Деколонізація країн Азії та Африки.

Ліквідація колоніальної системи в країнах Сходу розпочалася після Другої світової війни. На її першому етапі великі території Південно-Східної Азії (В'єтнам, Лаос, Камбоджа, Бірма, Філіппіни, Малайя, Індонезія) були окуповані імператорською Японією. У ході війни, намагаючись залучити на свій бік національні рухи, японський уряд розпочав надання обмеженого самоуправління представникам місцевого населення, а також створення національних військових формувань у Бірмі та Індонезії. В інших країнах основою для творення національної державності послугували інфраструктури протияпонського руху опору (В'єтнам, Корея). Після поразки Японії більшість національно-визвольних рухів регіону продовжила боротьбу за національну незалежність, виступивши проти повернення колишніх колонізаторів. У 1945-1949 роках у результаті антиколоніальних воєн та мирного переговорного процесу незалежність проголосили В'єтнам, Корея, Індонезія, Філіппіни, Бірма, Індія, Пакистан, Цейлон та ін.

Після Другої світової війни відновився порівняно сильний та організований національно-визвольний рух у країнах Північної Африки. Послаблена війною Франція, авторитет якої в регіоні був суттєво підірваний поразками на першому етапі Другої світової війни, не мала достатніх сил для утримання своїх колоніальних володінь у країнах Магрібу (Алжир, Марокко, Туніс). Підйом національного руху в цих країнах завершився проголошенням національної незалежності. Порівняно безболісно надавши незалежність Марокко та Тунісу, Франція, однак, проводила криваву 8-літню війну в Алжирі, що був важливим об'єктом видобутку стратегічної сировини. Крім того, в Алжирі проживала велика громада європейських колоністів, більшість із яких виступала проти проголошення незалежності країни.

У кінці 50-х років почалася активізація національних рухів у країнах Тропічної Африки. Європейські держави в основному мирним шляхом відмовилися від своїх колоніальних володінь на континенті. Першою незалежність проголосили республіка Гана (1957) та Гвінея (1958). У 1960 р., який увійшов до історії під назвою "року Африки", незалежність отримали 17 нових африканських країн. Останні на континенті колонії в Південній Африці отримали незалежність унаслідок внутрішніх змін у Португалії (1974-1975) та Південно-Африканській республіці (початок 90-х років).

Бажаючи вирвати свої країни із трясовини відсталості, лідери національно-визвольних рухів африканського континенту змушені були різко змінювати в своїх країнах схеми влади та адміністрування, соціальний та політичний уклад, системи соціальних і культурних зв 'язків. Незалежні африканські держави майже все запозичували в країн Заходу. Було зроблено спробу не тільки різко прискорити, але й кардинально змінити характер та напрямок розвитку традиційного африканського суспільства. Однак, за висловом відомого російського сходознавця Леоніда Васильєва, це не призвело до "справжнього перетворення, якщо під цим терміном розуміти перетворення традиційних порядків швидкими темпами, крім того, з орієнтацією на європейські стандарти, ідеї та інститути". Зміни, які нав'язувалися зверху, часто насильницькими методами, не зустрічали розуміння та підтримки з боку широких верств суспільства. Особливостями, які впливали на загальний перебіг розвитку країн регіону, були: напівфеодальні суспільні порядки, фінансове домінування західних країн, поліетнічність, некваліфікованість та неконсолідованість національних еліт.

Головну частину зусиль, спрямованих на трансформацію суспільно-економічного укладу та розвитку національної промисловості в країнах Азії та Африки, брала на себе держава. Таким чином будувався державний капіталізм. У свою чергу, відсутність приватнопідприємницької ініціативи та приватного сектора економіки не дозволяли створити по-справжньому відкрите громадянське суспільство. У кінцевому результаті економічний уклад таких країн становив поєднання традиційного способу господарювання з елементами ринково-капіталістичними. Синтез цих двох складових економічної системи в країнах постколоніальної Азії та Африки дуже рідко був гармонічним.

Більшість нових незалежних держав не мала досвіду державного існування. При творенні адміністративного апарату вельми негативний вплив на становлення державності мали племінні зв'язки, традиційні структури кланово-родового самоуправління, принципи соціально-корпоративних та патронажно-клієнтних взаємовідносин, звичаї існування статевих, професійних та вікових союзів. Особливо важко державотворчі процеси проходили в Африці. Через строкатість етнічного складу більшості з африканських країн будь-яка апеляція до минулого, до давньої традиції мала негативний деструктивний вплив. У таких обставинах консолідаційною основою для африканської державності ставала вироблена місцевою верхівкою за європейськими взірцями нова культура. Характерним показником рівня такого розвитку є використання у більшості колишніх колоній континенту французької, англійської та португальської мов як державних.

Особливу роль у державному будівництві в країнах Сходу відігравала армія. Військова професія належить до традиційно престижних і шанованих у більшості країн афро-азійського світу. Ще за колоніальних часів військові отримували добру освіту, творячи тим самим, зародок національної еліти. Після проголошення незалежності в багатьох країнах Сходу армія зайняла високе місце в соціальній структурі суспільства безпосередньо впливаючи на політичні процеси. У різних країнах цей вплив був як конструктивним, так і негативним. Упродовж 60-80-х років військові здійснили низку державних переворотів у Туреччині та Пакистані. їх метою було впорядкування політичного та економічного життя цих країн. Алжирська армія вчинила державний переворот через загрозу встановлення у країні фундаменталістської диктатури. Поруч з цим, у низці країн Африки військові спричинилися до створення жорстоких диктатур тоталітарного типу.

Намагаючись реалізувати марксистську модель соціалістичного розвитку багато країн Азії та Африки впродовж 60-70-х років вдалися до соціально-економічних експериментів. Неефективний за своєю суттю спосіб господарювання в "країнах соціалістичної орієнтації" довгий час фінансовою та технічною допомогою підтримував СРСР. Після припинення підтримки Москви, економіки значної частини країн, що намагалися реалізувати марксистську модель розвитку, зазнали краху.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Національно-визвольні рухи міжвоєнного періоду в країнах Азії та Африки.	\|	Проблеми та перспективи афро-азійського регіону на порозі XXI століття.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.011 сек.