ЛЕКЦІЯ № 10.

Державний розвиток Індонезії та Філіппін.

Національно-визвольний рух в Індонезії отримав потужний поштовх на останньому етапі Другої світової війни. В останні тижні війни, 17 серпня 1945 р., японці дозволили місцевим націоналістам проголосити незалежність країни, лідером якої став Ахмед Сукарно. Англійці, які займалися роззброєнням на території архіпелагу японців, де-факто визнали уряд А. Сукарно, оскільки не бажали створювати собі додаткових проблем.

Однак голландці не бажали примиритися з втратою великої та багатої колонії. У листопаді 1945 р. підписано індонезійсько-голландську угоду про утворення Сполучених Штатів Індонезії, що зберігали досить невизначений зв'язок із Голландським союзом. Упродовж наступних місяців, перекинувши до колишньої колонії значні військові та поліцейські сили, метрополія вдалася до військової операції з метою повернення повного контролю над Індонезією. Широкомасштабні військові дії, що почалися в липні 1947 р., були успішними для голландців, однак зустрілися із значним міжнародним осудом. Незважаючи на те, що голландська армія контролювала Джакарту й усі головні міста країни, влітку 1949 р. метрополія змушена була залишити архіпелаг. 27 грудня 1949 р. Індонезія отримала міжнародно визнану незалежність. Уряд А. Сукарно, що зберігся в країні, упродовж наступних років розвивався в напрямку до встановлення диктатури прокомуністичного спрямування.

Після досягнення політичної незалежності в Індонезії розпочався тривалий період політичної нестабільності, що виявилася в гострій партійній боротьбі та частій зміні правлячих кабінетів. Лише починаючи з 1957 р. спостерігається певна стабілізація ситуації, що стає наслідком нового політичного курсу "скерованої демократії", запропонованого президентом Сукарно. У країні було створено уряд національного співробітництва, а багатопартійну систему замінено надпартійною Національною радою, в якій були представлені головні політичні сили країни. Будуючи нову політичну систему, Сукарно заявляв, що Індонезія повинна використовувати китайський досвід, а "КНР є взірцем для індонезійського народу".

Навесні 1961 р. було висунуто ідею створення федерації Малайзії в складі Малаї, Сингапуру, британського протекторату Брунею та колоній Саравак і Сабах. Не виявивши незадоволення цим планом, Індонезія змінила свою позицію після повернення Голландією Західного Ірану. Отримавши спільний кордон з англійськими володіннями, що мали ввійти до майбутньої федерації, Сукарно різко виступив проти проголошення нової держави. Індонезія підтримала збройні виступи в Брунеї в грудні 1962 р., а після консультацій з Китаєм на початку 1963 р. офіційно оголосила про початок політики "конфронтації з Малайзією".

За посередництвом Філіппін у червні 1963 р. в Манілі відбулися малайзійсько-індонезійські переговори. Після послаблення протистояння висунуто ідею створення конфедерації Малайзії, Філіппін та Індонезії—"Мафіліндо". Після тристоронніх переговорів у Манілі керівництво Малайзії та Сингапуру вдалося до практичних кроків для створення федерації. 8 липня 1963 р. представники Англії, Малаї, Сингапуру, Сараваку та Сабаху підписали Лондонський пакт, який став фактичним проголошенням Малайзії. Усупереч протестам Індонезії 16 вересня 1963 р. офіційно проголошено створення федерації Малайзії. Нову країну визнали уряди всіх великих держав. У регіоні лише Філіппіни та Індонезія не встановили з Малайзією дипломатичних відносин. У Джакарті відбулися напади на англійське посольство, а Сукарно заявив, що всіма силами добиватиметься ліквідації Малайзії. До Сараваку і Сабаху було вислано індонезійських добровольців, а в другій половині 1964 р. індонезійська армія навіть здійснила спроби висадитися на малайзійському узбережжі. У січні 1965 р., через прийом Малайзії як тимчасового члена до Ради Безпеки, Індонезія вийшла з ООН. Події навколо Малайзії зміцнили індонезійсько-китайські контакти, а в 1965 р. Сукарно навіть заявив про створення осі "Пекін — Джакарта".

Посилення комуністичних впливів у країні, що стало наслідком зближення з Китаєм, викликало незадоволення індонезійських військових. У ніч з ЗО вересня на 1 жовтня 1965 р. група офіцерів на чолі з полковником Унтунгом, командиром особистої охорони президента, здійснила операцію проти низки високопоставлених військових, котрі, як заявлялося, готували державний переворот. У результаті тих подій було вбито 6 генералів. Виступ полковника Унтунга не дістав підтримки і його швидко придушили війська командуючого стратегічним резервом країни генерала М. Сухарто. Звинувативши в причетності до подій 30 вересня комуністів, армія розпочала репресії, в результаті яких загинуло 300000 осіб. У ході боротьби з комуністичною опозицією генерал Сухарто зумів набрати значної політичної ваги. Урешті-решт 11 травня 1966 р. під час засідання кабінету міністрів будинок уряду було оточено військами. А. Сукарно змушений був підписати документ, згідно з яким він позбавлявся реальної влади, хоча номінально лишався президентом країни. Пізніше за розпорядженням М. Сухарто заарештовано 15 міністрів, відомих своєю прихильністю до президента. Остаточне закріплення влади за генералом М. Сухарто відбулося в березні 1968 р. після тимчасового призначення його на пост президента країни.

