• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ЛЕКЦІЯ 10. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ

План.

1.Філософське розуміння буття.

2.Матерія.

3.Спосіб та форми існування матерії.

Проблема буття відноситься до так званих «вічних питань» філософії, оскільки вона стосується найістотніших параметрів людського життя, а, отже, й світогляду, людини. Питання про суть буття, спосіб і форми його існування вирішується вже філософами стародавнього світу. Так, Парменід вважав, що справжнє буття є незмінним і сталим, а зміни, що спостерігаються у ньому є небуття і омана. Геракліт започатковує іншу, прямо протилежну традицію у тлумаченні буття: стабільного, стійкого буття зовсім нема, сутність буття у вічному становленні, в єдності буття і небуття. Космічний вогонь Геракліта як основа світу в наочно-образній формі виражає буття як становлення. Ці два підходи до тлумачення буття проходять через всю історію розвитку філософської думки людства.

Сучасна філософія тлумачить буття як таку категорію, яка охоплює все існуюче: як матеріальні, так і духовні феномени. Буття не ототожнюється і не зводиться лише до матеріальних утворень, а включає у себе й світ людського духу, всі духовні явища, котрі за своєю суттю є ідеальними. Свідомість є теж формою буття, але ідеальною формою. Разом з тим варто пам'ятати, що буття не є чимось аморфним, а завжди має певну структуру, воно структуроване. Внаслідок цього можна виділити різні форми буття, які є відносно самостійними: буття природи, буття людини, буття суспільства, буття ідеального. Кожна із зазначених форм буття має свої специфічні характеристики і закономірності. Однак в основі всіх форм буття лежать буття природи, без якого неможливе існування ні людини, ні суспільства. Специфічна особливість буття природи полягає в тому, що воно існує, до появи людини. Воно є первинним, базисним стосовно інших форм буття. На його основі виникає олюднена природа, формується суспільне і духовне буття. Буття олюдненої природи є єдністю природних закономірностей і суспільних процесів. Це той штучний світ, в якому живе людина і який вона створила за допомогою своєї діяльності відповідно до своїх потреб та інтересів. Серед форм буття людини виділяють предметно-практичну діяльність, практику соціальних перетворень і процес «самостворення» людини. Суть предметно-практичної діяльності полягає в тому, що людина як фізичне тіло діє на інші фізичні об'єкти і змінює, перетворює їх з метою задоволення своїх потреб в їжі, житлі, одежі. Людина є суспільною істотою, вона не може стати людиною поза Соціальним оточенням, вижити в повній ізоляції від інших людей. Тому люди прикладають чимало зусиль, щоб створити оптимальний для їхнього життя соціальний устрій. Людина формує свій духовний світ, по-перше, пошуками ідеалів, що приваблюють її, користуючись певною системою моральних та естетичних цінностей. По-друге, вона прагне отримати максимально адекватні уявлення про світ, в якому живе. Нарешті, людина постійно конструює проекти перетворення світу (у тому числі і саму себе) до того його стану, в якому б хотіла жити, стану, що гідний її. Буття людської свідомості є, таким чином, функціональним, воно формується аксіологічними, конгнітивними, конструктивно-проектуючими чинниками.

Буття суспільства (соціального) ґрунтується на бутті олюдненої природи і власне природи, але закономірності соціального буття безпосередньо не витікають із природних закономірностей, а лише детермінуються природними закономірностями.

Формування людини, її перетворення в істоту соціальну є не що інше, як освоєння індивідом суспільних цінностей. Зрозуміло, що індивід не в змозі освоїти всі здобутки суспільства, але його соціальне значення залежить від того, скільки він засвоїв і як він їх може відтворити.

Буття ідеального існує в двох формах: а) індивідуальне ідеальне (духовний світ окремої людини, її почуття, переживання, думки, ідеї, підсвідоме); б) суспільне (обактивоване) ідеальне — суспільна свідомість, духовна культура суспільства. В процесі спільного-життя люди формують такі форми колективної свідомості вк мораль, релігія, право. Ці форми ідеального є продуктом діяльності груп людей і існують лише в колективі.

Поняття «матерія» має конкретніший зміст і охоплює собою вужчий клас об'єктів у порівнянні з категорією «буття».Уявлення про матерію, її будову, основні властивості історично змінювалися. Першу концепцію матерії можна назвати субстратною. Виникла вона ще в античні часи. Багато її ідей без суттєвих змін проіснували до кінця XIX ст. Згідно з цією концепцією матерія ототожнювалася з нестворюваними, незнищуваними природними першоелементами (субстратом), тобто водою, землею, повітрям, вогнем, атомами і т.д. Реальними властивостями матерії вважались просторові параметри і вага.

