• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

На неформальному рівні поряд із традиціями норми репрезентовано звичаями та обрядами в публічному та особистому житті людини, її побуті.

Юридичні норми — це встановлені законом правила поведінки. Вони чітко сформульовані та зафіксовані на папері і є обов’язковими для всіх. За їх невиконання передбачаються певні санкції. В ідеалі соціальні норми мають збігатися з юридичними, тобто всі письмово викладені положення, правила, закони треба визнавати не на словах, а на ділі, і кожне їх порушення необхідно засуджувати. У реальному житті, як правило, соціальні норми є набагато шир­шими від юридичних, хоча дії окремих суб’єктів спрямовано на те, щоб за можливості звузити їх.

Висновок можна зробити один: країна потребує дій, а не декларацій. Дій, направлених на реальні зміни соціально-економічної ситуації в країні. Ключовим елементом цих реформ повинна стати детінізація зайнятості і доходів громадян.

Поляризація доходів населення України, дійсно, достатньо висока. Поляризації можна уникнути стандартними способами фіскального перерозподілу доходів. Маються на увазі податки на нерухомість, предмети розкошу, прогресивна шкала податку на доходи громадян. Виведення доходів з «тіні» також лежить в площині податкових рішень, а точніше — соціальних платежів, які, по суті, сприймаються працедавцем як податок. Потрібно визнати, що оподаткування трудових доходів (заробітної плати) повинне здійснюватися по ставках нижче, ніж оподаткування інших доходів. Обов’язково оподатковувати доходи громадян від фінансових і майнових операцій.

Прожитковий мінімум в Україні на сьогоднішній день складає близько 2 тис. гривень, тільки в цьому випадку можна було б говорити про більш-менш нормальний соціальний рівень, про більш-менш нормальний підхід до формування оплати праці і всіх соціальних складових. Разом з тим, на сьогоднішній день, законодавчо встановлений прожитковий мінімум в Україні складає 861 гривню в місяць, а з 1 грудня 2010 року ця сума виросте до 875 гривень в місяць.

У нашій державі знецінюється не лише валюта, але й праця. Суспільство вже давно зіткнулося з проблемою ринкової оплати праці. Збережена стара система оплати привела до так званої «несправедливої» оцінки праці. В умовах непередбачуваності й невизначеності оцінки праці, виникла гонка заробітної плати і цін, яка підсилила соціальну напруженість в суспільстві.Виникла різниця — і вона збільшується — між зростанням цін на товари та послуги й індексацією заробітної плати. Неадекватність оцінки праці, програвання зростанню цін, невиплати зарплати породили масу сьогоднішніх проблем: бідність працюючого населення, відтік висококваліфікованої робочої сили в різні сфери, спад виробництва, скорочення споживчого попиту.

Суспільство є не просто диференційованим на окремі групи, воно ще й ієрархізоване. У ньому одні групи мають більше прав, привілеїв і переваг, інші — менше. Така соціальна нерівність привносить у життя людей багато несправедливості, тому ця проблема завжди цікавила соціологів. На різних етапах суспільного розвитку за соціально-дифе­ренційні критерії бралися різні ознаки. Що стосується ознак власності, то вони були важливими завжди. Отже, страта — це соціальний прошарок, група людей, об’єднаних якоюсь спільною соціальною ознакою.

У теоріях стратифікації вирізняється одномірна стратифікація — вичленення страт, що здійснюється на основі якогось одного критерію, і багатомірна стратифікація, що здійснюється на основі багатьох критеріїв: доходу, багатства, влади, престижності професії, освіти, типу житла тощо.

Одним із критеріїв стратифікації є престижність професії — порівняльна оцінка спільнотою чи групою і її членами значущості певної професії, виду занять. Престиж (фр. prestige — авторитет, повага) — громадська оцінка суспільної вагомості індивіда, соціальної групи, професійної категорії тощо. (Професія лікаря престижніша за професію інженера, професія інженера престижніша за професію прибиральниці.)

Усі професії, види занять, посади можна ранжирувати за рів-
нем їхньої престижності, утворивши шкалу престижу. Отже, доходи, влада, престижність професії, освіта визначають соціальне становище людини в сус­пільстві, її соціально-економічний стан.Цей показник є узагальненим критерієм стратифікації й характеризує, власне, різницю в якості і стилі життя.

За розглянутими критеріями соціологи типологізують соціальну стратифікацію на:

· економічну (за рівнем багатства й доходів);

· політичну (за рівнем доступу до політичної влади, за рангом посади);

· освітню (за рівнем освіти);

· професійну (за престижністю професії).

Вишикувавши в один ряд усі чотири шкали і позначивши на них місце, яке посідає конкретна людина, а потім з’єднавши всі позначки, отримаємо стратифікаційний профільдля конкретного індивіда, соціальної групи чи виду занять.

На Заході найчастіше користуються семирівневою вертикальною стратифікацією:

1) вищий клас професіоналів, адміністраторів;

2) технічні спеціалісти середнього рівня;

3) комерсанти;

4) дрібна буржуазія;

5) техніки і робітники, що виконують управлінські функції;

6) кваліфіковані робітники;

7) некваліфіковані робітники.

Багаті, як правило, обіймають найпрестижніші посади, у них високий рівень освіти і великий обсяг владних повноважень, високі доходи. Їх називають елітою суспільства. Це керівники держави, політичні діячі, бізнесмени, відомі діячі мистецтв. До заможних прошарків,що з них складається середній клас, можна віднести лікарів, викладачів, кваліфікованих робітників, службовців.До найнижчого прошарку належатьнекваліфіковані робітники, безробітні, деякі категорії пенсіонерів.

Розподіл населення за такими рівнями враховує в основному всі критерії нерівності. При цьому соціальна значущість кожного з рівнів визначається поширеними в суспільстві цінностями, нор­мами, установками, тобто регулятивною ціннісно-нормативною системою.

Таким чином, соціальна стратифікація— це поняття, що визначає, по-перше, структуру (розшарування) суспільства, по-друге, систе­му ознак соціального розшарування, тобто нерівності (див. схему 9).

Теорія соціальної стратифікації не ігнорує класовий підхід, навпаки, дає можливість більш чітко з’ясувати зміст і саму суть поняття класу, що відображає економічні відмінності між людьми, значно розширює характеристики місця, ролі, статусу та можливостей кожної соціальної групи, індивіда.

Складовою концепції соціальної стратифікації є теорія соціального статусу. Згідно з нею соціальна нерівність — це нерівність статусів, що випливає зі здатності чи нездатності індивідів виконувати ту чи ту соціальну роль. Соціальний статус (від лат. status — стан) — позиція людини чи групи в суспільстві, яка визначається соціальними ознаками (матеріальне забезпечення, фах, кваліфікація, освіта, політичні можливості тощо) і демографічними особливостями (стать, вік та ін.). Будь-яка людина має цілу низку статусів (брат, батько, чоловік, мер міста, член політичної партії і т. ін.), бо вона є членом багатьох соціальних груп і організацій.

