• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Ібн-Сіна 10 страница

Теоретична свідомість відображає суспільне буття у його істотних зв'язках і закономірностях, виявляється у науці та інших формах свідомості. Якщо буденна свідомість формуєть­ся стихійно, то теоретична — свідомо і цілеспрямовано. її осно­ву становлять діалектико-матеріалістична філософія і дані на­уки, а структуру — природничо-наукові знання та ідеологія.

Ідеологія (грец. — ідея, слово, поняття, вчення) — це систе­ма поглядів та ідей (філософських, релігійних, політичних, правових, моральних, естетичних, наукових), у яких усвідом­люються та оцінюються ставлення людей до дійсності та одне до одного, соціальні проблеми і конфлікти; визначається мета (програми) соціальної діяльності щодо закріплення чи зміни (розвитку) суспільних відносин. В ідеології соціальні групи ре­алізують свої потреби у виробленні програм поведінки щодо інших соціальних груп. Ідеологія формує світогляд людей, сприяє формуванню у них уявлень про цінності життя та його ідеали, обумовлює систему ціннісних орієнтацій і тим самим

забезпечує загальну стратегічну лінію їх поведінки, напряму діяльності.

Ідеологія і суспільна психологія у структурі суспільної сві­домості мають загальну об'єктивну основу — суспільне буття, тому вони діалектично єдині. Психологія соціальних спільнот суттєво впливає на формування і розвиток соціальних ідей і те­орій, а ідеологія осмислює та опрацьовує соціальні чуття, уяв­лення і настрої. Водночас між суспільною психологією та ідео­логією є глибока різниця. Суспільна психологія відображає суспільне буття цілісно, безпосередньо, а ідеологія — опосе­редковано, абстрактно. Внаслідок цього ідеології завжди за­грожує самоізоляція, впадіння у схоластичне теоретизування. Ідеологія може бути ілюзорною і помилковою, прогресивною і реакційною, гуманною і людиноненависницькою.

Ідеологія — це частковий аналог теоретичного рівня су­спільної свідомості, але має пріоритет відносно суспільної пси­хології, формує її компоненти (чуття, емоції, настрої, звички). Ідеологія також може відставати від суспільної психології, коли довільні ілюзорні конструкції ідеології вважаються за справжні, а в суспільній свідомості виникає дисгармонія, за­гострення суперечностей між двома її основними компонента­ми як прояв протиріччя між світом повсякденних реальностей і його відображенням у свідомості. Однак відставання ідеології від суспільної (соціальної) психології є не закономірністю, а частковим виявленням різноманітних типів співвідношення між ними. Ідеологія визначає суспільну психологію і може на­віть повністю відриватися від неї ( наприклад, тоталітарна дер­жава будується на всезагальній зневірі: панує ситуація всеза-гального страху, ніхто нікому не вірить, боїться довіряти).

У суспільній психології соціальні чуття, думки і настрої лю­дей не мають наукової ясності та теоретичної оформ леності. В ідеології ідеї і погляди систематизовані, теоретично обґрунто­вані в системах ідей і концепціях. Ідеологія — це систематизо­ване і теоретично осмислене відображення суспільного буття з позицій певної соціальної спільноти людей. Якщо суспільна психологія формується усім суспільством, усією соціальною групою людей, то ідеологія виробляється спеціальними їх представниками — ідеологами. Якщо суспільна психологія за-

Тема 22

Суспільна свідомість

своюється людьми стихійно, то ідеологія цілеспрямовано уко­рінюється в їхню свідомість різноманітними засобами і форма­ми: перебуванням у складі політичної партії, руху, масової громадської організації чи релігійної конфесії, секти; через лі­тературу, мистецтво, засоби масової інформації, політичну освіту тощо.

