• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Ібн-Сіна 5 страница

Тема 18

Матеріалістичне розуміння історії

Культура (лат. — обробка, освіта, розвиток) як компонент суспільно-економічної формації є специфічним способом орга­нізації і розвитку людської життєдіяльності, представленим у продуктах матеріальної і духовної праці, у системі соціальних норм і установ, у матеріальних і духовних цінностях, сукуп­ності відносин людей до природи, до самих себе і між собою.

Категорія "культура" фіксує як загальну відмінність життя і діяльності людей від їх біологічних форм життя (культура од­нозначно соціальна), так і якісну своєрідність історично кон­кретних форм цієї життєдіяльності на різних етапах су­спільного розвитку в межах певних історичних епох (розрізня­ють культуру Античності, Відродження, Нового часу та ін.); етнічних спільнот (українська, російська, французька культу­ра тощо); особливостей свідомості і поведінки людей (культура праці, культура побуту, харчування, виробництва, культура управління тощо).

У своєму матеріальному виявленні культура є частиною ба­зису, у духовному — надбудови. Вона визначається базисом і надбудовою і здійснює на них зворотний вплив, сприяє їх роз­виткові. Світ культури — це світ цінностей, створених людь­ми, і сам процес виробництва цінностей: матеріальних (зна­ряддя праці, житло, предмети повсякденного побуту, одяг, за-собизв'язку,транспортутаін.)ідуховних (пізнання, виховання і освіта, політичні, правові, моральні, естетичні, релігійні, філософські, наука). Розмежування матеріальної і духовної культури функціональне, тому що предмети матеріальної культури є реалізацією ідей і теорій, матеріалізацією знання, а духовна культура об'єктивується за допомогою матеріальних засобів.

Будь-який об'єкт культури — це єдність матеріального і ду­ховного. Наприклад, здавна людина мріяла про те, щоб вивес­ти рослини, які б мали найкорисніші для неї властивості. Саме до цієї мети прагнули вчені, коли схрещували рослини і терп­ляче змінювали генетичні матеріали, створювали нові поліп­шені сорти. За допомогою біотехнологій вдавалося змінювати в сортах смак, колір, запах і вміст вітамінів. Завдяки їх методам вдалося зробити так, щоб помідори не так швидко ставали

м'якими, ягоди повільніше псувалися, а виноград був без кіс­точок. І все це без застосування шкідливих хімікатів!

Отже, економіка, матеріальне виробництво, базис і надбу­дова детермінують основні параметри культури. Однак творить культуру людина. Вона формує предметний світ культури й одночасно виробляє саму себе як суспільну істоту та як ціліс­ний універсальний продукт суспільства. Культура — це все людське, що є в людині.

Кожній суспільно-економічній формації притаманний свій тип культури. Однак це не означає розриву в розвитку культу­ри, знищення старої культури, відмови від культурної спад­щини і традицій. Законом розвитку культури є спадкоємність, яка визначає не тільки активне використання новими поколін­нями попередньої культури, а і її вплив на формування культу­ри майбутніх поколінь. На жаль, відомо чимало прикладів, коли у роки докорінних суспільних перетворень та зміни су­спільно-економічних формацій знищувалися об'єкти і предме­ти культури на тій підставі, що вони нібито служили поперед­ньому політичному ладу. Так було в колишньому Радянському Союзі при його становленні в 20-х роках і розпаді в 90-х роках XX ст., у Китаї під час так званої культурної революції 60-х ро­ків XX ст., у деяких інших країнах. Наслідки такого суб'єк­тивістського, волюнтаристського заперечення культури мину­лих епох не подолані там і досі. Багато тих втрат виявилися невідновними. Руйнування культурної спадщини триває і сьо­годні, на початку XXI ст. Так, незважаючи на протести світо­вої громадськості та ООН, у 2001 р. за рішенням уряду талібів було знищено прекрасний твір світової культури — буддійську скульптуру в Афганістані. Між тим об'єктивні закономірності розвитку культури свідчать, що, навпаки, необхідне бережли­ве і турботливе ставлення до культури минулого як основи культурного прогресу.

