• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Аналіз статистичних даних про склад та плинність кадрів, які обіймали керівні

та управлінські посади в УРСР, дасть можливість з’ясувати динаміку та напрямок

внутрішніх трансформацій, що відбувалися в середині партійнорадянської но

менклатури України у 1985 – на початку 1987 рр. під впливом нових тенденцій у

кадровій політиці.

Основними критеріями аналізу стали вік, освітньокваліфікаційний рівень,

робочий та партійний стаж, національний та ґендерний склад вищих партійно

державних органів влади та управління. Сукупність цих показників, проаналізо

вана в динаміці, дає важливу інформацію про стан політичного та господарського

апаратів. Окрім того, відтворення узагальнюючого соціопрофесійного образу влад

ного прошарку УРСР дозволить визначити його вплив на хід, характер і темпи

перебудови в республіці.

Вік. До 1930 р. партійна верхівка СРСР на 6080% поповнювалася за рахунок

молодих людей, які не досягли 40річного віку. До 1940 р. на верхівку владної

піраміди партії не прийшла жодна людина старша 49 років. Однак поступово «віко

вий ценз» приходу до влади змінювався. В останньому сталінському поповненні

партійної верхівки 1952 року не було жодної людини, яка була б молодшою 40

УДК 94(477) «1985/1987»

© Кузьменко Юлія Володимирівна – аспірантка кафедри історії Ук

раїни Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя.218 Сіверянський літопис

років. Для порівняння наведемо ще деякі статистичні матеріали: середній вік чле

на Політбюро, обраного на VІІІ з’їзді партії (1919 р.), становив 38 років, на ХVІІІ

з’їзді партії (1939 р.) – 48,8, на ХХІІ (1961) – 56,1, на ХХVІ (1981 р.) – 67,7 років

[1, с. 38]. Отже, на початок 80х років тенденція кадрового застою в країні та

катастрофічного старіння номенклатури стала очевидною. Середній вік вищого

партійного керівництва СРСР у середині 80х рр. ХХ ст. наближався до 70 років.

Станом на 1 січня 1985 р. серед працівників апарату ЦК КПУ переважали пра

цівники віком 4050 років (зокрема, 4145 років – 28,73%; 4650 років – 29,84%).

Особи віком старше 60 років становили менше 4% [11, арк. 1].

Серед перших, других секретарів та секретарів обкомів ситуація була дещо

гіршою: переважали працівники, які перебували у віковій категорії 4650 років

(39,68%) та 5155 років (24,6%). Показник кількості осіб, що були старші 60 років,

становив майже 8%. Наймолодшою виявилася група перших, других секретарів,

секретарів, та завідувачів відділами міськкомів, міських райкомів та райкомів

Компартії України. Серед них майже 20% осіб – працівники віком 3135 років,

майже 29,5% – 3640 років, 22,5% представників вказаних парткомів були у віці

4145 років і лише менше 1% складали особи старші 60 років [11, арк. 31].

Кадри, що належали до радянської номенклатури УРСР, теж були переважно у

віковій категорії від 41 до 55 років. Винятком були працівники Верховної Ради

УРСР, Президії Верховної Ради УРСР та Ради Міністрів, серед яких 27,5% ста

новили особи 5660 років та 21,6% – старші 60 років. І, закономірно, наймолод

шою кадровою групою були працівники комсомолу (до 30 років – більше 60%; від

31 до 35 років – майже 34%) [12, арк. 1; 13, арк. 1; 14, арк. 1; 15, арк. 1; 16, арк. 1; 17,

арк. 1].

Протягом 19851986 рр. вікові характеристики партійнорадянської номенк

латури фактично не змінилися, за винятком деяких нюансів. А саме, протягом

1985 року кількість працівників апарату ЦК КПУ, які були старші 60 років, зросла

з 3,8% до 5,7%, а серед працівників Верховної Ради УРСР, Президії Верховної

Ради УРСР та Ради Міністрів цей відсоток зріс з 21,6 до 35,9, а на початку 1987 р.

