• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Науково орієнтовані напрямки філософії у ХІХ ст. Виникнення та еволюція філософії науки

Термін „філософія науки” трактується зазвичай досить широко,– як уся сукупність вчень, концепцій, доктрин, які мають самостійне значення або є частиною конкретних філософських шкіл, напрямків, що досліджують особливості науки як певної форми знання, відповідної форми діяльності чи соціального інституту. У більш вузькому значенні мова йде про особливий напрямок у межах західноєвропейської аналітичної філософії, що сформувався у ХХ ст. на стику трьох галузей знань – науки, її історії та філософії. В центрі уваги філософії науки є з’ясування того, що є наукою, чим наукове знання відрізняється від інших видів знань (релігійного, міфологічного, буденного), у чому цінність науки, як вона розвивається, які методи пізнання використовують науковці.

Не можливо точно визначити часовий інтервал виникнення філософії науки як особливої сфери філософської рефлексії. Майже кожен філософ епохи Модерну, розглядаючи проблеми теорії пізнання, так чи інакше звертався до науки, її методів, закономірностей, класифікаційних критеріїв. При цьому довгий час наука розглядалася у загальному контексті гносеологічного аналізу. Лише представники логічного позитивізму у першій половині ХХ ст. чітко розділили наукове і буденне пізнання і проголосили науку єдиною сферою пізнання, що здатна виробляти істинні знання, тим самим філософське осмислення науки було відокремлене з комплексу проблем гносеологічного характеру.

З самого початку філософія науки, якщо її розглядати за межами виключно аналітичної філософії, мала плюралістичний характер. Перш, ніж досліджувати науку, необхідно мати певне уявлення відносно характеру людського пізнання, його природу і соціальні функції, зв’язок з практикою тощо. Відповіді на ці питання дають різні напрямки філософії. Тому кожний філософ науки вимушений спиратися на певні філософські уявлення. Але сучасні наука і філософія є занадто обширні за змістом і обсягом знань. Тому будь-який суб’єкт не здатен охопити усі їх галузі, кожний філософ науки обирає для аналізу окремі теорії, наукові дисципліни, напрямки, що визначається його фаховим рівнем, філософськими перевагами тощо. Завдяки цьому в філософії науки існує множина різних методологічних концепцій, що дають систематизовані і логічно обґрунтовані відповіді на питання, що цікавлять їх авторів. Але усі ці концепції об’єднує об’єкт дослідження – сама наука, її історія, методи, теорія, факти. І це стає базисом для того, щоб багатоманіття позицій і думок складалися у систему загально прийнятних і все більш істинних знань про об’єкт.

Зусиллями О. Конта, Дж.С. Мілля, Г. Спенсера був покладений початок позитивізму (від лат. positivus – позитивний), що розглядає конкретні (емпіричні) науки як єдине джерело істинних знань і одночасно заперечує пізнавальну цінність традиційного теоретико-спекулятивного філософування. І хоча термін „філософія науки” був запропонований у ХХ ст. представниками так званого логічного позитивізму,фактично її початок пов’язаний якраз з теоретичною діяльністю позитивістів першої хвилі, зокрема, з ідеями О. Конта. У центрі уваги „першого” позитивізму – проблема співвідношення науки і філософії у зв’язку з кризою натурфілософії, а також індуктивно-логічні і психологічні аспекти досвідного знання. О. Конт виступив з критикою гегелевської метафізики і сформулював нове завдання соціального пізнання, яке повинне бути очищене від містицизму і релігійних догм і зробити вчення про суспільство (соціологію – термін, який першим використав сам Конт), також „позитивною” наукою, як і природознавчі науки (математика, фізика) з використанням точних математико-експериментальних методів.

Свою позицію Конт обґрунтовував посиланням на історичний досвід людства. Людський розум здатен використовувати три методи мислення – теологічний, метафізичний та позитивний. У відповідності з цим існують три історичні стадії розвитку знання і три філософські системи поглядів на світ. Цим стадіям розвитку філософського знання і стилів мислення відповідають певні форми господарства, політичного устрою, мистецтва. На теологічнійстадії духовного розвитку людства (приблизно до 1300 року) усі явища пояснювалися втручанням надприродних сил (духів, героїв, богів). Метафізичні дослідження знаменували стремління досягти вичерпного знання про світ шляхом посилання на першооснови і першопричини, які нібито переховуються за світом явищ, того, що ми сприймаємо у досвіді. Метафізична стадія (1300-1800 рр.) характеризувалася руйнуванням вірувань і зміною авторитетів. В результаті думка стає більш вільною і йде підготовка до істинно наукової діяльності. Разом з тим, безплідні спроби осягти абсолютну природу і сутність усіх речей зближує метафізичну стадію з теологічною.

