Деколонізація Південної Африки.

Останньою з європейських держав, що зберігала африканські колонії, була Португалія. Колоніалізм становив одну з основ ідеологічної доктрини Антоніо Олів'єрі Салазара, який керував Португалією в 1932-1968 роках. Його наступник Марцелло Хосе Каетано (1968-1974) продовжив колоніальну політику попередніх років, оголосивши португальських колоністів в Африці носіями спеціальної цивілізаційної місії. Португалія проводила активну колонізаційну політику, переселивши до своїх африканських володінь лише в повоєнний період 400000 осіб.

Першим національно-визвольним рухом у португальських колоніальних володіннях став створений 1956 р. Народний рух визволення Анголи (МПЛА), очолений Аугустіно Нето. Керівники МПЛА перебували під сильним впливом марксистської ідеології. У 1961 р. створено Народний союз Анголи, на основі якого 1962 р. утворився Народний фронт визволення Анголи (ФНЛА). У 1966 р. через ідеологічні суперечки з ФНЛА вийшла група Йонаса Савімбі, який утворив Народний союз за повну незалежність Анголи (УНІТА). Початково орієнтована на маоїстський Китай УНІТА швидко переорієнтувалася на західні країни. З 1964 р. проти португальського панування боровся марксистський Фронт визволення Мозамбіку (ФРЕЛІМО).

Незважаючи на активну партизанську боротьбу незалежницьких патріотичних рухів, влада в португальських колоніях була передана представникам місцевого населення лише внаслідок політичних змін у самій Португалії. Процес ліквідації португальської колоніальної імперії розпочався після того, як у квітні 1974 р. у результаті безкровної "революції гвоздик" у метрополії від влади було усунуто диктаторський режим М. Каетано. У 1974 р. Португалія визнала незалежність Гвінеї-Бісау, в якій на той час очолювані Амількаром Кабралом партизани вже встановили контроль над більшою частиною країни. Роком пізніше Португалія надала незалежність Анголі, Мозамбіку, Островам Зеленого мису та Островам Сен-Томе і Прінсіпі.

31 січня 1975 р. влада в Анголі була передана коаліційному уряду, до якого ввійшли представники МПЛА, ФНЛА та УНІТА. Тимчасова коаліція виявилася винятково нестійкою, і вже в липні почалася урядова криза, а згодом і громадянська війна. Політичний хаос змусив метрополію евакуювати з країни близько 300000 білих португальців, котрі, як правило, займали відповідальні технічні посади, після чого більшість промислового сектора Анголи зазнала паралічу.

Серед сторін ангельського конфлікту ініціативу захопила спочатку МПЛА, яка, контролюючи столицю, проголосила створення Ангельської народної республіки на чолі з президентом Аугустіно Нето. Під час збройного конфлікту з конкуруючими політичними силами МПЛА користувалися великими поставками зброї та допомогою кубинських військових. На кінець 1975 р. Ф. Кастро вислав до Анголи 15000 солдат, відібраних за кольором шкіри. Крім того, у Анголі воювало понад 1000 військових радників із СРСР.

Незважаючи на військово-технічну допомогу з боку США та ПАР, ФНЛА та УНІТА терпіли поразку за поразкою. Невелика територія на крайньому південному сході Анголи залишилася під контролем УНІТА лише завдяки постійній повітряній підтримці ВПС ПАР та участі південноафриканських командос у боях з урядовими військами та кубинцями. Допомога антикомуністичному руху в Анголі суттєво збільшилася після приходу до влади в США адміністрації Р. Рейгана. Найжорстокіші бої відбувалися в 1987-1988 роках. Однак урядовим військам так і не вдалося знищити збройної опозиції, а після згортання програм допомоги від СРСР уряд змушений був піти на переговори. У грудні 1988 р. почалася евакуація кубинських військ, яка остаточно закінчилася в 1991 р. За посередництвом США та СРСР 31 травня 1991 р. в Лісабоні президент Анголи Хосе Едуардо Душ Сантуш і лідер УНІТА Йонас Савімбі підписали угоду про припинення громадянської війни та проведення вільних виборів. У вересні 1992 р. під наглядом представників ООН відбулися перші в постколоніальній Анголі вільні вибори. Цілком неочікувано на виборах перемогла МПЛА. Не визнавши результату цих виборів, Й. Савімбі продовжив партизанську боротьбу, однак, позбавлений підтримки з боку США та ПАР, не зміг претендувати на колишній вплив.

