• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ТЕМА 4. Цивільне право України.

1. Поняття, предмет та система цивільного права України. Джерела цивільного права України.

2. Цивільно-правові відносини: їх виникнення, зміна та припинення. Суб’єкти цивільно-правових відносин. Об’єкти цивільно-правових відносин.

3. Здійснення цивільних прав та виконання юридичних обов’язків. Захист цивільних прав.

4. Поняття і форми власності в Україні. Суб’єкти права власності та захист їх прав.

5. Зобов’язальне право. Цивільно-правові договори: поняття, види.

6. Цивільно-правова відповідальність.

7. Спадкове право.

8. Авторське право.

9. Шлюбно-сімейне право.

1). Шлюб:

а) порядок укладання шлюбу;

б) рівність прав і обов’язків подружжя;

в) розірвання шлюбу.

2). Правові відносини між батьками і дітьми:

а) реєстрація новонародженої дитини в органах ЗАГСу;

б) усиновлення;

в) обов’язки батьків щодо дітей;

г) позбавлення батьківських прав;

д) обов’язки дітей щодо батьків.

3). Право власності у сім’ї.

4). Державна допомога сім’ям з дітьми. Опіка й піклування.

10. Житлове право.

Житловий кодекс України.

Договір найму житлового приміщення.

Правове регулювання приватизації державного житлового фонду.

1. Цивільне право являє собою сукупність норм права, які регулюють майнові та особисті немайнові відносини, що складаються в суспільстві між фізичними і юридичними особами та іншими соціальними утвореннями на засадах юридичної рівності сторін.

Предмет правового регулювання:

1. Майнові відносини — правові відносини, що пов’язані з належністю, набуттям, володінням, користуванням і розпорядженням майном.

2. Особисті немайнові відносини — виникають завдяки здійсненню особою її особистих прав і свобод:

а) особисті права, пов’язані з майновими (права авторів на результати інтелектуальної праці в царині науки, літератури, мистецтва тощо);

б) особисті права, не пов’язані з майновими (права особи на честь, гідність, ім’я тощо).

Система цивільного права України:

1. Загальна частина цивільного права. Її складають правові норми та інститути, що стосуються всіх цивільно-правових відносин, а саме: положення про суб’єктів та об’єкти цивільного права, угоди, представництво і довіреність, позовна давність.

2. Особлива частина. Її складають норми права, що регулюють окремі групи спеціальних цивільно-правових відносин. Це інститути права власності, зобов’язальне право, авторське право, спадкове право, застосування цивільних законів іноземних держав і міжнародних договорів тощо.

Джерела цивільного права:

1. Конституція України. Ст.41 “Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним”.

2. Цивільний кодекс України — єдиний законодавчий акт, у якому систематизовано цивільно-правові норми. Складається з Загальної та Особливої частин.

Закони України “Про власність”, “Про підприємства в Україні”, “Про підприємництво” тощо.

3. Укази Президента України, постанови і розпорядження Уряду, положення, інструкції, накази та інші відомчі нормативні акти, які стосуються майнових та особистих немайнових відносин, що приймаються міністерствами і відомствами України.

2. Цивільно-правові відносини — врегульовані нормами цивільного права майнові та особисті немайнові відносини, учасники яких виступають юридично рівними носіями прав та обов’язків.

Елементи цивільно-правових відносин:

1. Суб’єкти цивільно-правових відносин. Ними можуть бути фізичні та юридичні особи.

2. Об’єкти цивільно-правових відносин — речі, дії, продукти творчої діяльності, особисті немайнові блага.

3. Зміст цивільно-правових відносин — цивільні права та обов’язки суб’єктів таких відносин.

Цивільно-правові відносини виникають, змінюються і припиняються на підставі юридичних фактів, тобто обставин, які мають юридичне значення і породжують певні правові наслідки. Юридичні факти поділяються на:

1) юридичні дії — такі юридичні факти, спричинення яких залежить від волі людей та породжують певні правові наслідки. Поділяються на правомірні і неправомірні;

2) юридичні події — юридичні факти, що настають незалежно від волі людини (наприклад, стихійні лиха).

Суб’єктами цивільно-правових відносин є фізичні та юридичні особи, які вступають між собою в цивільно-правові відносини з приводу майна та особистих немайнових благ. В окремих випадках суб’єктом зазначених відносин може бути держава.

Фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства. Для визнання особи суб’єктом цивільного права необхідна наявність цивільної правосуб’єктності.Цивільна правосуб’єктність складається з двох елементів:

1. Цивільна правоздатність — здатність особи мати цивільні права та нести цивільні обов’язки. Виникає з народження і припиняється зі смертю (або з визнанням громадянина померлим).

