінгвістична природа мовної норми визначає її динаміку: з ужитку виходять застарілі елементи, з'явля­ються новотвори. Чи не найкраще передає сутність мовної норми термін динамічна стабільність. Динамізм передба­чає існування варіантів — часових, територіальних, функціо­нально-стильових, експресивно-стильових та інших, що забез­печують різні ситуативні потреби спілкування. Психологічні, соціальні, історичні, культурні чинники впливають на норму­вання одиниць різних мовних рівнів. Фонологічні норми зав­дяки порівняно невеликій кількості структурних одиниць мають окреслену, визначену кількість правил. Лексичні нор­ми через відкритий характер лексико-семантичної системи важко піддаються інвентаризації. Мовна практика щоразу ставить нові питання вибору, потребує кодифікації тієї чи тієї норми слововживання.

культура, мови І пуризм

.асто мовці сприймають рекомен­дації з культури мови як заборону, обмеження, стримування природного в індивідуальному слововживанні вільного вибо­ру слів, конструкцій, фразеологічних зворотів. У зв'язку з Цим варто розрізняти пуризм і культуру мови.

Пуризмом (від лат. purus — чистий) називають прагнення очистити мову від іншомовних слів, замінивши їх назвами, утвореними на ґрунті лексичних засобів і словотвірних мож-

ливостей власної мови. Пуристичні тенденції виявляються також у ставленні до висловів уснорозмовної практики, в уникненні в літературній нормованій мові діалектних слів (соціальних жаргонізмів, локальних найменувань). У різних сферах мовної комунікації і в різні періоди функціонування літературної мови дія пуристичних тенденцій буде неоднако­вою. З ними не слід ототожнювати притаманне всім куль­турним народам бажання мати взірцеву літературну мову, шліфувати її, не допустити в спілкуванні мовних покручів і нашвидкуруч сформульованих висловів.

Нині нерідко звучать вислови нестандартна мова, слов­ники нестандартної лексики. Який зміст укладають у ці поняття? Це ненормативна мова, відмінна від рекомендова­них у словниках, граматиках зразків висловлювання. Вона поширена в певних соціальних колах, тобто це різні жаргони, сленг, арго. Кожний із соціальних різновидів має свою систе­му, відмінну від системи літературної мови. Жаргон своєю експресивною природою нібито протиставляється літературній мові. Насправді в літературній мові є найрізноманітніші за­соби вираження експресивності, зокрема й зниженої розмовної. Варто лише придивитися до стилістичних ремарок у загально-мовному словнику. Вони дають змогу мовцеві урізноманіт­нювати засоби спілкування, реагувати на конкретні прагма­тичні настанови комунікації. Отже, культура мови не сумісна з явищем жаргонізації спілкування. Захоплення досліджен­ням жаргону і мода на нього в сучасних художніх текстах свідчать про тимчасовий вибух зацікавлення раніше забо­роненими темами та їхнім словесним вираженням.

Розглядаючи питання відмінності між писемною й усною мовою, Л. Булаховський наводить висловлювання відомого французького мовознавця А. Мейє: «Пишеться багато таких слів, які зовсім незвичайні в розмові; говориться багато таких, що їх не наважуються вживати на письмі»¹. На жаль, у сучас­них художніх текстах такого стримувального правила немає. Тому й наповнюються твори жаргонними, зниженими худож­ньо-розмовними висловами. У такому контексті важко гово­рити про культивування високих зразків літературної мови. Адже саме літературна мова забезпечує передавання від по­коління до покоління багатства людської думки, результатів пізнання світу. Разом зі знаннями, втіленими в досконалу мов­ну форму, передаються й мовно-етичні норми народу. У став­ленні до літературної мови так само відображується мораль-

не здоров'я суспільства. У нашій художній літературі зникли взірцеві тексти як джерело вивчення літературної мови. Дібра­ти такий текст для диктанту, перекладу, будь-якої письмової вправи вчителеві не легко, оскільки між художньою розмов­ністю та досконалими естетичними зразками класичної літе­ратури спостерігаються помітні розбіжності.

Завжди актуальними є питання культури як писемної, так і усної мови. Про культуру усної мови ми згадуємо переважно у зв'язку з правилами вимови й наголошування слів. А втім, культура усного спілкування має свої закони. Традиції усного літературного спілкування тісно пов'язані з народознавством, але водночас вони віддзеркалюють сучасні потреби розвитку національної культури в контексті міжкультурної комунікації. Книжна, набута мудрість без опертя на народнорозмовні тра­диції мертва. Тому такими актуальними є міркування Сокра-та про винахідника письмен Тевта. Він відкрив єгипетському цареві різні науки й дуже вихвалявся тим, що цар тепер во­лодіє засобом для пам'яті та мудрості. Однак відповідь царя про значення письмен була несподіваною: «У душі тих, хто вивчив письмена, вони вселять безпам'ятність, тому що їхня пам'ять буде позбавлена вправ: пригадувати почнуть повер­хово, зовні, довіряючись письму, за сторонніми знаками, а не зсередини, самі собою. Отже, ти винайшов засіб не для пам'я­ті, а для пригадування. Ти даєш учням уявну, а не справжню мудрість. Вони в тебе будуть багато знати з чуток, без навчан­ня, і здаватимуться багатознаючими, залишаючись переважно неуками, людьми, важкими для спілкування, вони стануть наду­мано мудрими замість мудрих» *. У цьому міркуванні підкрес­люється не лише значення усної пам'яті народу, зафіксованої в народній творчості, в коді народної говірки, а й настанова в навчанні на живе спілкування, засвоєння мови не як фор­мальної алгоритмізованої системи, а як живої думки, що на­роджується разом із словом.

культура мови

Читайте також:

1. А-нормальна, Б-Х-подібна, В-О-подібна.
2. Або зі зберігання інформації та забезпечення доступу до неї, за умови, що ця особа не могла знати про незаконність розповсюдження інформації.
3. Аналіз відхилень від нормативів та їх впливу на прибуток
4. Асимптотична нормальність й ЦПТ
5. Аудит розрахунків із підзвітними особами.
6. Аудиторська фірма — юридична особа, створена відповідно до законодавства, яка здійснює виключно аудиторську діяльність.
7. Багатомірність і сутність культури виявляється в її основних функціях: соціальній (гуманістичній), пізнавальній, аксиологічній, семіотичній, нормативній.
8. Безпечних умов праці, здорового способу життя та нормального
9. Біохімічна ОБГРУНТУВАННЯ МЕТОДИКИ занять фізичною культурою і спортом з особами різного віку та статі
10. Будинків іспоруді забезпечення нормальних умов їх будівництва й експлуатації
11. Бухгалтерский учет. Его виды. Нормативное регулирование
12. в нормальном сечении

Переглядів: 466