він становив 42,6 [20, арк. 5; 25, арк. 5; 28, арк. 5], що з одного боку, суперечило

всесоюзній кадровій політиці, спрямованій на омолодження кадрового складу

керівних працівників, але з іншого – не суттєво впливало на загальну вікову ха

рактеристику партійнорадянської номенклатури УРСР, що виглядала значно

краще, ніж всесоюзна номенклатура і, особливо, керівна верхівка держави. На

нашу думку, це можна пояснити тим, що остання намагалася протиставити старі

нню влади квотування за віком: ЦК КПРС вимагав від усіх органів звітів про

представництво молоді в структурах влади. Завдяки застосованим квотам се

редній вік працівників апарату ЦК КПУ станом на 1 січня 1985 року був на 20

років менший, ніж, наприклад, вік членів Політбюро ЦК КПРС, і становив 48,5

року.

Загалом аналіз статистичних даних про склад кадрів, які перебували на номен

клатурних посадах в УРСР протягом 1985 – початку 1986 рр., дозволяє зробити

такі висновки. Поперше, в апараті ЦК КПУ складається специфічна ситуація: з

одного боку, відбувається «омолодження» кадрів, як і по всій партноменклатурі в

цілому. І хоча, показники вікової категорії осіб до 30 років протягом зазначеного

періоду не сягнули більше 3,2%, однак у кадровому складі все ж спостерігається

деяке збільшення притоку «молоді» переважно за рахунок осіб віком від 36 до 40

років. Але з іншого боку, водночас в апараті ЦК Компартії України дещо зроста

ють категорії осіб віком від 51 до 60 років та старших 60 років.

Подруге, у радянській номенклатурній когорті «омолодження» кадрів фак

тично не відбулося, натомість категорія осіб віком від 56 до 60 років та старших 60

років кількісно зростає. Таким чином, якщо партійні кадри хоча не суттєво, але

все ж оновлювалися за рахунок молодих кадрів, то в радянській номенклатурі

відбувалися зворотні процеси.

Зрештою, тенденція до «старіння» працівників вищих партійних та державнихСіверянський літопис 219

органів влади та одночасне «омолодження» керівних кадрів середньої та нижчої

владної ланки наштовхує на думку про намагання компенсувати за рахунок ос

танніх процес старіння правлячої верхівки республіки та «приховати» ці процеси

під цілком привабливим середньостатистичним відсотком.

Проте вікова ситуація у партійнорадянській номенклатурі УРСР в порівнянні

з загальносоюзними показниками, що переконливо вказували на існування в

СРСР геронтократії, була значно кращою.

Освітньокваліфікаційний рівень. Аналіз статистичних даних про освітній

рівень, спеціальність та наявність наукових ступенів показує: поперше, не менше

99% керівних партійнорадянських кадрів мали вищу освіту [11, арк. 1; 19, арк. 1,

арк. 3; 20, арк. 3; 22, арк. 1; 24, арк. 1, арк. 3, арк. 6; 26, арк. 1; 27, арк. 1, арк. 3, арк. 6].

Вірогідно, це є свідченням багаторічної планової кадрової політики в СРСР та

УРСР, спрямованої на перетворення партійнодержавної номенклатури на радянсь

кий елітарний прошарок шляхом підвищення її освітнього рівня. Для порівняння

можна навести статистичні дані початку 20х рр., що вміщені у монографії М.До

рошка «Номенклатура: керівна верхівка Радянської України (1917 – 1938 рр.)»:

на 41 члена ВУЦВК вищу освіту мали лише 17 осіб, середню – 14, початкову – 6,

домашню – 4 [3, с. 173].

Подруге, спостерігається тенденція хоча і незначного, але зростання відсотка

осіб, які отримали науковий ступінь, що можна також віднести до беззаперечних

позитивів кадрової політики даного періоду. Винятком були працівники апарату

ЦК КПУ, серед яких відсоток осіб зі ступенем кандидата наук протягом 1985 –

1987 рр. знизився більше ніж на 1%.

Потретє, аналіз статистичних даних доводить, що на початковому етапі пере

будови значну увагу приділяли не лише професійному рівню керівних кадрів, але

й підвищенню партійної освіченості. Зокрема, серед партійної номенклатури про

тягом січня 1985 – січня 1987 рр. кількість працівників, які мали вищу партійно

політичну освіту, зросла у середньому на 2% і приблизно становила близько 39%.

