Деколонізація тропічної Африки.

Проблеми та перспективи постколоніальної Африки.

Ліквідація апартеїду в Південно-Африканській республіці.

Етнічні конфлікти в Тропічній та Південній Африці.

Збройні конфлікти в Західній Африці.

Деколонізація Південної Африки.

Деколонізація Тропічної Африки.

ТЕМА: Деколонізація тропічної та південної Африки

ЛЕКЦІЯ № 21.

На час закінчення Другої світової війни в Тропічній та Південній Африці було лише три незалежні держави: Ефіопія, Ліберія та Південно-Африканський союз. У центральній та західній частині Африки містилися французькі, англійські, бельгійські та іспанські колонії. Першою серед європейських країн вирішила відмовитися від своїх африканських колоніальних володінь Франція. Бідні природними ресурсами французькі колонії південніше Сахари не становили для метрополії великої цінності, тому Париж добровільно погодився надати їм незалежність. За прийнятою Францією в жовтні 1946 р. конституцією всі колишні колонії "чорної Африки" отримали статус заморських територій. Мешканці африканських володінь отримали французьке громадянство і право обирати депутатів до парламенту метрополії. Незважаючи на лібералізацію колоніального режиму, в багатьох французьких володіннях відбувалися національно-визвольні виступи. У 1947 р. почалося повстання мальгашів на Мадагаскарі, яке з великими труднощами армії вдалося придушити.

Процес остаточної ліквідації французьких колоній розпочався в 1958 р. Враховуючи досвід боротьби з національними рухами в Тунісі, Марокко та Алжирі уряд метрополії схилявся до думки про добровільне надання незалежності країнам, де силове утримання влади обходилося б надто дорого. У кінці 1958 р. французи ліквідували дві великі колонії: Французьку екваторіальну Африку та Французьку західну Африку. На їх території створено 11 автономних напівдержавних утворень, що ввійшли до складу Французької співдружності. Кожна з країн-членів співдружності отримала широкі повноваження в сфері внутрішньої політики, залишивши у віданні Франції питання оборони, зовнішньої політики, контролю над фінансовою сферою та видобутком стратегічної сировини. Серед колишніх французьких колоній лише Гвінея, згідно з результатами проведеного там референдуму, 28 вересня 1958 р. отримала повну незалежність.

Унаслідок міждержавних переговорів у 1960 р. Франція надала повну незалежність решті свої колишніх африканських володінь: Мавританії, Малі, Чаду, Нігеру, Сенегалу, Берегу Слонової Кістки (з 1986 р. -Кот-д'Івуар), Верхній Вольті (з 1984 р. - Буркіна-Фасо), Дагомеї (з 1975 р. —Бенін), Центрально-Африканській республіці, Габону та Конго (Браззавіль). Тоді ж незалежність отримав Мадагаскар, а Того і Камерун були передані під міжнародний контроль адміністрації ООН. У 70-х роках незалежність отримали останні французькі колонії: Коморські острови в 1975 р. і Джібутті в 1977 р. Франція зберегла на території частини своїх колишніх колоній військові бази, й у наступні роки неодноразово брала участь у вирішенні етнічних та міжнародних конфліктів на континенті.

Складно деколонізаційні процеси проходили в англійських колоніях центральної Африки. Лондон дотримувався чіткої схеми поступової передачі влади в колоніях спочатку органам автономного самоуправління, а згодом і повністю незалежним національним урядам. Першою серед англійських колоній 6 березня 1957 р. незалежність отримав Золотий Берег, що, об'єднавшись у тому ж році з контрольованим адміністрацією ООН Англійським Того, проголосив незалежність як республіка Гана. Керівником країни став відомий діяч незалежницького руху, колишній політв'язень, католицький учитель Кваме Нкрума. Після проголошення незалежності Гана, перша незалежна держава серед африканських колоній у "чорній Африці", стала символом деколонізації. Завдяки закордонним інвестиціям економіка країни розвивалася досить успішно, але в 60-х роках почався економічний спад. Уряд К. Нкруми захоплювався великими та дорогими проектами, які мали піднести престиж молодої країни. Більшість цих проектів виявилися збитковими та винятково неефективними. Так, наприклад, упродовж двох п'ятирічок величезні ресурси поглинало будівництво колосальної греблі на р. Вольта. Глорифікація президента швидко переросла в культ особи. Предметним втіленням цього процесу стало спорудження тридцятиметрової статуї діючого президента на центральній площі столиці. У 1966 р. внаслідок військового перевороту К. Нкруму було усунуто від влади.

У багатій природними ресурсами Нігерії, яку Лондон уважав найціннішою серед своїх африканських володінь, англійці поводилися винятково обережно. З 1944 р. там діяла націоналістична незалежницька партія Нанді Азіківе. У 1954 р. в Нігерії запроваджено часткове самоуправління на федеративній основі. Представникам місцевого населення мирним шляхом влада була передана 1 жовтня 1960 р. Країна залишилася членом Британської співдружності, а Н. Азіківе став першим її керівником. Упродовж 1961-1965 років незалежність отримали: Сьєрра-Леоне, Уганда, Гамбія, Таньганьїка та Занзібар. Після кривавого етнічного конфлікту між арабською меншиною та чорною більшістю Таньганьїка та Занзібар об'єдналися у вересні 1964 р. в республіку Танзанія.

