• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Ібн-Сіна 7 страница

Особистість — об'єкт і суб'єкт суспільних відносин, тому вони органічно входять до внутрішньої структури особистості,

Тема 19

а особистість оволодіває суспільними відносинами і наповнює їх своїми індивідуальними якостями. Механізмом такого суб'єктивування є процес інтеріоризації (лат. — внутрішній, перехід ззовні всередину) — перехід, внаслідок якого зовнішні процеси перетворюються на внутрішні, піддаючись специфіч­ній трансформації: узагальненню, скороченню, розвитку за межами зовнішніх процесів.

Сукупність складових змісту особистості тотожна сукупнос­ті суспільних відносин, що існують у суспільстві. Можливих складових розвитку особистості може бути стільки, скільки є створених діяльністю людини суспільних відносин. Це матері­альна, політична, правова, моральна, естетична, релігійна та інші складові, кожна з яких становить складну систему, відо­бражає свій вид суспільних відносин, відповідає йому і харак­теризується елементами сутності особистості.

Так, матеріальна складова змісту особистості включає ді­яльність з реалізації матеріальних потреб та інтересів у проце­сі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних засобів життя. До неї належать також світоглядні погляди, уявлення, переконання та ідеали, ціннісні орієнтації та соці­альні установки з приводу виробництва і відновлення матері­альних благ. За наявності у розпорядженні тієї чи іншої осо­бистості одних і тих самих засобів виробництва, якість і кіль­кість праці визначаються в першу чергу її світоглядним рівнем. До змісту матеріальної складової особистості належать також різні форми і засоби спілкування: економіко-математичні, електронно-обчислювальні, автоматизовані, всі засоби масової інформації (преса, радіо, телебачення).

Аналогічно моральна складова змісту особистості включає моральні суспільні відносини в суб'єктивному вигляді. їхня трансформація здійснюється через моральні потреби, мету та інтереси, моральну діяльність у цілому, моральні погляди, уявлення, переконання та ідеали, способи і форми морального спілкування.

Моральна діяльність, як і будь-яка інша, може бути віднос­но самостійною та одночасно належати до всіх інших напря­мів, родів, видів і підвидів діяльності. Відносно самостійною вона буває тоді, коли вирішує завдання з формування в особис-

Людина як проблема соціальної філософії

тості моральних якостей: дружби, кохання, справедливості, чесності, турботи про старших і про дітей, патріотизму тощо. Однак і в цьому випадку моральна діяльність не може бути "чистою" за змістом, тому що вона детермінована виробничи­ми та іншими суспільними відносинами.

Моральний світогляд у свою чергу об'єктивується в актив­ності, мотивації вибору особистістю лінії своєї поведінки, оцін­ках умов і результатів діяльності з позицій таких категорій, як благо, добро, обов'язок, відповідальність та ін. Серед функцій морального спілкування особливе значення має норматив­ність, яка обмежує спілкування і сприяє програмуванню типів і форм взаємовідносин між людьми, котрі вступають у взаємні контакти.

Отже, моральна складова змісту особистості визначена її со­ціальною сутністю і виявляється у її здатності свідомо зміцню­вати і розвивати суспільні зв'язки людей у таких їх виявах, як людяність, гуманізм, солідарність, колективізм. Формування цієї складової є динамічним системним процесом розвитку в суб'єкта, індивіда моральних потреб, мети та інтересів, мо­ральних світоглядних поглядів, переконань та ідеалів, мораль­ного спілкування, здатності до діяльності з виконання су­спільного обов'язку і оцінки своїх вчинків і дій відповідно до принципів і норм моральності.

Теорія і методологія дослідження інших складових змісту особистості (політичної, правової, естетичної, релігійної тощо) аналогічні. Всі вони становлять діалектичну єдність. їх зрі­лість залежить від рівня розвитку суспільних відносин, істо­ричного часу і якості соціалізації особистості, її творчої актив­ності, ефективності її навчання і виховання. Відокремити їх можна тільки в абстракції, але іншої можливості пізнання та­кого складного феномену немає.

Особистість як об'єкт і суб'єкт суспільних відносин є про­дуктом обставин і виховання. У зрілому суспільстві створення цих обставин і виховання перетворюється на науково керова­ний процес. Підготовка кадрів для цього — завдання вищої освіти, зокрема філософської.