На третій – позитивній – стадії пізнання людський розум визнає неможливість осягнути абсолютне знання, відмовляється від дослідження походження та мети всесвіту, а також від пізнання внутрішніх причин явищ, зосереджучисть на відкритті їх законів, тобто, незмінних відношень послідовності і подібності явищ, але без аналізу їх сутності і природи. Наука та її закони можуть відповідати тільки на питання „як”, а не „чому”. У гносеологічному плані це означає, що наука повинна обмежуватися описуванням зовнішніх ознак об’єктів, явищ, відкидаючи умоспоглядання як засіб прирощення знань і метафізику як вчення про сутність. Наука повинна спостерігати і описувати лише те, що відкривається у досвіді, узагальнювати емпіричні закони. Останні слугують описуванню фактів і мають значення для явищ (феноменів). Ми не можемо осягнути ані сутності, ані навіть те, яким чином виникають факти. Знання, що його отримує наука, має відносний характер. Універсальними методами науки є спостереження, експеримент, індукція. Проблеми, твердження, поняття, що не можуть бути вирішені чи перевірені досвідом, – позбавлені сенсу або помилкові. Завдання філософії зводиться до систематизації і узагальнення спеціально-наукового емпіричного знання та пошуку універсального методу пізнання, дослідження зв’язків і відношень між конкретними науками.

На середину ХІХ ст. були закладені головні ідеї позитивізму як напрямку європейської класичної, раціонально орієнтованої філософії. Вихідними ідеями тут є: елімінація традиційних філософських проблем, які не можуть бути вирішені через обмеженість людського розуму; пошук універсального методу отримання достовірного знання і універсальної мови науки; гносеологічний феноменалізм – зведення наукових знань до сукупності чуттєвих даних і усунення того, що не може спостерігатися, за межі науки; методологічний емпіризм – оцінка теоретичних знань з точки зору можливості перевірки їх досвідом; дискритивізм – зведення усіх можливостей наукового дослідження до описування об’єкту.

Таким чином, позитивізм дійсно можна розглядати як різновид „наукової філософії”, що стояв на позиціях крайнього емпіризму і заперечення значущості будь-якого теоретичного, “спекулятивного” знання. Якщо натурфілософія протиставляла філософію як “науку наук” конкретним наукам, та позитивізм протиставив науку філософії. Більш того, оскільки “позитивне” знання повинне бути звільнене від будь якої світоглядної і ціннісної інтерпретації, а метафізика усунута, то філософія може бути замінена спеціальними науками, або ж, у крайньому разі, потрібно звузити її предмет – до узагальнення емпіричних знань, аналізу мови науки тощо. Таким чином, на заміну тези епохи панування релігійною світогляду – „філософія – служниця богослів’я” висувається вимога, щоб філософія обслуговувала науку.

У кінці ХІХ ст. „перший” позитивізм поступається новій його формі – емпіріокритицизму чи махізму, засновники якого Е. Мах (звідси – махізм), Р. Авенаріус, А. Пуанкаре намагалися осмислити революційні зсуви, що відбувалися у фундаментальних основах науки. Нові відкриття йшли врозріз з механістичною картиною світу та з механіцизмом як стилем мислення і філософування, що склався у ХVІІ-ХVІІІ ст. зокрема, важливе значення у розвитку науки набула ідея еволюціонізму, на основі якої значні досягнення спостерігалися в біології, історії, геології тощо. Була дискредитована також механістична теорія пізнання, що спиралася на принцип відображення, згідно з яким пізнавальний процес є дзеркальним відображенням дійсності. У цьому ж ряду – визнання можливостей існування множини теоретичних моделей, що відносяться до одних і тих же явищ. Якраз махісти ставлять перед філософією завдання обмежитися аналізом особливостей наукового пізнання. З позицій об’єктивізму вони переходять на рейки психологізму, претендуючи на „третій шлях” між матеріалізмом та ідеалізмом, боротьба між якими загострилася у ХVІІ-ХХ ст. На думку махістів, об’єктом науки є не речі, а „стійкі групи відчуттів” та відносини між ними, для яких математика створює власну символічну мову. Наукові поняття, ідеї, формули, закони – продукти розуму суб’єкта пізнання, символи для економного описування відчуттів. Причинність, необхідність, субстанція – не мають сенсу, бо не можуть бути перевірені досвідом, є замежевими для реалістичної досвідної методології. „Єдино існуючим” визнавався лише досвід як сукупність усього, що „безпосередньо спостерігається”, і є „елементами світу”, які нейтральні щодо матерії і свідомості і складають “комплекс відчуттів”. Вплив махізму підсилився у зв’язку з революцією у фізиці у кінці ХІХ ст., пов’язаною з відкриттями мікросвіту і початком його дослідження. Наявність елементарних частинок, складної структури атомів засвідчила неадекватність метафізичного розуміння понять „матерія”, „атом”, „рух”, „простір”, „час” у їх традиційному тлумаченні. Це дало можливість стверджувати, що закони природи слід розуміти як конвенції, тобто, домовленості між вченими щодо змісту тих чи інших понять, ідей, положень.