Будь-яка ідеологія соціально обумовлена. Кожна суспільна група людей створює свою систему ідей, у яких вона обґрунто­вує і захищає своє становище у суспільстві, свої потреби, мету та інтереси. Розбіжність, різноманітність інтересів різних со­ціальних спільнот зумовлюють широкий спектр ідеологій у су­спільстві: расизм, фашизм і неофашизм, сіонізм, сталінізм і неосталінізм, ліберальний демократизм, консервативний де­мократизм, соціал-демократизм, марксизм і марксизм-ленінізм, реформізм, клерикалізм. Ідеологій, які б абсолютно спотворювали дійсність, немає. Вони можуть характеризува­тися лише певною мірою спотворень: від захисту особливих ін­тересів елітних груп населення до виправдання злочинів проти людства. Так, у центрі фашистської (італ. — пучок, в'язка, об'єднання) ідеології є ідеї воєнної експансії, національної ви­нятковості, расової нерівності, вождизму, всевладності дер­жавної машини, нехтування правами особистості, криклива демагогія з метою маскування її справжнього змісту. Навпаки, соціал-демократична ідеологія відстоює ідеї співробітництва всіх соціальних груп і верств населення, політичних партій, рухів, державних і недержавних організацій і установ з метою створення для людей гідного способу життя, соціальної ста­більності в країні, забезпечення життя без воєн і збройних кон­фліктів, державного суверенітету, взаємовигідних відносин із зарубіжними народами.

Теорія ідеології є ареною гострої ідейної боротьби. На межі XX—XXI ст. у ній визначились два основні крайні напрями: деідеологізаторський і реідеологізаторський. Деідеологізато­ри під приводом "ненауковості" будь-якої ідеології взагалі, оголосили про її кінець. На їхню думку, в умовах науково-технічної революції на зміну ідеологічним догмам прийшла наука. Реідеологізатори також виступають за скасування ідео­логії, але тільки застарілої і ворожої, ладу, що існує. Вони

спираються на те, що суспільні науки не виконують ідеологіч­ної функції у суспільстві, оскільки не дають відповіді на пи­тання про сенс людського життя, про соціальні ідеали і мораль­ні цінності цивілізації. Результатом такого нехтування є ідео­логічний вакуум. Щоб він не заповнювався шкідливою, негативною для держави ідеологією, потрібне ідеологічне онов­лення, створення нової ідеології, яка була б привабливою для широких мас народу.

Діалектико-матеріалістична соціальна філософія вважає докази прибічників концепцій деідеологізації та реідеологіза-ції необґрунтованими. Ні індивідів, ні соціальних спільнот лю­дей, ні суспільства в цілому без ідеології, тобто без певної су­купності ідей, думок, поглядів, теорій, не буває. Людина тим і відрізняється від вищих тварин, що є свідомою істотою; свідо­мість — її родова ознака. Деідеологізатори праві в тому, що та чи інша ідеологія може бути ненауковою. Однак із цього реаль­ного, на жаль, факту нашого часу не слід робити висновок про кінець будь-якої ідеології. З нього може випливати висновок про заміну в суспільстві ненаукової ідеології науковою, у тому числі з причини науково-технічного прогресу, прискорення його темпів. Науковою є та ідеологія, яка відображає суспільне буття й інтереси соціальних та індивідуальних суб'єктів істо­ричного процесу. З їхнім кількісним і якісним зростанням кількість ненаукових ідеологій зменшуватиметься, оскільки вони не відповідають потребам та інтересам об'єктивного су­спільного руху. Можна впевнено прогнозувати на майбутнє не кінець ідеології, а утвердження наукової ідеології, отже, ви­щої духовності особистості і суспільства.

Щодо авторів реідеологізації, то вони у своїх доказах явно ігнорують закон спадкоємності у розвитку ідеології. У кожній новій суспільно-економічній формації, на кожному новому етапі розвитку культури не всі попередні ідеї і теорії і не від­разу зникають, їх не можна знищити, вони замінюються новою ідеологією, містяться в ній, але в перетвореному вигляді. Ме­ханізм взаємодії тут цілком діалектичний: попередні старі ідеї і теорії з часом стають протилежністю нових; між ними вини­кає суперечність, провідною протилежністю у якій є нова ідео­логія, на користь якої вирішується суперечність. Представни-

Тема 22

ки реідеологізації у своїх міркуваннях і висновках більше орі­єнтуються на буденну свідомість, ніж на теоретичну, тобто не на власне ідеологію. Пізніше з'ясовується, що під ідеологіч­ним оновленням вони розуміють відродження релігійності, звернення до соціальної міфології та утопії; оцінюють ідеоло­гію не за критеріями істинності, а за ефективністю її гасел і техніки маніпулювання свідомістю та поведінкою людей за до­помогою засобів масової інформації та соціальної психології.