Сучасна особистість українського громадянина — це соці­альний тип особистості з науковим світоглядом, яка володіє засобами і формами спілкування, всебічними здібностями і

Тема 19

здатністю вільно змінювати роди і види творчої діяльності, адекватна суспільним відносинам у їх перетвореному, суб'єк­тивованому вигляді. Це інтеріоризований "ансамбль" су­спільних відносин, результат вирішення суперечностей між об'єктивуванням і суб'єктивуванням особистості.

19.2. Діалектика історичної необхідності і свободи особистості

Діапазон розуміння свободи у соціальній філософії надзви­чайно широкий — від повного заперечення самої можливості вільного вибору до обґрунтування "втечі від свободи" в умовах сучасного цивілізованого суспільства. Філософія свободи була предметом роздумів І. Канта і Г. Гегеля, А. Шопенгауера і Ф. Ніцше, Ж.-П. Сартра і К. Ясперса, М. Бердяєва і В. Солов­йова, Ф. Прокоповича і Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка та багатьох інших філософів, учених, літераторів, поетів. У свідомій людській історії не було такого періоду, коли б праг­нення людей до свободи не було головним у їхньому житті. У війнах і збройних конфліктах, у класовій боротьбі та міжнаціо­нальних суперечках, у соціальних вибухах і релігійних проти­стояннях — всюди кожна зі сторін — учасників конфлікту за­вжди виступала і виступає під прапором свободи. У наш час до діяльності з практичного досягнення свободи долучились маси народу. Однак проблема залишається дуже гострою. її сутність зводиться до питання про детермінацію чи індетермінацію (причинну обумовленість або необумовленість) думок, ідей, на­мірів, бажань, вчинків та дій людей: індивідів, соціальних верств і груп, народностей і націй, різних колективів.

У науковій соціальній філософії свобода вважається родо­вою ознакою людини і людства. Свобода — це здатність люди­ни до активної діяльності відповідно до своїх потреб, інтересів і бажань, у ході якої вона добивається здійснення поставленої перед собою мети. Механізмом реалізації свободи є вибір люди­ною світоглядної позиції, ідеї, теорії, точки зору, вчинку чи дії. Можливості цього вибору завжди обмежені необхідністю.

Людина як проблема соціальної філософії

Філософська категорія "необхідність" фіксує внутрішні, стійкі всезагальні зв'язки дійсності і напрями їх розвитку, рух пізнання вглиб об'єкта для виявлення його сутності, спосіб пе­ретворення можливості на дійсність. Прикладами необхіднос­ті у суспільстві можуть бути: ринкова економіка, демократія як форма політичного режиму, економічна інтеграція держав і народів, конверсія озброєнь, життя, смерть тощо.

У філософії розрізняються природна та історична необхід­ність. Вона визначає природну необхідність як предмети, яви­ща і процеси природи, існування і функціонування яких жод­ним чином не залежать від людини і людства, оскільки вони об'єктивні, наприклад обертання Землі навколо своєї осі і на­вколо Сонця, кругообіг води у природі, внутрішньоатомні вза­ємодії, природний відбір і боротьба за існування у світі рослин

і тварин тощо.

Вибирати об'єктивні умови для свого життя і діяльності люди не можуть. Однак вони мають певну свободу у виборі мети дій, тому що в будь-якій об'єктивній ситуації для особис­тості завжди є не одна, а декілька реальних можливостей по­ведінки, хоч і різного ступеня ймовірності. Навіть тоді, коли для вибору немає альтернативи, люди можуть уповільнити на­стання небажаних для них подій чи прискорити наближення бажаних. Вони певною мірою вільні також у виборі засобів до­сягнення мети. Отже, свобода не абсолютна, а відносна. Вона тим більша, чим краще люди усвідомлюють свої реальні мож­ливості, чим більше засобів для досягнення мети є у їхньому розпорядженні, чим більше їхні інтереси збігаються з об'єктивною тенденцією розвитку.

Свобода завжди конкретна, абстрактної свободи немає. Чим більше людина пізнає і використовує у своєму житті та ді­яльності об'єктів природи і законів їх розвитку, тим вищий ступінь її свободи, менша її залежність від стихійних природ­них сил. Перші люди, які виділилися з тваринного світу, були в усьому істотному невільними, як і тварини, але кожний крок на шляху культури був кроком до їх свободи.

