• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Техніка фізичних вправ

Поняття і терміни

Поняття про техніку розкривається з педагогічних і біомеханічних позицій.

З педагогічних позицій під технікою фізичної вправи розумієть­ся найбільш ефективний спосіб виконання рухової дії.

Ефективність характеризується найбільш раціональним функ­ціонуванням організму учнів і результативністю дії (наприклад, довжиною стрибка).

Техніка фізичної вправи є результат пошуку, наукового аналі­зу і перевірки на практиці способів виконання дії провідними для даного часу спортсменами. Така сучасна техніка відбиває найбільш раціональну основу дії, рівною мірою однакову для усіх виконавців, а тому називається стандартною технікою.

Стандартна техніка не виключає можливості індивідуальних відхилень у деяких елементах виконання, але в межах, що не спот­ворюють основу дії. Індивідуалізація техніки здійснюється за двома напрямками: шляхом типової індивідуалізації, коли в межах стан­дартної техніки вносяться зміни відповідно до типових особли­востей конституції і фізичної підготовленості групи спортсменів, і шляхом персональної індивідуалізації, що враховує особливості людини. Спортивно-технічна майстерність саме і відбиває високий ступінь персональної індивідуалізації.

У цілісній руховій дії умовно розрізняють основу техніки руху, її головну ланку і деталі (Б.А. Ашмарін, 1973; С.В. Янанис, 1976; Л.П. Матвеев, 1991; Ю.Ф. Курамшин, 2003).

Основа техніки рухів — це сукупність тих ланок і рис структури рухів, які, необхідні для рішення рухового завдання визначеним спо­собом (порядок прояву м'язових сил, основні моменти узгодження рухів у просторі і часі і т.п.). Випадання хоча б одного елемента чи порушення співвідношення в даній сукупності унеможливлює саме рішення рухового завдання.

Головна ланка (чи ланки) техніки рухів — це найбільш важли­ва частина даного способу виконання рухового завдання. Напри­клад, при стрибках у висоту з розбігу — відштовхування, з'єднане зі швидким і високим махом ногою; у метаннях — фінальне зусил­ля; при підйомі розгином на гімнастичних снарядах — своєчасне й енергійне розгинання в тазостегнових суглобах з наступним галь­муванням і синхронною напругою м'язів плечового поясу. Виконан­ня рухів, що входять до складу головної ланки, зазвичай відбуваєть­ся в порівняно короткий проміжок часу і вимагає значних м'язових зусиль.

До деталей техніки рухів відносять її окремі складові, у яких виявляються індивідуальні варіації техніки непринципового ха­рактеру. Загальні закономірності техніки рухів не виключають до­цільності індивідуального варіювання її, у тому числі і за формами використання основного механізму. Механічне копіювання індиві­дуалізованої техніки видатних спортсменів нерідко призводить до негативних результатів.

Елементи кінематики фізичних вправ. Елементи динаміки фізичних вправ

Розділ біомеханічного аналізу — біокінематика (від грецьк. bios — життя, kinematos — рух) вивчає рух живих тіл та біологічних систем. Кінематика — це розділ класичної механіки, що вивчає механічні рухи усіх матеріальних тіл у природі. Рухи тіл у кінематиці вивчаються без урахування їхньої інертності та діючих сил.

У тій або іншій системі відліку усі точки тіла людини можуть бути описані такими біокенетичними характеристиками: просторо­вими (траєкторія руху, форма руху, шлях руху), часовими (час руху), просторово-часовими (швидкість руху, прискорення руху).

Просторові характеристики. Просторово техніка фізичних вправ характеризується, по-перше, раціональним взаєморозташуванням ланок рухового апарату, що забезпечує доцільне вихідне положення перед початком дії й оперативну позу в процесі її вико­нання, по-друге — дотриманням оптимальної траєкторії рухів.

У траєкторії рухів розрізняють напрямок, форму й ампліту­ду. Техніку фізичних вправ характеризує оптимальне сполучення траєкторій рухів його різних ланок, раціональне регулювання цих рухів за напрямком, амплітудою і формою траєкторії.

У практиці фізичного виховання потрібні напрямки рухам за­дають звичайно за допомогою зовнішніх просторових орієнтирів (розмітки бігових доріжок, ігрових майданчиків і т.п.) і орієнтації за площиною тіла (сагитальною, тобто передньозадньою, фронталь­ною і горизонтальною). У цьому зв'язку прийнято виділяти основні (назад, униз, вправо, вліво) і проміжні напрямки.

