Індивідуальна психологія Адлера

Ще далі, ніж теорія Юнга, відстоїть від позиції Фрейда індивідуальна психологія А.Адлера (1870-1937). Адлер, що у дитинстві часто й важко болів, сподівався, що вибір професії лікаря допоможе йому і його близьким у боротьбі з недугами. Закінчивши медичний факультет Віденського університету, він практикував як лікар-офтальмолог. Однак внаслідок його зростаючого інтересу до діяльності нервової системи область занять Адлера стала зміщатися убік психіатрії й неврології.

В 1902 р. Адлер став одним з перших чотирьох членів кружка, що утворився навколо творця нового психологічного напрямку - Фрейда. В 1910 р. за пропозицією Фрейда він очолив Віденське психоаналітичне суспільство. Однак незабаром Адлер почав розвивати ідеї, що суперечили деяким основним положенням Фрейда. Коли ці розбіжності загострилися, йому було запропоновано викласти свої погляди, що він і зробив в 1911 р., відмовившись потім від поста президента суспільства. Через деякий час він офіційно обірвав свої зв'язки із психоаналізом, вийшов із суспільства зі своїми прихильниками й організував власну групу, що одержала назву Асоціація індивідуальної психології.

Після Першої світової війни він зацікавився питаннями утворення, заснував першу виховну клініку в рамках віденської системи шкільного утворення, а потім й експериментальну школу, що запровадила в життя його ідеї в галузі освіти. Особливе значення Адлер надавав заняттям із учителями, тому що думав, що надзвичайно важливо працювати з тими, хто формує розуми й характери юнацтва. Для допомоги батькам у вихованні дітей їм були організовані консультативні центри для дітей при школах, де діти і їхні батьки могли одержати потрібен їм рада й допомога. ДО 1930 р. тільки у Відні було 30 таких центрів.

В 1935 р. він переїхав у США, де продовжував працювати як лікар-психіатр, одночасно займаючи пост професора медичної психології. Індивідуальна психологія Адлера, інтерес до якої трохи знизився після його смерті в 1937 р., знову виявилася в центрі уваги психологів в 50-і роки, значно вплинувши на формування гуманістичної психології й нового підходу до проблеми особистості.

Адлер став засновником нового, соціально-психологічного підходу до дослідження психіки людини. Саме в розвитку нових ідей своєї концепції він і розійшовся із Фрейдом. Його теорія, викладена в книгах «Про нервовий характер» (1912), «Теорія й практика індивідуальної психології» (1920), «Человекознание» (1927), «Сенс життя» (1933), являє собою зовсім новий напрямок, дуже мало пов'язане із класичним психоаналізом і складовою цілісною системою розвитку особистості.

Головна ідея Адлера полягала в тім, що він заперечував положення Фрейда і Юнга про домінування несвідомих потягів в особистості й поводженні людини, потягів, які протиставляють людини суспільству. Не вроджені потяги, не вроджені архетипи, але почуття спільності з іншими людьми, що стимулюють соціальні контакти й орієнтацію на інших людей, - от та головна сила, що визначає поводження й життя людини, уважав Адлер. Однак є й щось загальної, об'єднуючої концепції цих трьох психологів: всі вони припускали, що людина має деяку внутрішню, властиву йому одну природу, що впливає на формування особистості. При цьому Фрейд надавав вирішального значення сексуальним факторам, Юнг - первинним типам мислення, а Адлер підкреслював роль суспільних інтересів.

У той же час Адлер був єдиним, хто вважав найважливішою тенденцією в розвитку особистості людини прагнення зберегти в цілісності свою індивідуальність, усвідомлювати й розвивати її. Фрейд у принципі відкидав ідею про унікальності кожної людської особистості, досліджуючи скоріше те загальне, що властивийо несвідомому. Юнг хоча й прийшов до ідеї про цілісність і Самости особистості, але значно пізніше, в 50-60-х роках. Думка про цілісність й унікальність особистості є неоціненним внеском Адлера в психологію.

Не менш важлива й уведена їм ідея про творчий «Я». На відміну від фрейдовского Эго, службовця цілям уроджених потягів і тому визначального повністю шлях розвитку особистості в заданому напрямку, «Я» Адлера являє собою суб'єктивну й індивідуалізовану систему, що може міняти напрямок розвитку особистості, інтерпретуючи життєвий досвід людини й надаючи йому різний зміст. Більше того, це «Я» саме вживає пошуки такого досвіду, що може полегшити конкретній людині створити його власний, унікальний стиль життя.