У 20-30-ті роки ХІХ ст. виникає нова форма позитивізму, або неопозитивізм, який представляли так званий „Віденський гурток” у Австрії, Львівсько-Варшавська школа у Польщі. Історично першим різновидом неопозитивізму був логічний позитивізм, що виник у Віденському гуртку, який об’єднував логіків, математиків, філософів, соціологів, і був очолюваний М. Шліком (1882-1976). Значний вплив на погляди членів гуртка здійснили Л. Вітгенштейн (1889-1951), Б. Рассел (1879-1970), А. Айєр (1910-1989), Д. Мур (1873-1958). Логічний позитивізм значною мірою продовжив традиції емпіризму та феноменалізму попередніх теоретичних форм позитивізму. Предмет філософії логічним позитивізмом зводиться до аналізу мови науки, як засобу виявлення знання, тобто, філософія можлива лише як логічний аналіз мови. З цієї точки зору традиційна метафізика не має змісту і сенсу. Мета філософії полягає у логічному проясненні думок, а її результатом є не деяка кількість „філософських речень”, але „прояснення речень”. Філософія – це не теорія, а діяльність (Л. Вітгенштейн).

Твердження науки можуть бути теоретичними або емпіричними. Тож, логічний аналіз мови передбачає редукцію (зведення) теоретичного знання до емпіричного, а також чуттєву, емпіричну перевірку, верифікацію– (від англ. verificare – перевірка, підтвердження) емпіричних висловлювань. Тобто, будь-яке наявне знання повинне бути критично проаналізоване з позицій принципу верифікації, згідно якому, будь-яке науково осмислене твердження має бути зведене до сукупності протокольних речень (речень, що складають емпіричний базис науки), які фіксують, чуттєві переживання суб’єкта, його „чистий досвід”, що є комбінацією неподільних, абсолютно простих достовірних фактів, подій, явищ, нейтральних відносно усього іншого знання. Але якщо певні твердження не піддаються верифікації, вони мають розглядатися як позбавлені наукового сенсу. Серед таких – твердження типу „земля існувала до появи людини”, або моральні судження типу „добро”, „зло”, які суб’єкт пізнання не здатен співставити з власними відчуттями.

Таким чином, на відміну від позитивізму ХІХ ст., згідно з яким філософські проблеми не можуть бути вирішеними, логічний позитивізм стверджує, що вони відносяться до псевдопроблем, а більшість питань, що їх продукують філософи, виникають через нерозуміння ними логіки мови. Завдання, що стоїть перед логічним позитивізмом, на думку його прибічників, якраз і полягає в тому, щоб усунути з мови науки „псевдонаукові” твердження і сприяти на базі фізики створенню уніфікованої науки.

Подальші спроби використання принципу верифікації довели, що „чистий” чуттєвий досвід неможливий за умови вираження його у мові. Виявилося, що неможливо верифікувати загальні наукові положення, які складають її „кістяк” і презентують закони природи, а також речення, що стосуються фактів минулого чи майбутнього. Уникненню вказаних труднощів не допомогли спроби „пом’якшити” сам принцип верифікації шляхом допущення різних варіантів непрямої підтверджуваності. Невдалими виявилися і спроби знайти „протокольну мову”, яка б спиралася на „чистий досвід” суб’єкта. Оскільки у кожної людини свій досвід, то кожний суб’єкт має мати тільки йому притаманну протокольну мову і відповідно їй свою науку, а з чужої наукової мови для нього cприйнятними є лише положення, що відповідають особистому досвіду. Проте це суперечить загальнозначущості мови науки. Тому необхідний пошук „інтерсуб’єктивної” протокольної мови, що була б спільною для усіх індивідів. Логічні позитивісти намагалися за основу такої узяти мову фізики (фізікалізм), потім – „речову” протокольну мову, поняття якої позначають речі та їх властивості, що сприймаються чуттєво і істинність яких підтверджується спостереженням. Таким чином, не були підтверджені головні ідеї логічного позитивізму про нейтральність протокольних речень щодо теоретичного знання, та зведення останнього до емпіричного рівня. Разом з тим, пошук неопозитивістів змушував їх більш ретельно аналізувати різні види наукових тверджень, уточнювати логіко-лінгвістичну проблему смислу і значення наукових положень. Тим самим формальна логіка, лінгвістика, філософія збагачувалися новими положеннями, ідеями.

Принцип верифікації підданий критиці, зокрема, з боку австрійського філософа К. Поппера, який доповнив його принципом фальсифікації(від лат. falsus – помилковий, та fasio – роблю), згідно з яким будь-яке наукове положення може бути перевірене шляхом спростування іншими науковими положеннями. Ізольовані емпіричні положення підлягають безпосередній фальсифікації і відхилені певними експериментальними даними або на основі невідповідності фундаментальним науковим теоріям. Разом з тим, принцип фальсифікації дозволяє не тільки виявляти суперечності між теорією та емпіричними фактами і на цій основі відкривати останні, але й „фальсифікувати” саму теорію, висуваючи нові ідеї.