Амплітуда (розмах) рухів залежить від будівлі суглобів і ела­стичності зв'язок і м'язів. Максимальна, анатомічно можлива ам­плітуда рухів при виконанні фізичних вправ використовується не завжди. Це пояснюється, зокрема, тим, що для досягнення її пот­рібна додаткова витрата м'язових зусиль, спрямованих на граничне розтягування м'язів-антагоністів, а також тим, що в крайніх точках амплітуди зв'язані і з небезпекою травмування м'язово-зв'язкового апарату.

Рухи окремих ланок рухового апарату людини за формою траєк­торії криволінійні (а не прямолінійні), що обумовлено природни­ми особливостями будівлі і функцій органів руху живих істот. За­гальний же шлях переміщення тіла нерідко повинен бути можливо близьким до прямолінійного (наприклад, при ходьбі, бігу), що ви­магає тонкого узгодження траєкторій окремих ланок тіла і загальної траєкторії руху тіла. Під час виконання фізичних вправ при змінах напрямку руху окремих ланок часто виправдана як би закруглена форма траєкторії (наприклад, петлеподібний рух рукою при замаху й ударі по м'ячу в тенісі чи при метанні гранати), оскільки це змен­шує недоцільні витрати м'язових зусиль на подолання сил інерції ланок тіла, що рухаються.

Часові характеристики розкривають рух у часі, коли він по­чався і коли закінчився (момент часу), як довго тривав (тривалість руху), як часто виконувався рух (темп), як рухи були побудовані у часі (ритм).

Момент часу — це часова міра положення точки тіла щодо по­чатку відліку.

Тривалість руху — це часова міра, котра вимірюється різницею моментів часу закінчення і початку руху і являє собою проміжок часу між двома моментами часу, що його обмежують.

Темп рухів — це часова міра їх повторюваності. Він вимірюєть­ся кількістю рухів, що повторюються, за одиницю часу (частота рухів). Темп — величина, обернена тривалості рухів. Чим більша тривалість кожного руху, тим менший темп, і навпаки. У вправах із циклічною структурою рухів темп може бути показником доскона­лості техніки.

Ритм рухів (часовий) — це часова міра співвідношення частин руху. Ритм — величина, що не має розміру і визначається за співвід­ношенням тривалості частин рухів.

Усе це в сукупності характеризує часову структуру фізичних вправ, тобто те, як вони організовані (побудовані чи розгорнуті) за часом. Від ступеня своєчасності і погодженості рухів за часом в складі складної рухової дії, зрозуміло, залежить сама можливість його виконання і кінцева ефективність, у тому числі зовнішня результативність.

Особливо високі вимоги до точності керування рухами за ча­сом пред'являються у швидкоплинних спортивних вправах (сприн­терському бігу, стрибках, метаннях, швидкісно-силових важкоат­летичних вправах, багатьох швидкісних діях у спортивних іграх, єдиноборствах тощо). У них помилка в частку секунди часом ради­кально змінює результат змагання. Удосконалювання «почуття часу» і формування уміння точно регулювати рухи в межах заданих часових параметрів входить у число основних завдань фізичного виховання.

Просторово-часові характеристики. Просторові і часові пара­метри рухів можуть бути розділені тільки в абстракції. У реальних же проявах вони невіддільні. їхнє співвідношення виражається, зокрема, у величинах швидкості і прискорення, що додаються лан­кам рухового апарату. Техніку фізичних вправ характеризує в цьому зв'язку доцільне сполучення і регулювання швидкостей рухів у про­цесі рухових дій.

Немотивовані «перепади» швидкості — звичайно ознака техніч­но неправильно виконаної вправи. У вправах циклічного характеру, спрямованих на подолання простору, особливу роль грає уміння точно дотримувати заздалегідь розрахований графік пересування, підтримуючи визначену швидкість на кожнім відрізку дистанції, що сприяє доцільному розподілу сил за часом, допомагає віддаляти стомлення. У швидкісних і швидкісно-силових вправах першорядне значення має мобілізація на граничні прискорення у вирішальні моменти дії. І в тому і в іншому випадках швидкість і прискорення повинні бути завжди контрольованими.

Розділ біомеханічного аналізу — біодинаміка (від грецьк. bios — життя; dynamis — сила) вивчає дію сил, що надають рух тілу людини та іншим біологічним системам. Динаміка — це розділ механіки, що вивчає механічні причини руху усіх матеріаль­них тіл у природі.

Усі завдання динаміки реалізуються на основі використання трьох основних законів механіки.

1-й закон (закон інерції). Всяке тіло зберігає стан спокою або рівномірного прямолінійного руху до тих пір, доки яка небудь зов­нішня по відношенню до нього сила не виведе його з цього стану. Тут важливо підкреслити, що це означає збереження незмінним, якщо відсутні зовнішні впливи, вектора швидкості тіла — як його величини (модуля), так і напрямку (орієнтації). Важливо також під­креслити, що яка б не була траєкторія руху тіла, зв’язаного з дру­гими тілами, з моменту розрива зв'язку воно буде переміщатися так, якби воно перед цим переміщалось рівномірно, прямолінійно з швидкістю, вектор якої дорівнює вектору швидкості в заключний момент розриву зв'язку.

