Передумови виникнення філософії науки

Виділення філософії науки у особливу галузь досліджень являє собою тривалий історичний процес. Передумови її виникають вже у філософії Стародавньої Греції, завдяки зусиллям перш за все Аристотеля (384-322 рр. н.е.), який створив формальну логіку та опрацював деякі інструментарій пізнавальної діяльності, що пізніше увійшли у арсенал науковців. Аристотелю ж належить теоретична розробка класифікації знань. Філософ виділяє три галузі теоретичного знання: математику, фізику та філософію, які слугують основою для прикладних наук – оптика, медицина, біологія тощо. Філософія досліджує „найбільш достовірні початки”, загальні основи будь-якого знання, тому вона є теоретичним базисом для математики та фізики. Вивчаючи найвищій рід буття, філософія розробляє категорії і методологічні принципи, що використовуються фізикою та математикою. Наприклад, фізика вивчає речі як такі, що є результатом поєднання матерії та форми, але що таке матерія, здатна вирішити лише філософія. Це ж стосується і аксіоматичних доведень математики, бо розуміння природи аксіом може дати також філософія.

Велике методологічне значення мали закони формальної логіки, виведені Аристотелем, – закони суперечності, виключення третього, тотожності. Систематизуючи накопичене теоретичне знання, Аристотель виділив його логічну структуру, встановив зв’язки між судженнями, що складають основу доведення та виведення. Аристотель також створив теорію аподиктичному силогізму, яка дає відповіді на питання, як з достовірних і необхідних посилань вивести достовірне теоретичне знання – епістему. Філософ також розробив теорії діалектичного та евристичного силогізмів. Перша з них виходить з „вірогідних”, або „правдоподібних” посилань, приводячи до „думки-докси”, друга представляє помилковий чи такий, що виходить з недостовірних посилань, умовивід.

Аподиктика (теорія доказів) Аристотеля мала за приклад геометричне доведення, запозичуючи основні терміни з геометрії („доведення”, „аксіоми”, „елементи”, „початки”). Разом з тим, вихідні стимули розробки Аристотелем теоретико-пізнавальних і методологічних питань мали джерелом потреби не науки (якої ще не було), а ораторського мистецтва, яке набуло в ті часи найбільшого значення.

Подальший розвиток логіко-методологічні ідеї Аристотеля знайшли у філософії середніх віків. Переклад праць філософа на латинську мову, вивчення їх в університетах сприяло засвоєнню надійних методів аналізу фактів і створенню певних моделей пояснення природних явищ. Разом з тим, критика теоретичних положень Аристотеля стимулювала створення нового стилю мислення. Особливе значення мали позиції номіналістів та реалістів у поясненні природи загальних понять (універсалій). На відміну від номіналізму, для якого реальна лише поодинока річ, а універсалія – узагальнення властивостей речей у понятті, реалізм вважав, що універсалії існують реально і незалежно від свідомості людини. Як ті, так і інші збагатили арсенал логічних форм освоєння світу. Реалізм по-новому встановлює відносини між дійсністю і можливістю, приписуючи силогізмові властивість доводити наявність буття, відштовхуючись від ідеї. Якщо у Аристотеля філософія і логіка – це перш за все теорія буття, то у реалістів – теорія можливого. На місце характерної для греків поваги до того, що є, під впливом реалізму увага приділяється тому, що можливе

Представники номіналізму пішли шляхом підставлення слів замість ідей, а граматичних операцій мови – замість логічних операцій умовиводів. Тим самим логічні процедури набули форми дій зі знаками. Таким чином, у працях мислителів-схоластів середніх віків напрацьовувалися ідеї та положення, що пізніше увійшли у логіку і методологію науки.

Основи методології експериментального природознавства були закладені в епоху раннього Модерну (ХVІІ ст.) Ф. Беконом, Р. Декартом, Г.В. Лейбніцем Ф. Бекон, який започаткував цей процес, зокрема, розробив класифікацію наук, включивши до неї також дисципліни, що ще тільки мали з’явитися, дав критику помилок розуму (ідолів). Бекон також прийняв безпосередню участь у створені наукових методів пізнання, обґрунтувавши емпіричний підхід і метод індукції, а також описав різні види емпіричного знання, у тому числі різні види експериментів. Ф. Бекон розмежував наукове знання і релігійну віру, вважаючи, що релігія не повинна втручатися у справи науки.