Категорія "історична необхідність" розглядається у філо­софії як відображення всієї сукупності реально існуючих су­спільних відносин і об'єктивних законів їх розвитку: законів

Тема 19

Людина як проблема соціальної філософії

взаємозв'язку суспільного буття і суспільної свідомості, про­дуктивних сил і виробничих відносин, базису і надбудови, спо­собу виробництва і соціальної структури та ін. Історична необ­хідність детермінує думки, поведінку, потреби, мету, інтереси, ідеали особистості, однак не заперечує її свободи. Історична необхідність і свобода особистості діалектично єдині: свобода особистості не лиіпе виявляє історичну необхідність, а і нако­пичується в ній як безперервний ланцюг свободи вибору в ми­нулому і сьогоденні.

Можливість вибору для особистості у суспільстві є завжди, але не завжди цей вибір може бути вільним. Якщо в межах природної необхідності свобода вибору визначається знаннями об'єктивних законів її розвитку і вміннями особистості засто­совувати їх у своєму житті та діяльності, то в межах історичної необхідності — знаннями об'єктивних законів розвитку су­спільства і діяльністю на їх основі. Свобода — не свавілля. Жити в суспільстві і бути вільним від нього не можна. Свобода особистості, колективу, соціальної групи, суспільства в цілому полягає не в уявній незалежності від об'єктивних законів, а в знанні необхідності, у здатності вибирати, приймати рішення і діяти зі знанням справи.

Таке теоретичне обґрунтування свободи апробовано практи­кою. Не може бути особистість вільною без знання природної та історичної необхідності, а також без знання справи, якій має служити. Якщо, наприклад, посаду менеджера доручено виконувати особистості, яка не знає менеджменту, комп'ютера, не володіє іноземною мовою, то чекати від неї новацій у роботі фірми чи компанії даремно; приймаючи будь-які рішення, вона буде нерішучою і невпевненою через свою некомпетент­ність. Не може бути агронома без знань агрономічних наук і агрономічної практики, ветеринарного лікаря, який закінчив вищий навчальний заклад лише із задовільними оцінками зі спеціальних дисциплін та філософії.

Не може бути вільною особистість у суспільстві, політична і соціальна системи якого не захищають її, засобами насильства порушують її права, придушують гласність, підкоряють собі засоби масової інформації, маніпулюють суспільною свідоміс­тю, заохочують національну ворожнечу, привласнюють право

розпоряджатися долею людей. Об'єктивні умови справжньої свободи можуть бути реалізованими тільки тоді, коли у су­спільстві буде подолано відчуження особистості від власності, влади і культури, коли діяльність людей стане свідомою істо­ричною творчістю, коли люди самі почнуть творити свою істо­рію, коли з'явиться реальна можливість запобігати непередба­ченим економічним наслідкам, коли кожна особистість розви­ватиметься всебічно і гармонійно. Тоді, за прогнозами класиків соціальної філософії, людство здійснить стрибок у царство сво­боди.

Свобода — це системний феномен, основні компоненти яко­го такі:

1) пізнання можливості чинити так чи інакше (у кінцевому підсумку — пізнання необхідності);

2) зіставлення, узгодження індивідом пізнаної необхідності зі своїми переконаннями, сумнівами, інтересами;

3) вияв волі (вибір і вирішення);

4) самореалізація в об'єктивному світі.

Свобода особистості передбачає її відповідальність (юридич­ну, моральну та ін.) перед суспільством. Без відповідальності свободи не буває. Інакше — несвобода у таких формах, як во­люнтаризм чи фаталізм.

Волюнтаризм (лат. — воля) — це напрям у філософії та соціально-політичній практиці, який волю, тобто здатність особистості до вибору мети діяльності і внутрішніх зусиль для її здійснення, розглядає як вищий принцип буття. Діяти во-люнтаристськи означає не рахуватися з об'єктивними закона­ми природи і суспільства, видавати своє свавілля за вищу му­дрість. Негативні наслідки волюнтаризму відомі: народні страждання, криваві війни, злиденність, уповільнення розвит­ку та багато ін.