У зв'язку з цим соціальна філософія має вирішувати і таку актуальну сьогодні проблему, як взаємодія культур. Справа в тому, що різноманітність культур — об'єктивна реальність. У суспільній свідомості до неї склалося двоїсте ставлення: як до єдиної світової культури у всьому її розмаїтті, і як до несуміс­ного набору локальних, регіональних, національних, етнічних

Тема 18

культур, кожна з яких стимулюється своїми принципами і не­здатна до взаємодії з іншими культурами.

Матеріалістична соціальна філософія обґрунтовує істин­ність першої позиції: світова культура єдина у своїй різнома­нітності, її основами є єдність історичного процесу, універсаль­на природа праці, людської діяльності взагалі, інтеграція та інтернаціоналізація світового співтовариства. Локальні, націо­нальні культури сформувалися в періоди відособленого розви­тку народів, утворення народностей і націй. Однак будь-яка з них виражає в особливій формі всезагальний, загальнолюд­ський зміст. Якщо об'єкт, предмет, явище чи процес відпові­дає критеріям культури, то він входить до її змісту незалежно від місцезнаходження, створення чи історичної епохи похо­дження. У жодного народу, держави до культури ніколи не на­лежали тероризм, бандитизм, алкоголізм, наркоманія, будь-які дії з руйнування здоров'я і психіки людини.

Отже, не штучна ізоляція, а навпаки, взаємодія, взаємозба­гачення, взаєморозуміння, синтез культурних досягнень є ще однією загальною закономірністю розвитку і функціонування культури. Вона реалізується через розвиток, удосконалення, розквіт коленої з локальних культур. Відмінність культур — одне з джерел різноманітності історичного процесу, міжкуль-турна взаємодія — істотна його частина. Як не може бути куль­тури поза чи до людини, так не може бути і людини поза чи до культури. Культура — це сутність, родова якість людини. Культурними не народжуються, а стають: кожна людина вчиться бути культурною.

Отже, культура є одночасно базисним і надбудовним компо­нентом суспільно-економічної формації. Світ культури — це світ самої людини, який від початку і до кінця вона створює сама. У культурі людина представлена не тільки як створюва­на істота, а головним чином як творець, не як пасивний об'єкт впливу на неї зовнішніх і непідвладних їй обставин, а як суб 'єкт їх змін і перетворень. Ідеал культури конкретного народу, дер­жави, регіону — загальнолюдські матеріальні і духовні цін­ності, рухом до яких є магістральний шлях соціального про­гресу суспільства і кожної особи.

Матеріалістичне розуміння історії

Як наука і культура, матеріальними і духовними компонен­тами суспільно-економічної формації є одночасно родина і по­бут. Безпосередньо до базису і надбудови вони не належать, але залежать від них і активно впливають на їх розвиток і функціо­нування.

Родина — це мала група людей, яка ґрунтується на шлюбі чи кровній спорідненості, стосунках між чоловіком і дружи­ною, батьками і дітьми.

Шлюб — це історично обумовлена, санкціонована і регульо­вана суспільством форма стосунків між чоловіком і жінкою, що встановлює їх права і обов'язки один до одного та до їх ді­тей. Суспільство охороняє і захищає шлюб, зобов'язує його учасників матеріально забезпечувати і виховувати один одного і своїх дітей. Соціальна сутність шлюбу визначається системою суспільних відносин, головним чином морально-правових, оскільки чоловік і жінка виступають у ньому як особистості і громадяни держави. Серед моральних цінностей шлюбу особ­ливо актуальні для його стабільності такі: індивідуальне стате­ве кохання, шлюбний і батьківський обов'язок, взаємна повага і допомога. Правове і моральне регулювання шлюбних відно­син не суперечить свободі шлюбу. Воно спрямоване на зміцнен­ня і удосконалення родини.

Родина — це специфічний соціальний інститут, який взає­модіє з економікою, політикою, правом, з усіма сферами су­спільства, змінюється під їх впливом і має відносну самостій­ність, є елементарною клітинкою суспільства. Родина у су­спільстві виконує функції регулювання міжстатевих стосунків, відтворення населення і виховання дітей, ведення господар­ства і побутового обслуговування.

Як стійкий соціальний інститут родина виникла у період розпаду родового ладу. Для кожної суспільно-економічної фор­мації характерні свої історично зумовлені форми родини. Вони еволюціонують від полігамії до моногамії в таких напрямах, як забезпечення рівності подружжя, подрібнення великих сі­мей і окреме проживання старших і молодіпих поколінь, по­силення виховної і зменшення ролі господарсько-побутової функцій.

