. Поняття «інновація» з'явилось у дослідженнях етнічних культур в XIXстолітті. Його сутність полягала у запозиченні однією культурою елементів іншої.
Термін «інновація» як економічну категорію увів у науковий обіг у 1911 році австрійський (пізніше — американський) вчений Алоїз Шумпетер (J. A. Schumpeter). Саме він вперше змалював інноваційний процес, дав визначення інноваціям та виокремив п'ять чинників інноваційного розвитку:
1. Використання нової техніки та технологічних процесів.
2. Застосування продукції з новими властивостями.
3. Використання нової сировини.
4. Зміни в організації виробництва та його матеріально-технічному забезпеченні.
5. Поява нових ринків збуту.
З середини XXстоліття на Заході поняття «інновація» стали використовувати в освітній галузі. Більшість дослідників та практиків дають визначення терміна згідно із тлумачними словниками: інновація (лат. in — в, novus — новий) — нововведення, цілеспрямована зміна, яка викликає перехід системи із одного стану до іншого.
Класифікація нововведень
Побудова класифікаційної системи починається з визначення класифікаційних ознак. Науково обґрунтована класифікація інновацій повинна ґрунтуватись навколо трьох питань:
1. Яка мета інновації?
2. Яка форма реалізації інновації?
3. Яка сфера застосування інновації?
Відтак, основні класифікаційні ознаки — це:
1. Цільова ознака:
• якщо інновації дають можливість розв'язати існуючу проблему, вийти із складного становища, розв'язати певну кризу, то це інновації кризові;
• якщо за допомогою інновацій можна запобігти проблемам, складним становищам та кризовим явищам, то це інновації розвитку.
2. Зовнішня ознака вказує на форму інновації:
• інновація, яка являє собою продукт;
• інновація, яка являє собою процес (діяльність, технологію).
3. Структурна ознака вказує на сферу застосування інновації:
• виробнича;
• соціальна;
• фінансова;
• управлінська.
Які бувають інновації за іншими класифікаційними ознаками представлено у таблиці 28.