Найбільшим цей відсоток був серед перших, других секретарів та секретарів об

комів партії (у 1985 р. – 48,8% з них мали вищу партійнополітичну освіту, а у

1987 р. – 54,3%) [11, арк. 31; 26, арк. 31], а також серед завідувачів відділів об

комів (1985 р. – 45,1%, 1987 р. – 49,7%) [18, арк. 109; 24, арк. 163]. Меншим вия

вився середньостатистичний відсоток радянських і господарських працівників з

вищою партійнополітичною освітою. Так, наприклад, серед працівників Ради

Міністрів, Верховної Ради УРСР, Президії Верховної Ради УРСР цей показник

хоча і зріс з 11,8% до 14,8% протягом 19851987 рр., та все ж він залишався низь

ким, а серед господарників (працівників промисловості, будівництва, транспорту

і зв’язку та керівників підприємств сільськогосподарського виробництва) кадрів

з вищою партійнополітичною освітою було не більше 3,4% у 1985 р. та 5,7% у

1987 р. [20, арк. 5; 25, арк. 5; 28, арк. 5; 19, арк. 1011; 27, арк. 1011].

Почетверте, у політичній практиці УРСР був наявний своєрідний діалектич

ний зв’язок між особливостями того чи іншого політичного курсу та тими, хто

цей курс впроваджував у життя. З одного боку, всесоюзний чи республіканський

політичний курс вимагав, щоб номенклатура складалася з таких кадрів, освіта та

спеціалізація яких відповідала б стратегічним завданням держави. З іншого ж –

тип спеціальності (гуманітарний чи технічний) переважної частини номенклату

ри визначав її ціннісні орієнтації та впливав на різні сфери життя республіки. В

освітньокваліфікаційному рівні партійнорадянської номенклатури УРСР зав

жди була очевидною своєрідна диспропорційність між представниками техніч

них та гуманітарних спеціальностей, що було пов’язано спочатку з курсом керів

ництва держави на індустріалізацію, потім з «холодною війною», яка спричинила

посилений розвиток військовопромислового комплексу в Радянському Союзі.

Таким чином, необхідність керівних кадрів з технічною освітою диктувалася стра

тегічними курсами розвитку держави, що визначалися на найвищому рівні.

Період перебудови не став винятком. Курс на «прискорення» зумовлював по220 Сіверянський літопис

становку нових професійних вимог перед керівними кадрами, а саме розуміння

науковотехнічних основ виробництва, економічні знання та практичні навички

володіння методами боротьби за високу продуктивність праці та якість продукції

[5, с. 83]. Це зумовлювало поглиблення традиційної диспропорційності між «тех

нарями» та «гуманітаріями» в номенклатурних колах. Зокрема, серед партійної

номенклатури представники з вищою інженерною освітою становили приблизно

45% від загальної кількості працівників з вищою освітою, а у сукупності з еконо

містами (у тому числі інженерамиекономістами), кількість яких становила в

середньому близько 11%, представники з інженерноекономічною освітою впев

нено зайняли більше половини керівних посад у партапараті. Подібною ситуація

була і серед радянської номенклатури. Так, наприклад, серед керівних працівників

Ради Міністрів, Верховної Ради УРСР, Президії Верховної Ради УРСР, обл,

міськ– та райвиконкомів кількість інженерів протягом січня 1985 – січня 1987 рр.

зросла більше ніж на 2% (з 46,03 до 48,14%) [20, арк. 3; 28, арк. 3].

Домінування керівників з технічною освітою і, відповідно, малочисельність

гуманітаріїв стало значимим фактором, що визначив технократичну орієнтацію

системи республіканського управління. Варто зазначити, що технократизм призвів

у СРСР до байдужого, а подекуди й негативного ставлення владної верхівки до

проблем соціального, екологічного та культурного характеру. Це, у свою чергу,

вплинуло на формування «шкали пріоритетів», за якою визначалися напрямки

використання ресурсів. Віддаючи перевагу сфері промисловості та ігноруючи інші

сфери життя суспільства, технократи прирікали соціальнокультурну сферу на

«залишкове» фінансування. Наслідки цієї тенденції залишаються відчутними і

нині.