У 50-ті роки ХХ ст., виникає новий різновид позитивізму – лінгвістична (аналітична) філософія, що відмовляється від жорстких логічних вимог до мови і переходить до аналізу природньої мови, або до семіотичного аналізу: „Проблеми філософії стосуються не кінцевої природи, а семантичної структури мови науки, охоплюючи теоретичну частину повсякденної мови” (Р. Карнап). Реальний світ, на думку представників цього напрямку, це – „мовна проекція” (Айєр), „фрагменти наших переживань” (Чейз). Тобто, досвідна реальність тут постає як сукупність значень, що породжуються свідомістю, яка володіє мисленням та мовою. Питання про існування об’єктивної реальності не тільки не можна вирішити, воно взагалі позбавлене сенсу.

Філософські проблеми перетворюються на псевдопроблеми, бо виникають на основі дезорієнтаційного впливу мови на мислення. Сама мова – самодостатній феномен, засіб конструювання, а не відображення світу. Філософія повинна пояснювати явища людського життя, виходячи з аналізу структури мови, а не навпаки. Люди часто не розуміють один одного через невизначеність сенсу слів, що використовуються у спілкуванні. У центрі уваги представників лінгвістичної філософії – конкретні види використання виразів у мові, або “мовні ігри” з використанням тих чи інших текстів, правила яких визначені специфічними контекстами, і не мають об’єктивних позалінгвістичних підстав. Так, у роботі „Філософські дослідження” Вітгенштейн стверджує, що необхідно шукати не об’єкти, які б відповідали словам, а функції слів у людській діяльності. Значення слів і висловлювань виявляє себе у процесі використання їх у мові, у конкретних контекстах. Лінгвістичні, у тому числі філософські, проблеми виникають в результаті переносу слів і висловлювань з одних, адекватних контекстів, у інші, чужі для цих слів (текстів). Усі знання про світ дають наука і здоровий глузд, філософія повинна займатися не встановленням істин, а аналітичною діяльністю з метою відокремлення того, що має сенс, а також, очищенням мови від висловлювань, що вводять в оману.

У подальшому потреби логічного моделювання природних мов, що було необхідно з точки зору вдосконаленої комп’ютерної мови, стимулювали розробки формальних основ природної мови, а також призвели до часткової реабілітації раціональної філософії і метафізики як позитивного знання. Характерною є у цьому відношенні „описова метафізика” П.Ф. Стросона. Автор обґрунтовує тезу про наявність у повсякденної мови єдиної понятійної сітки, у основі якої – специфічні риси мови, пристосовані до виявлення фундаментальних особливостей емпіричної реальності. Остання – це світ одиничностей – речей, облич, подій. Сама мова – це певним чином задана понятійна схема, каркас, у якому центральне місце займають поняття „матеріальні речі” та „особистості”, як базові одиничності. П. Стросон намагається пов’язати у єдину систему три світи – світи речей, понять, комунікацій – через мову. Останній аспект виявляється найбільш значимим, тому саме він повинен аналізуватися першочергово.

У 50-60 роки ХХ сторіччя виникли нові стимули розвитку філософії науки не тільки у межах неопозитивізму, який формально-логічними засобами досліджував переважно специфіку вже наявного знання, мови, але й за рахунок розширення проблематики досліджень шляхом звертання до питань історії науки, закономірностей та динаміки її розвитку. Особливістю вказаних постпозитивістськихтеоретичних побудов є певна реабілітація метафізичних основ науки, визнання зв'язку між філософією і наукою аж до неможливості усунення філософських положень з наукового знання.

* * *

Крім засновника позитивізму О.Конта, мету поставили перед собою К.Маркс і Ф.Енгельс, розуміючи філософію як науку про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання. Аналізуючи перспективи філософії в умовах зростання значення науки, Енгельс досить песимістично прогнозував, що у майбутньому зміст її звузиться до теорії пізнання, а уся інша проблематика перейде до конкретних наукових напрямків. Між засновниками нового вчення був встановлений своєрідний розподіл праці: якщо Маркс зосередився на розробці соціально-економічних проблем, майже не відволікаючись на розгляд інших, у тому числі загально філософських проблем, то Енгельс активно досліджував питання гносеології, узагальнював досягнення науки ХІХ ст., фактично став засновником філософії науки з позицій діалектичного матеріалізму.

