ЛЕКЦІЯ 13. СВІДОМІСТЬ

План.

1.Свідомість як пізнавальне і духовно-практичне відношення до дійсності.

2.Суспільно-практичний і культурно-історичний характер свідомості.

3. Індивідуальна і суспільна свідомість. Закономірності свідомості.

4. Структура суспільної свідомості.

1. Свідомість в широкому значенні цього слова є сферою людської духовності, яка включає в себе світ думок, світ почуттів і волю. Людина є єдиною істотою, на Землі, якій притаманна свідомість, духовне життя. Джерело свідомості коріниться в особливостях людського буття у світі.

Людина здійснює свій зв'язок зі світом в трьох формах — практичній, пізнавальній і духовно-практичній. Вона не просто пристосовується до навколишнього середовища (як природного, так і соціального), але й активно перетворює, освоює світ і опановує його закони. Таке активне опанування світом як об'єктом відбувається в формі практичної діяльності (матеріально-предметного перетворення дійсності) і теоретичної, пізнавальної діяльності, засобом і вищою формою якої є мислення. Пізнавальна діяльність, і зокрема мислення, спрямовані на нейтральне, суто об'єктивне зображення світу і людини (людина так само може розглядатися по аналогії з об'єктом зовнішньої дійсності). Проте людська духовна активність не обмежується лише спрямованістю на об'єкт, на реальність «поза себе». «Яка ж користь людині, що здобуде весь світ, але душу свою занапастить?» (Мв.т 16,26). Є й інша форма ідеальної діяльності, яка спрямована саме на перебудову людської душі. Це — духовно-практична діяльність, ціннісна форма свідомості. Людську свідомість не можна ототожнювати тільки зі знанням, з пізнанням, мисленням. За своєю сутністю свідомість є здатністю людини не лише пізнавати світ, але і усвідомлювати його, наповнювати його сенсом і суб'єктивним значенням, співставляти свої знання з цілями власного існування, оцінювати світ не лише в його об'єктивних характеристиках, а як світ власного життя. Свідомість є усвідомленням своїх вчинків, їх наслідків, і вона нерозривно пов'язана з совістю, з відповідальністю людини за свої стосунки зі світом природи і світом людей.

Отже, свідомість, з одного боку, є формою об'єктивного відображення, формою пізнання дійсності як незалежної від людських прагнень та інтересів. Результатом і метою свідомості як пізнавальної діяльності є отримання знань, об'єктивної істини. З другого боку, свідомість містить в собі прояв суб'єктивного відношення людини до дійсності як до світу свого життя, його оцінку, усвідомлення свого знання і себе. Результатом і метою духовно-практичного, ціннісного відношення до світу є осягнення сенсу існуючого, міри відповідності світу та його проявів людським інтересам та потребам, сенсу власного життя. Якщо мислення, пізнавальна діяльність потребує здебільшого тільки ясного вираження знання, дотримання логічних схем оперування ними, то духовне ставлення до світу і його усвідомлення вимагає особистих зусиль, власних роздумів і переживання істини.

Духовний світ людини — це не лише її розум, мислення, але й почуття, емоційні стани, віра, воля, світогляд, самосвідомість, що спирається на сукупність ціннісних орієнтирів і духовних смислів. Свідомість не дорівнює мисленню та знанням, вона є одночасно і переживанням, усвідомленням, оцінкою дійсності. Будь-який прояв духовності відбиває в собі (з різною мірою вираження) обидві форми ідеального відношення до світу — і пізнавальну, і ціннісну (духовно-практичну).

2. Сутність людського духу, походження свідомості містять в собі багато таємничого, і навряд чи людство коли-небудь знайде остаточне вирішення цих проблем. Загадка людського духу завжди буде викликати надзвичайний інтерес і спробу нових варіантів її розкриття. Але певний досвід в пізнанні свідомості вже є. В історії людської думки '' сформувалися і набули певного теоретичного обґрунтування різні підходи до цієї проблеми. Свідомість є предметом вивчення не лише філософії, але й соціології, психології, фізіології, генетики, медицини.

Очевидним є той факт, що людська свідомість має певні біологічні вона нерозривно пов'язана з матеріальним носієм —головним мозком. Очевидним є і те, що біологічні закони і генетична програма є невід'ємною умовою життя і діяльності кожної людини.

Психічне життя як відображення дійсності притаманне не лише людині, але й тваринам. Але тільки у людини виникає вища, специфічна форма психічного відображення об'єктивної реальності — мислення, свідомість.