Теорія особистості Адлера являє собою добре структуровану систему й спочиває на декількох основних положеннях, що пояснюють численні варіанти й шляхи розвитку особистості: 1) фіктивний финализм, 2) прагнення до переваги, 3) почуття неповноцінності й компенсації, 4) суспільний інтерес, 5) стиль життя, 6) творче «Я».

Ідея фіктивного финализма була запозичена Адлером у відомого німецького філософа Гансу Файгингера, що писало, що всі люди орієнтуються в житті за допомогою конструкцій або фікцій, які організують і систематизують реальність, детермінуючи наше поводження. У Файгингера Адлер також почерпнув ідею про те, що мотиви людських учинків визначаються більшою мірою надіями на майбутнє, а не досвідом минулого. Ця кінцева мета може бути фікцією, ідеалом, якому не можна реалізувати, але проте виявляється цілком реальним стимулом, що визначає устремління людини. Адлер також підкреслював, що здорова людина в принципі може звільнитися від впливу фіктивних надій і побачити життя й майбутнє такими, які вони є насправді. У той же час для невротиків це нездійсненно, і розрив між реальністю й фікцією ще більше підсилює їхня напруга.

Адлер уважав, що велике значення у формуванні структури особистості людини мають його родина, люди, які його оточують у перші роки життя. Значення соціального оточення особливо підкреслювалося Адлером (одним з перших у психоаналізі), тому що він уважав, що дитина народжується не з готовими структурами особистості, а лише з їхніми прообразами, які формуються протягом життя. Найбільш важливою структурою він називав стиль життя.

Розвиваючи ідею про стиль життя, що формує поводження людини, Адлер виходив з того, що це та детермінанта, що визначає й систематизує досвід людини. Стиль життя тісно пов'язаний з почуттям спільності, одним із трьох уроджених несвідомих почуттів, що становлять структуру «Я». Почуття спільності, або суспільний інтерес, являє собою своєрідний стрижень, що тримає всю конструкцію стилю життя, визначає її зміст і напрямок. Почуття спільності хоча і є вродженим, але може залишитися нерозвиненим. Ця нерозвиненість почуття спільності стає основою асоціального стилю життя, причиною неврозів і конфліктів людини. Розвиток почуття спільності пов'язане із близької дорослої, навколишньої дитини з дитинства, насамперед з матір'ю. У знедолених дітей, що ростуть із холодними, відгородженими від них матерями, почуття спільності не розвивається. Не розвивається воно й у розпещених дітей, тому що почуття спільності з матір'ю не переноситься на інших людей, що залишаються для дитини чужими. Рівень розвитку почуття спільності визначає систему подань про себе й світі, що створюється кожною людиною. Неадекватність цієї системи створює перешкоди для особистісного росту, провокує розвиток неврозів.

Формуючи свій життєвий стиль, людина фактично сам є творцем своєї особистості, що він створює із сирого матеріалу спадковості й досвіду. Творче «Я», про яке пише Адлер, являє собою своєрідний фермент, що впливає на факти навколишньої дійсності й трансформує ці факти в особистість людини, «особистість суб'єктивну, динамічну, єдину, індивідуальну й обладающую унікальним стилем». Творче «Я», з погляду Адлера, повідомляє життя людини зміст, воно творить як саму мету життя, так і засобу для її досягнення. Таким чином, Адлер розглядав процеси формування життєвої мети, стилю життя по суті як акти творчості, які надають людській особистості унікальність, свідомість і можливість керування своєю долею. На противагу Фрейду він підкреслював, що люди - це не пішака в руках зовнішніх сил, але свідомі цілісності, самостійно й творчо створюють своє життя.

Якщо почуття спільності визначає напрямок життя, її стиль, то два інших уроджені й несвідомі почуття - неповноцінності й прагнення до переваги - являють собою джерела енергії особистості, необхідної для її розвитку. Обоє ці почуття є позитивними, це стимули для особистісного росту, самовдосконалення. Якщо почуття неповноцінності впливає на людину, викликаючи в ньому бажання перебороти свій недолік, то прагнення до переваги викликає бажання бути краще всіх, не тільки перебороти недолік, але й стати самим умілим і знаючої. Ці почуття, з погляду Адлера, стимулюють не тільки індивідуальний розвиток, але й розвиток суспільства в цілому завдяки самовдосконаленню й відкриттям, зробленим окремими людьми. Існує й спеціальний механізм, що допомагає розвитку цих почуттів, - компенсація.

Адлер виділив чотири основних види компенсації - неповну компенсацію, повну компенсацію, сверхкомпенсацию й мниму компенсацію, або відхід у хворобу. З'єднання певних видів компенсації з життєвим стилем і рівнем розвитку почуття спільності дало йому можливість створити одну з перших типологий розвитку особистості.

