Філософія науки ХХ сторіччя

Існують різні підходи до аналізу філософсько-теоретичних моделей, що стосуються науки. Один з них зводиться до з’ясування в викладенні основних положень, що належать тому чи іншому мислителю. Але при цьому виникає спокуса охопити відповідні вчення якнайширше, у тому числі аналізуючи другорядні ідеї. До того ж, досить часто погляди того чи іншого мислителя протягом його життя еволюціонують, що створює додаткові труднощі при висвітленні його позицій. Тому, на наш погляд, більш продуктивним виглядає виділення певної сукупності принципів, на яких ґрунтуються різноманітні теорії філософії науки і які презентують певні напрямки філософування у їх межах. Зупинимося, зокрема, на таких тенденціях, як індуктивізм, конвенціоналізм, фальсифікаціонізм та еволюціонізм.

Згідно з методологією індуктивізму, лише ті судження можуть бути прийняті як наукові, які або описують чітко встановлені факти, або є їх неспростовними індуктивними узагальненнями. Приймаючи наукове положення, індуктивізм розглядає його як достовірно істинне, і, якщо воно не є таким, то індуктивізм його відкидає. Судження має бути або доведене фактами, або виведене – дедуктивно чи індуктивно – з раніше доведених суджень. Індуктивізм, таким чином, ставить за мету надійно встановити істинність „фактуальних” положень та обґрунтованість індуктивних виведень, визначити умови, за яких емпірична гіпотеза чи теорія визнаються науково сприйнятливими.

Індуктивізм прагне показати, що не доведене судження є лише псевдонауковим, а не те, що воно є хибним. Науковий прогрес, згідно з індуктивізмом, полягає у розвінчанні ірраціональних уявлень, котрі необхідно видалити з науки і перенести в історію вірувань, у псевдонауки. Справжня наука починається з аналізу останніх емпіричних даних. Так уся проблематика, що охоплюється поняттям „теорія множин”, по суті справи, являє собою реалізацію настанов індуктивізму, який вимагає обов’язкової наявності емпіричної наочності та здійснення процедури верифікації. „Множини” мислилися як емпірична даність, що може бути виявлена кожним математиком за допомогою звичайного абстрагування. Лише парадокси теорії множини засвідчили, що поняття „множина” пов’язане з використанням теоретичних конструкцій, а не емпіричної наочності.

Філософія індуктивізму запропонувала нову схему відношення суб’єкта і об’єкта пізнання. У класичній філософії використовувалася схема, що складалася з двох елементів: об’єктивна дійсність і картина цієї дійсності, яку пропонує філософ чи представник будь-якої окремої науки. Обидва елементи узгоджувалися через вчення про істину як відповідність між думкою і дійсністю. Однак під впливом першого позитивізму, засновником прагматизму Ч.Пірсом було запропоновано третій елемент структури: а) об’єктивна дійсність; б) дослідник; в) знакові системи, які науковець створює для викладу своєї картини світу. І хоча концепція Рудольфа Карнапа і Чарльза Морріса, за якою наука досліджує відношення між фізичними об’єктами та знаками або символами, а наслідком наукового пізнання є семантичний доробок, лише тимчасово визнавалася домінантною, нікому не вдалося спростувати ідею щодо наукового знання як системи, яка має бути висловлена логічно правильною мовою і повинна бути узгодженою з фактами. Особливого значення ця ідея набула у зв’язку з поширенням кібернетики, де виявлення світу відбувається через знакову систему, яку треба навчитися розуміти, використовувати, перетворити на власне надбання.

У межах цієї методології вдалося довести, що взаємозв’язки в системі наукового знання можуть розглядатися як предмет емпіричного аналізу. Система знань має власні унікальні особливості, які неможливо звести до властивостей матеріальної дійсності. На відміну від наукових знань дійсність та психодинамічні характеристика суб’єкта пізнання не підвладні семантичним та синтаксичним закономірностям. Отже, закони буття системи знань відрізняються від законів природи та психодинаміки. Вказані судження спростовують наївне уявлення щодо єдності форм думки та природи.