І останнє, аналізуючи статистичні дані про освіту партійнорадянської номен

клатури, можна зробити висновок, що вища інженерна та економічна освіта в

УРСР була стартовою сходинкою на кар’єрній драбині для більш ніж 50% номен

клатурників. Освітяни теж мали чимало шансів опинитися на відповідальній

партійній чи радянській посаді. Дещо меншою була така можливість для агро

номів, зоотехніків, ветлікарів, юристів та журналістів. А для представників ме

дичної професії доступ до вищих керівних посад був взагалі обмежений [11, арк.

1; 19, арк. 1, арк. 3; 20, арк. 3; 22, арк. 1; 24, арк. 1, арк. 3, арк. 6; 26, арк. 1; 27, арк. 1,

арк. 3, арк. 6].

Стаж роботи. Важливим штрихом у соціопрофесійному портреті партійно

радянської номенклатури є рівень досвідченості, визначити який можна завдяки

аналізу стажу роботи на посаді, що обіймалася, та стаж керівної та відповідальної

роботи у певній галузі. Крім того, ці ж дані дають інформацію і про змінюваність

кадрів.

Як уже зазначалося, протягом 19851987 рр. в Українській РСР відбулися

певні ротації в керівних колах, і хоча вони були не такими широкомасштабними,

як на всесоюзному рівні, та все ж зачепили фактично всі номенклатурні категорії.

Так, у 1985 – 1987 рр. серед партійної номенклатури працівники, які перебува

ли на посаді менше одного року, становили приблизно від 12 до 16%. Причому,

якщо в апараті ЦК КПУ основні кадрові зміни відбулися протягом 1986 року (в

результаті чого, станом на 1 січня 1987 р., в апараті нараховувалося близько 18%

працівників цієї категорії, що майже удвічі більше ніж за попередній звітний пе

ріод) [26, арк. 1], то на рівні обкомів і особливо міськкомів, міських райкомів та

райкомів основні оновлення відбулися вже протягом 1985 року, внаслідок чого

кількість нових кадрів зросла на 10% і становила більше ніж 1/4 від усієї кількості

працівників [22, арк. 31; 23, арк. 1].

Проте більшість представників партноменклатури у 19851987 рр. мала стаж

роботи на відповідній посаді від 1 до 3 років (середньостатистичний відсоток –

27) та від 5 до 10 років (приблизно 23%). Проте, слід відмітити, що в партномен

клатурі зберігався певний паритет між усіма категоріями працівників за стажем

роботи.Сіверянський літопис 221

Серед радянських та господарських керівних кадрів оновлення кадрового скла

ду відбувалося більш динамічно. Зокрема, категорія працівників, які працювали

на посаді менше 1 року, стрімко зростала (від 10,6% у січні 1985 р. – до 23,6% у

січні 1987 р.) за рахунок кількісного скорочення усіх інших категорій працівників,

особливо скоротилася чисельність кадрів, які обіймали певну посаду протягом 3

– 5 років (від майже 18% у 1985 р. до 13,4% у 1987 р.). Однак подібно до відпові

дальних партійних працівників склад радянської та господарської номенклатури

за стажем роботи можна вважати відносно пропорційним. Винятком були лише

працівники ВР УРСР, Президії ВР УРСР та Ради Міністрів УРСР, серед яких,

станом на 1 січня 1987 р., працівники зі стажем роботи на відповідній посаді до 1

року становили лише 6,6%, від 1 до 3 років – 16,4%, від 3 до 5 років – 9,8%, від 5 до

10 років – 29,5% та більше 10 років обіймали посаду аж 37,7% [20, арк. 5; 25, арк. 5].

З одного боку, це було закономірним наслідком потреби у досвідчених кадрах на

вищих державних посадах, однак, з іншого – зіставивши наведені дані з віковими

показниками цієї когорти радянської номенклатури (42,6% становили особи віком

60 років і більше), можна констатувати факт її найбільшої закостенілості.

Важливо відмітити, що домінуюча кількість керівних кадрів УРСР мали більше

10 років стажу керівної та відповідальної роботи у певній галузі. Зокрема, серед

партійних працівників цей відсоток приблизно дорівнював 60, а серед радянсь

ких і господарських керівних кадрів – близько 70.

