Поширення комуністичних впливів у Індокитаї.

Через рік після збройного об'єднання країни у В'єтнамі проведено вибори до представницьких органів влади. У результаті тиску, який комуністичний режим чинив на мешканців країни, було обрано слухняний парламент, який 2 липня 1976 р. проголосив створення Соціалістичної республіки В'єтнам. Встановлення на всій території країни комуністичного режиму супроводжувалося розгортанням політичних репресій. У країні створено концентраційні табори, в'язнями яких стало принаймні 200000 осіб. Понад мільйон мешканців міст півдня країни, передусім політично "неблагонадійних", вислано на поселення до сільської місцевості. У 1978 р. уряд провів всезагальну націоналізацію торгівлі. Це рішення змусило емігрувати понад 140000 китайців, які традиційно займалися у В'єтнамі торгівлею.

Уже в 1980 р., незважаючи на жорстокий прикордонний режим, почалися масові втечі мешканців В'єтнаму до сусідніх країн. Утікачі вибирали морський шлях, через що отримали загальну назву "людей у човнах". Лише впродовж 1980 р. з країни втекло понад 500000 осіб, передусім з півдня.

Після ліквідації прозахідного політичного режиму Південного В'єтнаму Ханоєві було розв'язано руки в питаннях поширення своїх впливів у сусідніх країнах. Ще у 1973 р. під тиском в'єтнамських комуністів прем'єр лаоського уряду принц Соуван Пхома погодився на включення до свого кабінету представників прокомуністичного лаоського партизанського руху Парет Лао. 2 грудня 1975 р. при допомозі в'єтнамців було повалено монархію і проголошено Лаоську Народно-Демократичну республіку. Керівником країни став лідер Парет Лао Соуфаувонг, рідний брат прем'єра поваленого уряду. У відповідності до підписаного 1977 р. договору про дружбу та співробітництво, на територію Лаосу прибули військові радники й "обмежений контингент" в’єтнамських військ, що кількісно перевищував цілу лаоську армію. Економічні експерименти, проведені за в'єтнамськими взірцями, призвели до еміграції значної частини населення і падіння економіки, внаслідок яких Лаос опинився серед десятки найбідніших країн світу.

Ще трагічніше, ніж у Лаосі, розвивалися події в Камбоджі. Скориставшись візитом короля до Франції, незадоволені ліберальним ставленням уряду до діяльності на території країни в'єтнамських загонів, камбоджійські військові вчинили 18 березня 1970 р. державний переворот. Від влади усунено принца Нородома Сіанука, після чого одноосібним правителем країни став проамериканськи налаштований генерал Лон Нол. Новий уряд одразу ж санкціонував використання території Камбоджі американськими та південно-в'єтнамськими військами для боротьби із В'єнтконгом. У відповідь в'єтнамці зайняли східні провінції країни і підтримали проголошений там Єдиний національний фронт Камбоджі.

У 1972 р. Лон Нол оголосив себе президентом країни і провів референдум, який затвердив нову конституцію. Незважаючи на значну військову та фінансову допомогу США, після падіння Сайгона, режим Лон Нола був приречений. До початку 1975 р. урядові війська Камбоджі контролювали лише невеликий район навколо столиці країни радіусом 70 кілометрів. Режим Лон Нола отримував усі поставки зброї та спорядження повітрям, оскільки наземні транспортні шляхи контролювалися партизанами.

17 квітня 1975 р. до столиці країни Пномпеня вступили підрозділи червоних кхмерів, що формально підпорядковувалися принцу Сіанукові, який жив у вигнанні в Пекіні. Уже з перших днів нової влади стало зрозуміло, що камбоджійський режим, очолений діячем партизанського руху Салот Саром, що прибрав собі ім'я Пол Пота, буде дотримуватися цілком нових підходів у внутрішній та зовнішній політиці. Пол Пот вирішив здійснити наймасштабніший в історії людства експеримент радикального перетворення суспільства. Соціальні перетворення почалися з радіопромови Пол Пота, в якій він пообіцяв "показати всім ревізіоністам стовідсоткову повну соціалістичну революцію". Заборонивши діяльність усіх політичних і громадських об'єднань, комуністи зосередили владу в руках "Ангки" ("Організації"), що перебрала на себе всі державні функції. Встановлюючи режим, заснований на страху та безоглядному терорі, керівництво Камбоджі намагалося залишитися анонімним, підписуючи свої розпорядження криптонімом "Відділ 870". Налаштувавшись на жорстоке придушення будь-якого опозиційного руху, Пол Пот заявляв, що вважає оптимальним скорочення 7-мільйонного населення країни до 1 млн. осіб, з якими буде побудоване "безкласове суспільство".

З Пномпеня та інших міст країни протягом 72 годин було виселено 3,5 млн. осіб. Міста, які кхмери оголосили кублами паразитів, вирішено ліквідувати. Після переселення мешканців до сіл почалося руйнування міських споруд включно зі зриванням асфальту. На "звільнених" таким чином площах висаджувалися овочі. У Камбоджі було закрито всі святині, школи, ліквідовано телебачення, заборонено видання книг, газет і журналів. Заборонено використання грошей, довгі розмови між членами родини. Були періоди, коли розстрілювано за вміння читати і писати, доказом чого слугувало носіння окулярів або зберігання паперу та письмового приладдя. Усе населення, починаючи з 14 років, виконувало трудову повинність. За запізнення на роботу відрубувано пальці. Економічна політика країни була зведена до гасла: "Буде рис — буде все!".