2. Цивільна дієздатність — здатність особи своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов’язки. Обсяг цивільної дієздатності залежить від віку та психічного здоров’я особи. Види дієздатності:

— мінімальна (її мають діти віком до 15 років. Мінімальна дієздатність означає, що діти віком до 15 років можуть укладати лише дрібні побутові угоди за дорученням чи з дозволу батьків, наприклад, купувати в магазині недорогі товари тощо);

— часткова (її мають особи віком 15 — 18 років, що, за законодавством України, вже мають право укладати угоди за згодою батьків (усиновителів, піклувальників), влаштовуватись на роботу і розпоряджатись самостійно своїм заробітком, робити вклади в установах банків і розпоряджатись ними тощо);

— повна (настає з 18 років чи з моменту вступу особи до шлюбу);

— обмежена дієздатність — може бути визначена за рішенням суду громадянам, які зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами. Такі особи всі угоди, крім дрібних побутових угод, можуть укладати лише за згодою піклувальника;

— визнання громадянина недієздатним — здійснюється за рішенням суду у випадку, коли через стан психічного здоров’я особа не здатна усвідомлювати свої вчинки.

Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть набувати від свого імені майнових та особистих немайнових прав і нести обов’язки, бути позивачем та відповідачем у судових органах.

Ознаки юридичної особи:

— організаційна єдність;

— наявність відокремленого майна;

— можливість виступати в цивільному обороті від власного імені;

— здатність самостійно нести майнову відповідальність.

Юридична особа повинна мати: статут; правоздатність; назву; органи; місцезнаходження.

Цивільна правоздатність юридичної особи визначається характером і змістом діяльності, що передбачена її статутом.

Цивільна дієздатність юридичної особи здійснюється її відповідними органами.

Цивільна правосуб’єктність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з моменту її ліквідації чи реорганізації; порядок ліквідації чи реорганізації юридичної особи визначається чинним законодавством.

В окремих випадках суб’єктом цивільних правовідносин може бути Україна як суверенна держава (приміром, у відносинах власності — надходження у власність держави безгосподарного майна, конфіскованого майна тощо).

Об’єктом цивільно-правових відносин є конкретні блага, з приводу яких суб’єкти вступають між собою в зазначені відносини. (див. початок питання 2 — елементи цивільних правовідносин)

3. Здійснення цивільного суб’єктивного права — це реалізація його змісту через учинення уповноваженою особою дій, що визначають можливість певної поведінки. Може бути реалізоване як особисто, так і через уповноважених осіб-представників.

Представництво — відносини, за яких угода укладається представником від імені іншої особи, що створює для останньої відповідні права та обов’язки. Буває обов’язкове (при представництві інтересів недієздатної особи) і добровільне. Відбувається на підставі довіреності, укладеній в письмовій формі.

Будь-яка угода укладається з метою досягнення бажаного результату. При цьому розглядаються такі основні моменти:

— Предмет виконання юридичного обов’язку — певні матеріальні і нематеріальні блага.

— Суб’єкт виконання юридичного обов’язку — боржник, на якому лежить зобов’язання щодо виконання певних дій і від якого кредитор має право вимагати їх вчинення.

— Місце виконання цивільно-правового обов’язку — визначається законом, договором або іншим нормативним актом.

— Строки виконання цивільно-правового обов’язку — відрізок часу або конкретна дата, протягом якого чи до якої зобов’язання має бути виконане.

Для належного і своєчасного виконання юридичних обов’язків цивільне право передбачає такі засоби його забезпечення:

неустойка, застава, порука, завдаток і гарантія.

Право на захист являє собою суб’єктивне цивільне право певної особи, тобто вид і міру їх можливої (дозволеної) поведінки із захисту своїх прав. Ст. 55 Конституції України “Права і свободи людини і громадянина захищаються судом”.

Способи захисту цивільних прав особи:

— визнання права;

— відновлення становища, яке існувало до моменту порушення права, та припинення дій, що порушували право;

— присудження до виконання обов’язку в натурі;

— припинення або зміна правовідношення;

— компенсація моральної шкоди;

— тощо.

4. Власність — економічна категорія, яку можна визначити як приналежність (привласненість) матеріальних благ одним особам і одночасну відчуженість цих благ від всіх решта осіб.

Право власності — це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини з володіння, користування і розпорядження майном.

В суб’єктивному аспекті право власності — це сукупність повноважень власника з приводу володіння, користування і розпорядження майном. Володіння — фактична наявність речі в господарстві власника та його можливість впливати на неї безпосередньо. Буває законним і незаконним (в свою чергу, незаконне поділяється на — добросовісне і недобросовісне). Користування — право вилучати з речі її корисні властивості. Розпорядження — право визначати юридичну або фактичну долю речі.

Законодавство виділяє такі форми права власності:

— власність народу України (надра землі, повітряний простір, водні та інші ресурси);

— приватна власність;

— колективна власність;

— державна власність — майно, необхідне державі для виконання її функцій.