Наприкінці XIX ст. природознавство відкриває нові явища, і це завдає відчутного удару по традиційних уявленнях про матерію і матеріальне (передусім як про речовину). Фундаментальні відкриття (відкриття електрона, рентгенівських променів, виникнення теорії відносності) вимагали відмовитися від традиційних уявлень про матерію та її властивості (зокрема неподільність і непроникність атомів, незміність маси тіл і т.д.) і стимулювали потребу у філософській переоцінці поглядів на природу матеріального.

Сучасний матеріалізм розглядає матерію як безкінечно різноманітну єдність матеріального світу, що існує лише в багатоманітності конкретних об'єктів, через них, а не поруч з ними. Матерія — це філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, яка відображається органами відчуття людини, але існує незалежно від них.

Це визначення виходить з нескінченного різномаїття структурних особливостей і властивостей матерії. У ньому матерія не ототожнюється з уже пізнаними і загальними її станами — речовиною, полем, енергією, їхніми властивостями і залишається відкритою для нового знання про неї. Вона невичерпна у структурному плані, не неможливо зводити до одного певного стану, одного струкутрного рівня чи основних властивостей.

Матерії у чистому вигляді, у формі якоїсь «праматерії» не існує. У світі існують лише конкретні матеріальні утворення. У категорії «матерія» ця безліч утворень об'єктивної реальності зведена до однієї спільної властивості — існувати незалежно від людських чуттів і відображатись у людській свідомості, філософське поняття матерії відображає не якусь певну частину чи форму об'єктивної реальності, а світ у цілому в будь-яких його проявах. Тому не можна ототожнювати матерію з будь-яким речовинним субстратом.

Категорія матерії має вагоме методологічне і світоглядне значення.- Світоглядна роль цієї категорії полягає у тому, що вона охоплює не лише ті об'єкти, які вже пізнанні наукою, а й ті, які будуть відкриті у майбутньому. і хоча ті потенційні об'єкти можливо будуть мати принципово нові властивості, все ж вони будуть матеріальні, оскільки існуватимуть реально, поза людськими відчуттями. Методологічна функція поняття матерія виявлється у тому, що воно застерігає проти пошуків першоматерії як останньої і незмінної суті об'єктивного світу. Матерія безкінечна у своїх просторово-часових і якісних вимірах (кожне явище є лише формою матерії, а не якимсь останнім субстратом світу).

Третє питання теми стосується вияснення способу та форм існування матерії. Як свідчить практика, оточуючий людину світ знаходиться в постійній зміні, в русі. Ми ніколи не спостерігали матеріальної системи, яка б не знаходилася хоча б в якомусь русі, а була б у стані абсолютного спокою. Така б нерухома система не взаємодіяла б з оточуючими речами і явищами і не могла би виявити жодних своїх властивостей, тобто вона має бути абсолютно непоміченою. На цій підставі цілком слушним є висновок про те, що рух є невід'ємна, атрибутивна характеристика матерії, її всезагальна і необхідна властивість, Матерія не існує інакше, ніж в русі, тому рух є спосіб існування матерії Рух — це зміна загалом.

Оскільки матерія є абсолютною, рух як атрибут матерії також є абсолютним. Разом з тим матерія завжди існує у конкретних формах, внаслідок чого рух проявляється через конкретні форми (види) матерії. Рух взагалі — це абстракція, яка в дійсності реально не існує; реальне існування мають конкретні форми руху. При виділенні різних форм руху варто пам'ятати, що конкретні форми руху безпосередньо пов'язані з ієрархією структурних рівнів матерії.

В основу виділення форм руху покладені такі основні принципи; а) субстратний, що пов'язує певну форму руху із специфічним матеріальним носієм. Кожна форма руху має свою матеріальну основу;

б) функціональний, у відповідності з яким форма руху повинна мати свої власні закономірності, відмінні від закономірностей інших форм руху

У сучасній науковій картині світу виділяється чимало форм руху.

Серед них найпоширенішими є такі: механічний, тепловий, електромагнітний, хімічний, гравітаційний, геологічний, біологічний, соціальний. Хоча кожна форма руху є відносно самостійною, але всі вони пов'язані між собою. їх взаємозв'язок виявляється в тому, що одна форма руху при певних умовах переходить в іншу; окрім того, вищі форми руху виникають на основі нижчих і включають у себе в знятому виді.