Тема 18

Матеріалістичне розуміння історії

На міцність родини, народжуваність і сімейне виховання негативно впливають демографічні диспропорції, кризові яви­ща в економіці, політиці, культурі, моралі. Журнал "Бурда — Україна" за липень 1999 р. опублікував результати соціо­логічного опитування наших громадян. На запитання "Яка форма шлюбу, на ваш погляд, відповідає вашим уявленням про справжнє велике кохання довіку: вінчання, РАЦС чи віль­ний шлюб?" чоловіки відповіли так: вільний шлюб — 42 %, РАЦС — 31%, вінчання — 27%; відповіді жінок були відпо­відно 22, 44 і 34 % . Така велика кількість прибічників вільно­го шлюбу свідчить про все ще значну безкультурність та без­відповідальність за себе і за майбутнє покоління. Так званий вільний, чи громадянський, шлюб теоретичного обґрунтуван­ня не має. Практика свідчить про те, що такі шлюби є просто нерозумною модою. Вони, як правило, тимчасові, легко ство­рюються і легко розпадаються, а діти або "викидаються на ву­лицю", або у кращому разі стають об'єктом державної опіки, проте назавжди залишаються позбавленими материнської і батьківської уваги, ласки, турботи. Щодо вінчання, то воно — не більше ніж гарний обряд, ритуал без будь-яких практичних наслідків. У всіх сучасних розвинутих країнах, у тому числі в Україні, церква відокремлена від держави, тому вінчання жодним чином не сприяє зміцненню у правовому відношенні взаємної матеріальної та духовної відповідальності подружжя за себе і своїх дітей.

Отже, у правовій державі юридичну основу родини стано­вить шлюб. Зміцнення й удосконалення родини та сімейних стосунків — загальна закономірність розвитку суспільства.

Побут — це невиробнича сфера життєдіяльності людей, у якій вони задовольняють свої потреби в харчуванні, одязі, житлі, лікуванні та підтриманні здоров'я, освоєнні духовної культури, спілкуванні, відпочинку, розвагах. У широкому ро­зумінні побут — це уклад повсякденного життя. Він є части­ною базису і надбудови одночасно. Його стан і розвиток визна­чаються в кінцевому підсумку способом виробництва. Водно­час він суттєво впливає на всі сфери життєдіяльності людей (працю, громадську діяльність, настрій, поведінку).

Розрізняють суспільний, сімейний, індивідуальний, моло­діжний, міський, сільський та інший побут. Під впливом соціально-економічних і географічних умов у різних народів сформувався комплекс побутових норм, традицій, звичаїв, об­рядів. Разом з тим, за своєю метою і завданнями, предметами й умовами задоволення потреб людей побут інтернаціональний. Значення побуту в житті людей постійно зростає, особливо у зв'язку із сучасною урбанізацією суспільства і збільшенням вільного часу.

Інтернаціоналізація побуту, його збагачення в ході соціаль­но-економічного і культурного розвитку суспільства — ще одна загальна закономірність його функціонування і удоско­налення.

Особлива роль у складі суспільно-економічної формації на­лежить соціальній структурі суспільства. Вона визначається способом виробництва і також входить одночасно до базису та надбудови.

Соціальна структура суспільства — це сукупність кла­сів, соціальних груп і верств населення, система відносин між ними. Об'єднання людей у великі і малі групи відбувається об'єктивно і за різними ознаками. За головною ознакою — ставленням до засобів виробництва — люди об'єднуються у су­спільні класи (раби і рабовласники, капіталісти і пролетарі та ін.), у соціальні групи (інтелігенція, службовці), у верстви все­редині класів і соціальних груп (робітники вищої і середньої кваліфікації, різноробочі, технічна і художня інтелігенція та ін.).

Основу соціальної структури класового суспільства станов­лять суспільні класи — такі групи людей, які відрізняються за місцем в історично визначеній системі виробництва, за став­ленням до засобів виробництва, за роллю у суспільній органі­зації праці, за способом одержання і розмірами тієї долі су­спільного багатства, яка їм належить. Класи — це такі групи людей, з яких одна може привласнювати працю іншої завдяки різниці між їх місцями у певному укладі суспільного господар­ства.