2-й закон. Прискорення тіла пропорційно діючій на нього зов­нішній силі і спрямовано в ту саму сторону:

де, а — прискорення, — зовнішня сила, діюча на тіло, m — його маса. Другими словами, зміна кількості руху пропорціональна при­кладеній рушійній силі і чиниться в напрямку тої прямої, по якій ця сила діє.

3-й закон. Сили, з якими два тіла діють одне на одне завжди рівні за абсолютною величиною (за модулем) і протилежні за напрямком. Слід пам'ятати, що у дії завжди є рівна і протилежна протидія. Дію­ча і протидіюча сили прикладені до різних тіл.

Рухи людини здійснюються внаслідок дії сил. Власне вони є нас­лідком взаємодій тіла людини з іншими тілами. Біодинамічні харак­теристики дозволяють розкрити основні особливості цих взаємодій. Біодинамічні характеристики включають: інерційні характеристики (особливості тіла людини та тіл, котрі воно рухає); силові (особли­вості взаємодії біоланок тіла та інших тіл); енергетичні (стани та зміни працездатності біомеханічних систем).

Інерційні характеристики найповніше розкриваються у першо­му законі Ньютона. Інертність — властивість фізичних тіл. Вона виявляється у поступовій зміні їх швидкості з плином часу під дією сил. Інакше кажучи, тіло зберігає швидкість, поки її не змінять сили, що діють на нього.

Будь-які тіла зберігають швидкість незмінною, якщо відсутні зовнішні впливи. Ця властивість не має міри і її прийнято називати інерцією. Різні тіла змінюють швидкість під дією сил по-різному. Отож, ця якість має міру. Саме цю властивість називають інертні­стю. Саме інертність і викликає інтерес у тих випадках, коли необ­хідно оцінити, яким чином змінюється швидкість тіла.

Збереження швидкості незмінною за реальних умов можливе лише тоді, коли усі зовнішні сили, прикладені до тіла, взаємно зрів­новажені. В інших випадках неврівноважені зовнішні сили зміню­ють швидкість тіла відповідно до міри його інертності.

Маса тіла — це міра інертності тіла при поступальному русі. Вона вимірюється відношенням величини прикладеної сили до прискорення.

Якщо причиною зміни поступального руху є сила, то причи­ною зміни обертального руху є момент сили, рівний добутку сили на плече її прикладення (1) (1 = відстань між лінією дії сили і віссю обертання).

При поступальному русі тіла його інерція вимірюється масою, а при обертальному — моментом інерції, рівному сумі добутка маси кожної з елементарних частинок тіла на квадрат її відстані від вісі обертання:

де, е — елементарна частинка, — маса елементарної частинки, - радіус обертання елементарної частики.

Лінійні розміри тіла входять в цю формулу в квадраті, тому можна стверджувати, що всяка їх зміна суттєво впливає на вели­чину моменту інерції. Момент інерції тіла, відносно фіксованої вісі обертання, можна розділити на дві складові: на момент інерції тіла відносно центральної вісі, паралельної даній, і на момент інерції точечної маси, рівної масі тіла і розміщеній в місці загального центру тяжіння (з.ц.т.) відносно даної вісі (формула Гюйгенса). Аналітично вона записується так:

де, = відстань з.ц.т. від осі обертання. Таке визначення моменту інерції дозволяє ясніше побачити як він змінюється в залежності від зміни взаємного розміщення ланцюгів тіла або відстані з.ц.т. тіла від осі обертання.

При аналізі спортивних вправ доводиться часто зустрічатися з рухами, які наближено можна рахувати такими, що виконують­ся в одній площині. У механіці такі рухи називають плоскими. Вони підпорядковуються більш простим законам, чим просторові (які виконуються у всіх трьох вимірах). При плоскому русі вісь обертання тіла завжди розміщена перпендикулярно до площи­ни, яка розглядається. Моменти сил незалежно від того, до яких точок тіла вони прикладені, алгебраїчно сумуються. Всі діючі на тіло сили (за виключенням одного випадку — пари сил) легко зводяться до рівнодіючої простим графічним побудуванням: попарним приведенням їх до точки (продовженням їх лінії дії до пересічення).

Пара сил — особливий випадок плоскої системи сил, у цих сил немає рівнодіючої. Пара сил не надає тілу поступального руху, вона діє тільки як обертальний момент. Пара сил — це дві антипаралельні рівні за величиною сили, прикладені до різних точок. Вони виника­ють завжди, коли обертання тіла здійснюється навколо закріпленої вісі: якщо до тіла, яке має закріплену вісь, прикладена яка-небудь зовнішня сила, то в місці закріплення вісі виникає реакція опори, рівна даній силі за величиною і протилежна їй за напрямком.