Не залишає місця для вільного вибору і фаталізм (лат. — доля) — світогляд невідворотної реалізації одвічної прирече­ності будь-якої події у житті особистості, кожного її вчинку. Соціальний фаталізм утопічний, він ігнорує випадковості у су­спільному житті, а за причини всього, що в ньому відбуваєть­ся, приймає або "темну силу", або волю всемогутньої боже­ственної істоти, або долю людини. На філософії фаталізму спе-

Тема 19

кулюють різні окультні вчення минулого і сьогодення, у тому числі астрологія.

Особистість — суб'єкт свободи, її носій. Свобода не надаєть­ся людям ззовні, а досягається у боротьбі і праці. Чим більше труднощів доводиться долати особистості на шляху до свободи, тим щасливішою усвідомлюється її цінність. Варіантів взаємо­відносин особистості та суспільства з приводу свободи може бути декілька: для досягнення свободи будь-якою ціною стати у відкритий конфлікт із суспільством; піти у монастир, у скит, у себе, у "свій світ", і таким чином вільно самореалізуватися, якщо здобути свободу серед людей неможливо; адаптуватися до умов життя, пожертвувати чимось своїм, але досягати ново­го рівня свободи в модифікованій формі; узгодити свої інтереси з інтересами суспільства, що цілком реально в державах розви­нутих демократій.

Отже, буття кожної людини в системі суспільних відносин індивідуалізовано. Індивід — це представник людського роду. Особистістю він не народжується, а стає. Особистість є не тільки продуктом суспільства, а й суб'єктом історичного про­цесу. Як суб'єкт індивід соціалізується, підіймається на рі­вень особистості, реалізує себе у спілкуванні, праці, пізнанні, творчості.

Справжня свобода — це динамічний стан особистості і су­спільства. Вона досягається завдяки таким соціальним умо­вам, за яких особистість розвивається гармонійно і всебічно. Реалізується свобода тоді, коли всі люди отримують доступ до загальнолюдського досвіду, знань, духовних цінностей, отри­мують можливість розкрити всі свої здібності і таланти.

Контрольні запитання і завдання

1. Що таке антропосоціогенез? Як взаємодіють між собою його компоненти антропогенез і соціогенез?

2. Як соціальна філософія визначає людину, особистість, індивіда, індивідуальність та індивідуалізм?

3. Визначте сутність людини.

Людина як проблема соціальної філософії

4. Розкрийте зміст категорії соціальної філософії "су­спільні відносини". . „„„„;_

5. Чому особистість є об'єктом і суб'єктом суспільних від

носин? <%,

6. Яку структуру мають діяльність та світогляд особис-

тості?

7 Визначте сутність особистості.

8*. Що таке природна необхідність та історична необхід-

ність?

9 Шо таке свобода особистості? 10*. Чому жити в суспільстві і бути вільним від суспільства

неможливо?

Рушійні сили і суб'єкти історичного процесу

Тема 20 РУШІЙНІ СИЛИ І СУБ'ЄКТИ ІСТОРИЧНОГО ПРОЦЕСУ

На межі XX—XXI ст. у філософському вченні про су­спільство і особистість набув поширення цивілізаційний під­хід, який істотно відрізняється від формаційного і техніко-індустріального підходів, але жодного з них не виключає, а на­впаки, доповнює. Всі вони мають загальну теоретичну і методологічну основу: суспільство є системою, що здатна до са­морозвитку. Воно — результат спільної діяльності індивідів та їхніх різних об'єднань, розвиток яких зумовлений постійним удосконаленням. Особистість і суспільство становлять діалек­тичну єдність, а соціальна діяльність особистості мотивована прогресивною тенденцією історичного процесу.