Становище класів у суспільстві визначається способом ви­робництва. Ті класи, існування яких обумовлене конкретним

Тема 18

Матеріалістичне розуміння історії

способом виробництва і які є його носіями, називаються основ­ними (наприклад, феодали і селяни за феодалізму), а класи, іс­нування яких обумовлене збереженням залишків попередньо­го або появою нового способу виробництва, називаються не­основними (наприклад, за феодалізму раби і рабовласники, капіталісти і пролетарі).

Класи виникли у період розпаду первісної і становлення ра­бовласницької суспільно-економічної формації. Першими кла­сами були раби і рабовласники. їх становище у суспільстві та інтереси були протилежними, тому і відносини між ними були антагоністичними. Вони постійно перебували у стані боротьби між собою за оволодіння засобами виробництва, отже, за па­нівне становище у суспільстві.

Впродовж тисячоліть існування класів було історично необ­хідним, а класова боротьба — рушійною силою історичного процесу. Ця боротьба виявлялася у трьох основних формах: економічній, ідеологічній і політичній. Вищою формою класо­вої боротьби була і залишається політична боротьба — бороть­ба за володіння державною владою, кульмінаційним пунктом якої є соціальна революція.

У соціальній філософії категорія "соціальна революція" ві­дображає спосіб переходу від застарілої суспільно-економічної формації до більш прогресивної, корінний якісний переворот в усій соціально-економічній структурі суспільства. Об'єктив­ною економічною основою соціальної революції є конфлікт у способі виробництва між продуктивними силами і виробничи­ми відносинами. Цей конфлікт спричинює політичну кризу — політичну об'єктивну основу революції, що виражається, з од­ного боку, у нездатності правлячої еліти контролювати стано­вище в країні, управляти старими методами, а з іншого — у небажанні народу підкорятися будь-яким урядовим рішенням, яке зростає в обстановці загострення його злиденності ("низи" не хочуть жити по-старому, а "верхи" не можуть управляти по-новому). Суб'єктивною основою соціальної революції є готов­ність і рішучість її рушійних сил до активних дій у боротьбі за владу аж до самопожертви.

Єдність об'єктивних і суб'єктивних умов соціальної рево­люції створює революційну ситуацію. За її наявності револю-

ція в країні стає неминучою. Вона приводить виробничі відно­сини у відповідність з продуктивними силами, утверджує в житті більш прогресивний спосіб виробництва та економічний базис, здійснює переворот в усій політичній надбудові. Голов­ною ознакою революції є прихід до влади більш прогресивного класу. (Від революції слід відрізняти контрреволюцію, коли при владі опиняються старі, реакційні класи, і державні пере­вороти, коли влада в ході революційної боротьби потрапляє до представників різних течій одного класу).

Завершуються соціальні революції встановленням нової су­спільно-економічної формації. Так, у результаті соціальної ре­волюції первіснообщинна формація змінилася рабовласниць­кою; революція рабів привела суспільство до феодалізму; бур­жуазні, буржуазно-демократичні революції — до капіталізму, який через соціальну революцію змінюється посткапіталіз-мом.

Соціальні революції відбуваються із застосуванням зброй­них чи мирних засобів або деякого їх поєднання. Історичний досвід говорить про те, що революції можуть починатися зброй­ним повстанням, а продовжуватися мирними засобами, чи, на­впаки, у ході мирного розвитку революційного процесу можуть виникати збройні конфлікти. У будь-якій формі соціальна ре­волюція — це не короткочасний акт, а відносно тривалий про­цес. Приходом прогресивного класу до влади революція тільки починається; завершується вона встановленням у країні нової суспільно-економічної формації.

Прикладом мирної соціальної революції може бути револю­ційний процес в Україні, який розпочався в 90-х роках XX ст. Країна поступово переходить від командно-адміністративної суспільної системи до демократичної і правової з ринковою економікою. У державі формується принципово нова система виробничих відносин і відповідно новий спосіб виробництва, новий економічний базис, нова надбудова. Істотно перетворю­ються всі інші елементи суспільно-економічної формації. Своє­рідний і складний революційний процес у країні вимагає гли­боких і своєчасних теоретичних узагальнень. На жаль, філо­софська думка в Україні не справляє належного впливу на соціальну практику. Вона має дати народу і державі ефективну

Тема 18

Матеріалістичне розуміння історії

методологію перетворень, допомогти їм у реалізації відомого класичного гасла "У революційний період кожний прожитий день має приносити успіх, хоча б маленький, але успіх".