Уся сукупність статусів однієї людини називається статусним набором. Цей термін разом з терміном «ролевий набір», що означає сукупність ролей одного статусу, було запроваджено Р. Мертоном. Існують різні ролеві теорії, що визначають особистість як сукупність соціальних ролей, які вона виконує, додержуючись норм і зразків поведінки, притаманних даній соціальній системі. Згідно з цими теоріями виконання людиною тої чи тої ролі суттєво впливає на її мотивацію, ставлення до навколишнього світу. Кожну роль у ролевому наборі репрезентовано сукупністю несхожих на інші відносин. У результаті ролевий набір формує структуру соціальних відносин. (див. схему 10).

Типологізація статусів

Соціальна роль— певна модель поведінки, що відповідає даному статусу й характеризує його динаміку. Вона визначається сукупністю норм та очікувань з боку оточення. Нема ролі без статусу і статусу без ролі. Кожна роль має низку прав і обов’язків, які розкривають зміст статусів і забезпечують їх функціональний взаємозв’язок.

Право — це система відносин, що закріплюються за допомогою загальнообов’язкових соціальних норм; це те, що виконавець ролі може допустити стосовно своєї особи і дозволити собі щодо інших.

Обов’язок — це моральна, соціальна чи правова вимога до соціально очікуваної поведінки від індивіда чи групи; це те, що виконавець ролі повинен виконувати стосовно інших. Маючи ті чи ті обов’язки, людина несе відповідальність за своєчасність і якість їх виконання. Найбільш характерний для конкретного індивіда статус, з яким його ототожнює оточення, називається головним статусом,який визначає манеру поведінки, коло знайомих, стиль життя тощо.

У соціології поряд з поняттям соціального статусу існує поняття особистого статусу. Він визначається тим місцем, що його посідає індивід у малій групі залежно від своїх індивідуальних якостей. Розрізняють ще природний статусвіднародження (національність, стать, фізичні та психологічні дані), і досягнутий статус, якого людина набуває з часом, у процесі соціалізації (освіта, кваліфікація, культурний рівень тощо).

Різновидами соціальних статусів є: економічні (робітник, підприємець, власник, бізнесмен, банкір),професійні(учитель, водій, слюсар), політичні (демократ, комуніст, шовініст), релігійні (священик, віруючий, прихожанин), демографічні (стать, вік, національність), сімейно-родинні (подружжя, дитина, брат, син).

Отже, кожний статус у суспільстві репрезентований окремою соціальною групою. Сукупність усіх статусних груп утворюєсоціальний склад населення. Статусні групи посідають певне місце у статусній ієрархії. Остання утворюється громадською думкою. Статус професора, наприклад, скрізь цінується вище за статус прибиральниці. Місце певної статусної групи в ієрархії називається рангом. Ранги можуть бути високими, середніми і низькими. У суспільстві під впливом різних чинників відбувається статусне вирівнювання, уніфікація статусів— становища індивіда чи соціальної групи в ієрархічних системах, що утворюються за різними критеріями.

Зі статусним вирівнюванням пов’язане явище, яке соціологи називають статусфренією — (від лат. status — стан, грец. phren — розум) різновид патології, за якої індивід у всякі способи незалежно від існуючих норм поведінки намагається наблизитися до тої ролі, яка для нього найпрестижніша, і забезпечити різні привілеї, матеріальні блага, соціальну владу, пошанування, славу тощо.

Соціальна структура суспільства, її складові перебувають у постійному русі й розвитку. Відбувається постійна зміна статусу індивідів — переміщення з одних суспільних прошарків, груп до інших — соціальне переміщення; просування на позиції з вищими престижем, доходами і владою — соціальне просування; перехід на нижчі ієрархічні позиції — соціальна деградація.Зміна індивідом чи соціальною групою міс­ця в соціальній структурі називається соціальною мобільністю. Цей термін був запроваджений П. Сорокіним на позначення переміщення індивіда в соціальному просторі.Він виокремивдва типи соціальної мобільності — горизонтальну та вертикальну(див. схему 11).

Горизонтальна мобільність — це переміщення індивіда або соціальної групи від однієї соціальної позиції до іншої, що лежать на такому самому рівні, тобто без зміни соціального статусу. Наприклад, учений професор займався науково-дослідною працею в НДІ, потім перейшов на викладацьку роботу до вузу на ту саму посаду професора.

Вертикальна мобільність — це сукупність взаємодій, що сприяє переходу індивіда або соціальної групи з однієї соціаль­ної верстви, соціального статусу на більш високий, або більш низький рівень. Наприклад, пересування з посади старшого викладача на посаду доцента. Мобільність поколінь — це зміна соціального стану чи статусу від одного покоління до другого (від батька до сина).

Соціальний простір— поле соціальної діяльності, яке охоплює сукупність значимих соціальних груп, індивідів, об’єктів у тому чи тому їх взаємному розташуванні. Існує так звананадумана мобільність, що означає зміни в статусі, за яких фактичних змін у престижі, доходах та інших соціальних ознаках не відбувається. Наприклад, нова назва професії, підрозділу, в якому працює індивід, тощо.

Низька мобільність свідчить про велику соціальну нерівність членів суспільства. Інтенсивність мобільності залежить від кількості статусів, що існують у суспільстві, і від умов, що дають змогу людям пересуватися від статусу до статусу, а точніше, від міри свободи такого пересування.

Залежно від міри свободи переходу з однієї страти до іншої суспільства поділяються на закриті, де забороняється такий перехід (рабовласницьке), відкриті, де дозволений такий перехід (капіталістичне з досить високим рівнем соціальної мобільності), та змішані, де перехід юридично заборонений, але на практиці цілком можливий (феодальне).

Соціологи виокремлюють два типи нерівності. Нерівність щодо позицій (доходів, престижності, освіти, влади) називається нерівністю у сфері стратифікації, а нерівність щодо можливостей досягнення позицій — нерівністю у сфері мобільності. У кастовому суспільстві можливості для мобільності мінімальні, бо людям заборонено пересуватися з однієї касти в іншу. У класовому суспільстві бар’єри для мобільності зняті, але існує велика нерівність щодо можливостей мобільності. Так, шанси потрапити до престижного вузу в дитини багатих батьків набагато більші ніж у дитини із пересічної сім’ї.

Аналізуючи соціальну мобільність, соціологи вивчають кількість і розміри класів, страт і статусних груп, швидкість пересування індивідів з однієї групи в іншу, види та масштаби власності, що належить індивіду, вид його діяльності, статуси, які він має, розподіл влади між окремими статусними групами тощо.

Пересування груп по вертикалі відбувається під час структурної перебудови, коли виникають нові престижні професії, соціальні статуси; за економічних криз, коли з’являються нерентабель­ні підприємства, навіть галузі виробництва, а також за зміни політики, ціннісно-нормативної орієнтації. За таких умов пересування, як правило, відбувається одночасно в усіх основних сферах: економічній, політичній і соціальній.