Для індуктивізму, як методологічного вчення, характерними прикладами-доказами є: кеплерівське узагальнення спостережень Т.Браге; відкриття І.Ньютоном закону гравітації шляхом індуктивного узагальнення кеплерівських „феноменів” руху планет; відкриття А.Ампером законів електродинаміки завдяки індуктивному узагальненню його власних спостережень щодо магнеітних властивостей електричного струму. Для індуктивіста сучасна хімія починається саме з експериментів Лавуаз’є та його відповідних „емпіричних пояснень”.

Індуктивістська концепція не здатна запропонувати раціональне „внутрішнє” пояснення того, чому саме ці, а не інші факти, були обрані в якості об’єкта дослідження. Для неї це – раціональна, зовнішня проблема. Являючи собою „внутрішню” теорію раціональності, індуктивізм доповнюється різноманітними зовнішніми гіпотезами, що пояснюють той чи інший вибір наукових проблем. Так, наприклад, в одних випадках використовується вульгарно-марксистський погляд, у відповідності з яким вибір проблем визначається вимогами суспільства. Дійсно, деякі вульгарні марксисти ототожнюють основні фази історії науки з основними етапами економічного розвитку. Але очевидно, що вибір фактів у науці не повинен обов’язково детермінуватися соціальними факторами, бо він може визначатися також позанауковим інтелектуальним впливом. Так само індуктивізм використовує таку „зовнішню” теорію, згідно з якою вибір проблем диктується насамперед вродженою або довільно обраною теоретичною або метафізичною структурою.

Сьогодні настанови методології індуктивізму використовуються не тільки в природничих науках. За допомогою вчення „логічного емпіризму” будь-яка система знання у якості інформаційної системи може стати предметом емпіричного дослідження. Навіть філософські теорії та естетичні концепції, як це, наприклад, демонструють праці Ж.Дерріда, можуть ставати предметом конкретно-наукового емпіричного аналізу. Враховуючи, що при аналізі питань про виникнення науки принципово неможливо обійти розгляд емпіричних передумов наукової теорії, індуктивізм слід визнати методологією становлення наук, що вже сформувалися як самостійний напрямок, а також на етапі становлення нових наукових напрямків.

Конвенціоналізмйде далі індуктивізму – поділяючи знання на емпіричне і теоретичне на підставі неспівмірності засобів їх отримання. Стосовно емпіричних даних за головну ознаку науковості визнається досягнення об’єктивності наукового знання. Щодо теоретичних положень, науковість визначається виключно як результат згоди розуму з самим собою та з фактами. При цьому припускається суб’єктивізм в організації знання у систему. Для зручності, конвенціоналістське поняття „система наукових знань” позначають терміном „класифікуюча система”, підкреслюючи цим можливість суб’єктивної довільності підчас її утворення.

Конвенціоналізм припускає можливість побудови будь-яких систем класифікації, що поєднують факти в логічно самонесуперечне ціле. За систему класифікації приймається будь-яка теорія, що створюється згідно з її поняттями. Вона повинна констатувати теоретичну єдність предмету, його властивості, відношення, положення та ін., співохоплюючи відношення основоположень і наслідків. Згідно цієї концепції, необхідно якомога довше зберігати недоторканим центр такої системи класифікації, а коли вторгнення аномалій створює труднощі, потрібно просто змінити або ускладнити її периферійні ділянки. Згідно з базовими настановами конвенціалістської методології одночасно можуть співіснувати різні наукові теорії, які несуперечливо узгоджуються з єдиною емпіричною базою даних.

Серед головних настанов конвенціоналізму особливе значення мають „рекурентні міркування” А.Пуанкаре та „теза Дюгема-Куайна”, що була сформульована французьким фізиком для вирішення ряду методологічних проблем пов’язаних з процесами математизації теоретичної фізики. Куайн поширив значення тези Дюгема на теорію як різновид наукового знання. Теза має наступний вигляд: „фізична теорія має системний характер, а її окремі положення отримують значення тільки в контексті теорії”. За умови дотримання змісту тези необхідним є визнання того факту, що експериментальній перевірці підлягають не ізольовані теоретичні положення, а теорія в цілому. Отже, теорія не верифікується – не поділяється на окремі положення, які потім незалежно одне від одного перевіряються експериментально. У випадку встановлення невідповідності передбачень теорії експериментальним даним неможливо визначити, яка саме частина або конкретна гіпотеза є помилковими. У разі виявлення проблем теорія може бути скорегована різними способами, які визнаються рівноможливими, а вибір між ними залежить від угоди між науковцями, конвенції.