Суб’єкти права власності:

— фізичні особи, які мають рівні майнові права, якщо інше не передбачено законодавством;

— юридичні особи;

— Україна;

— іноземні держави, фізичні та юридичні особи цих держав, міжнародні організації.

Способи захисту права власності:

— відшкодування збитків, вчинених порушенням права власності;

— усунення порушень права власності, що не пов’язані з утратою з утратою володіння;

— витребування майна з чужого незаконного володіння.

Захист права власності здійснюється судом, арбітражним судом, третейским судом в позовному порядку. Застосовуються майново-правові (віндикаційний позов, тобто витребування майна; негаторний позов, тобто повернення або відшкодування всіх доходів, що були або могли бути здобуті за час незаконного володіння майном) та зобов’язально-правові позови (здебільшого засновані на договорах, але можуть бути пов’язані і з позадоговірними зобов’язаннями — позови про відшкодування збитків; про повернення речей, відданих у користування за договором.).

5. Зобов’язальне право — система цивільно-правових норм, які на засадах юридичної рівності регулюють майнові відносини у сфері товарообігу, а також майнові відносини з покриття заподіяної шкоди за участю юридичних та фізичних осіб. Загальна частина складається з норм, які поширюються на всі зобов’язання, що виникають у цивільно-правових відносинах (поняття і підстави виникнення зобов’язань, виконання зобов’язань тощо); Особлива частина містить норми, що регулюють окремі види зобов’язань (купівлю-продаж, поставку, підряд тощо).

Зобов’язання являє собою таке правовідношення, згідно з яким одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, сплатити гроші т. і.) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Як і будь-який інший вид цивільно-правових відносин, зобов’язання складається з суб’єктів, об’єктів і змісту (див. початок питання 2 — елементи цивільних правовідносин).

Підстави виникнення зобов’язань:

— за договорами;

— за адміністративними актами;

— внаслідок заподіяної шкоди;

— через настання інших юридичних фактів.

Підстави припинення зобов’язань:

— виконання зобов’язання;

— зарахування (виконання зустрічної вимоги);

— збіг кредитора і боржника в одній особі;

— угода сторін;

— об’єктивна неможливість виконання;

— смерть громадянина або ліквідація юридичної особи.

Угода — це дії юридичних і фізичних осіб, спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків. Її суть складають воля і волевияв, де:

воля — це бажання особи укласти угоду;

волевияв — це виражена воля.

Угоди укладаються в усній і письмовій формі.

Умови дійсності угоди:

— її зміст повинен бути законним;

— особи, що її укладають, повинні бути здатні до участі в угоді;

— воля повинна відповідати волевияву;

— повинна бути дотримана форма угоди.

Договір — це дво- чи багатостороння угода, а тобто він являє собою дію юридичних чи фізичних осіб, спрямовану на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов’язків, і підкоряється загальним для всіх угод правилам. Предметом договору завжди є певна правомірна дія.

Види договорів:

1. Односторонні (дарування, заповіт).

Багатосторонні (поставки, оренди).

2. Реальні — вважаються укладеними з моменту здійснення певних дій (договір позики).

Консенсуальні — вважаються укладеними з моменту досягнення угоди з основних умов договору (купівля-продаж, найом).

3. Усні.

Письмові (в свою чергу, поділяються на прості і нотаріально посвідчені).

Стадії укладання договору:

1. Оферта — пропозиція укласти договір.

2. Акцепт — прийняття пропозиції.

6. Цивільно-правова відповідальність — встановлена законом негативна реакція держави на цивільне правопорушення, що виявляється в позбавленні особи певних цивільних прав чи в накладенні на неї обов’язків майнового характеру.

Підстави цивільно-правової відповідальності:

— наявність майнової шкоди;

— протиправність поведінки;

— вина;

— причинний зв’язок між збитком і протиправною поведінкою.

Тільки сукупність зазначених умов дає підставу для притягнення до цивільно-правової відповідальності.

Види цивільно-правової відповідальності:

— договірна (випливає з умов договору) та позадоговірна (відповідальність за спричинення шкоди здоров’ю або майну);

— часткова (відповідальність в межах своєї частки в спільному майні) і солідарна (стягнення звертається на майно всіх боржників, частини їх або одного з них);

— основна і субсидіарна (додаткова — за наявності, крім основного боржника, ще й додаткового);

— повна чи обмежена.

7. Спадкове право — сукупність цивільно-правових норм, що встановлюють порядок переходу прав та обов’язків померлої особи за правом спадкування.

Спадкодавець — власник, після смерті якого залишилось майно. Спадкодавцями можуть бути тільки фізичні особи.

Спадкоємець — особи, до яких майно переходить після смерті його власника. Ними можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Підстави спадкування:

1. За заповітом.