Тим не менш, головний імпульс „науковості” марксистської філософії йшов від інтерпретації суспільно-історичного процесу. Загальнофілософські погляди К.Маркс виклав у передмові до роботи „До критики політичної економії”, де у дещо схематичному вигляді дав діалектико-матеріалістичне тлумачення історії. Основою суспільного життя, за Марксом, є матеріальне виробництво, яке зумовлює зміни у суспільній, політичній та духовній сферах, або ж суспільне буття визначає суспільну свідомість. Механізм розвитку самого матеріального виробництва криється у суперечливій взаємодії продуктивних сил та виробничих відносин, що складають основу певного способу виробництва. Перехід від одного способу виробництва до іншого забезпечується завдяки соціальній революції, у зв’язку з чим змінюється суспільство в цілому і відбувається перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої. Ядром суперечностей у сучасному (буржуазному) суспільстві, за Марксом, є невідповідність між суспільним характером праці і приватною формою присвоєння продукту праці, а звідси – експлуатацією людини людиною. Таким чином, суспільне виробництво та діяльність людей є основою індивідуального і соціального буття, що змінюють людину і суспільство діалектичним шляхом.

У світлі вказаної концепції К.Маркс розглядав науку як сферу виробництва, у його специфічній формі духовного виробництва, що постає як матеріально-духовний феномен, виникнення і розвиток якого зумовлене історично.

Наука – це специфічна форма суспільної свідомості, головною функцією якої є продукування, розповсюдження і використання істинних, теоретично обґрунтованих знань про світ і людину, мислення. Наука пов’язана з іншими сферами життя, зберігаючи при цьому особливий статус.

За Марксом, структурно наука мало чим відрізняється від будь-якого виробництва. Тут працюють люди, що мають професійну підготовку – вчені, інженери, техніки, лаборанти тощо. В науковому виробництві виготовляються і використовуються специфічні знаряддя праці, як матеріальні, так і ідеальні, а також певні технології. Предмети і знаряддя наукової праці разом складають „засоби наукового виробництва”. У єдності з ними знання та суб’єкти наукової діяльності – це і є продуктивні сили наукової сфери духовного виробництва.

Розвиток науки, таким чином, є однією з форм, у яких відбувається розвиток продуктивних сил суспільства. Специфіка науки полягає в тому, що тут продукується об’єктивне знання, „ідеальне богатство” те, що у матеріальному виробництві є засобом досягнення мети в науці перетворюється у саму мету. Результат наукової праці – істинні наукові знання, як всезагальний духовний продукт суспільного розвитку. Наука є сферою буття ідеального у всезагальній формі, а людська творчість – формою його розвитку.

Існує тісний зв'язок науки з матеріальним виробництвом, яке надає науці засоби для теоретичного освоєння природи. Разом з тим, наука виходить за межі виробництва, володіє самостійним баченням світу. Логіка розвитку науки і техніки веде до того, що у кінцевому рахунку наука перетвориться у безпосередню продуктивну силу. Однією з найважливіших невиробничих цілей науки Маркс розглядав її участь формуванні самої людини, її творчого потенціалу.

Таким чином, марксистська інтерпретація науки виглядає як дещо схематичне перенесення на неї діалектично-матеріалістичного розуміння суспільних процесів, що разом з тим дозволило виявити соціально-історичні та соціально-індивідуальні характеристики природи науки, механізми взаємодії суспільства і науки.

Серед праць Ф.Енгельса виділяються програмні книги „Анті-Дюрінг” та „Діалектика природи”. У першій з них автор показав, як закони та категорії діалектики можуть бути застосовані до вивчення живої та неживої природи, суспільних процесів. Пафос книги спрямований проти догматизму і софістики, яку допускали сучасні йому філософи, зокрема Є.Дюрінг. У книзі „Діалектика природи” Енгельс здійснив філософську обробку відкриттів у природознавстві ХІХ ст.

На відміну від Гегеля – творця діалектичного методу мислення, - Маркс і Енгельс переносили ідею розвитку через суперечності на саму природу, матеріальний світ, декларуючи тим самим створення нового типу діалектики – об’єктивної.

У той час вчені – природознавці ставилися негативно не тільки до діалектики, але й до усякої філософії взагалі. Вони намагалися вивчати природу такою, „якою вона є насправді” без будь-яких суб’єктивно-філософських доповнень. Ф.Енгельс обґрунтував ідею про те, що розвиток природничих наук, починаючи з епохи Відродження, йшов таким чином, що до середини ХІХ ст. Наука сама собою, не усвідомлюючи цього, підійшла до діалектичного розуміння природи. Свідченням цього Ф.Енгельс називає важливі відкриття у природознавстві – закони збереження і перетворення енергії, еволюційної теорії Ч.Дарвіна, відкриття клітини як основи побудови матеріального світу, вважаючи їх підтвердженням існування діалектики у самій природі.