Якщо суспільство стабільне, то в ньому відбуваються вертикальні пересування лише окремих індивідів. За такого пересування індивід змушений змінювати соціально-професійну групу, бо професій, які мають свою вертикальну структуру, дуже мало. Зміна індивідом одної професії на іншу називається професійною мобільністю.

Вертикальні пересування індивідів завжди цікавили соціологів. П. Сорокін сформулював основні принципи такого пересування. Він писав, що немає такого суспільства, в якому б страти не допускали жодного пересування. Воно відбувається навіть у кастовій системі. Але немає й таких суспільств, де б оці переміщення відбувалися б цілком вільно. У кожному суспільстві така «перепустка» регулюється соціальними інститутами. Вони перевіряють кожного кандидата на доцільність переміщення, на відповідність його нормам і принципам тієї страти, куди він переходить. Соціальні інститути, за словами П. Сорокіна, є «соціаль­ними ліфтами», які переміщують індивідів з однієї страти до іншої. Так, інститут політики не тільки формує свідомість мас, але дає змогу найбільш політично свідомим перейти на вищі щаблі соціальної ієрархії й посісти керівні посади.

Проте однієї рушійної сили соціального інституту для пересування по вертикалі недостатньо. Необхідно закріпитися на верхній сходинці, адаптуватися до нового соціально-куль­турного середовища, засвоїти нові норми, нові зразки поведінки, а це, як стверджують учені, потребує великого психологічного напруження, що супроводжується неврозами, утратою віри в себе, формуванням комплексу неповноцінності. Людина, відірвавшись від «своєї» страти, не може знайти себе в іншій. Феномен перебування людини між двома соціальними стратами, зв’язаний із її переміщенням у соціальному просторі, у соціології називається маргінальністю. Маргінальність, за Р.Е. Парком, — таке становище індивіда чи групи, коли вони посідають межову позицію в прошарку, класі, суспільстві, а тому не повністю інтегровані в дане соціальне утворення. Ці особи мають певну ідентифікацію з кожною з межових страт. Маргінал, маргінальна особистість,перебуває на межі різних соціальних груп, систем, культур, зазнає впливу їх норм, цінностей тощо, які суперечать одна одній; маргінал втратив колишній статус і не адаптувався до нового соціально-культурного середовища. У подібну ситуацію потрапляє особа або занадто агресивна, або пасивна, або така, що втратила соціальну опору (наприклад, мігрант із села в пошуках роботи в місті чи іммігрант, що шукає в іншій країні ліпшої долі). Такі межові, проміжні стосовно тих чи тих соціальних спільнот прошарки, називаються маргінальними.

Українськими вченими доведено, що трансформація економічної та соціальної сфер, яка відбувається під впливом різноманітних за походженням чинників, створює умови для значних змін у напрямках і кількісних показниках соціальної мобільності. На думкуЄ. Головахи, Н. Паніної, зафіксовані на сучасному етапі трансформації суспільства напрямки та інтенсивність соціальної мобільності є ознаками як меж нерівності в суспільстві, так і міри доступності для представників різних верств населення привабливих позицій у соціаль­ній структурі.

3.Соціальна структура та поляризація сучасного українського суспільства.

Трансформація українського суспільства, що розпочалася з 90-х років, характеризується передусім формуванням найрізноманітніших форм власності: приватної, акціонерної, кооперативної, концесійної, змішаної тощо. І за кожною формою власності стоїть людина та певна соціальна спільність, які по-своєму сприй­мають соціальну реальність, по-своєму будують та здійснюють взаємодії, самоорганізуються, самоуправляються, залишаючись у системі державного регулювання та управління. У зв’язку з цим сучасна соціальна структура українського суспільства є дуже складною, її формування триває, але і сьогодні можна виокремити та визначити основні її елементи (див. схему 12).

На схемі відображено ті соціальні групи, що вже, в основному, сформувалися, але поглиблення диференціації суспільства виявляється дедалі більше, можна простежити й певні тенденції.

По-перше, значно скорочується частка робітників промислових підприємств у соціальній структурі. Прогноз на XXI ст. показує, що до 50 % робітників залишать сферу виробницт­ва та поповнять ряди працівників сфери послуг, науки та освіти.

По-друге, посилюється диференціація робітничого класу, значною стає частка представників нових соціальних спеціальностей, зростає роль їх у суспільному виробництві, поглиблюється розшарування робітників за ознаками професійності.

По-третє, зростає чисельність робітничого класу,який за змістом праці, за рівнем загальної професійності не поступається інженерно-технічній інтелігенції.

По-четверте,має місце подальшепідвищення освітнього рівня та професійної кваліфікації робітників.

По-п’яте, формуються нові класи -велика, середня та дрібна буржуазія, але ця тенденція ще не виявляється у повному обсязі.

Помітні зміни відбуваються в соціальній структуріселянства.

По-перше, значно зменшуєтьсячисельність зайнятих безпосередньо продуктивною працею в полі й на фермах.

По-дру­ге, зростає чисельність зайнятих переробкоюсільськогосподарської продукції та сировини.

По-третє, збільшується чисельність зайнятих у сфері обслуговування на селіта на сезонних роботах.

По-четверте,спостерігається поступовезростання авторитету й ролі кваліфікованої землеробської праці.

По-п’яте, поширюється маргі­налізація суспільства, багато селян залишають землю, однак чимало й тих, хто залишає місто та повертається до землі, в село.

Процеси маргіналізації відбиваються ще в одній тенденції — формуванні середнього класу. Середній клас — це насамперед високопродуктивні й широкоінформовані, ініціативні та заповзят­ливі працівники. Саме інформаційно-інноваційний тип особи стає суб’єктом технічної модернізації та політичної демократизації. Тому представники середнього класу добре заробляють, володіють необхідним обсягом благ, задоволені працею, беруть активну участь в управлінні, сміливо дивляться у завтрашній день. Реально ж середній клас в Ук­раїні тільки формується, а тому й соціальна структура українського суспільства перебуває на етапі становлення, вона нестійка, отже, й суспільство не є стабільним.

В Україні попит на працю диктує експортоорієнтована економічна модель, заснована на низькотехнологічних укладах і дешевій робочій силі. Ця модель склалася в період тривалої трансформаційної кризи 1990-х років і досі не зазнала принципових змін. Економічне зростання 2000–2007 років було обумовлене не вдосконаленням структури національної економіки, а, в основному, сприятливою зовнішньоекономічною кон’юнктурою, і так же ґрунтувався на використанні дешевої робочої сили як конкурентної переваги. Ціна праці в Україні, дійсно, істотно нижче, в порівнянні з країнами ринкової економіки. Проблемою перекосу тут є те, що темпи зростання зарплат не відповідають темпам зростання продуктивності праці, а структура доходів є спотвореною, оскільки частка заробітної плати в них складає близько 40% замість 65–80%. Аналіз системи формування заробітної плати в Україні, показує, що саме кваліфікована праця в таких сферах, як державне управління, освіта, охорона здоров’я, культура, в науці і науковому обслуговуванні коштує в Україні дуже і дуже мало, адже більшість з цих сфер діяльності визначає майбутнє країни. До того ж нинішня політика оплати праці і система формування заробітної плати в Україні не тільки не сприяє, але і перешкоджає становленню середнього класу, створює соціальну структуру, протилежну європейській: у нас середній клас складає не більше 10–12%, переважна більшість громадян різною мірою є бідними, а 1–2% населення — багатими і надбагатими.