20.1. Сучасна цивілізація і формування інформаційно-технічного суспільства

Цивілізаційний підхід до типології суспільства, на відміну від формаційного, базується не на виокремленні рівня продук­тивних сил і економічного базису як сукупності виробничих відносин, а на визначенні переважаючого в ньому виду госпо­дарської діяльності та панівної системи цінностей. Саме по­няття "цивілізація" (лат. — громадянський, державний) у соціальній філософії з'явилося у XVIII ст. у тісному зв'язку з поняттям "культури". Французькі просвітителі називали цивілізованим таке суспільство, яке базується на засадах ро­зуму і справедливості. "У XIX ст. поняттям "цивілізація" ви­значався високий рівень культури тодішніх народів Західної Європи. Трактування поняття "цивілізація" як синоніма куль­тури широко застосовується і в наш час для характеристики рівня вихованості та освіченості людей, відносини між якими регулюються суспільними законами і моральними правила­ми, а спосіб життя цілком залежить від майнового стану та по­ділу праці. У цьому розумінні цивілізованою економікою вва­жається ринкова економіка, цивілізованою людиною — та, котра діє на підставі загальнолюдських цінностей; цивілізова­ним суспільством — суспільство, яке забезпечує людські умо­ви життя своїм громадянам. Отже, цивілізованість є показни­ком того, наскільки суспільство стало суспільством, а людина

— людиною.

У широкому розумінні цивілізація — це ступінь, етап су­спільного розвитку, що характеризується всезагальним зв'язком індивідів та їх спільнот з метою відтворення су­спільного багатства для свого існування та удосконалення.

З погляду цивілізаційного підходу до типології суспільства, цивілізації як етапу в розвитку суспільства передують два ін­ших етапи — дикунство і варварство. Першим, хто зі знанням справи спробував їх дослідити, був Льюїс Генрі Морган (1818—1881) — американський етнограф та історик первісно­го суспільства. Ядром його вчення стала теорія єдиного шляху

Тема 20

розвитку людства, універсальності його родової організації, яка заснована на величезному фактичному матеріалі і успішно витримала випробування часом.

Відповідно до вчення Л.Г. Моргана, дикунство — це етап у людській історії (приблизно 35—10 тис. років до н. є.), коли люди переважно жили привласненням готових продуктів при­роди. Нижчий ступінь дикунства — дитинство людського роду. Люди жили, принаймні частково, на деревах, чим пояс­нюється їх існування серед крупних хижих звірів. їжею їм були плоди, коріння тощо. Головним їх досягненням стала чле­нороздільна мова. Середній ступінь дикунства розпочався із вживання рибних харчів та застосування вогню. Люди розсе­лилися по берегах рік, морів і океанів. Внаслідок постійної не­забезпеченості джерелами харчування, вірогідно, виникло лю­доїдство. Невпорядковані статеві стосунки змінилися групо­вим шлюбом. З винайденням лука і стріли розпочався вищий ступінь дикунства. Полювання на дичину стало звичайним за­няттям людей. З'явилися їхні сільські поселення і примітивне виробництво засобів існування: дерев'яного посуду, кам'яних сокир, предметів ручного ткацтва, плетіння кошиків з лика і лози, інших знарядь праці. З групового шлюбу виділились ста­теві пари.

З оволодінням людьми гончарним мистецтвом у людській історії розпочався етап варварства (приблизно 10—3,5 тис. років до н. є.). На його нижчому ступені люди навчилися об­мащувати сплетений чи дерев'яний посуд глиною з метою зро­бити його вогнетривким, почали розводити тварин і вирощува­ти рослини. Груповий шлюб остаточно перетворився на парний — поєднання окремих пар на відносно тривалий час. Було за­боронено шлюбні стосунки між родичами, оскільки вони нега­тивно позначалися на фізичних і розумових якостях людей. Середній ступінь варварства на Сході розпочався з приручення диких тварин, а на Заході — з вирощування їстівних рослин за допомогою їх зрошування, із застосування каменю для будів­ництва житла та ін. Спочатку на вкритих травою рівнинах по берегах рік Євфрату і Тигру, Інду і Гангу, Амудар'ї та Сирдар'ї, Дону і Дніпра відбулося приручення людиною диких тварин і виникло скотарство. Зникло людоїдство. Вживання людьми в

Рушійні сили і суб'єкти історичного процесу

їжу м'яса і риби сприяло збільшенню об'єму їхнього головного мозку, отже, зростанню їх розумових здібностей.