Рух є способом існування, матерії, а простір і час виступають формами. існування. Простір і час постають загальними принципами організації будь-якого об'єкта дійсності. Доповнюючи один одного, простір і час функціонують як універсальні форми організації всього розмаїття нескінченого світу.

Кожне матеріальне тіло має об'ємні характеристики: довжину, ширину, висоту. Воно співіснує також з оточуючими його іншими тілами, займає своє місце в певній більш глобальній системі. Саме співіснування і місцезнаходження предмета відображаються у понятті «простір». Отже, простір — це об'єктивна форма існування матерії, яка характеризує місцезнаходження і співіснування об'єкта з іншими об'єктами.

Разом з тим, в дійсності кожне матеріальне утворення є процесом, в ньому відбуваються певні зміни; окрім того, одне явище приходить на зміну іншому. Для характеристики саме цього аспекту матерії у філософії вироблено поняття часу. Час — це об'єктивна форма Існування матерії, яка характеризує послідовність розгортання матеріальних систем, тривалість їх буття, швидкість та інтенсивність процесів. Час, отже, відображає процесуальність буття.

Простір і час мають як споріднені, так і відмінні ознаки. Спільними властивостями простору і часу є об'єктивність, всезагальність і нескінченність. Разом з тим простір і час розрізняються за своїми властивостями. Час виявляє себе як тривалість, послідовніеть існування та зміни стану об'єктів; він є одномірним, асиметричним (тобто спрямований від минулого до майбутнього), незворотнім. Простір характеризується протяжністю, тримірністю та симетричністю.

Простір і час, як форми існування матерії, взаємопов'язані між собою. В епоху Нового часу простір і час розглядалися як абсолютно самостійні і не пов'язані між собою та із матерією феномени. За такими уявленнями простір — це пустота, вмістилище тіл; час — це рівномірна тривалість. XX ст. внесло принципові зміни в уявлення про суть простору і часу та їх взаємозв'язок між собою та матерією. Теорія відносності обґрунтувала, що властивості простору і часу залежать від швидкості руху матеріальних систем, від субстанційно-структурнвх особливостей об'єктів. Виявилося, що загальні властивості простору і часу набувають специфічного виразу в залежності від природи систем: чим складнішим є той чи інший об'єкт, тим складніших властивостей є і форми його існування. Особливо принципових відмінностей набувають соціальні види простору і часу.

ЛЕКЦІЯ 11. Діалектика та її альтернативи. Концепція розвитку

План.

1. Суть діалектики і догматизму. Основні принципи діалектики.

2. Основні закони діалектики,

3. Категорії діалектики.

Філософське осмислення взаємозв'язку людини і світу потребує поряд з відповідями на питання — що таке людина і що таке світ? Які підвалини їх існування? — розв'язання проблеми про змінність і стійкість природного та соціального буття і самої людини. Ця проблема є світоглядною, оскільки виступає одним із фундаментальних принципів, котрі визначають відношення людини до дійсності.

В ході розвитку філософської думки людства склалися два основних типи розуміння світу: діалектичний і догматичний (метафізичний). Пре метафізичному тлумаченні світу розвиток не заперечується, але він розуміється переважно як кількісні зміни предметів та явищ або ж як повторення раз і назавжди укорінених у бутті і незмінних в якісному плані форм. Однією з ознак догматичного способу мислення є те, що він недостатньо враховує взаємодію і взаємозв'язок явищ. Цьому стилю мислення властиві роз'єднання, розмежування окремих елементів, властивостей предмета і предметів один від одного та їх осмислення як ізольованих. Внаслідок цього в догматизмі відображаються лише безпосередні, зовнішньо-очевидні взаємозв'язки, тоді як глибинні, внутрішні залишаються поза увагою.

Отже, догматизм (метафізика) — це таке розуміння світу і такий спосіб мислення, при якому ігноруються або вкрай спрощено розглядаються взаємозв'язки і взаємодії явищ і предметів, а процес розвитку тлумачиться як кількісне збільшення або зменшення об'єктів без їх якісної зміни.

Діалектична концепція світу і діалектичний спосіб мислення протилежні метафізичному.

Діалектика є таким способом розуміння світу, при якому дійсність осмислюється як така, що знаходиться у постійній зміні, взаємозв'язках і взаємозумовленості. Мислити діалектично означає бачити явище або предмет в його цілісності, взаємозв'язку з іншими явищами, в єдності протилежних сторін, притаманних даному явищу, в постійному розвитку.

Слід застерегти від спрощеного уявлення про діалектичний метод мислення як про «єдино правильний» спосіб мислення всупереч догматичному методу. Вони виконують різні, але взаємодоповнюючі функції.