Несприятливим чинником є те, що в доходах громадян частка соціальних виплат з бюджету така ж (або навіть вище), як і заробітки від трудової діяльності, тобто від 42 до 44%. Це говорить про неефективність витрат на соціальну підтримку населення. Її отримує не вузька верства бідного населення, а значна частина сімей. Також, це демонструє той факт, що зарплата не є мотивацією до зайнятості.

Ситуація обтяжується низькою якістю і корумпованістю державних інститутів, включаючи судову владу, зрощенням влади і крупного бізнесу, нерозвиненістю громадянського суспільства. Всі ці хвороби не дозволяють інститутам влади виконувати основні функції держави: введення принципу верховенства права, захист власності, вільного підприємництва і добросовісної конкуренції.

За висновками фахівців ООН, якщо кілька десятиліть тому конкурентні переваги були у країн з багатими природними ресурсами, капіталами, то сьогодні економічне зростання на 64% залежить від людського й соціального потенціалу, від природних ресурсів на 20%, від капіталу — на 16%.Отже, йдеться про необхідність постійного відтворення людського капіталу в сучасному соціально-економічному середовищі. Як правило, до складників людського капіталу відносять, перш за все, капітал освіти, капітал здоров’я та капітал культури, а також - соціально-психологічний капітал.

Критичними для України є дві складові індексу людського розвитку: об’єм ВВП з розрахунку на душу населення, який є низьким, і, особливо, інтегрований показник якості життя— «Очікувана тривалість життя». В Україні протягом 2000–2007 років він фактично не змінився і склав на 2007 — 68,2 року, тоді як в Швеції він підвищився з 79,7 року в 2000 до 80,8 років у 2007 році; у Польщі — з 73,3 до 75,5 року, відповідно. Низьке значення цього показника для України говорить про незадовільну якість життя українського суспільства: низька якість харчування, відпочинку, умов життя в цілому, нездорового способу життя, який є наслідком пригніченого соціально-психологічного стану людей. Тим часом, саме цей показник — незадовільна якість життя — є головним з погляду якості людського капіталу, більш того, він окреслює перспективи його розвитку. Для України в даний час позитивні зміни цього показника недосяжні. Збереження ситуації, що склалася, в цілому не тільки не сприяє зміцненню або розширеному відтворенню людського капіталу, але і загрожує його погіршенням або «вимиванням» за межі країни.

Нинішній наднизький рівень оплати праці в Україні не мотивує легальну роботу і робить її непрестижною, приводить до деградації або відтоку з країни кваліфікованих професійних кадрів. Цей рівень робить дефіцитним Пенсійний фонд, гальмує розвиток вітчизняного виробництва через украй низьку платоспроможність населення. Крім того, не тільки мінімальна заробітна плата, як державна гарантія, але і середня зарплата в наший країні не дозволяють реалізувати конституційну норму про право кожного громадянина на якісний життєвий рівень, і як наслідок — українці мають найнижчу тривалість життя серед європейських країн.

Про якість регуляторного середовища можна судити за показниками розвитку малого і середнього підприємництва, який є рушійною силою розвитку економіки. У країнах ЄС на його частку припадає в середньому понад 50% ВВП, 40% зайнятого населення, 70% нових робочих місць. У постсоціалістичних країнах і країнах Центральної та Східної Європи саме розвиток малого і середнього підприємництва в середині 1990-х років багато в чому посприяв їх реструктуризації, особливо яскравим є приклад Польщі: у 1994 році частка МСП досягла 51%! В Україні централізація влади у поєднанні з зрощенням з крупними фінансово-промисловими групами перешкоджають розвитку малого і середнього підприємництва, а отже — економічного зростання.У 2007 р., на піку економічного зростання, частка МСП в зайнятості населення складала всього 14,4%, цим сектором вироблялося 7–8% ВВП. Ці українські показники, на жаль, «відповідають» російським: зайнятість у відповідному секторі Росії складала близько 10% і виробляла 10–11% ВВП. Загальне уявлення про якість регуляторного середовища можна скласти з Індексу сприяння підприємництву, що розраховується Світовим банком. Його останній звіт, опублікований на початку 2010 року, охоплює 183 країни світу, де Україна посіла 142 місце.

Головними проблемами малого і середнього підприємництва впродовж всього періоду незалежності є, перш за все, податкова політика держави: система оподаткування складна, непрозора і нестійка, та ще останніми роками з’явилася практика завчасного стягнення податків.Масив нормативно-правових актів по питаннях оподаткування налічує понад 500 документів різного рівня, до яких постійно вносяться численні зміни, місцеві податки і збори переобтяжені неефективними платежами, адміністрування яких обходиться дорожчим за самі надходження. Окремою проблемою є спрощена система оподаткування суб’єктів малого підприємництва, яка на практиці обернулася застосуванням схем відходу або зменшення оподаткування і стала додатковим чинником спотворення конкурентного середовища.

Самі підприємці серед проблем зазначають ще інфляцію, низький платоспроможний попит на продукцію і послуги, не говорячи вже про відсутність інвестиційних можливостей громадян. Саме украй мізерна платоспроможність більшої частини українського суспільства, в т.ч. що працює, сформувала нинішню структуру МСП: там переважає дрібна торгівля, заснована на «сірому імпорті», побутові послуги, що надаються тіньовим способом.

Країни СНД (Україна зокрема) і Східної Європи почали перехід до ринкової економіки 18–20 років тому, і за цей період більшості з них вдалося поліпшити добробут країни: у 2008-му розмір ВВП в 23 з 30 держав перевищив рівень 1989 року. Лідерами стали Туркменістан, Казахстан, Азербайджан і Польща. А Україна опинилася в групі з семи держав, які в останній передкризовий рік не змогли перевершити рівень попереднього періоду. У 2009 році ВВП нашої країни склав тільки 70% від рівня 1989 року.Ці результати розвитку економіки і є основною причиною низьких зарплат в Україні. За оцінкою Світового банку, в 2008 році національною дохід в Україні на одного жителя складав трохи більше 3 тис. доларів, в Росії — близько 10 тис., в Польщі — майже 12 тис. доларів.Зрозуміло, що при такій різниці зарплати у нас не підвищаться ні до польського, ні до російського рівня.

Зарплата громадян України 2009 року впала до найменшого в історії рівня, середня зарплата в Україні стала найнижчою в Європі. В кінці 2009 року середньостатистичний українець отримував в середньому трохи більше двохсот доларів на місяць (дані Держкомстату). У Молдові цей показник був ненабагато, але вище, в Білорусі — близько 400 дол., а в Росії вже близько 700 дол. У Польщі середня зарплата в два рази більше російської, в Німеччині — близько 4,5 — 5 тис., а в Данії дорівнювала понад 5 тис. доларів. Для багатьох українців заробітна плата — це єдине джерело доходу, а тому проблема низької ціни праці вимагає швидкого рішення.