Ідея ізольованої перевірки гіпотез спирається на індуктивістську методологію, яка визнає наукове формулювання законів природи наслідком узагальненням фактів. Оскільки конвенціалізм визнає, що між емпіричними даними і теоріями не завжди існують безпосередні зв’язки, а має місце залежність від процесу „переходу” бази емпіричних даних у мову символів цілої групи гіпотез, то неможливе відокремлення кожної з гіпотез, наприклад, у теоретичній фізиці від інших теоретичних положень. Факти, у зв’язку з цим, завжди „навантажені” змістом який несе теоретична система в цілому.

Куайн зазначав, що не існує наукових положень, які повністю незалежні від досвіду. Жодна з існуючих теорій чи гіпотез не має імунітету щодо її верифікації. Однак, верифікація здатна лише корегувати теорію через її окремі положення, залишаючись процедурою збереження теорії, а не спростування. Перевірці та спростуванню в науці підлягає система взаємопов’язаних положень теорії, а не окремі її речення чи гіпотези. Від цього залежить стійкість теоретичних систем при стиканні з суперечливими даними досвіду та здатність теорії до самокорекції на підставі конвенції.

Рекурентні послідовності(recurrens – зворотні) будуються на рівності, яка зв’язує між собою два чи декілька сусідніх членів ряду чисел, що дозволяє визначати наступний член через попередні, вираховувати один за одним наступні члени послідовності, якщо відомі попередні. Встановлення таких послідовностей дозволяє доводити, що можна здійснювати зведення будь-яких фундаментальних положень точних наук (наприклад, математики) до елементарних аксіом. Зразком таких послідовностей може бути аксіоматика Пеано, яка в мові “природних” термінів матиме такий вигляд:

1) нуль є число;

2) наступне за числом є число;

3) декілька різних чисел не може мати одне й те саме наступним;

4) нуль не є наступним ні за яким числом;

5) якщо нулю притаманна яка-небудь властивість, а також якщо остання притаманна будь-якому іншому числу та наступному за ним, тоді ці властивість притаманна усім числам.

Ці аксіоми постулюють елементарні відношення між термінами („нуль”, „число”, „наступне”), де загальний смисл залишається не зміненим, оскільки незмінними є „первинні номіналії”, що їх не можна звести до інших, більш елементарних. П’яте положення, що являє собою постулювання логічного дискурсу відомого під назвою „рекурентне міркування Пуанкаре”, найбільш яскраво висвітлює той факт, що логіко-математична „істина” виявляє лише згоду розуму із самим собою. Оскілки конвенціонально прийнята теорія лише конституює можливу варіацію теоретичної єдності предмету, властивості, відношення та положення, можна визнати, що вона безпосередньо не змінює змісту фактуальних даних. Ми маємо справу лише з інструментально різними класифікаціями, які можемо поділяти на зручні, красиві, вдалі чи навпаки. Жодну класифікуючу систему конвенціоналізм не розглядає як достовірно істинну, а лише як „істинну за угодою”. Дійсний прогрес науки є кумулятивним і здійснюється на міцному фундаменті „доведених фактів”, зміни ж на теоретичному рівні носять лише інструментальний характер. Теоретичний „прогрес” може полягати лише в досягненні зручності („простоти”), а не в зростанні істинного змісту, бо істина можлива лише у формі емпіричних фактів.

Представники крайньої версії конвенціоналізму (Айдукевич) не вважають обов’язковим дотримуватись навіть власноруч створеної системи, бо будь-яку систему можна відкинути, якщо вона стає надмірно складною і якщо відкрита більш розвинена система, яка замінює першу. Епістемологічно і логічно цей варіант конвенціоналізму набагато простіший від індуктивізму, він не потребує обґрунтувань індуктивних виведень. Конвенціоналізм спирається на переконання, що хибні припущення можуть мати істинні наслідки, тому хибні теорії можуть мати велику прогностичну силу. При цьому істина ототожнюється з її практичними ознаками. Тим самим конвенціоналісти приєднуються до прибічників прагматичного розуміння теорії істини, одним з варіантів якої є попперівська теорія істинного змісту, правдоподібності та підтвердження.