Єдиною країною серед англійських колоній, в якій активно діяв збройний незалежницький рух, була Кенія. У 1947 р. колишній службовець англійської колоніальної адміністрації Джомо Кеніата заснував там "Спілку африканської Кенії", що оголосила своєю метою здобуття повної незалежності. Поряд із національно-визвольними гаслами, Дж. Кеніата проголошував ідеї боротьби з проникненням до Африки християнських впливів. Стрижнем соціальної програми Дж. Кеніати був заклик повернути африканцям найкращі землі країни, що знаходилися в руках білих, арабів та індійців. У тісному порозумінні зі "Спілкою африканської Кенії" діяла таємна організація племені кікую під назвою "мау-мау". Після того, як у жовтні 1952 р. англійці спробували заарештувати лідерів спілки та руху "мау-мау", в Кенії почалося національне повстання. Бойові дії проти партизанів та підпільників з різною інтенсивністю тривали до 1959 р. Лише перекинувши до цієї колонії значні військові сили, англійці змогли придушити збройні виступи. На кінець 50-х років кількість жертв партизанської війни досягнула 10000 осіб.

Зважаючи на безперспективність дальшої збройної боротьби, частина місцевих лідерів незалежницького руху пішла на переговори з англійцями. У ході тривалих консультацій було досягнуто угоди про мирну передачу влади місцевому населенню й створено нову незалежницьку партію "Національна спілка африканців Кенії" (КАНУ). Ця партія перемогла на парламентських виборах 1961 р. помірковані проанглійські партії країни. Після того, як на наступних виборах у травні 1963 р. КАНУ підтримало 75% виборців, 12 грудня того ж року Кенія проголосила незалежність. Дж. Кеніата став її першим прем'єр-міністром, а згодом і президентом.

Трагічно розвивалися події в колишній бельгійській колонії Конго (Леопольдвіль - нині Кіншаса). Влада місцевим представникам там була передана 30 червня 1960 р., заледве після піврічного перехідного періоду. Надзвичайно строката в етнічному плані країна виявилася цілковито неготовою до самостійного державного існування. Президент країни Жозеф Касавубу не користувався авторитетом серед більшості населення, яке з підозрінням ставилося до його прозахідних симпатій. Реальні важелі влади потрапили до рук прем'єр-міністра Патріса Лумумби, який, спираючись на племена баконго та батателе, дотримувався виразно марксистської орієнтації. Уже після кількох тижнів правління уряд П. Лумумби зіткнувся із серйозними проблемами. У країні бракувало національних кадрів, політичні партії та угрупування ворогували між собою, почалися сутички на етнічному грунті. Після того, як 5 липня 1960 р. з ультранаціоналістичними гаслами повстали солдати столичного гарнізону, з Конго почали масово виїжджати європейці.

Найбагатша природними ресурсами провінція країни Катанга 11 липня 1960 р. оголосила незалежність. її лідер Моїс Чомбе зумів забезпечити собі таємну підтримку західних власників копалень, що знаходилися на території Катанги, й за допомогою білих найманців швидко створити сильну армію. У громадянській війні, яка розгорілася в країні, політичні суперечки переплелися з традиційною племенною ворожнечею. Через неодноразові акти геноциду, що здійснювалися обома з воюючих сторін, до Конго було введено спочатку бельгійські війська, а згодом і міжнародні сили ООН. У ході війни незалежність проголосила багата алмазними покладами провінція Касаї, королем якої став місцевий племінний вождь Калонджі.

Після того, як П. Лумумба звернувся за прямою допомогою до СРСР, серед його прихильників стався розкол. Очолені міністром оборони Жозефом Мобуту заколотники арештували П. Лумумбу та вислали його літаком у Катангу, де він 17 січня 1961 р. був убитий. Смерть лідера країни не припинила громадянської війни, що з різною інтенсивністю тривала до 1965 р. У окремі періоди в країні було По півтора десятка самостійних урядів. Єдність країни було відновлено лише завдяки втручанню в конфлікт військ ООН. У кінцевому результаті влада опинилася в руках військового диктатора Мобуту, який змінив своє європейське ім'я на африканське Сесе Секо. У країні проведено "африканізацію", що полягала, зокрема, в зміні всіх даних європейцями географічних назв на місцеві. У 1971 р. Конго змінило назву на Заїр (з 1998 р. знову Конго).

У 1968 р. отримали незалежність іспанські колонії Фернандо По та Ріо Муні, які, об'єднавшись, створили Екваторіальну Гвінею. У західній Сахарі (іспанська назва Ріо де Оро), де з 1972 р. вівся видобуток фосфатів, процес деколонізації затягнувся до 1975 р. У грудні 1975 р. Іспанія передала цю територію під спільне управління Мавританії та Марокко, проте Мавританія швидко відмовилася від наданих їй прав. У лютому 1976 р. Народний фронт визволення Сахари і Ріо де Оро (ПОЛІСАРЮ) оголосив незалежну Арабську демократичну республіку Сахари, яка не була визнана жодною з країн світу. Отримавши підтримку від Алжиру, незадоволеного посиленням свого західного сусіда, ПОЛІСАРЮ розпочав партизанську війну. З перемінним успіхом боротьба тривала до 1991 р., коли було підписано перемир'я.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Проголошення незалежності Марокко.	\|	Деколонізація Південної Африки.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.042 сек.