До збільшення оплати праці в Україні можна прийти двома шляхами. Або стимулювати інвестиції в підприємства і інфраструктуру, які дозволять підвищити продуктивність праці і збільшити доходи країни. Або чекати нового грошового дощу з розвинених країн, який рано чи пізно знову проллється на Україну, — в результаті поліпшення зовнішньої кон’юнктури на ринках сталі й продовольства, а також наступного позичкового буму, що, втім, буде не скоро. В обох випадках зростання економіки в найближчі декілька років не буде швидким. Крім того, уряд повинен уникнути помилок, пов’язаних з надмірним роздуванням бюджетного дефіциту і грошовою емісією. Інакше доведеться чекати не зростання, а нового скорочення зарплат.

Сьогодні ситуація в Україні складна: країна повинна одночасно вирішувати ряд суперечливих завдань. По-перше, з одного боку, це ліквідація диспропорцій між вартістю праці і вартістю життя.З іншого — повинен бути фінансовий взаємозв’язок між оплатою праці і її продуктивністю. По-друге, неодмінне підвищення заробітної плати, бідне населення не має стимулів для розвитку, як власного, так і суспільства в цілому. А з іншого боку — підтримка конкурентоспроможності вітчизняних виробників, як вагомого чинника зростання і розвитку економіки, яка досі базується переважно на дешевій праці. Виконати подібні завдання, та ще і усунути суперечності між ними можливо лише за умови впровадження нової ідеології, нової моделі української економіки: з орієнтацією на освіту, нові технології, на технічне переоснащення.

Влада приречена на проведення системних реформ, перш за все — в соціальній сфері. Очевидно, що зміни продовжуватимуться не один рік, будуть непростими і не популярними. Проте, якщо суспільство побачить, що нести тягар змін будуть всі категорії населення, а не тільки середній клас і бідні, то такі реформи будуть підтримані громадянами, і, головне, дадуть необхідний результат — поліпшення добробуту українського народу.

http://www.razumkov.org.ua/ukr/article.php?lng=UKR&news_id=814

4.Поняття особистості. Статус і соціальні ролі. Соціальна типологія особистості.

Розпочинаючи аналіз місця і ролі особистості у системі соціаль­них зв’язків, треба чітко визначити такі основні поняття, як людина, індивід та індивідуальність, особистість(особа). Усі ці поняття характеризують кожну конкретну людину з властивими їй якостями, характеристиками, зв’язками.

Людина— це істота біологічна і соціальна, яка перебуває на найвищому щаблі в ієрархії живих організмів на Землі, є суб’єктом суспільно-історичної діяльності і культури. Головна ж характеристика людини — її свідома, цілеспрямована діяльність.

Індивід(від лат. іndividuum — неподільний) — це людина як окремий представник тієї або іншої соціальної спільності (на про­тивагу колективу сім’ї, бригади, соціальної групи).

Терміном індивідуальністьпозначається те особливе, специфічне, неповторне, що відрізняє індивіда як конкретну людину від інших (подібних).

Особистість (особа) — це людина, яка, будучи втіленням конкретно-історичних суспільних відносин, впливає на них у міру своїх сил і здібностей та залежно від становища, що його вона займає в суспільстві. Іншими словами, особа показує, як у кожній людині індивідуально відображаються її соціально значущі риси та виявляється її суть як сукупність усіх існуючих у суспільстві соціальних відносин (див. схему 13).

Особа (особистість) є продуктом і творцем конкретно-історич­них суспільних відносин. Кожна особистість — це не просто людина, а індивідуальність, що має свої характеристики і певний соціальний статус, котрий визначається конкретними соціальними діями, що їх здійснює певна людина (особа) в конкретних видах взаємодії і тих умовах і правах, які надаються суспільством для реалізації соціальної діяльності.

Соціальний статус — це певне місце і роль особи в соціальній ієрархії, зумовлені її походженням, рівнем освіти, професією, здібностями, віком, статтю, сімейним станом тощо. Особистість має соціальний статус (див. схему 14).

Аналіз показує, що соціальний і особистий статус особи ґрунтований, безумовно, на природних основах і показниках, без яких не існує жодна людина, але кожна людина своєю свідомою, творчою діяльністю досягає, утверджує, підносить і удосконалює свій соціальний і особистий статус. Отже, головна характеристика особи — її діяльність (взаємодія), основним генератором якої є мотиви. Мотиви— це конкретна внутрішня спонука до дії, яка безпосередньо ситуаційно визначає поведінку людей. Мотиви є відображенням у свідомості людей їхніх об’єктивних і суб’єктив­них потреб та інтересів у досягненні благ, здійсненні бажань, забезпеченні умов діяльності. Потреби людей мають свою ієрархію

(див. схему 15).

Головним є те, що потреби кожного більш високого рівня стають нагальними і можуть визначати поведінку людей лише після того, як задоволені потреби нижчих рівнів. Особистість задовольняє свої потреби, орієнтуючись на певні соціальні цінності, тобто через особливе суспільне ставлення, в результаті чого потреба та інтерес людини (або соціальної групи) переносяться на речі, предмети, духовні явища, надаючи їм певної соціальної властивості. Ціннісні орієнтації, реалізуючи які особа виконує в суспільстві певну роль, формуються в процесі засвоєння нею соціального досвіду, ідеалів, нормативних вимог.

Схема 15

Залежно від соціальних умов, ціннісних орієнтацій, реальних ролей існують кілька типів особистості, основними з яких є такі:

1) теоретичний; 2) економічний; 3) політичний; 4) соціальний; 5) естетичний; 6) релігійний.

Відомий соціолог В. А. Ядов, указуючи на те, що соціальний тип особистості — це продукт історико-культурних і соціально-економічних умов життя людей, робить висновок про існування трьох основних соціальних типів особистості: базисний, модальний і маргінальний (див. схему 16).

Людина народжується як біологічна і соціальна істота, а особистістю стає в результаті засвоєння певних знань, соціальних і культурних норм та цінностей того суспільства, до якого вона належить, тобто в процесі своєї соціалізації.

Соціалізація людини — це тривалий процес її входження в суспільство, включення в соціальні зв’язки і відносини, у різні типи соціальних спільностей, унаслідок чого відбувається становлення її соціальності.

Соціальність особи — це система її зв’язків з найрізноманітнішими спільностями (професіональними, соціально-демографіч­ними, етнічними, статусними тощо) та виконання нею певних соціальних ролей. Соціалізація охоплює всі соціальні процеси і зв’язки, завдяки яким індивід засвоює певні знання, норми, цінності, соціальний досвід, що дозволяє йому функціонувати як повноправ­ному члену суспільства, виконувати певні соціальні ролі (див. схему 17).

Схема 17

Соціалізація особи — це загальний, багатогранний процес впливу соціальних умов на життєдіяльність індивіда з метою включення його як дієздатного суб’єкта в систему суспільних відносин. На цей процес впливають різноманітні чинники: (див. схему 18).