Еволюційний конвенціоналізм свої корені має у філософії А.Бергсона, девізом якої стала свобода волі та творчості. Автор не накладає заборон на недовисовлені спекуляції і дозволяє побудову класифікуючих систем на основі будь-якої, навіть фантастичної ідеї. Для конвенціоналістів головними науковими відкриттями є насамперед винаходи нових і більш простих класифікуючих систем. Тому вони постійно порівнюють такі системи у відношенні їх простоти: процес укладання наукових класифікуючих систем та їх революційна зміна на більш прості системи – ось що є основою внутрішньої історії науки в їх розумінні. Зразком наукової революції внаслідок цього була для конвенціоналістів копернікіанська революція. Були також певні спроби довести, що революції Лавуаз’є та Ейнштейна також являють собою зміну складних систем більш простими.

Відмінність методології конвенціоналізму від індуктивізму, виявляє себе у протиставленні ідеї „домовленості” визначальній доктрині аналітичної філософії. Ця доктрина спирається на поняття „постфілософська ера”, яке вимагає зведення до емпіричної фактуальності через редукцію і верифікацію усіх традиційних філософських проблем. Аналіз мови стає знаряддям зведення філософських проблем до наукового ядра, системи доведень і продовжується доти, доки проблеми не будуть вирішені на підставі аналізу. Для конвенціоналістів такий аналіз є частковою процедурою, що не здатна вирішити головного – дати нове знання.

Як було визначено І.Лакатосом, конвенціоналізм, як і індуктивізм, не може раціонально пояснити, чому певні факти підпадають під дослідження в першу чергу і чому певні класифікуючи системи аналізуються раніше, аніж інші, тоді коли їх порівняльні переваги ще не з’ясовані. Тобто, ця методологія суміщується з гіпотетично сформульованими концепціями, що мають екстерналістське значення. Конвенціоналізм, як і індуктивізм, часто стикається з проблемою „міфологічної свідомості”. Наприклад, згідно з конвенціалізмом, великі вчені приходять до своїх теорій завдяки „злетові” своєї уяви. Однак, чому ж тоді вчені стверджують, що вивели теорії з фактів (наприклад, І.Ньютон)? Тому конвенціоналістська конструкція науки часто відрізняється від реконструкції, „власноручно” здійснюваної геніями науки.

Вчення про вирішальну роль інтелектуальної інтуїції має в цій методології основоположне значення. Прояви інтуїції вбачаються там, де розв’язання певної проблеми відбувається за умов, коли знання неможливо було отримати безпосередньо шляхом логічного висновку з відомих засновків. Тому інтуїцію, як певну інтелектуальну дію, безпосередньо протиставляють пропозиційним формам міркування: факти та узагальнення фактів; „передумови-висновки”. Конвенціоналісти визнають можливим використання протилежної процедури: узагальнення фактів визнати засновком для визначення смислів і значень наявних фактів, як смислопохідних від теоретичних міркувань. Оскільки ця „антиіндуктивна” дія розуму відбувається без попереднього обґрунтування перетворення висновків у засновки, вона має характер інтелектуальної інтуїції.

Розглядаючи конвенціональні пояснення ролі інтуїції в науковому пізнанні можна виявити, що інструментальність конвенцій не має волюнтарно-суб’єктивіського характеру. Інтуїція, як джерело конвенціональних угод, розглядається у вигляді здатності створювати системно-аналоговий зв’язок між попередніми (традиційними) і новонабутими уявленнями, а не як самодостатня трансцендентність.

Сферою безпосереднього застосування цієї методології є перш за все процеси математизації науки. Виникаючи у якості методології математизації фізики (Дюгем, Пуанкаре) та перетворення теоретичної фізики на самостійну складову фізичної науки, конвенціоналізм поширився у сфері гуманітарних наук (мовознавства – Айдукевич, політології – Поппер, логіки - Куайн).

