Евристичний метод

Наступним рівнем, відповідно до логіки пізнавальної діяльності учнів, слід визначити евристичний. Евристичний метод, чи частково-пошуковий, чи, як називає його Л. Ф. Мірошниченко, евристична бесіда, – це метод, який передбачає поглиблення первинного емоційно-художнього сприйняття учнями літературного твору та стимулювання їхніх інтелектуальних зусиль. Щодо грецького слова, яким названо цей метод, то евристику (heurisko) учитель має розуміти як – сукупність прийомів дослідження та навчання. „А для учнів „евристика” – це мистецтво знаходження істини (від грецьк. „еврика”), радість, задоволення від виникнення вдалої думки або будь-якого часткового відкриття”.

Евристичний метод реалізується за допомогою наступних прийомів:

– побудова логічної та чіткої системи питань, які стосувалися б тексту художнього твору, критичної статті, теоретичних або історико-літературних проблем і які сприяли б переходу учнів від споглядання до аналізу тих чи інших літературних явищ. Ще однією характерною рисою евристичного методу у цьому аспекті є те, що система питань, з яких складається евристична бесіда, повинна дати змогу учням не лише отримати певні знання, а й дати їм можливість зрозуміти, як ці знання здобувати;

– побудова системи різних типів завдань (фронтальні, групові, індивідуальні; усні та письмові) до тексту художнього твору, критичної статті або до ілюстративних матеріалів;

– зіставлення

● тих чи інших епох, літературних напрямків,

● біографій письменників, їхніх творчих контактів (зустрічі, листування, обмін задумами),

● матеріалів про створення сюжетів чи творів,

● творів, які є близькими за ідейно-тематичною спрямованістю,

● оригіналу твору та його художнього перекладу,

● типологічно схожих, але таких, що мають національно-специфічну забарвленість, художніх образів та образних асоціацій, які виникають у свідомості учнів,

● теоретико-літературних понять, які за своїм значенням або не збігаються, або збігаються лише частково, залежно від національної специфіки літератури,

● відтінків слів в образних системах української та зарубіжної літератур;

– постановка проблеми учителем або, за його пропозицією, учнями та організація і проведення диспуту.

На підставі зазначених прийомів неважко дійти висновку про те, що евристичний метод найчастіше реалізується у формі бесіди або диспуту. Методика їхньої підготовки передбачає, за Л. Ф. Мірошниченко, три етапи:

– на підготовчомуучитель пильно переглядає художній текст, добирає додаткову літературу (літературознавчі, біографічні, так звані фонові матеріали, літературно-критичні статті та статті підручника тощо), звертається до інших видів мистецтва – вистав, кінофільмів, телепередач та ін., внаслідок чого формулює систему питань та завдань;

– власне бесіда чи диспут, тобто йдеться про етап реалізації;

– висновки.

Що ж стосується характерних ознак евристичної бесіди, то, на думку Л. Ф. Мірошниченко, така бесіда, по-перше, може складатися з трьох частин: 1) випереджувальні запитання, спрямовані на виявлення міри загального сприйняття тексту (типу: „Що зображено? Про що йдеться?”), тобто змісту; 2) запитання, які стосуються поетики (тобто: „Як зображено?”); 3) загальні запитання, які дають змогу підвести учнів до розуміння ідейно-художнього змісту твору. По-друге, евристична бесіда має декілька видів (залежно від того, яка роль у ній відводиться учителю, а яка – учню) – це бесіда за заздалегідь визначеними питаннями і так звана „вільна бесіда”.

Л. Ф. Мірошниченко вважає також дуже важливим, аби кожна з трьох частин містила питання, які ґрунтувалися б на історико-порівняльних паралелях, типологічних узагальненнях щодо світової та української літератури, враховували б зумовлену багатьма чинниками специфіку сприйняття учнями творів світового письменства.

Вдаючись до бесіди за заздалегідь визначеними питаннями, учитель пропонує учням таку систему питань, яка дозволила б їм самостійно розібратися у художньому творі, знайти у його тексті необхідні докази, підтвердити при потребі свої висновки цитатами та підготуватися до колективної бесіди у класі.