Процес соціалізації особи здійснюється упродовж усього життя людини і має кілька етапів і стадій. На думку вітчизняних соціологів, процес соціалізації особи складається з двох основних етапів: перший етап — первинна соціалізація, другий — вторинна соціалізація. На етапі первинної соціалізації дитина засвоює соціальні норми, знання, цінності, поступово входить у певну культуру. На етапі вторинної соціалізації доросла людина засвоює соціальні ролі та виконує їх у своїй життєдіяльності. Водночас доросла людина поповнює і поглиблює знання, засвоює нові соціально-політичні й моральні норми, удосконалює виконання своїх ролей (див.схему 19) .

Чітко відокремити трудову стадію від дотрудової і післятрудову від трудової неможливо. В реальному житті зазвичай здійснюється повільний перехід від однієї стадії до іншої, у процесі якого одні завдання, пріоритети й ролі змінюються іншими, змінюється і соціальна активність, у якій відображається рівень соціальності, тобто глибина і повнота соціальних зв’язків із соціумом.

Соціологи, політологи і психологи, аналізуючи процес соціалізації особи на всіх стадіях, виділяють дві моделі: 1) модель підкорення і 2) модель інтересу. Модель підкорення характеризується досить високим ступенем регламентації, постійною взаємодією механізму вибору, механізму пропозицій та рекомендацій і механізму контролю. Отже, якраз у межах дії моделі підкорення суспільство за допомогою соціальних інститутів, цінностей і норм відбирає і готує на ту або іншу роль людей, які мають певні здібності, рівень підготовки, біопсихічні якості, що відповідають соціальним вимогам. Модель інтересу характеризується передусім самоорганізацією особи, самоорієнтацією на власні та суспільні інтереси, самоідентифікацією, почуттям сорому, вини, недостатності знань і досвіду.

Важливо зрозуміти, що модель підкорення і модель інтересу в процесі соціалізації реалізується у нерозривному взаємозв’язку, основна ж особливість полягає в тому, що залежно від самого індивіда і соціальних умов соціалізація кожної особи здійснюється переважно за якоюсь однією моделлю. Зауважимо, що існує загальний механізм соціалізації особи, він, безумовно, використовується і в моделі підкорення і в моделі інтересу (див. схему 20).

Соціалізація особи із своїм механізмом має дві форми:

1) соціальну адаптацію і 2) інтеріоризацію (див. схему 22).

Існує два підходи до визначення суті і змісту адаптації. Швейцарський психолог Жан Піаже, англійський соціолог Роберт Мертон розглядають соціальну адаптацію як двосторонній процесі результат зустрічної активності суб’єкта і соціаль­ного середовища.

Другий підхід полягає насамперед у ствердженні того, що людина, включаючись у суспільне життя, зберігає свободу вибору — вибору соціальних ролей, соціальних спільностей, цінностей, форм і видів діяльності. Людина обирає своє майбутнє, свої варіанти реалізації соціальних ролей відповідно до своєї життєвої мети і амбіцій та умов своєї життєдіяльності. Суспільство завжди обмежує особі свободу вибору певними правовими та моральними нормами і традиціями, зразками культури тощо. Якраз тому необхідно використовувати певною мірою обидва підходи. Взагалі кожна людина адаптується, тобто пристосовується до соціальних умов, активізує діяльність у сфері політичного життя, всіляко прагне освоїти культурні зразки, соціальний досвід, норми моралі та поведінки, виявляючи соціальну творчість. Суспільство, з свого боку, створює механізм цілеспрямованого впливу на соціальну активність людини і насамперед на її ціннісні орієнтації, оскільки цінності і мотиви політичної і соціальної активності є основою свободи людини, її вільного вибору в житті, її активної діяльності.

У процесі соціалізації і активної діяльності особи формується найважливіша її характеристика — самосвідомість, яка несе в собі відбиток реальних, ідеальних і фантастичних образів та уявлень. Стадії формування самосвідомості визначаються реальними стадіями розвитку людини (дитинство, юність, зрілість). Перехід людини від однієї стадії до іншої є дуже складним, він зазвичай супроводжується руйнуванням попередніх форм саморозуміння, виникненням, формуванням якісно нових уявлень індивіда про себе, про своє місце, роль і відповідальність у суспільстві, в соціальній групі, у реальних умовах життєдіяльності, що впливають на утвердження або зміну самооцінки, самосвідомості, соціального статусу та норм поведінки особи.

Типологія особистості як метод пізнання узагальнених характеристик, притаманних тим чи іншим категоріям людей, має багатовікову історію, пов'язану з іменами видатних учених, які у своїх працях приділяли значну увагу описові психологічних, етичних і соціально-політичних типів особистості. Емпірично обґрунтовану соціологічну типологію особистості започаткували американський соціолог Вільям Томас та Флоріан Знанецький у дослідженні особливостей адаптації особи до нових умов соціальної організації. Виділені типи особистості — "представник богеми", "філістер" та "творча людина"— відображали три різні шляхи адаптації: представник богеми пристосовується до ситуаційних умов, не знаходячи твердої опори в собі та пливучи за течією; філістер спирається на традицію, не виявляючи соціальної гнучкості й також не знаходячи стабільної опори в собі; творча людина спирається на власні сили і здатна змінювати моделі поведінки відповідно до динаміки соціальної організації.

Серед розгорнутих у 20-ті роки досліджень соціальної типології особистості найширший резонанс мали роботи Г.Д. Лассуелла, який здійснив типологію політичних діячів,виходячи з особливостей їхнього ставлення до різних фаз політичної дії. Він детально вивчив типи особистості політичних агітаторів та адміністраторів, використавши при цьому психоаналітичний підхід до соціологічного аналізу матеріалів з біографій та історій хвороби політичних активістів, що страждали від розладу психічного здоров'я.

У межах психоаналітичного підходу виникли також теорії "соціального характеру", що з'явилися напередодні та після Другої світової війни як спроба соціологів пояснити процеси деіндивідуалізації, поширення конформізму та авторитаризму, виникнення тривожних тенденцій тоталітарного переродження демократичних держав та претензій фашизму і комунізму на світове панування.Один з творців цієї теорії Б. Фромм підкреслював, що соціальний характер як сукупність особистісних характеристик більшості членів певної соціальної групи стає вирішальною передумовою того чи іншого політичного вибору за умов соціальної нестабільності, характерної для перехідного стану суспільства. Цим, наприклад, він пояснював той факт, що "нижчий середній клас" Німеччини, який завжди вирізнявся любов'ю до сили, ненавистю до слабких, агресивністю тощо, саме в період перебудови країни після Першої світової війни сприйняв нацистську ідеологію та сприяв приходові фашизму до влади. Б. Фромм зробив значний внесок до соціальної типології особистості, а виділені ним соціальні типи ("некрофіли" та "біофіли", "конформісти", "ескапісти" та ін.) стали відправною точкою для численних емпіричних досліджень у соціології, соціальній психології та соціальній психіатрії.