Отже, оновлення кадрового складу партійнорадянської номенклатури УРСР

протягом 1985 – 1986 рр. суттєво не вплинуло на рівень досвідченості праців

ників, адже воно відбувалося переважно за рахунок внутрішньогалузевих ротацій

(так званих «пересаджувань»), а не шляхом інкорпорації нових кадрів.

Політична «соціалізація» (партійний стаж). Інформація про час вступу ке

рівних кадрів УРСР до лав Компартії України є надзвичайно важливою для ро

зуміння ментальних підвалин номенклатури, які керували нею у повсякденних

практиках. Адже реальний політичний досвід ставав основою для вироблення

особистих тактик поведінки та способу мислення кожного окремого представни

ка правлячої чи управлінської верхівки та усієї номенклатури в цілому.

Згідно зі статистичними даними за 1985 – 1987 рр., абсолютна більшість пар

тійнорадянської номенклатури (приблизно від 40 до 50%) УРСР стала членами

Компартії України у період з 1956 по 1965 рр. [11, арк. 1; 19, арк. 1, арк. 3; 20, арк.

3; 22, арк. 1; 24, арк. 1, арк. 3, арк. 6; 26, арк. 1; 27, арк. 1, арк. 3, арк. 6]. Це зумовлю

вало наявність ряду суперечливих тенденцій в партійнодержавному керівництві

республіки.

Поперше, смерть Й. Сталіна, критика «культу особи» і його наслідків мали

величезний вплив на радянську політичну систему. Припинення репресій, розгор

тання реабілітаційних процесів та лібералізація суспільнополітичного життя ство

рювали якісно нову атмосферу в партійних колах. До того ж на ХХ з’їзді КПРС

було прийнято рішення про розширення прав союзних республік, що давало більшу

свободу дій республіканській номенклатурі [8, с. 103]. Одночасно з політичними

процесами в літературному житті кінця 50х – початку 60х рр. зароджується

течія «шістдесятників», що суттєво впливала на громадську думку. Тому законо

мірно, що для когорти номенклатурників, яка стала на партійний шлях у період

правління М. Хрущова, реформаційні ідеї не були чимось чужорідним і не сприй

малися як щось нереальне. На нашу думку, хоча, ймовірно, далеко не усім подоба

лися реформи у такому вигляді, в якому їх пропонував Хрущов, та все ж цьому

поколінню партійнодержавних керівних та управлінських кадрів був притаман

ний «політичний ген» реформізму.

Подруге, за період формування партійнополітичного досвіду більшості кадрів

партійнодержавного керівництва та управління (19561985 рр.) відбулося 3 – 4

зміни перших секретарів ЦК КПУ (1953– 1957 рр. – О.І. Кириченко; 19571963 рр.

– М.В. Підгорний; 1963– 1972 рр. – П.Ю. Шелест та з 1972 р. – В.В. Щербицький),

кожен з яких впроваджував у життя свій політичний та економічний курс. І хоча222 Сіверянський літопис

їхня політика здійснювалася в єдиному руслі, та все ж мала суттєві відмінності,

що були пов’язані не лише з особистісними якостями перших секретарів та влас

ним баченням проблем соціальноекономічного та політичного розвитку респуб

ліки, але й зумовлювалася відносинами з союзним центром. Суттєво різнилися

також стиль та методи керівництва і, особливо, кадрова політика.

До того ж ця номенклатурна генерація формувалася не лише під безпосереднім

впливом перших секретарів ЦК КПУ, але й під опосередкованою дією вищого

керівництва Радянського Союзу, що протягом 19561985 рр. змінювалося п’ять

разів.

Часті зміни влади на всесоюзному та республіканському рівнях виробили у

номенклатури УРСР своєрідний «імунітет» до новаторських починань вищого

керівництва держави, зводячи їх нанівець. Своєрідна вичікувальна позиція зго

дом набула знакової для номенклатури періоду перебудови ознаки – пристосу

ванства.