2. За законом. Коли заповіту немає або він визнаний недійсним, коли призначені в заповіті спадкоємці померли до відкриття спадщини чи відмовились прийняти її. Закон передбачає в такому випадку дві черги спадкування:

1) діти (в тому числі усиновлені); дружина та батьки померлого; онуки та правнуки (у випадку, коли їхніх батьків, тобто дітей померлого, на день відкриття спадщини немає в живих);

2) брати та сестри померлого; дід та бабка; утриманці.

3. За законом і заповітом.

Обов’язкова частка — застосовується при спадкуванні за заповітом у випадку, коли спадкодавець не врахував в заповіті осіб, що знаходились на його утриманні (малолітніх або непрацездатних дітей, непрацездатну дружину; інших утриманців — при умові, що вони знаходились на утриманні померлого не менше року до дня його смерті). Обов’язкова частка означає, що кожна з цих осіб отримає 2/3 від тієї частки, на яку вона має право при застосуванні спадкування за законом.

8. Авторське право — сукупність правових норм, спрямованих на регулювання відносин, які виникають внаслідок створення і використання творів літератури, мистецтва та науки.

Джерела авторського права:

1. Конституція України.

2. Цивільний кодекс України. Закони України “Про авторське право та суміжні права”, “Про власність”.

Охороні підлягають як оприлюднені так і неоприлюднені твори. Твір вважається випущеним в світ, якщо він виданий, публічно виконаний.

Завдання авторського права – встановити найсприятливіші правові умови для творчої діяльності, забезпечити доступність результатів цієї діяльності всьому суспільству. Його основними принципами є поєднання інтересів авторів та інтересів всього суспільства. Авторське право проголошує і забезпечує широкий захист особистих (немайнових) і майнових прав авторів.

Охорона авторського права діє на протязі життя автора і 50 років після його смерті.

Майнові права можуть бути передані автором або особою, що має авторське право, іншій особі, що оформлюється договором, також можуть бути успадковані.

9. Шлюбно-сімейне право — сукупність правових норм, які регулюють особисті і пов’язані з ними майнові відносини громадян, що випливають із шлюбу і належності до сім’ї. Це окрема галузь права.

Джерела шлюбно-сімейного права:

1. Конституція України.

2. Кодекс про шлюб та сім’ю — регламентує порядок та умови одруження, особисті і майнові відносини, що виникають між подружжям, між батьками і дітьми т. і.

Шлюб — добровільне укладення подружжям (жіночої і чоловічої статі) договору про одруження, внаслідок чого в них виникають взаємні права і обов’язки.

Загальна декларація прав людини називає сім’ю природним і основним осередком суспільства. Природним тому, що сім’я відповідає сутності людини як біологічної субстанції, котра може бути людиною лише у спілкуванні з собі подібними. Основним - тому що посідає головне місце у житті людини порівняно з іншими формами людської спільності. Сім’я впливає на відносини у суспільстві і сама зазнає його впливу. Кризові явища у суспільстві спричиняють кризові явища у сім’ї, для подолання яких потрібно докласти значних економічних, юридичних, ідеологічних, психологічних зусиль.

Загальна декларація прав людини проголошує право чоловіка та жінки вступати у шлюб і засновувати сім’ю без будь-яких обмежень за ознакою раси, національності або релігії. Шлюбом в Україні визнається лише той союз чоловіка і жінки, який зареєстрований в органах ЗАГСу (реєстрації актів громадянського стану).

Закон не забороняє релігійного обряду шлюбу, але і не надає йому правового значення. Вінчання - право наречених.

Закон надає право на шлюб кожній особі, яка розуміє значення своїх дій, з моменту досягнення шлюбного віку: 18 років - для чоловіків і 17 років - для жінок.

При наявності поважної причини, якою здебільшого є вагітність або народження дитини, міський, районний виконавчий комітет може знизити шлюбний вік. При чому таке зниження не має зараз мінімальної вікової межі.

Закон не надає правового значення згоді чи запереченню батьків щодо шлюбу дітей. Однак при виборі чоловіка чи дружини до порад батьків варто прислухатися.

Шлюб є союзом моногамним, тобто чоловік та жінка можуть перебувати одночасно тільки в одній шлюбній парі. Наступне одруження можливе лише у разі смерті одного з подружжя чи розірвання шлюбу.

Не можуть вступити у шлюб батько з дочкою, брат з сестрою. Забороняються і шлюби між усиновителем та усиновленою дитиною.

Кожен з подружжя має рівні права та обов’язки. Усі питання сімейного життя повинні вирішуватись за взаємною згодою. Закон не містить такого поняття, як голова сім’ї, фактично головою сім’ї стає, як правило, той, хто є виконавцем основної маси обов’язків.

Порушення законів шлюбу на момент його реєстрації (порушення принципу моногамії, укладення шлюбу з недієздатним), а також укладення шлюбу без наміру створити сім’ю (фіктивний шлюб) може привести до визнання шлюбу недійсним.

