Проголошення незалежності Марокко.

Французька колоніальна адміністрація в Марокко не могла не зважати на зміни, що сталися в протектораті під час Другої світової війни. У червні 1945 р. під час зустрічі в Парижі з Ш. де Голлем марокканський султан запропонував укласти між Францією та Марокко угоду, що базувалася на рівноправності сторін. Погодившись у принципі з такою пропозицією, французький лідер пообіцяв вирішити питання в майбутньому. З огляду на посилення очоленого "Істіклялем" національно-патріотичного руху французи змушені були провести ряд реформ.

Незадоволені повільними темпами та обмеженим характером реформ лідери національно-патріотичного руху організували в квітні 1947 р. хвилю потужних демонстрацій, що охопила головні міста країни. Французи вдалися до репресій, заарештувавши організаторів страйкової кампанії. У результаті зіткнень демонстрантів з поліцією в Касабланці загинули 74 особи. У наступному році тривалі антиурядові виступи відбулися в портових містах, де марокканські докери відмовлялися вантажити призначені для відправки в Індокитай зброю та спорядження.

Султан Мохаммед Бен-Юсуф 3 жовтня 1950 р. звернувся до французького уряду з меморандумом, у якому запропонував обговорити перспективи франко-марокканських відносин. На переговорах, що відбулися в жовтні 1950 р. в Парижі, султан поставив питання про надання його країні внутрішньої політичної та економічної автономії та розширення прав султана. Відмовляючись вирішувати марокканську проблему комплексно французи погоджувалися лише на окремі другорядні реформи. Під тиском французьких військ, що оточили султанську резиденцію, правитель Марокко підписав документи, якими засудив патріотичний антифранцузький рух і відмовився від більшої частини своїх попередніх вимог. Скориставшись цим, французи арештували лідерів "Істіклялю" та інших патріотичних партій. Як і в справі Тунісу, ООН кілька разів розглядала питання мароккансько-французьких стосунків, однак не змогла виробити ефективного вирішення проблеми.

На початку 1953 р. французи зробили спробу усунути від влади султана, відомого своїми націоналістичними поглядами. Для цього було використано особистий конфлікт між султаном та пашею Марракеша Аль-Глауї. Аль-Глауї провів успішну акцію збору підписів під петицією, в якій вимагав позбавити султана влади. Петицію підписали 270 пашів та каїдів. У відповідь прихильники султана організували заяву 318 улемів, які засудили діяльність Аль-Глауї. Паша Марракеша за мовчазною згодою французів створив з берберів 20-тисячну особисту армію.

У серпні 1953 р. армія Аль-Глауї та його союзників підійшли до Марракеша. Загалом у розпорядженні заколотників було близько 50000 осіб. 14 серпня палац султана був оточений, а Бен-Юсуф отримав від французів ультиматум з вимогою спільного суверенітету над Марокко та відмови від законотворчої діяльності. Бен-Юсуф погодився виконати пред'явлені вимоги. Після того як Глауї пригрозив розгорнути акцію громадської непокори, Мохаммед Бен-Юсуф був усунутий від влади і висланий 20 серпня 1953 р. на Мадагаскар. На знак протесту проти дій колоніальної адміністрації низка впливових посадових осіб місцевого походження пішла у відставку. Адміністрація іспанської зони Марокко не визнала усунення султана від влади.

Новим султаном негайно проголошено Мохаммеда Мулая Бен-Арафу, що користувався авторитетом, проте не брав жодної участі в політичному житті країни. Використавши незадоволення народу втручанням французів у династичні справи країни, "Істікляль" закликав до збройного опору. Не маючи змоги вести відкриту війну з колоніальною адміністрацією, бойовики вдалися до тактики індивідуального терору. У відповідь на дії таємної марокканської організації "Чорний півмісяць" європейські колоністи створили власну підпільну організацію "Союз боротьби за французьку присутність". Французи арештували близько 20000 осіб, але не змогли опанувати ситуацію. З серпня 1953 р. по липень 1954 р. марокканські партизани вчинили 355 збройних нападів та 390 актів саботажу. Восени 1955 р. на допомогу марокканським партизанам почали прибувати підрозділи створеної в Алжирі Визвольної армії Магрібу.

Ситуацію вдалося нормалізувати лише після повернення колишнього султана із заслання та організованого французами 1 жовтня 1955 р. в Танжері зречення Мохаммеда Бен-Арафи. 5 листопада 1955 р. французький уряд офіційно визнав Бен-Юсуфа законним правителем Марокко, а наступного дня Франція погодилася визнати незалежність колишнього протекторату. Повернувшись після переговорів із Франції до Рабата, султан 16 листопада створив уряд до якого ввійшли представники "Істіклялю" та Демократичної партії незалежності. У той самий день було скасовано "Берберський дахір", звільнено політв'язнів й розширено права профспілок. Після двосторонніх переговорів повномасштабну міждержавну угоду, що підтвердила визнання Францією незалежності Марокко було підписано 2 березня 1956 р. Іспанія визнала марокканську незалежність 5 квітня 1956 р. У серпні 1957 р. султан Мохаммед Бен-Юсуф прийняв титул короля під іменем Мохаммед V.

Перший серйозний конфлікт у стосунках з колишньою метрополією розгорівся в Марокко вже восени 1956 р. З ініціативи М. Бургіби та султана Бен-Юсуфа на 22 жовтня 1956 р. в Тунісі було призначено відкриття консультативної наради з алжирського питання. На зустріч запрошено Бен-Беллу та інших лідерів ФНВ. Алжирці вилетіли з Каїра до Іспанії, а звідтіля до Марокко. Після урочистих зустрічей з лідерами Марокко делегація на зафрахтованому марокканцями французькому цивільному літаку вилетіла до Тунісу. Пролітаючи над Алжиром, французький екіпаж зробив посадку на контрольованій колоніальними військами території, і всі лідери ФНВ потрапили в руки спецслужб. У відповідь у Марокко та Тунісі відбулися погроми європейців, причому в Марокко загинуло близько 30 французів. Поміркований уряд Марокко було змінено новим кабінетом, що майже всуціль складався з націоналістів "Істіклялю". Перервано франко-марокканські та франко-туніські переговори, а султан Марокко забрав свого сина з паризького ліцею, де той навчався. Ще більший скандал викликало бомбардування 8 лютого 1958 р. французькою авіацією туніського прикордонного міста Сак'єт Сіді Юсеф, в якому були зосереджені частини алжирських партизанів. Під час бомбардування загинули мирні жителі, тому Франція потрапила у винятково незручне становище. Упродовж другої половини 50 — початку 60-х років усі країни Північної Африки звільнилися від колоніальної залежності. Незважаючи на конфлікти з з Францією, якими супроводжувався цей процес, Туніс, Марокко й навіть Алжир зберегли нормальні стосунки з колишньою метрополією. Об'єднана з трьох колись незалежних частин Лівія нав'язала тісні стосунки з Англією та США. Водночас країни Північної Африки почали відігравати самостійну роль у русі міжарабської солідарності та міжнародному русі неприєднання.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Проголошення незалежності Тунісу.	\|	Деколонізація тропічної Африки.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.