Ф.Енгельс також здійснив одну зі спроб класифікувати відомі йому науки за критерієм існування різних форм руху матерії, яку вони вивчаючи тим самим була аргументована ідея про загальний зв'язок і розвиток форм матерії і окреслений схематичний ескіз наукової картини світу. Енгельс використовує звичний для європейського світогляду ієрархічний принцип побудови Всесвіту – від форм менш розвинутих до більш високого рівня розвитку. При цьому усяка форма матерії більш високого рівня має в собі менш розвинуті форми як підпорядкований та частковий момент. Головними у Енгельса є механічна, фізична, хімічна, біологічна та соціальна форми руху матерії, які вивчають відповідні природничі та суспільні науки. Перехід від однієї до другої форми руху відбувається завдяки діалектичному стрибку, який головний ступень має у боротьбі протилежних сил у внутрішній структурі матерії. Перехід від біологічної до соціальної форми руху матерії (а отже і виникнення людини як Homo Sapiens – істоти розумної) автор пояснює, спираючись на відому „трудову” теорію.

Визначаючи креативний потенціал ідей і положень К.Маркса та Ф.Енгельса у галузі філософії науки, слід також вказати на спрощення і похибки, некритичне сприйняття яких привело до догматизації самої філософської теорії марксизму.

Зокрема, невиправданою виявилися сама спроба представити марксистську філософію як „науку про найбільш загальні закони”, бо ні перше, ані друге не відповідає дійсності. Філософія лише частково співпадає з наукою (як певна теорія), але за своїм змістом вона виходить за межі наукового бачення світу, акумулюючи у собі досягненні інших форм духовного освоєння світу під кутом зору багатоманітних (за історичними проявами і формами) зв’язків між людиною (суспільством) і оточуючим світом. Філософія також не відкриває закони тим більше „найбільш загальні”. І наприкінці, у такому формулюванні зі змісту філософії вилучений найбільш значуща складова – сама людина я об’єкт і предмет філософування. Теж саме можна сказати про прогноз Енгельса нібито у майбутньому у зміст філософії буде входити лише теорія пізнання. До речі, останнє твердження явно несе на собі вплив позитивізму, який у інших вигадках засновники марксизму критикували.

Втім, марксизм у цьому відношенні не є виключенням: історичний план часу виявив у цій філософській теорії як ідеї, що були невірними з самого початку або застаріли, так і ні, що отримали нові імпульси для розвитку.

В певному сенсі нову інтерпретацію ідеї „аутентичного” марксизму, що стосується пізнання в цілому і наукового пізнання зокрема в російській його версії у кінці ХІХ на початку ХХ ст. Після Г.В.Плеханова лідируючу роль у цьому взяв на себе В.І.Ленін. На той час визнаними авторитетами у пропаганді марксизму були лідери ІІ інтернаціоналу А.Бебель, К.Каутський, П.Лафорг, Е.Бернштейн та інші. Звинувативши їх у „опортунізмі” та „зраді справи пролетаризму”, молоді радікали, серед яких був і Ленін, встали на захист „істинного” марксизму. В.Ленін, включившись у полеміку, досить вдало відстоював марксизм від перекручень, що їх допускали народники, „легальні” марксисти, „економісти”. Ленін розглядає деякі аспекти філософії марксизму перш за все у соціальній сфері.

Після поразки революції 1905-1917 р.р. серед російських соціал-демократів відбулося чергове розмежування: одні вважали за необхідне залишатися на позиціях, що їх займали Маркс і Енгельс, інші вимагали перегляду і оновлення застарілих, на їх думку, положень. Значною мірою це було пов’язано з ситуацією, що склалася у природознавстві і з необхідністю перегляду основних положень теорії пізнання доби класичного механізму ХVII – XVIII ст. Цьому сприяли нові відкриття у природознавстві, пов’язані з переходом розвитку науки до нової стадії (перш за все у фізиці мікросвіту).

У книзі „Матеріалізм та емпіріокритицизм” (1909 р.) Ленін береться за нову для себе справу захисту вчення марксизму і матеріалізму в цілому від перекручень у галузі гносеології. Автор вимушений був вступити у полеміку з опонентами, що були підготовлені у галузі філософії і природознавстві значно краще за нього (серед них – суб’єктивні ідеалісти ХVІІ-ХVІІІ Берклі і Юм, а також його сучасники – природознавці-філософи Е.Мах, Р.Авенаріус і навіть одно партієць Леніна А.Богданов). Ленін вимушений був висловити власну точку зору з цілої назви питань теорії пізнання та оцінки розвитку сучасної йому науки. І треба віддати належне автору, який висловив слушні зауваження щодо безкінечності пізнання матеріального світу, невичерпаності атома, аргументував позицію щодо тези про зникнення „матерії”. Дотепер залишаються актуальною критика Леніним фідеїстичних тенденцій, у взаємовідносинах між наукою і релігією. Плідним є судження про необхідність союзу філософів і природознавців.