Отже, у суспільній свідомості розрізняють два рівні: буден­ний і теоретичний. їх основні компоненти — суспільна (соці­альна) психологія та ідеологія. Буденна і теоретична свідомос­ті діалектично єдині. Пріоритетною є теоретична свідомість, оволодіння якою — духовна потреба кожної цивілізованої осо­бистості і коленого цивілізованого суспільства і яка формуєть­ся через наполегливу і цілеспрямовану працю, у тому числі че­рез навчання у студентські роки.

22.2. Форми суспільної свідомості

Суспільна свідомість на всіх своїх рівнях відображає різно­манітність елементів змісту суспільного буття в політичній, правовій, моральній, естетичній, релігійній, науковій та філо­софській формах. Вони розрізняються предметом і способом відображення, змістом і соціальними функціями, а у своїй єд­ності та взаємодії виражають цілісність свідомості індивідів, соціальних груп і верств населення. Вся сукупність форм су­спільної свідомості становить духовне життя суспільства. До­мінуючою серед форм є політична свідомість.

Політична свідомість — ідеологічний компонент політич­них суспільних відносин, тобто специфічних взаємозв'язків між людьми з приводу політичної влади: її отримання, утри­мання і використання. Будь-яка політична думка, будь-яке по­літичне питання — це завжди думка і питання про політичну владу (державну, регіональну, місцеву), про ставлення до неї, про ефективність її дій, про відповідність її діяльності інтере­сам суб'єктів історії. Політичні суспільні відносини багато­гранні за типами і видами (отже, багатогранні типи і види по-

Суспільна свідомість

літичної влади), тому політична свідомість має широку і часто непередбачувану палітру змісту, структури, функцій.

Під політичною владою розуміється реальна здатність со­ціальної групи, суспільного класу, індивіда чи індивідів реалі­зувати свою волю в політиці та правових нормах. У демократич­них державах влада встановлюється як народне представни­цтво. У ст. 5 Конституції України, наприклад, наголошується: "Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є на­род. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи дер­жавної влади та органи місцевого самоврядування".

У монархічних державах престол передається за принципом спадковості. У тоталітарно-диктаторських державах влада встановлюється, як правило, шляхом державних переворотів засобами насильства, у тому числі збройного. Все це зумовлює надзвичайну мінливість і суперечливість політичної свідомос­ті, її неоднозначність. Навіть за життя одного покоління лю­дей вона може кардинально змінюватися не один раз, у тому числі під впливом маніпуляції нею різними політичними елі-тами. Разом з тим, через усі зміни і суперечності у політичній свідомості закономірно набуває сили об'єктивна історична тен­денція, сформульована ще Н. Макіавеллі: мета політики — благо народу і могутність держави. Основою цієї тенденції є об'єктивна діалектика економічного базису і надбудови. Між базисом і політичною частиною надбудови немає проміжних ступенів. Базис визначає її безпосередньо: політика є концен­трованим виявленням економіки — така формула їх взаємодії. Економічний базис і політична частина надбудови в певній су­спільно-економічній формації конкретизують відповідні ви­робничі і політичні суспільні відносини, тому і політична сві­домість як соціально-психологічний та ідеологічний компо­нент надбудови конкретизується кожного разу у своєму змісті, формах і функціях. Вона безпосередньо відображає економіку і разом з іншими елементами політичної частини надбудови через своїх носіїв сприяє її розвитку або гальмує його; сприяє економічному прогресу в одних відношеннях або гальмує його

в інших.

Політична свідомість на соціально-психологічному рівні представлена у вигляді несистематизованих емпіричних полі-

Тема 22

Суспільна свідомість

тичних знань, чуттів, настроїв, емоцій, суджень людей про державу, владу, про відносини між державами, націями, пар­тіями, громадськими рухами; на ідеологічному рівні — у ви­гляді системи теоретичних і політичних знань, поглядів, ідей, теорій, політичних програм, політичної стратегії і тактики. Вся система політичної свідомості має обґрунтовувати необхід­ність того політичного ладу держави, породженням якого вона є, розробляти шляхи і засоби його зміцнення, визначати опти­мальну політичну організацію в країні, формувати її внутріш­ню і зовнішню політику та постійно їх корегувати.