Він уважав, що розвинене почуття спільності, визначаючи соціальний стиль життя, дозволяє дитині створити досить адекватну схему апперцепції. При цьому діти з неповною компенсацією менше почувають свою ущербність, тому що вони можуть компенсуватися за допомогою інших людей, однолітків, від яких вони не почувають відгородженості. Це особливо важливо при фізичних дефектах, які часто не дають можливості повної їхньої компенсації й тим самим можуть послужити причиною ізоляції дитини від однолітків, зупинити його особистісний ріст й удосконалювання.

У випадку сверхкомпенсации такі люди намагаються звернути свої знання й уміння на користь людям, їхнє прагнення до переваги не перетворюється в агресію проти людей. Прикладом такий сверхкомпенсации переваги при соціальному життєвому стилі для Адлера служили Демосфен, що переборов свою заїкуватість, Ф. Рузвельт, що переборов свою фізичну слабість, багато інших чудових людей, не обов'язково широко відомі, але приносящие користь навколишньої.

У той же час при нерозвиненому почутті спільності в дитини починають уже в раннім дитинстві формуватися різні невротичні комплекси, які приводять до відхилень у розвитку його особистості. Так, неповна компенсація сприяє виникненню комплексу неповноцінності, що робить неадекватної схему апперцепції, змінює життєвий стиль, роблячи дитини тривожним, невпевненим у собі, заздрим, конформним і напруженим. Неможливість перебороти свої дефекти, особливо фізичні, часто приводить і до мнимої компенсації, і дитина, так само як пізніше вже доросла людина, починає спекулювати своїм недоліком, намагаючись витягти привілеї з уваги й співчуття, якими його оточують. Однак такий вид компенсації недосконалий, тому що він зупиняє особистісний ріст і формує неадекватну, заздру, егоїстичну особистість.

У випадку сверхкомпенсации в дітей з нерозвиненим почуттям спільності прагнення до самовдосконалення трансформується в невротичний комплекс влади, домінування й панування. Такі люди використають свої знання для придбання влади над людьми, для поневолення їх, думаючи не про користь для суспільства, а про свої вигоди. При цьому також формується неадекватна схема апперцепції, що змінює стиль життя. Подібні люди - тирани й агресори, вони підозрюють навколишніх у бажанні відняти в них влада й тому стають підозрілими, жорстокими, мстивими, не щадять навіть своїх близьких. Для Адлера прикладами такого стилю життя були Нерон, Наполеон, Гітлер й інші авторитарні правителі й тирани, не обов'язково в масштабах країни, але й у рамках своєї родини, близьких. При цьому, з погляду Адлера, найбільш авторитарн і жорстокими стають діти розпещені, у той час як знедоленим дітям більшою мірою властиві комплекси провини й неповноцінності.

Таким чином, одним з головних якостей особистості, що допомагає їй устояти в життєвих негодах, перебороти труднощі й досягти досконалості, є вміння співробітничати з іншими. Тільки в співробітництві людин може перебороти своє почуття неповноцінності, привнести коштовний внесок у розвиток суспільства. Адлер писав, що, якщо людина вміє співробітничати з іншими, він ніколи не стане невротиком, у той час як недолік кооперації є корінь невротичних і погано пристосованих стилів життя.

Хоча не всі теоретичні положення Адлера, головним чином пов'язані з типологією особистості дітей, черговістю їхнього народження, знайшли своє підтвердження в подальших експериментальних дослідженнях, сама ідея про ролі почуття спільності й індивідуального стилю життя у формуванні особистості дитини, особливо думка про компенсації як основному механізмі психічного розвитку й корекції поводження, стала неоціненним внеском у психологію.

Необхідно відзначити й внесок Адлера в психотерапію, тому що він одним з перших досліджував роль гри в подоланні неврозів і закомплексованности. Він уважав, що саме гра дозволяє дітям перебороти їхній комплекс неповноцінності, що вони випробовують у світі навколишніх їх дорослих. При цьому спонтанна гра дітей уже є гарним психотерапевтичним засобом. У тім же випадку, коли потрібні подолання більше серйозних комплексів і рішення спеціальних проблем, розвиток гри повинне здійснюватися й направлятися дорослим.

Теорія Адлера стала своєрідною антитезою фрейдовской концепції людини. Вона вплинула на гуманістичну психологію, психотерапію й психологію особистості.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Теорія Д.Г.Мид.	\|	Поняття філософії, її значення в системі вищої освіти.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.