Фальсифікаціонізмвиник внаслідок епістемологічної критики індуктивізму, яка спиралася на тезу, що обидві його фундаментальні передумови самі є недоведеними і навіть хибними. Завершену фальсифікаціоніську методологію, запропонував К.Поппер, який використовуючи обґрунтування принципу „фаллібілізму” розгорнуте Ч.Пірсом, описав методологічну процедуру встановлення хибності теорії на основі використання modus tollens. Систематично викладена методологія фальсифікаціонізму являє собою певний варіант конвенціоналізму, головною тезою якого є дозвіл приймати за угодою просторово-часові одиничні „базисні твердження”, аксіоматику, означення термінів, постулати та принципи, а не просторові універсальні теорії, що претендують на роль „єдиного істинного вчення”. Фальсифікационізм визнає, що „доля кожної наукової теорії чи концепції завершується її спростуванням”. Ця теза відповідає основоположенням фаллібілізму: „теорія, концепція, гіпотеза повинна сміливо еволюціонувати до свого спростування”. Згідно фальсифікаціонізму, певна теорія є науковою лише в тому випадку, коли вона може бути приведеною у зіткнення з яким-небудь базисним твердженням про емпіричний стан речей. Теорія повинна відкидатися, якщо вона суперечить емпіричній перевірці прийнятого базисного твердження. Поппер визначив ще одну умову, яку повинна задовольняти теорія, щоб вважатися науковою: вона повинна передбачати факти, котрі є новими, тобто неочікуваними з точки зору іншого знання. Висунення нефальсифікованих теорій або ad hoc гіпотез (які не дають нових емпіричних передбачень) суперечить науці як діяльності, що забезпечує „прирощення” знання. Тому, наукова діяльність супроводжується систематичною критикою та уточненням наявних теорій. Визначаючи місце методології фальсифікаціонізму в загальному процесі наукового поступу, можна обґрунтувати тезу, що ця методологія є формою створення розвинутої наукової теорії.

Історично фальсифікаціонізм виникає як спроба вирішити проблему визначення „кращої” теорії серед існуючої множини конвенціонально сформульованих. Оскільки множина таких теорій, згідно з принципом рекурентності, може спиратися на один і той самий „ряд” емпіричних фактів, епістемологічно усі теорії рівнозначні. Тому К.Поппер, визнаючи себе послідовником деяких ідей Пуанкаре, запропонував процедуру відкидання теорій за допомогою їх систематичного спростування. Як виявилося, ідея спростування теорії фальсифікацією стала визначальною для становлення нової методології, що визначає умови “росту наукового знання”, а не його систематичної обробки.

Попперівська дедуктивна модель наукової критики містить тільки емпірично фальсифіковані просторово-часові універсальні судження (теорії), вихідні умови та їх наслідки. Знаряддям критики є modus ponendo tollens: розрізнюючий – категоричний висновок, що виникає, коли наявна перша посилка у вигляді демаркуючого судження і друга – позитивно визначає один із членів демаркуючого судження, чим заперечує другий („А або В, або С”). Для Поппера аксіоматично обґрунтовані висловлювання „математична теорія”, „філософська теорія”, “теорія логіки” є принципово ненауковими (метафізичними), бо являють собою зразок універсального судження типу ad hoc, що не фальсифікується.

Фальсифікаціонізм в своєму первинному варіанті приймає індуктивістське положення про підтверджувальность суджень фактами і про недоведеність теорій. Тому в першому (конвенціоналістському) варіанті фальсифікаціонізм вимагає деякого (позаметодологічного) „індуктивного принципу” для того, щоб надати епістемологічної ваги його рішення, згодом, після розгортання критики історіософського міфу про спрямованість і телеологічність історичних подій, детермінованих загальними законами, що визначають фінальний стан, фальсифікація приймається як єдиний демаркатор.

Завершений фальсифікаціонізм відмовляється від відношення „факто-теорія” вважаючи за головний предмет свого дослідження анти-індуктивне відношення „теорія-факт”, що фіксується поняттям „гіпотетико-дедуктивна теорія”. Взірцями фальсифікаторських теорій вважають теорії Ньютона, Максвелла, “походження видів” Дарвіна, приклади вирішальних експериментів (експерименти Майкельсона-Морлі, Еддінгтона, Люм’єра і Прінгогейма).

