Урегулювання палестинської проблеми в 90-х роках.

У результаті війни в Перській затоці та загального процесу міжнародної розрядки напруженості, на Близькому Сході зиникла цілком нова політична ситуація. За спільною ініціативою США та СРСР у Мадриді в жовтні-листопаді 1991 р. відбувся перший раунд багатосторонньої конференції з питань мирного врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту. Зважаючи на висловлену ОВП підтримку С. Хусейна, на конференцію було запрошено лише кількох поміркованіших членів палестинського руху, які ввійшли до складу йорданської делегації. Усталення позиції сторін дало змогу продовжити переговори, що почалися значно швидше після розпаду СРСР та в становлення американського домінування над мирним процесом. Після одинадцяти раундів переговорів у кінці серпня 1993 р. Ізраїль та ОВП досягли угоди про взаємовизнання.

Після тривалих таємних переговорів під патронатом норвезького міністра закордонних справ Йоргена Хольста, 10 вересня 1993 р. підписано угоду між ОВП та Ізраїлем. Палестинці визнавали за Ізраїлем право на існування, а також відмовлялися від тероризму та інших методів насильницької боротьби. У свою чергу, Тель-Авів визнавав ОВП повноважним представником палестинського народу. 13 вересня 1993 р. у Вашингтоні Шимон Перес та Абу Мазан у присутності Іцхака Рабина та Ясера Арафата, а також президента США Білла Клінтона підписал и договір про створення на окупованих Ізраїлем у 1967 р. землях сектора Гази і Єрихона палестинської автономії.

Передбачалося до квітня 1994 р. вивести звідти ізраїльські підрозділи, а владу передати обраному місцевим арабським населенням самоуправлінню.

Ліга арабських держав підтримала порозуміння, а Сполучені Штати пообіцяли надати значну матеріальну підтримку палестинцям. У жовтні 1994 р. Йорданія, друга серед арабських країн після Єгипту, підписала з Ізраїлем мирну угоду, що передбачала спільне використання вод Йордану, часткове повернення окупованих у 1967 р. територій та врегулювання питань повернення палестинських біженців із західного берега р. Йордан. Тоді ж під егідою США розпочалися переговори Ізраїлю з Сирією.

Незадоволення ходом мирного процесу виявляли по-екстремістському налаштовані діячі груп "Хамас" ("Мужність"), "Джіхад" ("Священна війна"), група Абу Нідаля та опозиціонери всередині ОВП. В Ізраїлі проти підписання угод протестували релігійні ортодокси та праві екстремісти. У кінці лютого 1994 р. єврейський шовініст Борух Гольдштейн розстріляв у святому для мусульман місці Грот Патріархів у Хевроні 29 палестинців, через що було зірвано графік виведення ізраїльських військ з сектора Гази.

За участю США, Росії та Єгипту 4 травня 1994 р. в Каїрі було підписано угоду про обмежену автономію палестинців у секторі Гази та Єрихона. Ще до кінця місяця ця зона перейшла під управління палестинських властей, а ізраїльські війська її покинули. У ході наступних переговорів 28 вересня 1995 р. у Вашингтоні підписано угоду про передачу під владу палестинців 2/3 земель західного берега Йордану та проведення у січні 1996 р. виборів до Ради палестинської автономії, в компетенції якої були б усі питання внутрішнього життя, за винятком зовнішньої безпеки. На цих виборах з великою перевагою над конкурентами перемогла ОВП, а президентом автономії в лютому 1996 р. обрано Я. Арафата. Діячі "Хамасу", бажаючи зірвати процес порозуміння, влаштували на переломі січня та лютого 1996 р. у Тель-Авіві та Єрусалимі три вибухи бомб, від яких загинуло кількадесят ізраїльтян.

Поміркована політика ізраїльського керівництва викликала гострий спротив екстремістськи налаштованих членів єврейських ультранаціоналістичних угрупувань. На початку листопада 1995 р. молодий єврейський націоналіст убив І. Рабина, а під час виборів у травні 1996 р., на хвилі незадоволення "капітулянтською позицією" політики міжнаціонального діалогу, прем'єр-міністром країни обрано лідера "Лікуду" Беньяміна Натаньяху. Новий керівник уряду обіцяв згорнути політику поступок палестинцям і навіть пообіцяв відновити розбудову єврейських поселень на Західному березі Йордану. Одразу після виборів було припинено переговори з Сирією.

Пізніше під тиском США Б. Натаньяху змушений був переглянути свою політику. Після тривалих переговорів 17 січня 1997 р. ізраїльський прем'єр підписав з Я. Арафатом угоду про графік виведення ізраїльських військ з дальшої частини окупованих арабських земель і про розширення повноважень палестинської автономії. До кінця 1998 р. передбачалося вивести ізраїльські війська з усіх міст західного берегу за винятком 144 єврейських поселень та єврейських дільниць Хеврону зі святою для юдаїзму Дільницею пророків. Велика частина прихильників Б. Натаньяху розкритиковала цю угоду, оскільки для багатьох євреїв передача арабам Хеврону означала відмову від побудови Великого Ізраїлю в межах біблійних кордонів.

У свою чергу, лідери палестинської автономії оголосили про плановане на 4 травня 1999 р. проголошення повністю незалежної держави Палестина на повернутих ізраїльтянами територіях західного берегу Йордану та сектора Гази. Однак, палестинці скасували своє рішення, зіткнувшись з гострою реакцією з боку ізраїльтян, а також побоюючись перемоги на виборах більш консервативно налаштованого, аніж Б. Натаньяху, кандидата. На виборах переміг Ієгуда Барак, який одразу оголосив про намір вивести ізраїльські війська з Лівану та сприяти становленню палестинської автономії. Разом з тим, новий уряд поставив палестинцям жорсткі умови продовження співпраці. Тель-Авів виступи» з вимогою, щоб палестинці чітко визначили остаточну мету мирного процесу, маючи на увазі їх відмову від створення власної незалежної держави в Палестині.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Війна у Перській затоці.	\|	Національно-визвольний рух в Алжирі.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.