Аналогічним чином розвивалася політична ситуація в Мозамбіку, який проголосив незалежність 25 червня 1975 р. Оскільки до влади в країні прийшла група, очолена відомим своєю лівою риторикою Самором Маршалом, вже з перших днів незалежності з країни почали виїжджати білі колоністи. Унаслідок відсутності національних кадрів зупинилася частина підприємств, скоротилася площа оброблюваних плантацій, припинили роботу комунальні служби. Додаткового удару економіці країни завдали проведена форсованими темпами непродумана націоналізація, спроби колективізації та політичні репресії. Уже на початку 1976 р. у Мозамбіку почався голод.

У 1976 р. завдяки значній допомозі та підтримці Родезії на території Мозамбіку було створено Народний рух опору Мозамбіку (РЕНАМО). З часом до підтримки РЕНАМО підключилася ПАР, яка за його допомогою знищувала створені на мозамбікській території Африканським національним конгресом (АНК) бази. Великих збитків зазнав Мозамбік через заборону на працю мозамбікських шахтарів, накладену урядом ПАР. Під тиском економічних важелів у 1984 р. уряд Мозамбіку змушений був заборонити існування на своїй території легальних таборів АНК, а ПАР, у свою чергу припинила допомогу РЕНАМО. Зважаючи на постійні економічні невдачі, уряд Мозамбіку все більше віддалявся від соціалістичної моделі суспільного устрою радянського зразка.

Поворотним моментом в історії країни став 1986 р., коли в результаті авіакатастрофи загинув С. Маршел. Новий президент Йоахім Альберто Хіссано нормалізував стосунки з ПАР і розпочав мирні переговори з опозицією. Підписання мирної угоди було прискорене розпадом СРСР. 4 жовтня 1992 р. в Римі ФРЕЛІМО та РЕНАМО підписали мирну угоду за схемою ангельського порозуміння. На проведених двома роками пізніше під наглядом ООН виборах з мінімальною перевагою перемогли представники ФРЕЛІМО, проте партизанська війна не відновилася.

Останньою колонією Півдня Африки, яка отримала незалежність, була Намібія (до 1967 р. — Південно-Західна Африка). За рішенням Ліги Націй, з 1920 р. Намібія знаходилася під управлінням ПАС. Після Другої світової війни, незважаючи на неодноразові вимоги ООН та накладені за їх невиконання санкції, ПАС відмовився передати цю колонію під міжнародне управління. З 1960 р. в Намібії діяла підпільна прокомуністична Організація народу Південно-Західної Африки (СВАПО), очолена Семом Нуйомою. У 1966 р. СВАПО розпочала проти південноафриканських колонізаторів партизанську війну, проте навіть попри допомогу Анголи, яку рух отримував з 1975 р., не змогла добитися більших успіхів. Лише у зв'язку з міжнародним тиском та економічною кризою в ПАР, що змусили Преторію скорочувати військові видатки, колонізатори змушені були піти на переговори. У 1988 р. в Женеві представники патріотичних сил та ПАР підписали угоду про поетапне виведення південноафриканських військ з Намібії. У наступному році в країні відбулися вибори, на яких перемогу здобули прихильники СВАПО. 21 березня 1990 р. Намібія проголосила незалежність.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Деколонізація тропічної Африки.	\|	Збройні конфлікти в Західній Африці.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.