Конформізм, з одного боку, був негласною вимогою як до керівника, так і до

пересічного функціонера, оскільки ієрархія влади, жорсткий внутрішньопартій

ний «моральний кодекс» та необхідність постійної взаємодії з партійним та будь

яким іншим колективом змушували постійно підлаштовуватися, а можливо, і

долати власні принципи та переконання. Адже номенклатура являла собою своє

рідний «розумний організм», систему, потрапивши до якої, людина мала «грати

за її правилами», в іншому випадку існувала загроза фізичної розправи (сталінські

репресії) або краху всієї кар’єри (постсталінський період). З іншого боку, це по

роджувало «роздвоєння реальності» номенклатурника на формальну, яка відоб

ражалася у звітній документації, офіційних промовах та виступах, та неформаль

ну, що найчастіше характеризувалася вмілим імітуванням того виду активності,

який хоче бачити вище керівництво. Як наслідок, будьякі реформаторські почи

нання, що спускалися з центру, пробуксовувалися на місцях. Так, в одній з довідок

про організаторську та організаційномасову роботу місцевих рад народних депу

татів вказувалося: «Дехто підлаштовується під нові віяння, слова «перебудова»,

«прискорення», «людський фактор», нічого не змінюючи у практиці організацій

ної роботи, некритично підходить до оцінки кінцевих результатів своєї діяль

ності, не відчуваючи вимог часу» [10, арк. 57]. Звітна документація партійних

комітетів і радянських органів влади 1985 – початку 1987 рр. рясніла подібними

зауваженнями.

Потретє, зіставлення даних про партійний та робочий стаж партійнорадянсь

кої номенклатури дає відомості про те, що більшість з партійного призову 1956 –

1965 рр. досягнула певних кар’єрних висот у період «застою» (адже близько 60%

партійної та 70% радянської номенклатури, станом на 1 січня 1985 р., мали більше

10 років стажу роботи на керівній та відповідальній посадах).

У період правління Л. Брежнєва скоротилося оновлення кадрів, збільшився їх

середній вік. Зросла кількість формальних показників, яких потребувала бюрок

ратична машина, щоб виправдати своє існування. У цій соціальній групі сформу

валися свої норми, з’явилися ритуали, сформувався певний дух. Усе це свідчить

про те, що номенклатура почала жити своїм життям, набрала достатньо сили для

того, щоб самій себе підтримувати, відтворювати, оберігати свої межі та захища

ти інтереси [4, с. 215]. Вказані риси функціонування номенклатури і, у першу

чергу, стабільність кадрів перетворили її з інструмента вирішення державних за

дач на інститут захисту вузькокорпоративних інтересів [6, c. 44]. Період правлін

ня Л.Брежнєва став золотим віком номенклатури [7, с. 76].

Отже, вища партійнорадянська номенклатура УРСР у період 1964 – 1982 рр.

була у виключно комфортних умовах. Винятком стало хіба що призначення на

посаду першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького, внаслідок чого в республіці

відбулися деякі кадрові зміни. Інноваційні підходи М. Горбачова у кадрових пи

таннях створювали для номенклатури труднощі, від яких вона вже встигла відвик

нути, тому модернізаційна пасивність партійнорадянської номенклатури була

цілком закономірним явищем, яке супроводжувалося імітацією активності та

підлаштовуванням.

Національний склад. Офіційним початком антиукраїнського наступу в УРСР

вважається доповідь Л.Брєжнєва на ХХІV з’їзді КПРС у 1971 р., у якій прозвуча

ла теза про необхідність формування нової історичної спільноти – радянського

народу. На думку Я.Грицака, її практична реалізація передбачала усунення «бур

жуазнонаціоналістичних пережитків», що стояли на шляху формування цієї нової

історичної спільноти, та русифікація усіх народів СРСР [2, с. 288]. Втілення рішень

ХХІV з’їзду розпочалося з приходом до влади в УРСР В. Щербицького та інши

ми кадровими перестановками, котрі привели до ключових посад антиукраїнсь

ки налаштованих функціонерів, зокрема В. Маланчука. Однак, незважаючи на те,

що русифікаторська політика нанесла значної шкоди мовнокультурному життю

республіки, у національному складі керівних та управлінських кадрів продовжу

вали домінувати українці. Так, станом на 1 січня 1985 р. кількість українців за

національністю в рядах партійнорадянської номенклатури УРСР становила при

близно 74%, росіян – 23%, білорусів – близько 1% та представників інших націо

нальностей – в цілому, теж близько 1% [11, арк. 1; 19, арк. 1, арк. 3; 20, арк. 3; 22,

арк. 1; 24, арк. 1, арк. 3, арк. 6; 26, арк. 1; 27, арк. 1, арк. 3, арк. 6]. Згідно з даними

перепису населення УРСР за 1989 р., українці становили 72,73%, росіяни – 22,07%,

білоруси – 0,86% [30, с. 83]. Це свідчить про те, що на момент початку перебудови

зберігалася відносна симетрія між національним складом керівних та управлінсь

ких кадрів УРСР та національним складом населення республіки.