У соціології особистості дістав визнання також підхід до дослідження соціального характеру, запропонований Д. Рісменом та його співавторами, які у книзі "Одинокий натовп" (1950) виділяють типи соціального характеру, що домінували в різні періоди історичного розвитку суспільства. До того ж перехід від традиційного до індустріального суспільства пов'язується з виникненням нового типу особистості, яка орієнтується не стільки на традиційні регулятори поведінки, скільки на внутрішню ініціативу, прагнення до нововведень та змін. Внутрішньо орієнтована особистість епохи індустріального розвитку суспільства є прикладом особистості перехідного періоду. З одного боку, вона виявляє ініціативу та цілеспрямованість щодо перетворення природи і суспільства, аз іншого — має сильну внутрішню інерцію, зумовлену існуванням традиційних регуляторів способу життя,збережених насамперед у сімейному мікросередовищі. У згаданій роботі вичленовуються типи соціального характеру, що відповідають узагальненим типам суспільного устрою — традиційному, індустріальному, споживацькому.

Проте глобальна трансформація суспільних систем та відповідних типів особистості є тривалим еволюційним процесом, у межах якого відбуваються процеси вибухового характеру, зокрема експансія тоталітарних ідеологій, їх стрімке поширення та крах. Зміни відбуваються протягом історично обмеженого часу, тому категорія соціального характеру, що розкриває найбільш стійкі способи адаптації індивіда до суспільних умов, виявляється недостатньо продуктивною для аналізу місця і ролі особистості у становленні та руйнуванні тоталітарних режимів.

Проте, як довели емпіричні дослідження визначного представника франкфуртської школи Т. Адорно та його колег, авторитарна особистість є масовим явищем і в демократичних суспільствах. Виходячи з цього сенсаційного факту, вони оголосили наявні на той час демократичні режими фашизоїдними, які опинилися під дамокловим мечем тоталітаризму. Проте, і це довела історія, якщо західні демократії другої половини XX ст. зазнали певних труднощів під час еволюційного переходу до постіндустріального суспільства, то їх причиною була аж ніяк не глобальна загроза з боку авторитарної особистості. Справа в тому, що політичні режими самі собою не формують особливої психічної конституції особистості, яка визначає узагальнений соціальний тип, здатний існувати лише за певних умов. Кардинальні зміни соціального характеру особистості передбачають тривалу історичну еволюцію, що охоплює всі сфери життя людей.

Незрозумілі з погляду специфіки соціального характеру особистості стрімкі злети та зникнення тоталітарних держав, свідчать: пошук особистісних чинників політичних трансформацій має пов'язуватися насамперед з аналізом типів особистості, виділених за динамічними ознаками, серед яких вирішальну роль відіграють соціальні орієнтації особистості.

Історичний крах тоталітаризму неминучий, тому що він намагається насильницьки змінити особистість, перетворивши її на знаряддя самознищення. Його тимчасовий успіх зумовлений поширення у "кризових суспільствах" ідеології тоталітаризму, що укорінюється в масовій свідомості під прикриттям популістських лозунгів та протягом обмеженого часу створює базисний тип особистості, готової принести в жертву свободу і гідність заради позбавлення від труднощів та проблем нестабільного суспільства.

5.Поняття норми. Соціальні відхилення як суспільні явища.

Орієнтуючись на певні цінності, суб’єкт має постійно корегувати свою поведінку, узгоджуючи її з прийнятими в суспільстві соціальними нормами. У кожній соціальній організації встановлюються свої традиції, певні правила поведінки, і кожний її член повинен поводити себе згідно з ними. Комплекс правил поведінки в різних соціальних ситуаціях, обмежень (вимоги, побажання й очікування стосовно соціальної поведінки), яких слід додержуватися індивідам за нормального функціонування соціальної організації, називається соціальними нормами, що діють у відповідній сфері. Це — сукупність формальних і неформальних вимог, які висуваються соціальною організацією до своїх членів і визнаються більшістю її членів.Cоціальні норми за орієнтацією є такими самими, як і юридичні, тільки менш чіткими, не завжди письмово зафіксованими.

Межі застосовування соціальної норми є психологічною нормою. Людину, яка перебуває в таких межах, можуть засуджувати, якщо вона, наприклад, щось робить усупереч соціальним нормам. Якщо ж людина перебуває за межами психологічної норми, то її вважають ненормальною, спільнота відмовляється її розуміти. У соціальних нормах віддзеркалюються суттєві для даної соціальної організації обставини (умови), в яких відбувається її діяльність. Виникнення і дія соціальних норм, їхнє місце в соціальній структурі організації зумовлені об’єктивною необхідністю в упорядкуванні соціальних відносин. Завдяки соціальним нормам розрізнені індивідуальні дії членів організації, їхні поступки інтегруються в систему соціальних відносин, формують певний соціальний порядок. Соціальні норми регулюють усі важливі сторони життєдіяльності соціальної організації: функціональні відносини, взаємовідносини між підлеглими і керівниками, їх функціональну актив­ність і навіть манеру поводитися, розмовляти, одягатися тощо. Особливо детально і жорстко вони визначають ступінь участі кожного індивіда в спільній діяльності, його взаємовідносини з керівником. Щодо інших питань, то вони більш гнучкі, допускають варіації та відхилення.

Соціальні норми регулюють поведінку людей у найрізноманіт­ніших сферах соціальних відносин і бувають різними за їхньою соціальною значущістю, мають певну ієрархію. Соціальні норми, охоплюючи всю сукупність соціально-економічних актів поведінки людини, перебувають під впливом політичних, економічних, технічних, організаційних норм. У соціальній сфері діє багато соціальних норм: ставлення до державної власності, до власної активності, професійно-посадові, моральні та інші норми. Індивіди можуть або визнавати ці норми, або протидіяти їм. Соціальні норми виробляються в процесі соціальної взаємодії людей відповідно до їхніх уявлень про належне, бажане, вони пов’язані з груповими цінностями і сформовані на їх підставі. Взаємодії, які повторюються, є стійкими, викликані до життя суспільними потребами, а отже, вимагають установлення певного порядку, тобто розробки відповідних стандартів.

У соціальних нормах закріплюються ознаки таких відносин, що відповідають потребам соціальної організації. Стимулююча суть норм у тому й полягає, що вони ніби відкривають і окремому індивіду, і групі, і всьому колективу напрям діяльності, схвалюваної соціальною організацією в цілому. Норми виникають передусім через загальні потреби організації. Повторюваність актів соціальної діяльності, взаємодій потребує наявності таких загальних правил, які б дали можливість регулярно й однаково включатися в ці взаємодії суб’єктам організацій. Соціальні норми втілюють у собі абстрактну модель регульованих взаємодій, дають змогу індивідам передбачити дії інших суб’єктів і відповідним чином будувати власну соціальну поведінку.Реалізуючи вибіркове ставлення до різних варіантів соціальної поведінки і виступаючи практичними критеріями такого ставлення, соціальні норми закріплюють за одними з них тип позитив­них, слушних, за іншими — негативних. Орієнтуючи людей у соціальній поведінці, норми стають для них мірою їхньої поведінки, а для організації — масштабом оцінки цієї поведінки. Мірою поведінки керується суб’єкт, а оцінює його дії організація (адміністрація, колектив).