Після тривалого періоду одноосібного авторитарного правління генерала М. Сухарто, країна опинилася на межі фінансового банкрутства. Фінансова криза, що в другій половині 1997 р. охопила всю Південно-Східну Азію, болісно вдарила по Індонезії. Коли інфляція перевищила 500%, в Джакарті та інших містах почалися масові заворушення. Уряд вислав на вулиці міст війська, які силою почали розганяти антиурядові мітинги. Особливе незадоволення населення викликало переобрання в березні 1998 р. національно-конституційними зборами М. Сухарто на черговий 5-річний президентський термін. У результаті зіткнень маніфестантів з армією та поліцією загинуло понад 500 осіб. Після трьох місяців постійних заворушень 21 травня 1998 р. М. Сухарто подав у відставку, передавши владу віце-президенту Хабібі.

На Філіппінах, де ще до Другої світової війни американський уряд пообіцяв надати країні незалежність, процес передачі влади місцевому населенню відбувся поступовим еволюційним шляхом. 4 липня 1946 р. президентом Філіппін обрано виразно проамериканського політика Мануеля Рохаса. Він уклав з колишньою метрополією низку угод про упривілейоване економічне становище американських фірм на місцевому ринку, а також про збереження на островах військових баз Сполучених Штатів Америки. Американці, у свою чергу, допомогли урядові М. Кесона ліквідувати комуністичне підпілля.

Після проголошення незалежності зорієнтований на США уряд Філіппін зіткнувся з проблемою активного прокомуністичного партизанського руху "хукбалагапів", що виник ще 1942 р. під впливом Антияпонської народної визвольної армії. Після визволення Філіппін від японців, командуючий силами "хукбалагапів" Луіс Тарук відмовився роззброїти свої загони й розпочав проти уряду збройну боротьбу. Особливо сильним партизанський рух був на найбільшому острові держави Лусоні. До 1954 р. в окремих ділянках острова існували повністю контрольовані "хукбалагапами" партизанські райони.

На президентських виборах 1965 р. переміг прибічник жорсткого антикомуністичного курсу Фердинанд Маркос. Під приводом необхідності боротьби з комуністичним підпіллям новий президент розпочав політичні репресії, що швидко поширилися на всіх незадоволених правлячим режимом. Посилення авторитарних тенденцій супроводжувалося безпрецендентним розквітом корупції та зловживання владою. У 1972 р. на Філіппінах запроваджено надзвичайний стан, під час якого заборонено всі партії та ув'язнено кількасот тисяч осіб.

Символом антипрезидентського опозиційного руху став сенатор Беніно Акіно, якого уряд змусив емігрувати. Під тиском західних держав і зважаючи на різке погіршення економічної ситуації, у 1983 р. Ф. Маркос змушений був дати дозвіл на повернення Б. Акіно до країни. Опальний сенатор повернувся до Маніли, але був одразу ж убитий невідомими під час виходу з літака в столичному аеропорту.

Скориставшись хвилею обурення, опозицію очолила вдова загиблого Корасон Акіно. На початку 1986 р. вона взяла участь у проведених під міжнародним тиском виборах. Результати виборів були сфальшовані на користь діючого президента, однак настільки грубо та нахабно, що повідомлення про "перемогу" Ф. Маркоса викликало на Філіппінах народне повстання. Частина армії відмовилася виконувати розпорядження скомпрометованого президента. Ф. Маркос у лютому 1986 р. змушений був емігрувати до США, де трьома роками пізніше помер.

Після втечі Ф. Маркоса президентський пост обійняла К. Акіно. За час її правління Філіппіни прийняли нову демократичну конституцію і розпочали проведення економічних реформ. Однак, реформування економіки супроводжувалося численними зловживаннями, у тому числі самої К. Акіно. На президентських виборах 1992 р. перемогу отримав генерал Фідель Рамос, кандидатуру якого в якості свого наступника підтримала К. Акіно.

У 90-х роках на Філіппінах активізувалися партизанські рухи комуністів і мусульманських сепаратистів з Фронту визволення Моро на о. Мінданао, що вимагав створення окремої мусульманської держави. Попри намагання покращити економічну ситуацію в країні продовжувалася хронічна господарча криза. Унаслідок демократичних виборів у червні 1998 р. президентом Філіппін обрано професійного кіноактора колишнього віце-президента Джозефа Естраду. Д. Естрада оголосив про намір запровадити програми оздоровлення економіки та цільової допомоги найбіднішим верствам населення. Незважаючи на розпачливі намагання уряду подолати кризові явища, Філіппіни залишаються серед найбідніших країн світу.

Задеклароване урядами Індонезії та Філіппін бажання реформувати неефективні економічні системи серйозно гальмується відсутністю зовнішнього інвестування. Потенційні інвестори з недовірою ставляться до політично нестабільних режимів, які попри усунення правителів авторитарного типу, зберігають створені в минулому олігархічні структури та кланові угрупування в армії та поліції. Демократична опозиція в цих країнах роз'єднана й не має чітких програм державного розвитку. На тлі великих, але бідних країн регіону вигідно вирізняються Малайзія, Сингапур та Південна Корея. Ці країни динамічно розвиваються за японською моделлю й мають усі шанси стати в майбутньому регіональними наддержавами.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Поширення комуністичних впливів у Індокитаї.	\|	Розпад Османської імперії та виникнення Турецької республіки.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.