Зберегти на все життя шлюбний союз вдається не кожному. Не всі, на жаль, усвідомлюють, що любов - це не стільки слова, скільки щоденна праця рук та душі, постійна турбота одне про одного. Неготовність до нової соціальної ролі чоловіка та жінки, батька і матері провокує непорозуміння, які, підсилені побутовими негараздами, врешті ведуть до суду. Складається так, що найчастіше з вимогою про розірвання шлюбу звертаються жінки, оскільки вони є здебільшого скривдженою стороною у шлюбі.

Чоловік не має права звернутись до суду з позовом про розірвання шлюбу під час вагітності дружини і до досягнення дитиною одного року. Жінка, одначе, таке право має, хоч таке правове регулювання не можна вважати ідеальним.

Позов про розірвання шлюбу може бути задоволений тоді, коли буде доведено, що дальше спільне проживання та збереження сім’ї є неможливим. Суд може і відмовити у позові. Якщо, на думку судді, шлюб може бути збережений, подружжю призначається строк для примирення, який сьогодні не може перевищувати шести місяців.

Що стосується позиції дітей у такій ситуації, то вони повинні поважати як право одного з батьків на збереження шлюбу, так і право другого на його розірвання. Дуже часто від поведінки дітей у такий складний період залежать їх наступні відносини з батьками. Діти повинні докласти максимум зусиль, щоб зберегти для себе і матері і батька.

Закон дає право розлучатися і без суду, якщо подружжя не має неповнолітніх дітей, не бажає спільно проживати і між ними не виникає жодних спорів, якщо один з подружжя визнаний судом недієздатним, безвісно відсутнім або засуджений за скоєння злочину до позбавлення волі строком не менше трьох років.

Закон не надає правового значення союзові чоловіка і жінки, не зареєстрованому в органах ЗАГСу. Такі особи не вважаються подружжям, їх майнові інтереси охороняються законом значно слабше.

Новонароджена дитина повинна бути зареєстрована в органах ЗАГСу. Така реєстрація пов’язана з присвоєнням дитині імені, тобто є реалізацією її права на ім’я, яка передбачена ст. 7 Конвенції про права дитини.

Ім’я громадян України на сьогодні складається з трьох елементів: власного імені, по-батькові та прізвища, тобто родового імені, під яким дана сім’я відома у суспільстві.

Батьки зобов’язані зареєструвати дитину негайно.

Батьки мають право вибирати дитині будь-яке ім’я, але при цьому все ж варто не забувати народні традиції, враховувати співзвучність імені з прізвищем та по батькові. Закон не забороняє батькам називати дітей подвійними іменами.

Прізвище дитини визначається за прізвищем батьків, якщо ж батьки мають різні прізвища, які не перебувають у шлюбі, можливе добровільне визначення батьківства батьком дитини. Для цього потрібно подати до ЗАГСу спільну заяву батька і матері дитини. Таку заяву можуть подати і неповнолітні батьки.

У разі відмови того, хто є батьком дитини, від подання такої заяви, можна вимагати судового встановлення батьківства.

Для задоволення позову про встановлення батьківства достатньо довести одну з таких обставин: спільне проживання і ведення господарства матір’ю і відповідачем, участь гаданого батька (відповідача) у вихованні або утриманні дитини, усне або письмове визнання відповідачем свого батьківства (в листах, анкетах тощо).

Щодо дитини, батьки якої не перебувають у шлюбі, закон встановлює дискримінаційну норму: її прізвище в актовому записі та у свідоцтві про народження записується за прізвищем матері, яке водночас стає і прізвищем дитини.

Прізвище дитини може бути змінене за згодою батьків. Проте така зміна може відбутися: без згоди одного з батьків, з дозволу органу опіки та піклування, якщо, наприклад, батько, прізвище якого носить дитина, вчинив злочин, не виховує дитину або якщо це прізвище є немилозвучним.

По-батькові дитина записується за власним іменем батька.

Прізвище, ім’я, по-батькові громадянин після досягнення повноліття може змінити на загальних підставах.

УСИНОВЛЕННЯ. Усиновлення можливе лише щодо неповнолітньої дитини.

Усиновлення є правовою формою забезпечення дитини, яка втратила батьків або одного з них, батьківським, сімейним оточенням і піклуванням.

Усиновителем може бути кожен повнолітній громадянин, за винятком тих, які обмежені у дієздатності у зв’язку з зловживанням алкоголем або наркотичними речовинами, і тих, хто визнаний судом недієздатним через психічну хворобу або недоумство.

Якщо дитині минуло десять років, на усиновлення потрібна її згода, а також згода батьків, якщо вони є. Усиновлення може відбутися і без згоди батьків, якщо вони протягом шести місяців не виховують та не утримують дитину.

Усиновлення здійснюється за рішенням міського, районного виконавчих комітетів. З цього моменту усиновитель одержує права та обов’язки батька (матері), а правовий закон між дитиною та рідним батьком (матір’ю) припиняється.