Носіями політичної свідомості є індивіди, їх різноманітні об'єднання, організації та установи, серед яких особливе місце належить політичним партіям, політичним рухам, політичній еліті, органам державної влади. Свої політичні позиції вони виражають у програмах та статутах, у котрих формулюються основні тези політичної стратегії і тактики, політична мета і завдання, методи і засоби їх досягнення. Основою науковості політичних програм, а отже, їхньої відповідності політичним інтересам соціальних суб'єктів, є величезне ідейно-політичне, теоретичне багатство соціальної філософії, політичні за своєю суттю. Термін "політична філософія", що активно експлуату­ється в наш час, цілком коректний як визначення того розділу соціальної філософії, у якому досліджуються політичні су­спільні відносини, політична частина надбудови суспільства і політична свідомість.

В історії політика часто підкоряла собі філософію, приму­шувала її слугувати собі. Однак об'єктивна тенденція взає­мозв'язку філософії і політики полягає у здійсненні мрії Пла-тона про те, що на чолі держави повинні стояти не просто по­літики, а політики-філософи. Йдеться тут не про персоналії, а про політику на основі об'єктивно-наукових рекомендацій со­ціальної філософії. Лише соціальна філософія здатна визнача­ти причини політичних подій, вказувати шляхи регулювання політичних інтересів з метою їх гармонізації і гуманізації.

Ігнорування політико-філософської спадщини і політичної теорії соціальної філософії зумовлює політичний волюнта­ризм, авантюризм та особливо активний і шкідливий у пере­хідні періоди історії народів і держав популізм. Популізм орі-

єнтується на буденну політичну свідомість людей у формі по­літичного здорового глузду. Популісти так само швидко завойовують авторитет у великих мас народу, як і втрачають його. Діють вони суб'єктивістськи і тільки в особистих інтере­сах та інтересах своїх політичних прибічників, об'єктивні за­кони розвитку політичної сфери суспільства або незнайомі їм, або свідомо ігноруються. З цієї причини збитки від їхніх гасел, закликів, рішень і дій для людей можуть бути значними. По­над сімнадцять років популісти України експлуатують альтер­нативи: бути Україні в складі європейської, отже, світової, співдружності держав чи у своїх геополітичних інтересах роз­раховувати тільки на Росію; бути Україні самостійною держа­вою чи знову об'єднуватися з Росією. Можливо, що політичні реалії популістам невідомі, хоча для діалектико-матеріаліс-тичної філософії вони теоретично обґрунтовані й історично апробовані. Україна — суверенна незалежна держава, як і Ро­сія, як і всі держави на пострадянському соціальному просто­рі; політичні та інші суспільні відносини, політична та інпіі форми суспільної свідомості об'єктивно історично інтегрують­ся, глобалізуються в напрямі всезагального співробітництва в усіх галузях суспільного життя, насамперед у політичному.

Отже, політична свідомість — це соціально-психологічний та ідеологічний компонент політичних суспільних відносин і політичної частини надбудови суспільства. Вона становить складне соціальне утворення, у межах якого відбувається формування політичної мети, завдань і програм, стратегії і тактики, методів і засобів їх реалізації. Наукова політична свідомість є могутнім засобом функціонування політичної, економічної та соціальної системи суспільства. Діалектико-матеріалістична соціальна філософія — теоретична і методо­логічна основа її становлення, розвитку і удосконалення.

Наступним за значенням відображенням у свідомості людей суспільного буття та економічного базису, соціально-психо­логічним та ідеологічним компонентом надбудови суспільства є правова свідомість, в центрі якої перебувають принципи і норми права, юридичні закони. Система загальнообов'язкових норм і відносин між людьми, права, свободи та обов'язки лю­дини і громадянина розробляються, закріплюються й охороня-

Тема 22

Суспільна свідомість

ються державою. Правосвідомість — це сукупність поглядів, ідей, почуттів з приводу ставлення людей до права, законності, правосуддя, їх уявлення про правомірну і неправомірну пове­дінку у суспільстві.