Натомість, застосовуючи „вільну бесіду”, учитель не пропонує учням жодних питань заздалегідь – вони лише повинні добре орієнтуватися у художньому тексті, а питання виникають безпосередньо у процесі обговорення. На перший погляд може видатися, що така форма є позбавленою системності. Однак якщо подібне і діється, то не через недосконалість самої форми, а через брак досвіду та професіоналізму учителя. Тому для того, аби урок не перетворювався на метушливу балаканину „з приводу”, учитель повинен продумати та розробити план-конспект, визначивши у ньому мету, а отже, й спрямованість бесіди та її висновки. За таких умов питання з боку учнів будуть досить легко прогнозуватися та „провокуватися”, а відхилення від кінцевого результату у ході розмови будуть так само легко коригуватися.

Методика проведення диспуту базується на подібних засадах, але має деякі суттєві відмінності від звичайної бесіди. Передусім для організації диспуту чи дискусії достатньо лише одного запитання. Однак це запитання повинно бути проблемним, тобто таким, яке стосувалося б певної дійсно важливої та складної художньої, моральної, суспільної, філософської або іншої проблеми. Наприклад, вивчаючи роман Ф. М. Достоєвського „Злочин і кара”, можна розгорнути дуже цікаву, „запеклу” і водночас плідну дискусію навкруги такого (я назвав такий тип питання „касетним”, тобто це таке питання, яке містить у собі відразу декілька питань) проблемного питання: „Чому Раскольніков цілує ногу Соні? – Чому цілує? – Чому ногу? – Чому цілує саме Соні?” А інколи трапляється, що й самі учні, будучи враженими змістом твору і дуже безпосередньо реагуючи на це, несподівано задають питання, яких не посоромились би титуловані учителі та методисти.

Ще однією, на мою думку – найголовнішою, рисою диспуту є те, що, на відміну від бесіди, дискусія не вимагає обов’язкової остаточної відповіді на те проблемне питання, яке її спричинило. Навіть навпаки, якщо диспут закінчиться тим, що весь клас дійде спільного висновку, який влаштовуватиме усіх, тобто якщо клас однозначно вирішить, через яку причину той самий Раскольніков цілує ногу Соні, то можна вважати, що завдяки такому диспуту спаплюжено та заперечено головну мету вивчення літератури. Це зовсім не означає, що доходити певних висновків у процесі вивчення творів взагалі заборонено, – йдеться про шкідливість висновків остаточних.

З іншого боку, мені важко не погодитися з Л. Ф. Мірошниченко щодо того, що успіх диспуту, як, до речі, і будь-яких інших так званих вільних форм, залежить від ґрунтовної підготовки – це стосується і підготовки до конкретного уроку, і загальної підготовленості до такого типу діяльності. Останнє передбачає, що учитель попередньо відпрацював з учнями різноманітні види усних повідомлень, діалоги-інтерв’ю, прес-конференції, заочні екскурсії, обговорення кінофільмів, вистав тощо, тобто коли йдеться про підготовлений – у широкому сенсі слова – для вільного аналітичного спілкування клас.

Отже, диспут – це таке спільне обговорення будь-якого питання з літератури, що передбачає несхожість думок, кожна з яких повинна бути докладно обґрунтованою, та виключає можливість однозначної відповіді.

Своєю чергою, відповідно до прийомів евристичного методу визначаються наступні види навчальної діяльності учнів:

– підбір матеріалів (літературознавчі, історико-культурні, цитати з творів тощо);

– переказ з елементами аналізу тексту, аналіз епізодів, сцен за питаннями та завданнями учителя;

– розгорнуті усні та письмові обґрунтовані відповіді на питання, запропоновані учителем;

– складання плану як прийом аналізу композиції частини або усього твору;

– аналіз образу героя твору;

– переказ з елементами порівняння;

– порівняльний аналіз образів героїв твору, епізодів, пейзажів, стильових особливостей твору;

– порівняльний аналіз творів різних жанрів;

– зіставлення підрядника, перекладу та переспіву;

– постановка проблеми та її аналіз із використанням не тільки літературних джерел, а й матеріалів із суміжних мистецтв;

– виступ під час проведення диспуту;

– твори на конкретні та узагальнені теми, а також твори з елементами порівняння.

Крім поданих вище видів діяльності, які є добре відомими і вже давно використовуються у шкільній практиці, вважаю за потрібне запропонувати ще один інноваційний вид діяльності під назвою „дебати”. На лінгвістичному рівні слово „дебати” може використовуватися як синонім до слів „диспут” чи „дискусія”, але „дебати” як одна з інтерактивних методичних форм буде принципово відрізнятися від диспуту за кількома ознаками, які стають очевидними, коли познайомитися з правилами проведення дебатів.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Методичні прийоми та різновиди читання художнього твору	\|	Правила проведення дебатів

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.