Керуючись правом дитини на індивідуальність, при виборі варіантів усиновлення повинна бути врахована наступність виховання, етнічне походження, релігійна і культурна приналежність та рідна мова дитини.

Усиновлення не може суперечити інтересам дитини.

Усиновлення має здійснюватись таємно. Для цього дозволяється змінити ім’я, прізвище, по-батькові, місце і навіть дату народження дитини. Однак проголошене у Конвенції про права дитини право дитини знати своїх батьків ставить під сумнів можливість законодавчого закріплення вимоги щодо такої таємниці.

Усиновлення може бути скасоване судом, якщо усиновителі не виконують своїх батьківських обов’язків.

Обов’язки батьків щодо дітей.

Кожна дитина незалежно від стану здоров’я визнається носієм права на життя. Батьки є першими серед тих, хто повинен піклуватися про здійснення дитиною цього права..

Батьки зобов’язані виховувати дитину, дбаючи про її фізичне і психічне здоров’я, матеріальне забезпечення та навчання, готувати до самостійного життя.

Щоденні клопоти батьків про своїх дітей дають їм можливість переживати радість материнства і батьківства, задовольняти природну потребу спілкуватися з ними.

Батько і матір мають однакові права та обов’язки щодо дітей. Кожен з них може бути притягнутий до відповідальності за шкоду, заподіяну дітьми, з кожного з них можуть стягнути аліменти.

Від їх спільної згоди залежить вирішення питань, що стосуються виховання дитини. Так, вони можуть домовитися про передачу дитини на виховання бабусі, дідусеві, іншим родичам чи іншим особам, про школу у якій навчатиметься дитина, тощо.

Якщо батьки не досягають згоди, спірне питання щодо виховання дитини може бути вирішено органом опіки та піклування. Але до цього, якщо батьки живуть спільно, як правило, не доходить. Батьки врешті знаходять компроміс або один з них уступає.

Розірвання шлюбу між батьками зумовлює питання про місце проживання дитини. Якщо дитині виповнилося п’ятнадцять років, вона має право сама вирішити, з ким їй проживати. Якщо дитина досягла десятирічного віку, вона може висловлювати своє бажання жити з одним з батьків, Але таке бажання дитини може не бути враховане судом, якщо стане відомо, що дитину підмовили або що дитина не усвідомлює ще повною мірою своїх справжніх інтересів.

Суди здебільшого виносять рішення про проживання дитини з матір’ю, беручи до уваги, що саме вона виконує основні обов’язки щодо дитини, а також існування між нею і дитиною тісного психологічного зв’язку, хоча можливе рішення і про проживання з батьком.

Та нерідко трапляється що, проживаючи з дитиною, мама прагне припинити будь-які контакти дитини з батьком. У цій ситуації порушується право батька на особисте виховання дитини, а також інтереси самої дитини, якщо тільки батько не впливає на неї негативно.

Конфлікт може бути вирішений органом опіки та піклування, а якщо його рішення не виконується - то судом. Суд, зокрема, може визначити місце і час зустрічей батька з дитиною, надати йому право проводити з дитиною вихідні дні, канікули тощо.

Батьки зобов’язані утримувати дитину. Якщо вони не проживають з дитиною або не беруть участь в її утриманні, закон передбачає стягнення за рішенням суду.

Аліменти присуджуються з дня подання заяви суду і до досягнення дитиною повноліття. Аліменти стягуються у частці від заробітку: 1/4 - на одну дитину, 1/3 - на дві і 1/2 - на трьох і більше дітей, але на кожну дитину не може припадати менше як 25% мінімальної заробітної плати. Максимальної суми аліментів суд не встановлює.

Від аліментного обов’язку батьки можуть бути звільнені лише тоді, коли дитина перебуває на повному утриманні державної або громадської організації.

Закон передбачає і можливість зменшення розмірів аліментів, якщо, наприклад, дитина працює і має достатній заробіток або коли батько є інвалідом 1 та П груп, а також, коли батько має дітей у новій сім’ї, які при стягненні аліментів у встановленому законом розмірі виявляється менш матеріально забезпечені, ніж діти, які одержують аліменти.

З досягненням дитиною повноліття стягнення аліментів з батьків припиняється. Повнолітня дитина має право на аліменти лише тоді, коли є не працездатною і потребує матеріальної допомоги.

ПОЗБАВЛЕННЯ БАТЬКІВСЬКИХ ПРАВ.

Батьківські та материнські обов’язки ґрунтуються на любові до дітей, тому дуже часто трактуються ними як радість, як великий дар природи, як милість Божа, а не як важка ноша. Та непоодинокими є випадки, коли батьки цураються своїх дітей, не беруть участі у їх вихованні та утриманні. Серед покарань до таких батьків доволі часто застосовується позбавлення батьківських прав.