Суспільні класи історично минущі. їх не було в первіснооб­щинному суспільстві, не буде і в посткапіталістичному. Класи відмирають внаслідок об'єктивних обставин. Поступово про­тилежність класів змінюється істотною відмінністю між ними, потім просто відмінністю і зрештою класи в соціальній струк­турі суспільства замінюються стратами (лат. — шар, вер­ства, пласт) — об'єднаннями людей за ознаками зайнятості, прибутку, побутових умов, освіти, психологічних особливос­тей, релігійних переконань та ін., а не лише за відношенням до засобів виробництва як цілісності, хоча ознаки страт в основ­ному виражають властивості, притаманні засобам виробни­цтва. Процес відмирання класів тривалий. Він має декілька етапів, одним із яких є формування так званих середніх класів (в Україні — це підприємці міста і села, менеджери). Вони вже не класи в класичному їх розумінні, але ще і не страти.

Відмирання класів — це загальна закономірність су­спільного розвитку, результат удосконалення продуктивних сил, всієї системи суспільних відносин, базису і надбудови.

У соціальній структурі суспільства помітне місце посідає ін­телігенція (лат. — розумний, мислячий) — соціальна група, яка професіонально займається розумовою працею (вчені, ін­женери і техніки, діячі літератури і мистецтва, спеціалісти освіти, інформації, охорони здоров'я, апарату управління). їх соціальна функція полягає у створенні, розвитку і поширенні культури в її широкому розумінні.

У зв'язку з науково-технічною революцією чисельність ін­телігенції постійно зростає, наприклад нині у розвинутих кра­їнах вона становить понад третину самодіяльного населення. Інтелігенція — справжнє інтелектуальне багатство суспільства і держави. їй належить видатна роль у науці і техніці, у всіх видах суспільного виробництва, в інформатиці та управлінні, в утвердженні гуманістичних відносин між народами, у розвит­ку базису і надбудови.

Крім перерахованих вище елементів, до структури суспіль­но-економічної формації входять також різні етнічні спільно-

ти — тобто об'єднання за ознаками спільності їх походження, мови, території мешкання, традицій, звичаїв, особливостей ін­дивідуальної та групової психології (роди, племена, народнос­ті і нації).

Для первіснообщинної суспільно-економічної формації була характерна родоплемінна етнічна спільність, для рабовлас­ницької та феодальної — народності, для капіталістичної та посткапіталістичної — нації і народності. Рід — це група кров­них родичів, які походять по одній (материнській чи батьків­ській) лінії, усвідомлюють себе переважно нащадками загаль­ного предка (реального чи міфічного) і мають загальне родове ім'я. Роди об'єднувалися в племена, тому що існувати ізольо­вано один від одного не могли. Плем'я зберігало кровноспорід-нені зв'язки в родах, мало свою територію проживання, певну примітивну економічну основу в формі полювання і збирання дарів природи, мовні діалекти, самосвідомість.

Родоплемінна спільнота виникла з первісного людського стада приблизно на межі нижнього і верхнього палеоліту (по­над 2 млн років тому). Вона вивчається вченими-етнографами, які одержують цікаві матеріали із досліджень не тільки старо­давніх джерел, але і життя, побуту, комунікацій сучасних або­ригенів Австралії, північноамериканських індіанців, кочови-ків-арабів, курдів, афганців, африканців.

Народність — це мовна, територіальна, економічна і куль­турна спільність людей. Вона формувалася зі змішування пле­мен, близьких за походженням та мовою, чи різномовних пле­мен, які змішалися в результаті завоювань одних племен ін­шими. Наприклад, давньоруська народність виникла зі східнослов'янських племен (полян, сіверян, древлян, в'ятичів, кривичів та ін.); польська — із західнослов'янських племен (полян, віслян, мазовшан та ін.); північнофранцузька — з галльських племен, римських колоністів і германських пле­мен (франків, вестготів, бургундів та ін.).