Соціальні норми мають специфічні ознаки. Їхній зміст формується на основі реальної поведінки індивідів, без участі будь-яких директивних інстанцій, спільною творчістю людей, як підсумок природного відбору їхніх суджень про різні способи поведінки — належні, схвальні та бажані. Тут вони постійно відтворюються, виявляють свою дію у зв’язку із груповими цінностями. Соціальні норми відносно стабільні, постійні, але здебільшого виявляються стихійно. Якщо ж вони закріплені юридично (інституційні), то мають загальнообов’язковий характер. Однак у цьому разі вони втрачають мобільність, можливість самостійно змінюватися, реагуючи на зміни в реальній ситуації.У разі розходження інституційної норми із ситуацією її регулятивна функція стає менш ефективною. За цих умов спонтанно можуть виникати нові норми, які більше відповідатимуть ситуації, що змінилась, але, не будучи легалізованими і перебуваючи поза інституційним контролем, вони сприятимуть виникненню різних порушень.

Соціальні норми, що діють у певній сфері діяльності, підпорядковують орієнтацію суб’єктів у ситуації вибору, а також забезпечують соціальний контроль їх поведінки, узгоджуючи тим самим взаємодії в межах відповідної організації. Тут діють соціальні норми, що відбивають принципи і вимоги, якими керуються суспільство в цілому й окремі соціально-професійні групи. Вони можуть об’єднуватися в кодекси (для лікарів — клятва Гіппократа, для військових — присяга), проте, переважно існують у свідомості людей загалом, без чіткого словесного оформлення. Найзагальніші норми називають моральними принципами. Однак і в тих випадках, коли соціальні норми ніяк не зафіксовані, необхідність їх додержання припускається та перебуває під соціальним контролем.

На формальному рівні соціальні норми в соціальній організації можуть бути подані як певні обов’язки, регламенти, вимоги до поведінки, правила (заборони), де засоби підпорядковані цілям, близькі цілі підпорядковані віддаленим. Їх закріплено в посадових інструкціях, наказах, статутах, тобто в певних організаційних документах, і вони мають важливе значення в регулюванні поведінки людини. Рівень дотримання посадових норм багато в чому залежить від професійної компетенції особи. Від того, як індивід розуміє ці норми і додержується їх, залежить ефективність його роботи. Цей вид соціальних норм має значення для оцінки діяльності суб’єкта.

На неформальному рівні норми подано як традиції, громадську думку, звичаї, що встановилися в групі, обряди.Норми-традиції зазвичай існують у формі стійких ролевих стандартів поведінки, що склалися в організації в результаті спіль­ної професійної практики. Існують взірці ролей керівників різних рівнів, працівників різної кваліфікації, фахівців різної спеціалізації. Не завжди ці норми відповідають суспільним, оскільки в них зафіксовано звички, погляди конкретної організації і діють вони в цій організації. У разі такого розходження може виникнути конфліктна ситуація під час адаптації новачків організації. Сила традиції як засобу регулювання організаційної поведінки полягає в тому, що норм поведінки, які сформувалися в цій організації, додержуються всі її члени. Дієвість традицій у регулюванні поведінки значною мірою визначається силою громадської думки, яка захищає ці традиції, і залежить від того, чи відповідають вони інтересам усього колективу, наскільки вони актуальні для колективу в певний час. Тому, оцінюючи зміст звичаїв і традицій, дуже важливо поряд із традиціями, що склалися в конкретній трудовій організації, мак­симально враховувати загальнолюдські традиції, засновані на таких нормах, як відповідальність, ретельність, сумлінність тощо.

Звичаїдопомагають усвідомити значення подій, що відбуваються, вибрати правильну форму поведінки, вселяють відчуття впевненості в тому, що громадськість підтримує зроблений людиною вибір.

Обряд — це колективні символічні дії, в яких утілено схвалювані способи спілкування, цінності відповідної сфери діяльності. Слід пам’ятати, що обряди — це завжди завершення громадської, трудової, професійної чи суто особистісної підготовки до нового способу життя чи соціального стану, свідчення того, що людина готова до активного виконання нових соціальних ролей.

Як посадові норми, так і норми-традиції є регуляторами поведінки членів групи. Новачок, який з’являється в групі, потрапляє в ситуацію вибору: погодитися з існуючими в групі традиціями й увійти в групу чи навпаки (тоді конфлікт є неминучим). Він може демонструвати зовнішню згоду із традиціями, відчуваючи дискомфорт, що також рано чи пізно викличе конфліктну ситуацію. Тому дуже важливо, щоб норми, що діють у певній групі, ґрунтувалися на загальних моральних принципах суспільства, що сприятиме оптимальному поєднанню всіх трьох видів інтересів (індивідуального, групового, суспільного) і формуванню високомо­ральної поведінки. Це такі принципи, як сумлінне ставлення до обов’язків, товариські стосунки, підвищення загальноосвітнього рівня тощо. Важливо, щоб вони були відтворені в нормах усіх спільнот, формуючись у єдину систему норм. Важливим завданням у регулюванні соціальної поведінки є цілеспрямований вплив на формування норм спільнот, які б відповідали загальній меті організації, інтересам усього суспільства.

Стосовно соціальної поведінки норми виконують приписуючу і оцінну функції. Вони задають суб’єктам певний тип поведінки, дають їм змогу оцінювати свої вчинки, вчинки інших, ситуації, співвідносити явища, що оцінюються, з еталонами, вибирати, обстоювати, формувати, направляти і корегувати свою поведінку. Зафіксовані в уяві соціальні норми кожен суб’єкт використовує як масштаб, критерій, за якими оцінюється власна і чужа поведінка, обирається певний її варіант. Об’єктивізуються норми у вчинках, моральних якостях особи, моральних позиціях і ставленні до оточення. Здатність норм до такої об’єктивізації й робить їх справжніми регуляторами соціальної поведінки. Їх приписуюча функція допомагає індивіду вибрати відповідну пове­дінку, а оцінна — судити про правильність такого вибору.

Читайте також:

1. RLC-фільтр четвертого порядку
2. The peace – порядок
3. А.1. Порядок Magnoliales - магнолієцвіті
4. Авоматизація водорозподілу регулювання за нижнім б'єфом з обмеженням рівнів верхнього б'єфі
5. Адміністративно-правові норми
6. Адміністративно-правові норми поділяють на види за різними критеріями.
7. Аналіз статистичних даних про склад та плинність кадрів, які обіймали керівні
8. Антидоти і порядок їхнього використання. Само і взаємодопомога при ураженні ОР.
9. Аспекти організаційного порядку
10. Атестація аудиторів та порядок скасування атестата
11. Афінний шифр k-ro порядку.
12. База оподаткування, ставки податку та порядок обчислення.

Переглядів: 3103