Але, простежуючи динаміку зміни складу партійнорадянської номенклатури

УРСР за національним критерієм, виявляється цікава тенденція до кількісного

зростання відсотку росіян у вищих органах влади. Зокрема, протягом січня 1985 –

січня 1987 рр. серед працівників апарату ЦК КПУ кількість росіян зросла майже

на 1%, серед перших, других секретарів та секретарів обкомів партії – більше ніж

на 1,5%, серед перших, других секретарів, секретарів та завідувачів відділами

міськкомів, міських райкомів та райкомів КПУ – майже на 2% [11, арк. 1, 31; 18,

арк. 135; 26, арк. 1, 31]. У вищих радянських органах влади – Верховній Раді

УРСР, Президії ВР УРСР та Раді Міністрів – кількість росіян теж зростає майже

на 2,5%, причому це кількісне зростання відбувалося за рахунок скорочення ук

раїнців на відповідний відсоток. Зважаючи на невеликий статистичний відсоток

номенклатури у професійній структурі в масштабах республіки, це зростання ви

глядає некритичним. Але, зіставивши його з динамікою зміни національного складу

номенклатури по галузях, усе ж мусимо констатувати явище концентрації росіян

у найбільш статусних царинах.

Зокрема, у 1985 році росіяни мали достатньо міцні позиції (30% і більше) на

керівних посадах у таких ключових сферах, як промисловість, будівництво, транс

порт і зв’язок (близько 36%) [19, арк. 10], наука (32%) [19, арк. 12], культура,

мистецтво та охорона здоров’я (30%) [19, арк. 14]. Станом на 1 січня 1987 р.,

відсоток росіян також стрімко збільшився серед комсомольських працівників (з

24,3% до 29,4%), котрі становили ядро «молодої генерації» партпрацівників [27,

арк. 8]. Показово, що це зростання відбувалося за рахунок скорочення українців.

На основі аналізу статистичного ряду коливання національного складу номенкла

тури у 1985 – 1987 рр. можемо виділити також закономірність зростання частки

росіян у статусних та економічно вигідних сферах життя республіки та їх змен

шення у «непривабливих». Наприклад, у 1985 р. росіяни займали 25% керівних

посад у сфері торгівлі, до 1987 р. цей показник зріс до 32,1% [19, арк. 20; спр. 27,

арк. 20]. В умовах загострення економічної кризи та зростання кількості дефіцит

них товарів номенклатурні крісла у сфері торгівлі давали своїм власникам не

лише прямий доступ до матеріальних благ, але й неформальний високий статус у

суспільстві, що зумовлювався поширенням такого явища, як блат. За відповідний

часовий проміжок частка росіян серед керівництва сільськогосподарського ви

робництва, що було менш перспективним у плані задоволення особистих чи корпоративних інтересів, зменшується з 18,6% до 13,21% % [19, арк. 11; 27, арк. 11].

Варте уваги й те, що частка росіян протягом 1985 – 1987 рр. особливо зросла

серед членів міністерств та відомств (з 24,7% до 40%), тобто тих інституцій, що

тлумачили розпорядження центру і мали змогу безпосередньо впливати на хід їх

впровадження [21, арк. 1; 29, арк. 1].

Ґендерний аспект. Радянська епоха вважається дослідниками добою високого

рівня інтеграції жінок у керівні сфери політичного, наукового та культурного життя