Перші народності склалися ще за рабовласницької формації (стародавньоєгипетська, стародавньоеллінська та ін.). В Євро­пі процес створення народностей завершився в основному в пе­ріод феодалізму, у решті частин світу цей процес тривав у на­ступні епохи.

Тема 18

Матеріалістичне розуміння історії

З розширенням економічних і культурних зв'язків між на­родами народності перетворилися на нації: давньоруська — на російську, українську і білоруську нації; північнофранцузька — на португальську, німецьку, французьку нації і т. ін. Нація (лат. — плем'я, народ) як категорія соціальної філософії відо­бражає існування таких груп людей, котрі проживають на сво­їй загальній території, володіють загальною для всіх літера­турною мовою, пов'язані економічно, характеризуються осо­бливостями культури, психіки, традицій і звичаїв.

У світі є велика кількість націй. Водночас держави є, як правило, багатонаціональними, що породжує проблему між­національних відносин не тільки міждержавного, а й внутріш­ньодержавного характеру. У цих відносинах діють дві об'єк­тивні тенденції.

Перша тенденція — пробудження національного життя і національних рухів, боротьба проти всілякого національного гніту, створення національних держав. Друга тенденція — розвиток співпраці націй, усунення національних перешкод, створення інтернаціональної єдності економічного життя, по­літики, науки, культури тощо. Перша тенденція переважає в умовах нерозвинутості національних відносин з причини низь­кого рівня продуктивних сил, особливо їх людського фактора; друга — у цивілізованому суспільстві.

Ці тенденції зумовлюють суперечність соціальної функції націй і народностей, що є інтегративно-дезінтегративною. З одного боку, належність людей до однієї нації чи народності об'єднує їх, згуртовує, спрямовує на спільні дії в усіх видах су­спільного виробництва, у тому числі міжнародного співробіт­ництва. З іншого боку, така належність небезпечна національ­ним ізоляціонізмом і навіть конфліктністю. За історію людства відомо чимало кровопролитних воєн і збройних конфліктів на націоналістичному ґрунті. Вони, на жаль, мають місце і в наш час.

Об'єктивною закономірністю розвитку націй і національ­них відносин є їх розквіт і зближення, співробітництво і взає­модопомога, дружба народів, поступове відмирання національ­них відмінностей між ними. Цілком відповідно до цієї законо­мірності Конституція України 1996 р. закріпила обов'язок

держави сприяти консолідації і розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури; етнічної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншостей країни; виявляти турботу про задоволення націо­нально-культурних і мовних потреб українців, які прожива­ють за межами держави (ст. 11, 12). Одночасно вона заборони­ла пропаганду в Україні війни і насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на пра­ва і свободи людини, здоров'я населення (ст. 37).

Такою є структура суспільно-економічної формації. Всі її компоненти діалектично єдині: продуктивні сили визначають виробничі відносини, базис — надбудову, надбудова — науку, культуру, родину і побут, соціальні та етнічні спільноти лю­дей. Одночасно всі вони відносно самостійні, впливають одне на одного і мають власну внутрішню логіку розвитку.

У класичному вигляді діалектику компонентів суспільно-економічної формації представив К. Маркс у праці "До крити­ки політичної економії. Передмова". Він писав: "...У су­спільному виробництві свого життя люди вступають у певні, необхідні, від їхньої волі незалежні стосунки — виробничі від­носини, які відповідають певному ступеню розвитку їхніх ма­теріальних продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин становить економічну структуру суспільства, реаль­ний базис, на якому височить юридична і політична надбудова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, по­літичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість лю­дей визначає їх буття, а навпаки, їх суспільне буття визначає їхню свідомість. На певному ступені свого розвитку матеріаль­ні продуктивні сили суспільства вступають у суперечність з іс­нуючими виробничими відносинами, або — що є тільки юри­дичним вираженням останніх — з відносинами власності, у середині яких вони досі розвивались. З форм розвитку продук­ти нних сил ці відносини перетворюються на їх кайдани. Тоді настає епоха соціальної революції. Зі зміною економічної осно­ви, більш-менш швидко відбувається переворот в усій величез­ній надбудові. При розгляді таких переворотів необхідно зав­жди відрізняти матеріальний, з природничо-науковою точніс-