Разом з тим, у своїй книзі автор демонструє нерозуміння глибинних змін, що відбуваються в науці, і неплодотворності пояснення їх у межах традиційних методологічних позицій. Так, під виглядом збереження „чистоти” матеріалістичної філософії, Ленін фактично захищає погляди на пізнання механіцизму доби класичної науки ХVІІ-ХVІІ ст., згідно з якими пізнання є відображення об’єктивної дійсності. При цьому ним ігнорується активна роль суб’єкта, а істина подається як таке знання, що є „очищеним” від будь-яких суб’єктивних домішок. У той же час його опоненти (В.Мах, Р.Авенаріус, А.Богданов) при всіх їх помилках намагалися осягнути нову пізнавальну ситуацію, коли різні підходи до вивчення одних і тих же об’єктів могли давати істинні знання.

Одіозним виглядає принцип партійності філософії, що його особливо завзято захищає Ленін. Вказаний принцип його послідовниками, потім був перенесений і на науку, ставши аргументом в обвинувачені багатьох філософів і вчених у „буржуазності”, для навішування ярлика „буржуазних наук” на генетику, кібернетику, для фізичного знищення багатьох видатних мислителів у сталінські часи.

Звичайно, ситуація на початку ХХ ст. у філософії та науці була досить складною. І супротивники Леніна не були однозначно лояльними і точними у своїх висловлюваннях. У їх поглядах спостерігалися певний еклектизм, розгубленість, зарозумілість. Тим не менш, йшов пошук істини, інтуїтивні прозріння виникали поряд з фантастичними допущеннями і помилками. Все це потребувало не захисту вірних, але застарілих постулатів, не навішування образливих ярликів, не політизації сугубо філософських і конкретно-наукових проблем, а їх вдумливого обговорення, прислуховування до аргументів опонентів, неупередженого пошуку істини. Але до такої полеміки Ленін не був готовий через нестачу філософської освіченості, нерозуміння процесів, що відбуваються у природознавстві. Політик у світогляді Леніна явно брав гору над філософом.

Шукаючи шляхи вирішення політичних проблем, Ленін все більше уваги звертав на евристичні можливості діалектичного методу мислення. Він штудує праці класиків філософії. Особливу увагу приділяє „Науці логіки” Гегеля та іншим його творам. Пізніше Ленін висловить жаль з приводу того, що не вдалося повною мірою і своєчасно оволодіти гегелівським методом. Діалектика, на думку Леніна, це – „мистецтво тактики”, вміння бачити і аналізувати соціальні зміни, що постійно виникають, орієнтація в можливостях практики. Як революціонер, Ленін головну увагу приділяє концепції єдності і боротьбі протилежностей.

Своєрідний „зріз” формування філософського світогляду Леніна представлений у так званих „Філософських зошитах”, що являють собою об’ємистий том, у якому зібрані конспекти праць класиків філософії, нотатки та висловлювання автора, фрагменти незавершених робіт. Вказана книга, як стверджувала радянська пропаганда, нібито була свідченням ленінської геніальності, – насправді вже давно представляє інтерес лише для історії філософії. Тим більш, що філософські недоречності і просто помилки кидалися у вічі вже при першому знайомстві з текстом. Так, не розуміючи окремих місць у роботах Гегеля, Ленін замість їх освоєння, нерідко обмежувався коментаріями на полях типу „зело темно” чи чимось подібним. Справедливості заради треба зауважити, що самим автором зазначені тексти, звичайно, не були призначені для опублікування.

У 30-40 роки філософія марксизму зусиллями І.Сталіна і близьких йому філософів „от сохи” була зведена до набору догм, що були викладені в розділі про діалектичний та історичний матеріалізм горезвісного „Краткого курса истории ВКБ(б)”. Лише починаючи з кінця 50-х років радянська філософська думка почала відроджуватися. Хоча процес цей і затягнувся на десятиріччя. Ще й дотепер (хоча й все рідше) даються взнаки рецидиви догматичного мислення у дусі ленінсько-сталінської інтерпретації ролі філософії і науки в суспільному житті. Але „витверезення” почалося якраз у гносеології та методології науки, які були найбільш віддаленими від ідеології.

На рубежі 50-60-х рр. проблеми гносеології, теорії і логіки пізнання активно розроблялися такими дослідниками, як Е.В.Іль’єнков, Б.М.Кєдров, П.В.Копнін, і їх послідовниками. Зокрема, Е.В.Іль’єнков розробляв теорію діалектики як логіки, категоріальний апарат діалектичного мислення. Спираючись на метод сходження від абстрактного до конкретного, автор представив діалектичну логіку, як теорію про форми і шляхи формування наукових абстракцій з метою досягнення об’єктивної істини на противагу пануючій ідеї про те, що логіка є лише сукупністю правил оперування готовими поняттями, судженням та умовиводами. Великий резонанс мала точка зору Е.Іль’єнкова на природу ідеального, що розглядалося не як індивідуально-психологічне чи фізіологічне явище, а як продукт суспільно-історичного розвитку і форма духовного виробництва. Тобто, ідеальне за своєю природою має соціальний характер, існуючи об’єктивно як форма людської діяльності.