Дж.Агассі спробував перетворити фальсифікаціонізм в завершену несуперечливу систему. Зокрема, він довів, що за кожним серйозним експериментальним відкриттям стоїть теорія, котрій це відкриття суперечить. На його думку, значення фактуального відкриття необхідно вимірювати значенням тієї, теорії, яку це відкриття спростовує. Агассі погоджується з оцінкою „вирішального експерименту”, котру наукове співтовариство дає таким фактуальним відкриттям, як відкриття Гальвані, Ерстеда, Прістлі, Рентгена та Герца, однак він заперечує „міф” про те, що це були випадкові відкриття (як часто кажуть про чотири перших) або відкриття, що підтверджують ті чи інші теорії (як спочатку думав Герц про своє відкриття). Агассі прийшов до висновку, що всі п’ять експериментів були успішними спростуваннями (в деяких випадках навіть задуманими як спростування) теорій, котрі науковець прагнув виявити і які в більшості випадків дійсно він вважав виявленими.

Інтерналіську історію в розумінні попперіанців легко доповнити екстерналіськими теоріями зовнішньої історії. Так, Поппер вважав, що головні зовнішні стимули створення наукових теорій виходять з ненаукової „метафізики” і навіть з міфів (пізніше це було прекрасно проілюстровано Койре), і що фактуальні відкриття належать до ряду когнітивних актів, вони виникають як спростування деякої наукової теорії, і стають помітними лише в тому випадку, коли вступають в конфлікт з попередніми очікуваннями вчених. Обидві ці тези являють собою наріжні камені епістемології фальсифікаціонізму. Пізніше П.Фейерабенд розвинув другу тезу про те, що „швидке збільшення теорій може зовнішнім чином стимулювати внутрішній процес фальсифікацій”. Отже, теорії, які доповнюють фальсифікаціонізм, не повинні обмежуватися розглядом виключно інтелектуальних процесів, що пізніше стало основою іншої методології – історизму.

Міфологічна свідомість створює ряд окремих проблем для фальсифікаціонізму. Наприклад, чому деякі вчені вважають вирішальні експерименти скоріше позитивними та верифікаційними, аніж негативними і фальсифікаційними? Поппер для вирішення цих проблем розробив концепцію „трьох світів”, що пояснює відмінність об’єктивного знання (в його „третьому світі”) і перекручених відображень цього знання в індивідуальній свідомості.

Навіть приймаючи фаллібілістичне тлумачення науки як безперервного процесу росту знання (перманентний рух від пояснення до пояснення, від гіпотези до гіпотези, від проблеми до проблеми), неможливо уникнути питання про роль доведення в науці. Так, якщо розглядати фальсифікацію як джерело науковості, тоді треба доводити, що ми взагалі здатні щось остаточно фальсифікувати (довести факт спростування). Потреба у здійсненні такого доведення викликана постійною загрозою вічного регресу дурної нескінченості, що створює умови для сумніву в наявності самого факту існування самодостатньої фальсифікації.

Проблема доведення – найслабкіший пункт цієї методології. Заперечити фальсифікаціонізм як принципово помилкову версію ми не маємо права, бо достатньо звернутися до прискіпливого методологічного аналізу становлення біологічної науки проведеного в книзі В.С.Крисаченка „Людина і біосфера” (1998), щоб побачити, що відкриття знаменитої теорії походження видів Чарльза Дарвіна відбувалося через послідовне „фаллібілістичне” спростування теорій: „від першої до п’ятої”.

Зазначимо, що фальсифікаціонізм набув широкого поширення в соціологічних дослідженнях, які вимагають обов’язкового обґрунтування „вибірки” емпіричної інформації у вигляді гіпотези. У цілому, головною сферою застосування саме цієї методології можна визнати впровадження наслідків фундаментальних наукових досліджень, що охоплюється поняттями “прикладні науки”, “технічні науки”, “інженерні науки”.

Історизмяк методологія був створений в кінці 50-х років ХХ ст. для вирішення проблем, пов’язаних з аналізом відношень між різними системами теорій. Ця методологія є формою створення структурно самовизначеної розвинутої науки.

Історизм запозичує у конвенціоналізма дозвіл раціонально сприймати за згодою не тільки просторово-часові одиничні „фактуальні твердження”, а також і просторово-часові універсальні теорії. Об’єктом і предметом даної методології стають не ізольована теорія чи сукупність теорій, а їх системи, що мають назву „науки”, „парадигми”, „наукової школи”, „напрямку”, „дослідницької програми” з конвенціонально прийнятим “неспростовним” ядром. Сюди входять також прийнятні засоби вирішення наукових проблем, захисні допоміжні гіпотези, можливі фальсифікації, що можуть бути перетворені в підтверджуючі приклади.