Р. Декарт погоджувався з Ф. Беконом у тому, що найбільш великим досягненням науки є ієрархія законів з найбільш загальними принципами на верхівці. Але якщо англійський філософ пропонував відкривати закони шляхом поступового індуктивного узагальнення, то Декарт вважав за необхідне починати з верхівки і йти якнайдалі донизу за допомогою дедуктивноїпроцедури. У основу філософського і наукового мислення Декарт вимагав покласти принцип очевидності, або безпосередньої достовірності, перевірки будь-якого знання за допомогою розуму. Тим самим, це передбачає відмову від суджень, що спираються на віру. Таким чином, має бути створена раціональнакультура, що прийде на заміну культурі традиційній. При цьому головним інструментом раціоналізму Декарт вважає власний метод як новий засіб пізнання, що сприятиме перетворенню наукового пізнання з кустарного виробництва у сучасне творення знань на засадах систематичності, плановості, істинності. Суть методу полягає у виконанні певних правил пізнання, серед яких: 1) ніколи не сприймати за істину будь-що, що не може бути визнане таким вочевидь; 2) необхідно розподіляти кожну з виникаючих труднощів на стільки частин, скільки необхідно, щоб їх вирішити; 3) думки треба розташовувати у певному порядку, починаючи з пізнання речей найпростіших, підіймаючись до найбільш складних; 4) усюди необхідно створювати всеохоплюючі описування, щоб бути впевненим, що ніщо не залишилося поза увагою.

Г.В. Лейбніц намагався примирити раціоналістичну позицію Р. Декарта та емпіричний сенсуалізм Ф. Бекона і Д. Локка. Вважаючи, що без чуттєвого досвіду ніяка розумова діяльність не була б можливою, Лейбніц разом з тим заперечував локівське вчення про людську душу як „чисту дошку” (tabula rasa) та формулу сенсуалізму: „немає нічого у розумі, чого б раніше не було у відчуттях”, доповнивши її – „крім самого розуму”. Лейбніц надавав великого значення ймовірному знанню, вказував на необхідність розробки теорії ймовірності та теорії ігор. Філософ розділив істини на істину розуму і факту, закріпивши за першою статус необхідності, за другою – випадковості. Значний внесок був зроблений Лейбніцем у розробку логіки (вчення про аналіз і синтез, поняття, закони логіки тощо).

Німецька класична філософія, завдяки ідеям І. Канта, І.Г. Фіхте, Ф.В.Й. Шелінга, Г.В.Ф. Гегеля, К. Маркса зберегла орієнтацію філософії на науку. Головні завдання філософії, на їх думку, полягали у розкритті граничних основ науково-теоретичного знання, у виявленні механізмів виникнення і оформлення його форм, у виявленні його єдиної структури. При цьому у порівнянні з попередниками була кардинально змінена вихідна позиція щодо аналізу науки: наукове знання почало розглядатися як активний творчий процес, що розгортається у часі. Предмет знання розглядається як витвір суб’єкта, що пізнає, а поняття – як способи синтезу теорії та досвіду. До формування такої позиції підштовхували зміни у самій науці (перш за все – у математиці і механіці), що перейшла від описування до конструювання світу ідеальних об’єктів (матеріальна точка, рух та абсолютний простір). Вказані об’єкти розглядалися як елементи теоретичної системи, здатної до розвитку. Завдання філософії (гносеології) полягало у тому, щоб зрозуміти, як конструюються вказані об’єкти, якими є методи і схеми оперування ними, у чому полягають принципи організації науково-теоретичних систем. Що стосується поглядів К. Маркса і Ф. Енгельса, то їх зусилля побудувати „нову”, „наукову” філософію, у досліджуваній галузі зводилися до намагання доповнити в межах механістичної гносеології розуміння пізнання як відображення об’єктивної реальності діалектичним методом Гегеля. Наука, її досягнення слугували хіба що у якості прикладів, що мали підтверджувати теоретичні схеми. Більше того, Ф. Енгельс намагався звести предмет філософії до гносеологічної складової спираючись на горезвісний „основний закон філософії”, який аж ніяк не може претендувати на відображення всього змістовного простору філософського знання. Догматизація ідей основоположників доктрини у так званому „марксизмі-ленінізмі” не сприяло плідним філософським дослідженням науки аж до 60-х років ХХ сторіччя, коли проблеми методології науки почали досліджуватися більш-менш вільно великою групою вітчизняних філософів діалектико-матеріалістичної орієнтації.