Важливе значення у вивченні проблем логіки наукових досліджень, діалектики як логіки у 60-70-ті роки мали праці П.В.Копніна, який досить тривалий час працював в Україні. Автор скептично оцінював розповсюджене у той час трактування предмету філософії як „науки про найбільш загальні закони природи, суспільства і мислення”.

Відбувся перегляд традиційних проглядів на суб’єкт-об’єктні відносини у пізнавальному процесі, що зводилися до акцентування уваги на об’єкті при ігноруванні активності суб’єкта пізнання. Було проведене розмежування буття і об’єкта: якщо буття саме по собі існує незалежно від суб’єкта, то у якості об’єкта пізнавальної діяльності воно співвідноситься з суб’єктом.

Серед проблем, що активно розроблялися у той час, слід відзначити вивчення особливостей людської діяльності і творчості, співвідношення свідомості і самосвідомості, чуттєвого, раціонального та ірраціонального у пізнанні, ролі фантазії та інтуїції, взаємозв’язку між мовою та мисленням, філософських проблем семантики і семіотики тощо.

Поряд з цим, у вітчизняній філософії формується новий напрямок – філософія науки, у центрі якого стає вивчення науки як специфічної галузі людської діяльності і системи знань, що розвиваються. Серед проблем, що розроблялися у її межах, можна назвати праці з дослідження типології наукових теорій, взаємовідносини між теоретичним і емпіричним рівнями наукового пізнання, поясненням і розумінням, передумов і механізмів формування нового знання в науці. Була обґрунтована необхідність виявлення історичних стилей мислення, картин світу, що складають фундамент конкретних наукових теорій. Обґрунтовується точка зору, згідно з якою вивчення стилей мислення, відносно сталих парадигм можливе лише у тому разі, коли дослідник виходить за межі певної теоретичної системи у царину осмислення філософських та культурних підвалин наукової теорії.

Значна увага приділяється з боку філософів вивченню методологічних наслідків „реабілітації” таких наук, як кібернетика, генетика, яким раніше навішувалися ярлики „буржуазних” наук. У зв’язку з цим активно аналізувалися поняття, створені, зокрема, кібернетикою – інформація, управління, зворотні зв’язки, які поступово знайшли розповсюдження в інших науках (біологія, медицина, економіка, лінгвістика тощо).

На підставі філософсько-методологічного осмислення проблем кібернетики, інформатики, екології, освоєння космосу був зроблений висновок про існування у сучасній науці загальнонаукового рівня знання поряд зі специфічним (характерним для кожної окремої науки) і особливим (притаманним для ряду наук). Загальнонауковий рівень методології не може бути зведений ані до філософського, ані до зазначених вище рівнів наукового знання, і може розглядатися у якості самостійного рівня методології пізнання. Філософи вимушені були у зв’язку з цим розглядати не тільки традиційні філософські категорії і поняття з точки зору їх використання у дослідженні філософських підвалин науки, але й нові, ті, що мало розроблялися у філософії: структура, система, вірогідність, симетрія, інваріантність, субстанція, саморозвиток та інші. Дискутувалися питання про статус цих категорій – чи необхідно відносити їх до філософії, або ж вони мають загальнонауковий статус. Як загальнонаукові розробляються системно-структурний, структурно-функціональний, логіко-математичний методи та підходи, метод моделювання та інші.

Вітчизняні філософи (російські і українські) розгорнули філософські дослідження у галузі розробки системного підходу і загальної теорії систем. І хоча з часом виявилося, що провідну роль тут відіграють загальнонаукові підходи, тим не менш філософи сприяли розробці категоріального апарату системного аналізу, виявленню співвідношення загальних і конкретно-наукових засад у створенні теорії систем, а також синергетики.

Розробки у галузі логіки, історії і методології науки продовжилися і в подальшому, отримавши розповсюдження не тільки на теренах СНГ, але й на міжнародному рівні.

Читайте також:

1. IV. Науково-дослідницька робота.
2. XVII ст.). Виникнення козацтва.
3. АГД як галузь економічної науки
4. Аграрна еволюція українських земель у др. пол. ХVІІ - ХVІІІст.
5. Ад’юнкт (аспірант) як суб’єкт наукової діяльності
6. Академічне релігієзнавство. Підручник. За науковою редакцією професора А.Колодного. - К.: Світ Знань, 2000.- 862 с
7. Аналіз причин виникнення проблеми та обґрунтування її розв’язання програмним методом
8. Аналіз ризику виникнення небезпеки
9. Аналіз стану дебіторської заборгованості за термінами її виникнення
10. Анотація дисципліни «Культура наукової мови»
11. Антимонархічна революція 1952 р. в Єгипті.
12. Антропологічна спрямованість філософії Г.С.Сковороди.

Переглядів: 998