У разі позбавлення батьківських прав, батько перестає бути законним представником дитини, звільняється від прав на особисте її виховання, втрачає право бачитися з дитиною, але не звільняється від обов’язку її утримувати. Після досягнення дитиною повноліття він не матиме права вимагати від неї надання утримання.

Якщо ставлення такого батька до дитини у майбутньому істотно зміниться, він може бути поновлений судом у батьківських правах. Але це можливе лише тоді, коли дитина не усиновлена.

Закон передбачає і відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав; якщо дитині загрожує небезпека, наприклад, у зв’язку з психічною чи іншою тяжкою хворобою батьків.

ОБОВ’ЯЗКИ ДІТЕЙ ЩОДО БАТЬКІВ.

Конституція України зобов’язує дітей піклуватися про батьків і надавати їм допомогу. Ці обов’язки стосуються кожної дитини, яка вже здатна усвідомлювати свої дії, піклуватися про батьків - значить насамперед не завдавати їм прикрощів. Діти повинні надавати своїм батькам посильну допомогу у веденні домашнього господарства, догляді за немічними членами сім’ї тощо.

З моменту досягнення дітьми повноліття у дітей виникає обов’язок по утриманню батьків, якщо вони через непрацездатність потребують матеріальної допомоги. У разі невиконання дітьми цього обов’язку за рішенням суду з них можуть стягуватись аліменти.

Діти зобов’язані утримувати своїх батьків доти, поки вони потребують матеріальної допомоги, тобто, як правило, довічно.

Діти можуть бути звільнені судовим рішенням від цього обов’язку, якщо свого часу батьки ухилялись від виконання своїх батьківських обов’язків щодо дитини. Таким, що ухиляється від обов’язку, вважається той, хто має змогу його виконувати.

З метою забезпечення дійсної рівності у шлюбі закон встановив, що майно, нажите подружжям у шлюбі, є їх спільною сумісною власністю. Цим майном вони спільно володіють, користуються і розпоряджаються. Частки кожного з подружжя у цьому майні визначаються рівними незалежно від того, що один з подружжя не працює на виробництві чи в установі у зв’язку з тим, що веде господарство чи виховує дітей.

Кожен з подружжя може вимагати поділу подружнього майна і претендувати на половину. Суд може присудити одному з них більшу частку, якщо цього вимагають його інтереси або інтереси неповнолітніх дітей, які з ним проживають.

Кожен з подружжя є власником майна, яке він мав до шлюбу, або яке було йому подароване чи ним успадковане. За час шлюбу майно подружжя є сумісним і спільним.

Закон України “Про власність” у ст. 17 передбачає існування сімейної власності. Таким сімейним майном є речі, нажиті спільною працею членів сім’ї. Суб’єктом такої сімейної власності можуть бути і неповнолітні діти, якщо вони працюють і вкладають зароблене у сімейний бюджет.

Діти є власниками одягу, інших речей, придбаних для їх індивідуального користування, а також майна, яке вони набули на підставі договору дарування, прийняття спадщини чи внаслідок своєї праці.

ОПІКА Й ПІКЛУВАННЯ.

Якщо діти з певних причин залишилися без батьківської опіки, то стосовно них може встановлюватися опіка і піклування місцевими органами влади.

Безпосереднє ведення справ щодо піклування покладається на органи освіти, охорони здоров’я або соціального забезпечення.

Опіка або піклування - це форма захисту особистих і майнових прав та законних інтересів громадян. Обов’язки опіки і піклування безплатно. Цим вони відрізняються від інституту патронату.

Опіка встановлюється :

а) над дітьми, які не досягли 15-річного віку;

б) над особами визначеними судом недієздатними внаслідок душевної хвороби чи недоумства;

Піклування встановлюється:

а) над неповнолітніми віком від 15 до 18 років у разі відсутності у них батьків;

б) в інших випадках: коли підліток з певних причин залишається без батьківського опікування;

в) у випадку позбавлення батьківських прав.

Над повнолітніми дієздатними - лише на їхнє прохання, якщо вони за станом здоров’я не можуть самостійно захищати свої права та виконувати свої обов’язки.

Опікуни й піклувальники зобов’язані дбати про осіб, які знаходяться під опікою і піклуванням, створювати необхідні умови життя, забезпечувати їм догляд і піклування.

Угоди, для укладення яких потрібне нотаріальне посвідчення, можуть здійснюватися опікунами й піклувальниками з дозволу органів опіки й піклування.

Опікун і піклувальник можуть бути звільнені від виконання своїх обов’язків, якщо з’являються поважні причини. Опіка та піклування можуть бути припинені, якщо відпали для цього підстави (особа досягла повноліття).

11. Житлове право — окрема галузь права, сукупність правових норм, що регулюють житлові правовідносини між громадянами та громадян з державними та громадськими організаціями у процесі реалізації конституційного права людини і громадянина на житло.