Весь народ розділено на три категорії: "старий народ", "новий народ" і "прислужників капіталізму". До "старого народу" включено жителів найменш розвинутих гірських та лісових районів, що послужили базою партизанського руху в 1970-1975 роках. "Новий народ", серед якого планувалося здійснити "чистку", складався з жителів тих місцевостей, які були визволені в ході наступу 1975 р. Суспільні групи, призначені до цілковитого фізичного знищення ("прислужники капіталізму"), включали колишніх учителів, студентів, монахів, офіцерів, проституток і жебраків. Жорстоких репресій зазнали понад 20 національних меншин Камбоджі. Червоні кхмери заборонили розмовляти будь-якими, крім кхмерської мовами й оголосили про "скасування" всіх національностей, наказавши некамбоджійцям взяти камбоджійські прізвища. До сьогоднішнього дня точно не відомі масштаби геноциду, влаштованого режимом червоних кхмерів. Кількість жертв режиму в 1975-1979 роках оцінюється в 1,5-3 млн. осіб. Понад 40% уцілілого після комуністичних експериментів населення було серйозно хворе, найчастіше страждаючи від дистрофії.

У міжнародній сфері Пол Пот провадив не менш хаотичну і незбалансовану політику, ніж усередині країни. Камбоджа розірвала дипломатичні стосунки з усіма країнами світу, за винятком Китаю. У кінці 70-х років Пол Пот оголосив про підтримку Китаю в суперечці з В'єтнамом і звинуватив Ханой в опортунізмі й змові із західним імперіалізмом. У 1975 і 1977 роках відбувалися широкомасштабні військові зіткнення з в'єтнамськими військами. У грудні 1978 р., скориставшись як приводом до інтервенції сутичками на камбоджійсько-в'єтнамському кордоні, 200-тисячна в'єтнамська армія розпочала наступ на позиції червоних кхмерів. Камбоджійська армія, що на той час перетворилася на банди вбивць беззахисного населення, не змогла вчинити ефективного опору, і вже 7 січня 1979 р. в'єтнамці взяли Пномпень та встановили контроль над переважаючою більшістю території країни. У столиці проголошено маріонетковий уряд Хун Сена, який засудив комуністичні експерименти Пол Пота і уклав союзницькі угоди з В'єтнамом. На території країни до 1989 р. розташовувся втричі більший за національну армію контингент в'єтнамських військ. Упродовж 80-х років з різною інтенсивністю тривали бої між в'єтнамцями та Червоними кхмерами, які переховувалися у важкодоступних районах джунглів на кордоні з Таїландом.

Самостійна поведінка В'єтнаму, який вступив до економічних структур соціалістичного табору і підписав 3 листопада 1978 р. союзницьку угоду з СРСР, викликала незадоволення в Китаї. Міждержавне протистояння двох комуністичних режимів загострилося після вигнання з В'єтнаму китайської діаспори і вторгнення до Камбоджі. 17 лютого 1979 р. 600-тисячна китайська армія вторглася на територію В'єтнаму. Китайські лідери оголосили, що збираються "загальмувати непогамовані амбіції в'єтнамців і дати їм належний урок". Незважаючи на чисельну перевагу, китайці не зуміли розгромити в'єтнамської армії та прорватися до Ханоя. Бої тривали до 6 березня, і китайцям довелося вивести свої війська з тих незначних ділянок в'єтнамської території, які їм вдалося окупувати в перші дні. Цей конфлікт став першою в історії людства війною між двома комуністичними режимами.

Упродовж 80-х років В'єтнам поволі почав утрачати позиції регіональної наддержави. Видатки на утримання величезної армії, що за кількістю солдат займала четверте місце в світі, та неефективна соціалістична економіка поставили країну на грань господарської катастрофи. У 1991 р. лише за офіційними даними близько 4 млн. осіб знаходилося на межі голоду, безробіття сягнуло 18%, інфляція 67%, а загальний державний борг— 16,4 млрд. доларів. Лише завдяки щорічній багатомільйонній фінансовій допомозі від СРСР, В'єтнаму вдавалося утримувати економіку від остаточного розвалу. У вересні 1989 р. В'єтнаму довелося вивести свої війська з Камбоджі.

Після розпаду СРСР і припинення фінансових вливань комуністичне керівництво В'єтнаму змушене було погодитися на обмежені реформи. Прийнята 1992 р. конституція дозволила приватногосподарську діяльність, декларувала певне розширення громадянських прав, однак у політичному житті продовжувала зберігатися монополія компартії на владу. Через погіршення стосунків з Росією, котра зажадала повернення старих радянських боргів, в середині 90-х років Ханой почав зближення з Китаєм.

Залишений без в'єтнамської підтримки, політичний режим Камбоджі, намагаючись поліпшити свій зовнішньополітичний імідж, вдався до низки кроків, що мали засвідчити його повернення до демократії. Було скасовано існуючу від часів Пол Пота назву країни Кампучія, буддизм оголошено державною релігією, розпочалися переговори про припинення громадянської війни. Тим часом спадковий правитель країни принц Нородом Сіанук створив 1982 р. у Куала-Лумпурі (Малайзія) уряд у вигнанні. Зважаючи на визнання ООН правомочності уряду принца Сіанука, комуністичні лідери Камбоджі були змушені розпочати з ним переговори. Довготривалі переговори закінчилися в жовтні 1991р. підписанням Паризької угоди, згідно з якою створювалася коаліційна Національна рада на чолі з Н. Сіануком, що мала керувати країною до часу проведення вільних виборів. Незважаючи на опір червоних кхмерів, котрі, продовжуючи контролювати 15% території країни, відмовилися визнати Паризькі угоди, 23-28 травня 1993 р. в Камбоджі відбулися парламентські вибори, на яких перемогу отримали монархісти. Принц Н. Сіанук згодом був проголошений королем Камбоджі.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
В'єтнамська війна 1957-1975 років.	\|	ЛЕКЦІЯ № 10.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.