Тема 18

Матеріалістичне розуміння історії

тю констатований переворот в економічних умовах ви­робництва, від юридичних, політичних, релігійних, художніх чи філософських, тобто від ідеологічних форм, у яких люди усвідомлюють цей конфлікт і борються за його розв'язання. Як окрему людину не можна оцінювати на підставі того, що сама вона про себе думає, так само не можна оцінювати подібну епоху перевороту за її свідомістю. Навпаки, цю свідомість тре­ба пояснювати на основі суперечностей матеріального життя, конфлікту, що існує між суспільними продуктивними силами і виробничими відносинами. Жодна суспільна формація не за­гине раніше, ніж розвинуться всі продуктивні сили, для яких вона надає достатнього простору, і нові вищі виробничі відно­сини ніколи не виникнуть раніше, ніж визріють матеріальні умови їх існування в надрах найстарішого суспільства. Тому людство ставить собі завжди тільки такі завдання, які може вирішити, оскільки при найближчому розгляді завжди вияв­ляється, що саме завдання виникає лише тоді, коли матеріаль­ні умови його вирішення вже наявні, чи принаймні перебува­ють у стадії становлення...

Буржуазні виробничі відносини є останньою антагоністич­ною формою суспільного процесу виробництва, антагоністич­ною не в сенсі індивідуального антагонізму, а в сенсі антагоніз­му, що постає із суспільних умов життя індивідуумів; але про­дуктивні сили, що розвиваються в надрах буржуазного суспільства, створюють разом з тим матеріальні умови для ви­рішення цього антагонізму. Тому буржуазною суспільною фор­мацією завершується передісторія людського суспільства"¹.

Зміст останнього речення цієї цитати може викликати по­див у сучасного читача. Цього не повинно бути. По-перше, К. Маркс писав про буржуазні формації першої половини XIX ст., коли буржуазією називали клас капіталістів, власни­ків засобів суспільного виробництва, які застосовували найма­ну працю, а пролетаріатом — клас найманих робітників, які не мали власних засобів виробництва і, щоб жити, мусили прода­вати свою робочу силу буржуазії. По-друге, посткапіталістич-

¹Маркс К. Избранньїе сочинения : в 9 т. / К. Маркс, Ф. Знгельс. — М. : Политиздат,1986. — Т. 4. — С. 137-138.

на суспільно-економічна формація в дослідженнях сучасних соціальних філософів уявляється суспільством, у якому подо­лано відчуження праці, всі види і форми експлуатації і буде гноблення, зникнуть війни і збройні конфлікти, будуть забез­печені права і свободи громадян, тобто суспільством, у якому, за прогнозами класика, всі джерела суспільного багатства по­ллються повним потоком і яке здійснить великий історичний стрибок із "царства необхідності" до "царства свободи", із передісторії до своєї справжньої історії.

Отже, згідно з матеріалістичним розумінням історії, розви­ток суспільства є природно-історичним процесом зміни су­спільно-економічних формацій. Природним тому, що суспіль­ство, як і природа, розвивається за об'єктивними законами, тобто такими законами, які діють незалежно від людей, неза­лежно від їх свідомості, волі, бажань. Історичним тому, що об'єктивні закони розвитку суспільства — це закони діяльнос­ті людей. Вони не вічні, як закони природи. Вони формуються і функціонують як результат людської діяльності. Без су­спільного виробництва різного історичного рівня немає життя людей, а суспільного виробництва, у всіх його типах, видах і формах, немає без людського життя. Щоб жити, потрібно ви­робляти, а щоб виробляти, потрібно жити. Такою є ця діалек­тична єдність протилежностей, суперечність якої вирішується тільки загальнолюдською працею. Без компетентної, добросо­вісної і відповідальної, науково обґрунтованої і по-сучасному технічно оснащеної, ефективної праці неможливі ні приріст продукції сільського господарства, ні успіхи промисловості і суспільства в цілому.

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. Reference 1 страница
3. Reference 10 страница
4. Reference 2 страница
5. Reference 3 страница
6. Reference 4 страница
7. Reference 5 страница
8. Reference 6 страница
9. Reference 7 страница
10. Reference 8 страница
11. Reference 9 страница
12. References 1 страница

Переглядів: 367