Діалектика активізується щоразу, коли у філософії виникають проблеми вибору напрямків філософських пошуків, виникнення нових, нестандартних Ідей. Діалектика ефективна в ситуаціях плинності, мінливості, руху і розвитку.

Догматичний метод активізується тоді, коли перед філософією постають проблеми необхідності систематизації, упорядкування матеріалу.

Варто пам'ятати, що діалектика є теорією не будь-яких змін, не всякого руху, а лише однієї форми змін — розвитку.

Рух— це спосіб існування матерії, в найзагальнішому плані будь-яка зміна. Поняття розвитку має інший зміст. Розвиток — це така спрямована і закономірна зміна матеріальних і духовних об'єктів, внаслідок якої виникає новий стан об'єкту, що виявляється у трансформації його складу, структури і функцій. Розвиток є лише там, де відбуваються якісні перетворення, тоді як рух можливий і без них; розвиток відбувається внаслідок дії переважно своїх внутрініх джерел, тоді як рух можливий і під дією виключно зовнішніх факторів; розвиток має свою внутрішню спрямованість, тоді як рух здійснюється переважно в просторо-структурних формах. Отже, діалектика є вчення про всебічні зв'язки і розвиток.

У філософській думці ХІХ-ХХ ст. переважає в цілому діалектичне розуміння людини, світу, та відношення між ними. Проте в значній частині філософських вчень діалектика розглядається як така теорія розвитку дійсності і стиль мислення, яка охоплює лише деякі окремі сфери світу, а не буття в цілому. При такому підході діалектика виступає не як універсальний спосіб розуміння людини і світу людського буття, а в якості лише часткового, окремішного елементу світорозуміння, можливість застосування якої обмежена лише окремими галузями буття. Серед таких «благодійних» сфер застосування діалектичного мислення виділяються такі.

По-перше, сфера «екзистенції», індивідуального людського існування, яке береться виключно у своїй кінечності, що розуміється як абсолютна унікальність, неповторність (езистенціалізм, теологічна діалектика),

по-друге, галузь історії, яка розуміється як специфічно людське буття, повністю відірване і незалежне від природи (езистенціалізм);

по-третє, це сфера соціальності, яка витлумачується як сукупність відношень людини до природи, але так, що природа стає чимось невловимим і одночасно простим відбитком соціальних відносин (соціоцентрична діалектика неомарксизму);

по-четверте, це сфера міфу, який постає або як специфічно людський спосіб самопереживання індивідуального буття, або ж як єдино можливий спосіб вияву фундаментальної суперечності цього ж життя, яке не осягається ніякими .раціональними засобами («філософія життя», фрейдизм).

Діалектика є певною теоретичною системою і в якості такої включає в. себе певні принципи, закони і категорії.

Принципи — це загальні та універсальні, основоположні ідеї, настанови, критерії, які визначають смисл і роль всіх інших елементів у системі. Принципи діалектики надають її змісту характеру єдиного цілого, перетворюють закони і категорії діалектики в струнку систему.

У сучасних концепціях діалектики найбільш вагома роль належить принципу зв'язку і принципу розвитку.

Принцип розвитку в загальному плані можна сформулювати так: як би не поєднувалися в процесі якісних змін об'єктів прогресивні і регресивні зміни, будь-який об'єкт обов'язково або сам проходить стадію прогресивного розвитку, або ж входить в іншу систему і в її складі здійснює цей процес. У суспільному житті принцип розвитку виявляється як принцип історизму. Завдяки цьому зазначений принцип став методологічною основою для осмислення сучасного стану людства і визначення перспектив його майбутнього.

Принцип взаємозв'язку і взаємозумовленості. Світ є надзвичайно багатоманітним. Кожний предмет має множину властивостей, які розкриває через зв'язок і відношення до інших предметів. Інакше кажучи, кожне утворення виявляє себе через відношення і зв'язок з \ іншими утвореннями. Отже, кожен об'єкт знаходиться у закономірному зв'язку з іншими і бере участь у взаємодії з іншими об'єктами. Зв'язок — це така форма відношення, коли зміна одного, предмета чи явища передбачає зміну іншого. Не існує об'єктів, які б існували поза будь-якими зв'язками і взаємодією. Саме у врахуванні всебічного взаємозв'язку і взаємодії об'єктів між собою і полягає одна із найсуттєвіших ознак діалектики та зміст принципу зв'язку.

Діалектика має і свої закони. Виділяють три основних закони діалектики: закон єдності і боротьби протилежностей, закон взаємною переходу кількісних і якісних змін і закон заперечення заперечення.