[9, с.114]. Однак це не дає підстави заперечувати той факт, що партійнорадянська

номенклатура мала чоловіче обличчя. Станом на 1 січня 1985 р., кількість жінок у

вищих партійних і радянських органах влади коливалася у межах 4,9 – 7,8%. Най

більшим відсоток жінок був серед перших, других секретарів, секретарів та заві

дувачів відділами міськкомів, міських райкомів та райкомів КПУ (20,68%). Се

ред радянських керівних та управлінських кадрів більше 10% жінки становили

лише у профспілковій роботі, пресі та республіканських громадських організаці

ях. Зважаючи на вимоги вищих партійнодержавних органів влади щодо вклю

чення до номенклатури та резерву більшої кількості жінок [5, с. 116], протягом

1985 – 1987 рр. відсоток останніх на партійних посадах дещо зростає, зокрема, в

рядах перших, других секретарів та секретарів обкомів партії їх чисельність зрос

тає з 4,8% до 7,8%, а серед перших, других секретарів, секретарів та завідувачів

відділами міськкомів, міських райкомів та райкомів КПУ – з 20,7% – до 24,4%.

Водночас протилежною була тенденція в радянських органах влади та господарсь

ких структурах, у яких середньостатистичний показник кількості жінок знизився

на 1% [11, арк. 1; 19, арк. 1, арк. 3; 20, арк. 3; 22, арк. 1; 24, арк. 1, арк. 3, арк. 6; 26,

арк. 1; 27, арк. 1, арк. 3, арк. 6]. Таким чином, кадрова політика на початковому

етапі перебудови незначною мірою зачепила радянську «жіночу еліту». Вона, як і

раніше, залишалася малочисельною. Проте, не можна не згадати про Валентину

Шевченко, яка протягом 1984 – 1990 рр. була Головою Президії Верховної Ради

Української РСР і стала справжнім еталоном жінкивисокопосадовця в УРСР.

Отже, соціопрофесійний портрет номенклатури у 19851987 рр. відображав

загальний розвиток процесів перебудови в Українській РСР. Початковий етап

перебудови характеризувався конфліктом впроваджуваних ідей та реального ста

новища всього державного механізму. Ця ситуація проектувалася на номенклату

ру, у котрій все виразнішими ставали суперечності в динаміці та напрямку роз

витку її партійної та радянськогосподарської складових. Перша прагнула до

втілення (або, принаймні, імітувала це прагнення) ідей перебудови, що висували

ся М.Горбачовим, та усіляко виявляла прихильність до них. На практиці це відоб

разилося у деякому омолодженні, підвищенні освітнього рівня представників пар

тійної номенклатури, збільшенні чисельності жінок в її рядах тощо. Натомість у

радянській та господарській номенклатурі відбувалися абсолютно зворотні про

цеси, які в умовах постійних ротацій керівних та управлінських кадрів у межах

стандартного номенклатурнокар’єрного циклу «господарська – партійна – радянська – партійна робота» найчастіше зводили нанівець усі позитивні зрушення.

Соціопрофесійні характеристики партійнорадянської номенклатури УРСР у

загальних рисах відповідали вимогам, які були продиктовані курсом М. Горбачо

ва на «прискорення» економічного розвитку держави (зокрема, відносно моло

дий середньостатистичний вік, переважання інженерноекономічної освіти тощо).

Це зумовило значно менший масштаб кадрових змін у республіці у порівнянні зі

загальносоюзними показниками. Проте партійнополітичний досвід номенклату

ри УРСР спричинив формування своєрідного «системного ефекту», що втілився

у колективному «імунітеті» до будьяких новацій та породив такі знакові явища

періоду перебудови, як конформізм, формалізм, імітація активності тощо. Тому

вважаємо, що номенклатура, у силу своєї природи, що зумовлювалася усталени

ми номенклатурними практиками, не могла стати «локомотивом» реалізації ідей

перебудови. Відповідно, початковий розрахунок на це новообраного Генсека був

хибним.

Читайте також:

1. ABC-XYZ аналіз
2. D-петля, що складається з 8–12 залишків, декілька з яких – дигідроуридинові.
3. I. При підготовці до переговорів визначите склад делегації і її керівника.
4. II. Анатомічний склад лімфатичної системи
5. II. Багатофакторний дискримінантний аналіз.
6. II. Вимоги до складання паспорта бюджетної програми
7. II. За зміною ступенів окиснення елементів, які входять до складу реагуючих речовин
8. III. Вимоги до учасників, складу груп і керівників туристських подорожей
9. SWOT-аналіз у туризмі
10. SWOT-аналіз.
11. Tема 4. Фації та формації в історико-геологічному аналізі
12. V. Нюховий аналізатор

Переглядів: 1652