Якщо в літературі, яка розглядає проблеми філософії науки, поняття „індукція”, „дедукція”, „конвенція” та „фальсифікація” (у розумінні, яке було запропоноване К.Поппером) як окремі методичні процедури вже набули усталено визнаного характеру, то поняття „метод історизму” не має поширеного вжитку. Здебільшого, методологію історизму розуміють як звернення філософів науки історичної школи до історії науки як предмету методологічного дослідження.

Відкриття методу „історизму” належить Томасу Семюелу Куну, який розглядаючи процеси парадигмальних змін через порівняння „нормальної” та „революційної” науки, аналіз відмінностей способів діяльності різних наукових товариств, виявив, що історизм може розглядатися у вигляді процедури та виконувати функцію методу. У книзі „Структура наукових революцій” Т.Кун зазначає, що в процесі революційних змін у науці важливу функцію виконують психодинамічні ірраціональні елементи, які він називає „гешталь-переключеннями”. Суб’єктом гештальту є особистість, яка всупереч усталеним науковим традиціям пропонує уявлення, що заперечують ряд розповсюджених наукових переконань як анахронізми.

У свою чергу, Імре Лакатос стверджував, що ані геніальність яскравих особистостей, ані еврістичність та зручність наукового знання не стають вирішальними аргументами для наукового товариства у процесі визнання новації, бо більшість науковців завжди є часткою конкретної наукової школи, яка дотримується власних „загальноприйнятих” уявлень. Нові уявлення часто не розуміються, а тому не сприймаються абсолютною більшістю. А оскільки пропонується нове, яке заперечує опрацьовану систему уявлень, воно для традиційно налаштованого мислення є „антинауковим”, знаходячись за межами здорового глузду.

Визначення процесу, за допомогою якого реально знімається вказана проблема, Т.Куну вдалося зробити через аналіз процесів відновлення наукових кадрів певної наукової школи. Безпосередньо методологічну функцію виконують підручники та посібники (з фізики, математики, хімії тощо), що створюються відповідними науковцями, які завжди мають певні уявлення. Написання навчального посібника супроводжується дидактичною обробкою історії науки окремими вченими (найчастіше неусвідомлено). Оскільки кожен підручник є систематизованим викладом від „минулого” до „сучасного”, від „простого” до „складного” певної галузі пізнання, тоді „сучасні”, „складні” уявлення автора повинні несуперечливо співіснувати з загальнонауковим історичним здобутком. У вигляді підручника історія, абстрагована від хронотопності історичної емпірії, стає реально „діючим” методом не тільки раціонального єднання нових наукових уявлень з попередніми у несуперечливу систему, а й методом формування нової парадигми, нової наукової школи, нового товариства однодумців.

На відміну від методологічного фальсифікаціонізму, для історизму вихідним пунктом є не встановлення гіпотези, яка фальсифікується (а отже, сама вона – логічно несуперечлива), а визначення методологічного принципу свідомої систематизації наукових знань для вирішення конкретних наукових проблем: парадигми чи дисциплінарної матриці (Кун), дослідницької програми (Лакатос), концептуальної зміни (Тулмін), поліферації та теоретичної впертості (Фейєрабенд). Історизм виявляє, що проста фальсифікація (у попперівському розумінні) не призводить до остаточного відкидання відповідного твердження. Таким чином, стають зайвими негативні вирішальні експерименти Поппера як засоби остаточного встановлення найбільш близької до істини теорії. За Поппером, вирішальний експеримент описується деяким прийнятим базисним твердженням, несумісним з теорією, згідно ж методології історизму – ніяке прийняття базисного твердження саме по собі не дає вченому права відкидати теорію. Такий конфлікт може породжувати проблему, але ні за яких умов не може вирішити її. Тому попперівська модель „пропозицій та спростувань” спирається на думку, що опісля висунення пробної гіпотези повинен бути експеримент, який доводить її хибність. Історизм же визнає, що для системи теорій (науки) жоден експеримент не є вирішальним в час його реалізації, а тому “прирощення” наукового знання відбувається як слідування варіацій теорії одного роду. Ці родові особливості науки формуються саме за допомогою історизму, який зобов’язує науковців неусвідомлено ставати на позиції саморефлексії у процесі обґрунтування на підставі історії своїх наукових уявлень. Отже, написання підручника неминуче перетворює його автора у філософа науки, прихильника певної методології.