Соціально-психологічну складову правової свідомості утво­рюють емпіричні знання та уявлення людей про законне і неза­конне, про справедливе і несправедливе, про необхідне та обов'язкове; почуття обов'язку, відповідальності, невідворот­ності покарання за здійснені злочини та ін. На ідеологічному рівні правосвідомість постає як система правових поглядів, правових вчень, теорій, кодексів. Усі елементи правосвідомос­ті внутрішньо пов'язані один з одним, невпинно взаємодіють, проникають один в одного.

Носіями правової свідомості є індивіди, їх об'єднання, орга­нізації та установи, у тому числі власники засобів виробни­цтва, менеджери, державні службовці і особливо спеціально підготовлені індивідуальні та соціальні суб'єкти юристів: про­курори, судді, адвокати, міліціонери, нотаріуси, військово­службовці внутріїпніх військ, а у сфері міжнародного права — ще й дипломатичний корпус, а також збройні сили країни.

Усією системою права через своїх носіїв правова свідомість утверджує відносини власності, механізм господарських зв'язків, регулює заходи і форми поділу праці та її продуктів, регламентує організацію і діяльність державного механізму, визначає заходи боротьби із зазіханням на встановлені зако­ном громадський порядок і процедуру вирішення конфліктів, впливає на численні форми міжособистісних відносин.

У цілому правосвідомість через діяльність своїх суб'єктів, залучених до системи суспільних зв'язків, виконує функції, найбільш актуальні з яких такі:

• пізнавальна (у правосвідомості реалізується пізнання права індивідами — учасниками правових відносин);

• аксіологічна (оцінка суб'єктом відповідно до його інтере­сів і мети вимог і можливостей права в категоріях: благо, до­бро, зло, користь, шкода та ін.);

• регулятивна (правосвідомість регулює поведінку людей, а також їх потреби, позиції, відносини в галузі права).

Правова свідомість підпорядкована загальним закономір­ностям розвитку суспільної свідомості, проте на неї також іс­тотно впливають інші її форми, насамперед політична свідо­мість. Функціонування правової свідомості залежить від полі­тики, а політичної свідомості — від права. Так, у тоталітарних державах норми і закони права практично не діють; для дикта­тора немає закону — він сам собі закон. Ці держави не є право­вими, правова свідомість у них підмінена політичним доносни-цтвом, лицемірством і неправдою, мисленням чужими думка­ми, готовими трафаретами, підлабузництвом, культом вождя і постійним страхом. Ш.-Л. Монтеск'є справедливо стверджу­вав: "Всі люди рівні в республіканських державах, вони рівні і в деспотичних державах: у першому випадку — тому що вони — все, у другому — тому що всі вони ніщо"¹.

У демократичних державах неправова політика неможли­ва, неможлива і політична свідомість без опори на правосвідо­мість. Водночас недостатній рівень розвитку політики і полі­тичної свідомості може привести до нульової ефективності найдосконалішого права і найдосконалішої свідомості. Держа­ва громадянського суспільства має бути правовою. Для її ство­рення необхідно розробити досконалі юридичні принципи, норми закони, щоб народ оволодів ними, щоб ці принципи, норми і закони, необхідність їх виконання перетворилися на внутрішні переконання людей. Досягається це з допомогою правового всенавчу і реальної правової практики в державі.

У правовій державі діє принцип верховенства права, гаран­туються і захищаються права, свободи та обов'язки людини і громадянина, всі громадяни мають рівні конституційні права і свободи і всі вони рівні перед законом. У такій державі не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, національності, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживан­ня, за мовними чи іншими ознаками. У правовій державі діє принцип презумпції невинності, ніхто не може бути арештова­ним чи утримуватися під вартою інакше як за вмотивованим

¹ Монтескье Ш.-Л. Избранньїе произведения / Ш.-Л. Монтескье. — М., 1955. —С. 225.

Тема 22

рішенням суду; не може бути підданий катуванню, жорстко­му, нелюдському чи такому, що принижує людську гідність, ставленню або покаранню. Жодна людина без її добровільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим до­слідам. У правовій державі покарання за злочини невідворот­ні, але кожний громадянин має право на кваліфікований за­хист у суді, і до вирішення суду ніхто не може називатися зло­чинцем.