Доцентрова і відцентрова сила відносяться, як відомо, до сил які залежать від руху. Ці сили виникають всякий раз, коли має місце обертання тіла. Доцентрова сила проявляє себе як сила, при­кладена із сторони зв'язку до маси тіла і скривлює траєкторію його руху. Парна їй відцентрова сила інерції проявляє себе в якості сили, що прикладається з сторони маси, яка рухається до зв'язку і натягує його. Ці сили рівні за величиною і залежать від швид­кості пересування або обертання маси тіла і радіуса кривизни її траєкторії.

Біомеханічні сили, з використанням яких відбуваються рухи людини, прийнято підрозділяти на внутрішні (сили активного ско­рочення — тяги м'язів, сили пружного, еластичного опору розтягу­ванню м'язів і зв'язок, реактивні сили, що виникають при взаємодії ланок опорно-рухового апарату, і т.п.) і зовнішні (гравітаційні сили, сили реакції опори, сили тертя, сили опору зовнішнього середови­ща, інерційні сили переміщуваних предметів і т.д.).

Взаємодія всіх цих сил складає силову, чи динамічну, структуру рухових дій. Ефективність техніки фізичної вправи багато в чому визначається тим, наскільки раціонально використовуються внут­рішні (свої власні) і зовнішні сили, що забезпечують рухи.

Структура фізичних вправ

Для цілісної характеристики техніки фізичних вправ ключове значення має поняття структурної основи системи рухів. Під цим мається на увазі закономірний, відносно стійкий поря­док об'єднання окремих моментів, сторін і комплексних рис систе­ми рухів у складі цілісного рухового акту. Мова йде, отже, не про самі по собі елементи, що складають рухову дію, а про необхідні взаємозв'язки їх один з одним у складі дії, про доцільну організацію їх у просторі і часі, про закономірності взаємодії сил, що забезпечу­ють кінцевий результат дії, і т.п., тобто про закономірну побудову його в цілому. У зв'язку з різними аспектами аналізу техніки рухів виділяють кінематичну (просторову, часову і просторово-часову), динамічну (силову) і ритмічну чи, більш широко, загальну коор­динаційну структуру рухів. Реально ці грані структури не існують ізольовано одна від одної. Однак виділення їх не позбавлене пізна­вального і практичного змісту, якщо не забувати про фактичний взаємозв'язок і взаємозумовленість усіх характеристик техніки фі­зичних вправ.

Рухи, що складають визначену дію (фізична вправа), розподілені у відповідній черговості: з якихось рухів починається дія, якимись закінчується. У пізнавальних і дидактичних цілях доцільно виділя­ти у фізичній вправі три фази.

Підготовча фаза призначена для створення найбільш сприятли­вих умов виконання головного завдання дії. Наприклад, у стрибках з розбігу підготовчою фазою є розбіг, у стрибках з місця — згинання ніг і замах рук перед відштовхуванням.

Основна фаза складається з рухів (чи руху), за допомогою яких вирішується головне завдання дії. Наприклад, у стрибках з місця — відштовхування і політ.

Заключна фаза завершує дію, дозволяє вийти з робочого ста­ну. Наприклад, у стрибках цією фазою буде приземлення, у бігу — пробіжка за інерцією після фінішу. Ефективність заключної фази іноді залежить від правильності виконання рухів в основній фазі (наприклад, приземлення при стрибку в довжину — від польоту), а результативність фізичної вправи в цілому — від правильності виконання заключної фази (наприклад, приземлення після зіскоку з гімнастичного снаряда).

Читайте також:

1. III. Вправи з початкового положення стоячи.
2. IV. Агротехніка квітково-декоративних рослин відкритого грунту.
3. V. Виконання вправ на застосування узагальнювальних правил.
4. VII. ДОЗУВАННЯ ВПРАВ
5. VІI. Утворіть вищий та найвищий ступені порівняння від прислівників із вправи VI.
6. Агротехніка вирощування сіянців модрини
7. Агротехніка вирощування сіянців ялини
8. Адаптація дихальної системи до фізичних навантажень
9. Адаптація ендокринної системи до фізичних навантажень
10. Адаптація крові до фізичних навантажень
11. Адаптація нервової системи до фізичних навантажень
12. АДАПТАЦІЯ ОПОРНО-РУХОВОГО АПАРАТУ ТА ФУНКЦІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ ОРГАНІЗМУ ДО ФІЗИЧНИХ НАВАНТАЖЕНЬ

Переглядів: 7500