Криза натурфілософії і виникнення науково орієнтованої філософії.У деяких роботах з історії філософії розповсюджена думка, що на противагу гострій боротьбі з релігійним світоглядом наука і філософія розвивалася у безконфліктному єднанні та співдружності. Це не відповідає дійсності, навіть якщо не враховувати, що існувала релігійна філософія, яка за визначенням не могла ставитися до науки позитивно.

До середини ХVІІІ ст. філософія охоплювала майже усі знання про природу, суспільство, людину, поки з неї не виділилися „природничі” і „моральні”, а потім і „гуманітарні” науки. При цьому останні аж до кінці ХІХ ст. займалися емпіричними дослідженнями, філософія – загальнотеоретичними проблемами. Об’єднувало їх прагнення до побудови системи знань у теоретичній формі з використанням логічних засобів досягнення істинного знання.

У той же час питаннями, пов’язаними з пізнавальною діяльністю опікувався спеціальний розділ філософського знання – натурфілософія(або філософія природи) – спосіб світорозуміння, що спирався на певні загальні принципи, умоспоглядальні положення про природу. Це була історична перша форма раціонального мислення, спрямована на пізнання природи, узятої у її цілісності. Натурфілософія претендувала на роль науки всіх наук, здатної виходити за межі безпосереднього досвіду і давати „зверхдосвідне” знання. Дійсно, у її межах проголошувалися глибокі думки, гіпотези, передбачення, але разом з тим висувалося багато невірних думок, нісенітниць. Не спираючись на достатній емпіричний матеріал (який ще не був зібраний), філософські дослідження носили абстрактний, умоглядний характер, а висунуті натурфілософами положення часто не відповідали реальним фактам і явищам. Натурфілософія нерідко замінювала невідомі ще зв’язки, явища фантастичними допущеннями, нав’язуючи відірвані від реальності схеми і гіпотези.

У кінці ХVІІ ст. – на початку ХІХ ст. експериментально-математичне природознавство накопичило достатню кількість експериментального матеріалу. Виникла необхідність пошуку загального принципу, що об’єднував би емпіричні факти, а також координації теоретичних і експериментальних досліджень у межах окремих наук. І тут натурфілософські конструкції, що ґрунтувалися на спекулятивних (виведених без звертання до практики і експерименту теоретичних положеннях) виявили свою нездатність до розв’язання зазначених проблем.

Становлення дисциплінарної структури науки, інституалізація наукової діяльності та її професіоналізація актуалізували завдання осмислення сутності науково-пізнавальної діяльності, здійснюваної у різних когнітивних і соціокультурних умовах, а також виявлення ролі і місця філософських ідей у розвитку науки. В результаті була піддана нищівній критиці традиційна натурфілософія і метафізика, які на думку багатьох дослідників із табору самої філософії і природознавства, вичерпали себе. Подальше нав’язування апріорних, відірваних від реальності схем і гіпотез лише гальмує розвиток природознавства. У 30-ті роки ХІХ ст. і почалася доба позитивного знання і відповідної форми філософії. Це й було початком напрямку в Європейській філософії, що отримав назву філософії науки.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Тема 3. Філософія науки та особливості її розвитку	\|	Науково орієнтовані напрямки філософії у ХІХ ст. Виникнення та еволюція філософії науки

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.