Рух до правової держави — складний і відносно тривалий процес. Для багатьох держав навіть сучасного світу він можли­вий тільки через справжню революцію у сфері правових і по­літичних відносин, правової і політичної частини надбудови. Проблеми у творенні правової держави характерні і для Украї­ни початку XXI ст. Прийняття Верховною Радою України комплексу законів лиіпе започаткувало цей процес. Для їх ре­алізації, докорінного реформування всього правового поля країни потрібне нове правове мислення її громадян.

Правосвідомість нерозривно пов'язана з моральною свідо­містю. Мораль (лат. — все, що стосується характеру, складу душі, звичок; звичаї, поведінка) — це один з основних способів нормативного регулювання дій людини у суспільстві; особлива форма суспільної свідомості і вид суспільних відносин. Мо­ральна свідомість — це відображення ставлення людей одне до одного і різноманітних соціальних спільнот у вигляді сукуп­ності принципів, правил, норм їх поведінки. Як форма су­спільної свідомості вона підкорена всім її закономірностям, проте водночас має свою специфіку і структуру.

На суспільно-психологічному рівні моральна свідомість включає до свого змісту моральні почуття (честі, достоїнства, совісті, обов'язку та ін.), емоції (фр. — хвилювання, безпосе­редні і пристрасні переживання: оціпеніння, агресія чи ра­дість, схвалення, співчуття тощо), уявлення про моральне та аморальне, досвідне значення моральних правил, звичаїв ко­лективу і суспільства. Ці елементи становлять ніби первинну моральну свідомість, формуються раніше раціональних уяв­лень про необхідне, справедливе, чесне тощо.

На ідеологічному рівні моральна свідомість становить су­купність принципів, норм, категорій, ідеалів, ідей про обо-

Суспільна свідомість

и'язкове, суще, особисте і суспільне. Вона специфічна голов­ним чином своїм нормативним характером.

Моральна норма(лат. — правило, зразок) — це вимога су­спільства до особистості, колективу здійснювати певну пове­дінку. Вона постає як елемент моральних відносин і моральної свідомості одночасно. З одного боку, вона є обов'язковою нор­мою поведінки багатьох людей, своєрідним моральним зако­ном. У будь-якому суспільстві є об'єктивна потреба однотипної поведінки у повторюваних ситуаціях, яка реалізується через моральні норми. Необхідність їх виконання кожним індивідом базується на впливі масового прикладу, суспільної думки, вла­ди колективної звички, всіх форм практичного вираження волі суспільства у тих звичаях, що в ньому склались.

З іншого боку, моральною свідомістю норми формулюються у вигляді повелінь усім людям робити так, а не інакше. При­кладом таких повелінь можуть бути деякі з так званих Десяти заповідей Біблії: шануй батька і матір твоїх, не вбий, не вкради та ін. Однак самі по собі норми не можуть бути остаточним орі­єнтиром у моральній діяльності. Наприклад, норма "не вбий" не монсе вживатися щодо вбивці чи небезпечної для суспільства людини. Моральні норми функціонують у конкретних умовах і обставинах, що кожного разу визначаються моральною свідо­містю, у якій вони стають внутрішньою потребою, звичкою ви­конувати їх без зовнішнього і внутрішнього напруження.

Моральна свідомість відрізняється від інших форм су­спільної свідомості ще й тим, що базується на переконаннях, історичних прикладах, громадській думці, традиціях. Якщо, наприклад, за правосвідомістю стоїть сила закону держави, і за порушення норм права настає невідворотне покарання су­дом, то за моральною свідомістю — сила громадської думки, а покаранням за порушення норм моралі є громадський осуд. Саме тому норми моралі не розробляються в теорії так деталь­но, як норми права. Однак поле впливу моральної свідомості на людей значно ширше, ніж правового. Наприклад, жодне право не може регулювати відносини дружби між людьми, то­вариськості, кохання, порядності, справедливості, поваги тощо.