Вищий ступінь варварства позначився застосуванням залі­за, створенням плуга із залізним лемешем, використанням свійської худоби як тяглової сили, землеробством у великих масштабах. Розпочалося швидке зростання населення. З ви­найденням писемності та застосуванням її для записування словесної творчості, варварство поступово переросло в цивілі­зацію. У поемі Гомера "Іліада" містяться свідчення про розквіт вищого ступеня варварства і початок цивілізації: вдосконалю­ються залізні знаряддя праці, ковальський міх, ручний млин, гончарний круг, виготовляється рослинне масло і розгортаєть­ся виноробство, розвивається обробка металів, що переходить у художнє ремесло, візок і бойова колісниця, будуються судна з дерев'яних колод і дощок, спостерігаються зачатки архітек­тури як мистецтва, міста, захищені зубчастими стінами і ба­штами, з'являються епос і міфологія. Такий головний спадок, що стародавні греки перенесли з варварства до цивілізації.

Отже, було три етапи історичного процесу: дикунство — етап переважного привласнення людьми готових продуктів природи шляхом їх збирання і полювання; варварство — етап зародження тваринництва і землеробства, оволодіння метода­ми збільшення виробництва продуктів природи за допомогою людської діяльності; цивілізація — етап оволодіння технологі­єю обробки продуктів природи, розвитку науки, промисловос­ті та мистецтва.

Цивілізація сформувалася приблизно 3,5 тис. років до н. є. як результат розвитку продуктивних сил, поглиблення су­спільного поділу праці, відокремлення міста від села, розумо­вої праці від фізичної; виникнення товарного виробництва і товарно-грошових відносин, розколу суспільства на класи і створення держав. У її історії виділяють такі періоди: земле­робський, або аграрний (держави Стародавнього Сходу, антич­ності і Середньовіччя); промисловий (держави Відродження, Нового часу аж до XX ст.); науково-технічний (сучасний). Останній розглядається соціальною філософією як перехідний від капіталізму до майбутнього суспільства, яке не має поки що сталої назви (його називають по-різному: посткапіталістич-

Тема 20

ним, технотронним, інформаційним, масового споживання тощо).

Сучасний науково-технічний період у розвитку цивілізації відрізняється від попередніх величезними досягненнями, на­самперед у продуктивних силах. До них підключилась наука. Результатами технічного і технологічного застосування науки у виробництві є автоматизація, технотронізація, комп'ютери­зація засобів виробництва, безвідходні та малоопераційні тех­нології, ефективність яких очевидна. Якщо, наприклад, ЕОМ першого покоління (на електронних лампах) виконували до 10 тис. операцій за секунду, то сучасні (на великих і надвели­ких інтегральних схемах) — десятки мільйонів. Система "На­ука — Техніка — Виробництво" відкриває безмежні перспек­тиви зростання кількості і якості знарядь і предметів праці. Істотні зміни сталися у головній продуктивній силі суспільства — людині. Досягнення науки, їх застосування у виробництві були б неможливими без людини-інтелектуала. її діяльність, світогляд і стосунки стали раціональними, тобто доцільними і цілеспрямованими, цивілізованими. Поступово, але впевнено, наукові програми культурної соціалізації особистості здобува­ють гору над релігійними і морально-художніми програмами.

Для виробничих відносин сучасного періоду цивілізації ха­рактерні ринкова економіка, плюралізм форм власності, роз­поділу, обміну і споживання виробленого продукту, внутріш­ньодержавна і міжнародна спеціалізація, кооперація та інте­грація, їх вплив на політичну надбудову виявляється у зростанні демократизму, політичного плюралізму, переваги дипломатичних шляхів вирішення суперечностей між народа­ми і державами над насильницько-збройними, у перетворенні держав на стратегічних партнерів.

Справджуються у цілому передбачення засновників соці­ально-філософського вчення про цивілізацію К.А. Сен-Сімона, О. Конта, М. Вебера, А. Тойнбі та ін. про основні її ознаки: ма­шинне виробництво, товарно-грошові відносини, підприємни­цтво і наймана праця, одержання прибутку, накопичення су­спільного багатства, великі інвестиції в економіку, наукова організація праці, технічний, економічний і політичний ра­ціоналізм.

Рушійні сили і суб'єкти історичного процесу

Далеко не всі народи і держави сучасного світу відповідають теоретичній моделі цивілізації. Вони надзвичайно різноманіт­ні: від індустріальних та інформаційно-технічних держав до слаборозвинених і навіть кочових племен аборигенів.