Громадяни мають право на одержання в безстрокове користування у встановленому порядку жилого приміщення в будинках державного чи громадянського житлового фонду або в будинках житлово-будівельних кооперативів. Громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законодавством України.

Житлові відносини в Україні регулюються Конституцією України, Житловим кодексом України, законами України про приватизацію, “Про власність”, Цивільним кодексом України, підзаконними актами.

ЖИТЛОВИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ.

Житловий кодекс України (1984 р.) складає основу житлового права і регулює весь комплекс житлово-правових відносин:

а) житлові права та обов’язки громадян;

б) утримання житлового фонду та управління ним;

в) компетенцію місцевих державних органів влади, відомчих органів щодо використання, експлуатації та збереження житлового фонду;

г) встановлює відповідальність за порушення житлового законодавства;

д) регулює питання розв’язання житлових спорів та інші;

ж) особливе місце займає питання про конституційне право громадян на житло. Це важливе соціально-економічне право громадян, елемент цивільної правоздатності.

Конституційне право на житло вважається забезпеченим лише тоді, коли громадянин має окрему житлову площу, що відповідає встановленим нормам і є придатною для проживання. За відсутності цих умов громадянин вважається таким, що потребує житла.

Договір по найму житлового приміщення.

Забезпечення громадян житлом в основному здійснюється шляхом укладення договору житлового найму приміщення, який за своєю сутністю є різновидом договору майнового найму.

За договором житлового найму наймач - громадянин, на ім’я якого виданий ордер, користується житловим приміщенням у будинках державного та суспільного житлового фондів, які надані йому наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією, а за її відсутність - відповідним підприємством, організацією, установою.

Цей договір є:

а) двостороннім;

б) оплатним;

в) письмовим на основі ордера;

г) необмеженим у часі.

Його предметом може бути квартира чи ізольована кімната. Це правило не поширюється на договір найму житлового приміщення у будинках, що належать громадянам. У такому разі договір укладається із власником будинку й обумовлюється його предметом та іншими умовами.

Наймодавець зобов’язаний:

а) забезпечити збереженість, належне утримання будинку і його обладнання;

б) здійснювати капітальний ремонт та виконувати інші дії;

в) має право подавати позови про відселення (капремонт);

г) звернутися до прокуратури з матеріалами про адміністративне виселення.

Наймач зобов’язаний:

а) вживати заходів для усунення несправностей у квартирі;

б) вносити квартплату та плату за послуги;

в) не допускати самовільного перепланування приміщення;

г) економічно використовувати воду, електроенергію та ін.

За наймачем залишається право обліку, бронювання, приватизації, здавання житла у піднайом, за згодою членів у будь-який час розірвати договір найму.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДЕРЖАВНОГО ЖИТЛОВОГО ФОНДУ.

Закон “Про приватизацію державного житлового фонду” (1992 р.) визначає правові основи приватизації житла, що знаходиться у державній власності, його подальшого використання та утримання.

Метою приватизації житлового фонду є створення умов для реалізації права громадян на вільний вибір способу задоволення потреб у житлі, залучення їх до участі в утриманні й збереженні існуючого житла та формування ринкових відносин.

Приватизацією житла визнається відчуження квартир (будинків) та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв...) державного житлового фонду на користь громадян України.

Державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих Рад, державних підприємств, організацій, установ. До об’єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків та одноквартирні будинки, що використовуються громадянами на умовах найму.

Не підлягають приватизації:

а) квартири-музеї;

б)кімнати в гуртожитках;

в)квартири розташовані на території військових поселень;

г)квартири розташовані на території національних парків;

д)квартири (будинки) ботанічних садів та ін.

Приватизація здійснюється шляхом безплатної передачі громадянам квартир (будинків), продажу надлишкової загальної площі квартир уповноваженими органами, створеними місцевими органами влади та місцевого самоврядування.

Утримання приватизованого житла здійснюється за рахунок коштів власників, які щорічно сплачують податок на нерухоме майно.

Власник приватизованого житла має право розпоряджатися квартирою на свій розсуд:

а)продавати;

б)подарувати;

в) заповісти

г) здати;

д)обміняти;

е)закласти та ін.

Читайте також:

1. A) правові і процесуальні основи судово-медичної експертизи
2. I. Загальна характеристика політичної та правової думки античної Греції.
3. IV. Відмінність злочинів від інших правопорушень
4. V. Класифікація і внесення поправок
5. А. Правобережну Україну.
6. А/. Верховна Рада України.
7. А/. Право власності.
8. Аграрне право
9. Аграрне право та законодавство США, Німеччини, Франції, Великої Британії, Ізраїлю, Польщі, Росії
10. АГРАРНЕ ПРАВО УКРАЇНИ
11. Аграрне право як галузь права, його історичні витоки та особливості.
12. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства

Переглядів: 822