Тема 22

Особливістю моральної свідомості є також її оціночно-імперативна функція (з одного боку, моральна свідомість оці­нює дії та вчинки людей, з іншого — наказує поводити себе певним чином). У моральній свідомості оцінки фіксуються ка­тегоріями добра, зла, справедливості, щастя, сенсу життя та багатьма іншими. Проблема полягає в об'єктивному критерії моральної оцінки. Соціальна філософія намагається її виріши­ти впродовж усієї своєї історії. Як вже констатувалося у попе­редній темі, філософи Стародавньої Греції (Демокріт, Арістіпп, особливо Епікур) критерієм моральної оцінки запропонували гедонізм — такий спосіб обґрунтування моралі, який зміст різ­номанітних моральних вимог зводить до загальної мети — одержання насолоди і запобігання страждань: моральною є та поведінка, яка надає людині насолоду. У XIX ст. соціальна фі­лософія запропонувала ще один критерій моралі — утиліта­ризм. Його автори — англійські філософи І. Бентам, Дж. Мілль, Дж.-С. Мілль — доводили: моральне все те, що дає людям ко­ристь, прагнення до користі міститься у природі людини. Сво­єрідний критерій моралі запровадив І. Кант під назвою "кате­горичний імператив": роби так, щоб максима твоєї волі (прави­ло, якого ти дотримуєшся) могла бути й основою всезагального морального законодавства (тобто, щоб усі інші могли також його дотримуватися).

Проте ці та інші критерії моралі (наприклад, "мета виправ­довує засоби") за всієї їхньої привабливості та актуальності в певні історичні епохи не можуть претендувати на загальну зна­чущість і загальне застосування. Очевидно, що критерій мора­лі буде проблемою філософії і науки аж до формування гло­бального, загальнолюдського, однозначного розуміння прин­ципів, норм, категорій цієї форми суспільної свідомості.

Діалектико-матеріалістична соціальна філософія у пошу­ках критерію моралі виходить з того, що основою всіх мораль­них норм є соціальна практика. Вона обґрунтовує ту мораль, яка стверджує і захищає в житті особистості і суспільства нове, прогресивне, адекватно виражає потреби та інтереси індивіду­альних і соціальних суб'єктів. На цій підставі аморальним вва­жається жити за рахунок іншого; утверджувати свою гідність

Суспільна свідомість

за рахунок гідності іншого, обкрадати його талант; демонстру­вати перевагу над слабким; нецензурно висловлюватись; зне­важати старших і з неповагою ставитися до них, знущатися над людьми; свідомо поширювати дезінформацію; брехати; ви­користовувати службове становище з користолюбних мірку­вань тощо.

Крім оціночно-імперативної, моральна свідомість виконує в

суспільстві й інші функції:

• регулятивну, що регулює поведінку людини в усіх сфе­рах життя (у побуті, політиці, науці, родині тощо) силою звич­ки і владою суспільної думки;

• комунікативну, яка є особливою формою спілкування людей, ставлення до суспільства, соціального середовища;

• виховну, що прилучає людей до моральних цінностей,
вчить наслідувати їх;

• пізнавальну, що відображає моральні відносини в їх іс­торії та взаємозв'язках з інніими суспільними відносинами, вивчає їх, накопичує моральну інформацію і передає її новим

поколінням людей.

Функції моральної свідомості реалізуються у взаємозв'язку зі всіма іншими формами суспільної свідомості. Так, перспек­тивною може бути тільки морально-авторитетна політика, яка довірчою стає для народу через утвердження принциповості, чесності, відкритості політичної мети, скромності і перекона­ності політичних керівників. Моральна свідомість обмежує методи розв'язання політичних завдань не принципом най­більшої ефективності, а принципом припустимості та виправ­даності.

Разом з правовою свідомістю, моральна свідомість виражає розгорнуті системи правил поведінки людей, серед яких право­ві з часом переходять до розряду моральних, а моральні — до правових. Моральні санкції завжди входять до внутрішньої структури правових санкцій, які у свою чергу завжди мораль­но осмислюються. Отже, зближення моральної свідомості і правосвідомості є закономірністю їх взаємодії. Крім того, мо­ральна свідомість становить основу змісту релігійної свідомос­ті. В утвердженні простих норм моралі вони займають однако­ві позиції. Однак їхні протилежні позиції щодо питань джере-

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. Reference 1 страница
3. Reference 10 страница
4. Reference 2 страница
5. Reference 3 страница
6. Reference 4 страница
7. Reference 5 страница
8. Reference 6 страница
9. Reference 7 страница
10. Reference 8 страница
11. Reference 9 страница
12. References 1 страница

Переглядів: 413