Тенденція історичного процесу об'єктивна, але суперечли­ва. XX ст. показало, що розвивається цивілізація не без істот­них втрат. Наприклад, маїпинне обладнання призводить до технічного закріпачення особистості, робить її рабом машини, придатком технологічного процесу. Крім того, машинне ви­робництво викликає дегуманізацію праці, особисте життя ро­бітника починається лише за ворітьми підприємства, лише у споживанні він може реалізувати свою особистість, а у вироб­ництві він — функціонер, агент технологічного процесу. Вели­ке, технічно оснащене виробництво призвело до всезагальної освіченості, розвитку поліграфічної індустрії. Як результат — масова культура, всезагальне підпорядкування способу мис­лення людей рекламі та інформації. Явною вадою машинної цивілізації є безробіття, додамо також економічну та інші ни­нішні глобальні проблеми, перетворення споживацтва на культ масової свідомості, поширення окультизму. У праці "Госпо­дарська етика світових релігій" відомий німецький соціолог, філософ історик, економіст і юрист Макс Вебер (1864—1920) писав: "Селянам, які тісно пов'язані з природою і в усьому сво­єму господарському існуванні залежать від елементарних при­родних сил, була настільки близькою магія заклинання духів, які, на їхню думку, перебували у силах природи чи над ними, що вирвати їх з цієї звичної форми релігійності могло лише глибоке перетворення всієї життєвої орієнтації, здійснене або іншими верствами суспільства, або могутніми пророками, ле­гітимізованими як чаклуни завдяки здійсненим ними чуде­сам"¹. У наш час чаклунів також вистачає, але "перетворення всієї життєвої орієнтації" здійснює споживацтво. У суспільній думці створено стереотип про те, що масове виробництво і спо­живання цілком можуть замінити релігійні сподівання на ду­ховне врятування. Достаток предметів споживання, комфорт, розвага та інші земні задоволення цілком, мовляв, варті того,

¹ Вебер М. Избранное. Образ общества / М. Вебер. — М., 1994. — С. 58.

Тема 20

щоб присвятити їм своє життя і зробити їх метою і смислом своїх турбот.

Вихід із сучасних кризових ситуацій соціальна філософія вбачає на шляху становлення інформаційно-технічного су­спільства і нового типу раціональності.

Отже, поняття "цивілізація" і "суспільно-економічна фор­мація" неоднозначні, але вони доповнюють одне одного. Кож­на суспільно-економічна формація має певний рівень цивілізо­ваності, а цивілізованість характеризує не одну формацію, а всі, за винятком первісної. Водночас формаційне членування суспільства надає цивілізаційному підходу до його вивчення соціальну впевненість та історичну конкретність.

Ні формаційний, ні цивілізаційний підходи до типології су­спільства не виключають право на існування різних концепцій в осмисленні історичного процесу. Так, в О. Шпенглера цивілі­зація — занепад і деградація культури; в А. Тойнбі — вид су­спільства, яке переживає фази народження, зростання, надло­му і падіння. Г. Кан розрізняв сільськогосподарську, індустрі­альну і постіндустріальну цивілізації; Д. Белл — індустріальну та інформаційну цивілізації; О. Тоффлер — сільськогосподар­ську, індустріальну та цивілізацію "третьої хвилі", оскільки назви "інформаційне суспільство", "постіндустріальне су­спільство", на його думку, не відображають сутності змін, що відбуваються у світі. Є й інші концепції. Очевидно, що раціо­нальні зерна існують у кожній з них, і що в дослідженні істо­ричного процесу ігнорувати їх непродуктивно і навіть помил­ково. Важливо те, що всі вони уточнюють систему цінностей, мотивують думки про пошук шляхів виживання людства у су­часному швидкоплинному світі, сприяють теоретичній, мето­дологічній і практично-перетворюючій соціальній творчості.

20.2. Проблема суб'єкта історичного процесу

Законом розвитку будь-якої суспільно-економічної форма­ції чи цивілізації є зростання ролі народних мас в історії. На­род — творець історії. Він створює всі матеріальні засоби жит­тя, обробляє поля, вирощує хліб, розводить домашніх тварин і

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. Reference 1 страница
3. Reference 10 страница
4. Reference 2 страница
5. Reference 3 страница
6. Reference 4 страница
7. Reference 5 страница
8. Reference 6 страница
9. Reference 7 страница
10. Reference 8 страница
11. Reference 9 страница
12. References 1 страница

Переглядів: 340