Закон— це поняття, яке відображає необхідне, істотне, стійке і повторюване відношення між матеріальними і духовними феноменами.

Закон єдності і боротьби протилежностей — це універсальний закон, в силу якого всім речам і явищам матеріального і духовного світу властиві внутрішні суперечності, протилежні сторони і тенденції, які знаходяться у взаємозв'язку і взаємозапереченні. Боротьба цих протилежностей є джерелом розвитку, внаслідок чого суперечності досягають стадії конфлікту і розв'язуються, завдяки чому старе зникає і виникає нове.

Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін розкриває механізм процесу розвитку, показує шляхи утворення нового, способи переходу від старого до нового.

Для розкриття специфіки закону необхідно розкрити зміст основних понять, в яких реалізується закон: якість, кількість, міра, властивість.

Властивість — це сторона, риса об'єкту, предмету або їх відношення до інших об'єктів.

Якість— це органічна єдність істотних властивостей об'єктів, інваріантне переплетіння властивостей предмета. Якість нерозривно пов'язана з існуванням предмета; втрачаючи свою якість предмет перестає бути самим собою.

Кількість характеризує ступінь розвитку властивостей предмета, суму його частин, інтенсивність якості того чи іншого об'єкту, масштаб його розвитку.

Міра— це єдність кількості і якості, та межа кількісних змін, коли вони не приводять до зміни якості. Коли кількісні зміни порушують міру, виходять за неї, то відбуваються якісні зміни предмету.

Кількісні зміни відбуваються в предметах і явищах поступово, безперервно, не змінюючи їх основних характеристик. Однак на певному етапі кількісні зміни приводять до якісних перетворень. Якісні зміни характеризуються корінним видозміненням предмету і приводять до його перетворення у щось нове.

Отже, закон взаємного переходу кількісних і якісних змін свідчить, що зміна якості об'єкту чи процесу відбувається тоді, коли нагромадження кількісних змін досягає певної межі.

Закон заперечення заперечення характеризує напрям і форму, розвитку, єдність поступовості і наступності, виникнення нового і відносне повторення певних моментів старого. В структуру цього закону входять категорії: метафізичне заперечення, діалектичне заперечення, заперечення заперечення Воно нерозривно пов'язане з одиничним, окремим, існує в ньому і через нього. Одиничне ж входить до того чи іншого класу предметів, включає в себе ті чи інші загальні ряси. Окремий предмет — не просто «згусток» індивідуального, в ньому завжди є і загальні характеристики.

Категоріями, що відображають структурні зв'язки дійсності, є поняття частини — цілого. Поступово в історії філософії складалось переконання, що властивості цілого не відповідають сумі властивостей частин, з яких це ціле складається. Ціле і частина відображають відношення між сукупністю предметів або їхніх сторін, елементів і зв'язок, який їх об'єднує і призводить до появи в цій сукупності нових властивостей, які не були притаманні окремим предметам чи сторонам.

Під змістом розуміють єдність всіх взаємодіючих елементів і сторін даної матеріальної системи. Форма— це принцип впорядкованості, спосіб існування того чи іншого змісту. Визначальною стороною змісту є Його змінність, тоді як головною тенденцією форми — постійність.

Форма може прискорювати або уповільнювати розвиток змісту. На початковому етапі розвитку предмета форма в основному відповідає змісту. Зміст змінюється швидше, а форма є більш консервативною. В кінці кінців зміст руйнує форму, але руйнування цієї форми разом з тим означає і зміну змісту. А це означає, що відбувається руйнування даної системи.

Отже, діалектика як система реалізується через принципи, закони і категорії, які знаходяться у взаємозв'язку.

Читайте також:

1. III. Аудіювання тексту з метою розуміння
2. Більш повну практику ціноутворення в сучасних умовах у розвинутих країнах світу допоможе з’ясувати короткий виклад розвитку теорії ціни.
3. Болонський процесс як засіб інтеграції у вищу освіту європейських країн.
4. Боротьба українського народу за національну освіту й рідну мову
5. В орбіті кочового світу. Полтавщина, як частина Дешт-і-Кипчака.
6. В українському інформаційному просторі аналітична журналістика також повинна відіграти вже зараз видатну роль: збудувати духовну будівлю українського національного світу.
7. Вид заняття: лекція
8. Вид заняття: лекція
9. Вид заняття: лекція
10. Вид заняття: лекція
11. Вид заняття: лекція
12. Видатки бюджетів на загальну освіту

Переглядів: 2241