На відміну від індуктивізму, історизм визнає, що теоретична наука прогресує, має майбутнє тільки тоді, коли емпіричному ростові передує її теоретичний, тобто коли вона спроможна передбачати нові факти. І навпаки – теорія регресує, якщо її теоретичне зростання відстає від її емпіричного, тобто якщо вона дає тільки запізнілі пояснення або випадкових (непередбачених) відкриттів, або фактів, передбачуваних та відкритих носіями конкуруючих теорій. Якщо певна наукова школа чи традиція прогресивно пояснює більше, аніж конкуруючі, то вона витісняє їх, і останні можуть бути відкинуті.

У межах парадигми (теми, дослідницької програми) – деяка теорія може бути замінена на кращу теорію, тобто таку, що пропонує узагальнення більшої кількості емпіричних даних, аніж її попередниця, частина яких в подальшому підтверджується. Таким чином, поряд із використанням принципу фальсифікації, історизм визнає, що науковий прогрес виявляє здебільшого прикладами верифікації додаткового змісту теорії, а вже потім фальсифікуючими прикладами. Емпірична „фальсифікація” і реальна „відмова” від вже створеної теорії розглядаються у якості незалежних подій.

За допомогою вчення про дослідницькі програми як теорію наукової раціональності, історизм свідомо доповнює інтерналіські принципи екстерналіськими, оскільки, ця методологія проводить відрефлексовану демаркаційну лінію між зовнішньою і внутрішньою історією. Більш того, саме це вважається єдиним поясненням різної інтенсивності розвитку існуючих парадигм, концептуальних зрушень або дослідницьких програм.

В філософській літературі набула поширення міфологізована версія тлумачення концепції „методологічного анархізму” П.Фейєрабенда та двох його принципів: „поліферації” та „неспівмірності” теорій. Разом з тим, рідко хто звертає увагу та те, що Фейєрабенд доводить безпідставність ілюзій щодо можливості існування „когнітивно єдиної науки”, а його принципи становлять методологічне обґрунтування та раціональне пояснення процесу „поділу” наук. Так, „фізика ядра” неспівмірна з „фізикою класичної механіки”, хоча обидві ці науки є наслідком „поліферації” єдиної фізики. Ця концепція суттєва тим, що вона спростовує уявлення, відносно поняття „диференціація науки”, яке вимагає обов’язкового вірування в існування єдиної науки, що не відбувається при використанні поняття „поліфереція”, згідно з яким єдина наука можлива лише у вигляді соціального інституту, тобто, як „екстернальний”, а не когнітивний феномен.

Виходячи з того, що в методологічному анархізмі поліферація розглядається у зв’язку з фактами ігнорування „наявних” методологічних норм і правил, різні дослідники творчості П.Фейєрабенда роблять висновок відносно його концепції як пропаганди суцільного ірраціоналізму. Однак, ніхто не знайде у працях П.Фейєрабенда тези щодо заперечення логіко-математичних процедур пізнання, а відповідно й здатності розуму бути у злагоді із самим собою. Таким чином, безперечним досягненням філософії методологічного анархізму слід вважати змістовне загострення проблеми взаємовідношення інтерналіської і екстерналіської історії науки.

В якості сфери застосування методології історизму здебільшого визнають процеси свідомого формування наук, що спочатку відбувалося у зв'язку з мілітаризацією фундаментальних досліджень, а сьогодні з загальним розповсюдженням конкретних видів науково-пізнавальної діяльності – від традиційних сфер життєдіяльності людей до нових, від одних груп чи країн до інших. Мова йде про виникнення наукових спільнот, поєднаних парадигмами, науково-дослідницькими програмами, концептуальними змінами. Аналіз історичного поступу тієї чи іншої науки дозволяє виявляти, наприклад, структурування науки за різними програмами, що мають чітко окреслене „жорстке ядро”, а також визначити багатоманітність окремих парадигм.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Науково орієнтовані напрямки філософії у ХІХ ст. Виникнення та еволюція філософії науки	\|	Розвиток постнекласичної науки та особливості її філософсько-методологічного осмислення

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.