Якщо розглядати свідомість з суто психологічної точки зору (як вищий рівень організації психічного життя і відображення дійсності у формі психічних образів), то в складі свідомості можна виділити такі форми психічного відображення: підсвідоме, форми чуттєвого споглядання, емоції, почуття, волю, мислення, самосвідомість. Сфера підсвідомого включає в себе сукупність психічних явищ і процесів, прихованих від самоспостереження, не представлених в явній, увсідомленій формі. Вона охоплює широке коло явищ — від елементарних (інстинктів, навичок, автоматизмів, типових емоційних станів) до найскладніших процесів, що впливають на художню творчість, на інтуїтивні акти пізнання тощо. Формами безпосереднього чуттєвого споглядання виступають відчуття, сприйняття і уявлення. Більш складним елементом психічного відображення дійсності є емоції і почуття. Вони обумовлюють вольові процеси людської психіки. Вищою формою психічного відображення дійсності є логічне мислення як засіб понятійного осягнення сутності речей і розкриття закономірностей оточуючого світу. Мислення як вища форма пізнавальної діяльності має свої рівні, від елементарної діяльності розсудку, яка притаманна і тваринам (процеси аналізу і синтезу, індуктивні і дедуктивні способи міркування, експериментальна діяльність) до вищих форм понятійного пізнання дійсності, творчого мислення. Суб'єктивно-психологічні особливості індивіда впливають і на таку складову свідомості, як самосвідомість, або рефлексія (вона має свої рівні і форми — самопочуття, самопізнання, самооцінка самоконтроль).

Але свідомість не є лише суб'єктивно-психологічною здатністю індивіда, не є проявом лише психічної сфери життя. З позиції специфіки психічної організації і суб'єктивно-психологічних особливостей внутрішнього світу людини неможливо розкрити сутність свідомості. Проблема полягає в тому, що витоки: духовності людини не зосереджені в самому індивіді, вони мають зовнішні щодо нього джерела. Людина в своєму розвитку спирається на певні форми духовності, які існують незалежно від її індивідуальної свідомості, філософські системи по-різному визначали факт об'єктивного існування духовних формоутворень. Релігійні концепції апелюють до Бога, що наділив людину духовністю. Системи об'єктивного ідеалізму (Платон, Гегель та ін.), констатуючи об'єктивність форм духовності, факт їх існування в просторі людської культури, пояснюють це наявністю поза- і надлюдської духовної субстанції — абсолютного духу, світу ідей, духовної космічної енергії тощо. Сучасний матеріалізм, на відміну від релігійних і ідеалістичних концепцій, основи духовності вбачає саме в людському суспільстві, в особливостях соціально-практичного і культурно-історичного буття людини у світі. Згідно з матеріалістичною концепцією, свідомість породжується всім розвитком матеріального світу, його еволюцією. Але людська духовність виникає не шляхом стихійного розвитку матерії взагалі, а внаслідок розвитку такої форми матеріальності, як людська практична діяльність, що відбувається за певних соціальних умов.

Духовний світ людини сформувався у процесі антропосоціогенезу на основі суспільної праці і спілкування індивідів. Особливість людського способу буття полягає в тому, що людина діє не за біологічною програмою, інстинктивною схемою поведінки, вона не пристосовується до навколишнього середовища, а активно перетворює його в процесі суспільної практики, предметної діяльності. Причому перетворення, зміна зовнішньої діяльності можливі лише у відповідності з власними закономірностями природи. Тому в процесі суспільної практики людина відображає ці закономірності, сутності речей і явищ. На цьому ґрунтується здатність людського мислення до об'єктивності відображення. До того ж людська діяльність не обмежується відтворенням, реконструкцією наявного стану речей. Вона є активною, творчою діяльністю. Людина здатна створювати щось нове, змінювати природні речі (але дотримуватись законів природи), продукувати нові форми, відсутні в природі. Тому практиці притаманна і така риса, як універсальність, тобто потенційна можливість діяти за логікою нескінченної природи. Активність, творчість, універсальність притаманні і свідомості як ідеальному аналогу, відображення практичної діяльності. Людина потенційно, в принципі здатна пізнати і відтворити будь-який предмет природи, бо відноситься до існуючого з точки зору всього людського суспільства.

В процесі суспільної життєдіяльності формується соціальний тип спадковості. Суспільний досвід акумулюється не лише у формах спілкування, в суспільних відносинах, не лише у засобах і знаряддях праці, але також і в мові. Мова виступає зовнішньою оболонкою, думки, засобом пізнання, спілкування, збереження і передачі суспільного досвіду та інформації. Незважаючи на те, що не всі елементи духовного життя можуть мати мовний вираз (наприклад, потреби, емоції, переживання, -підсвідомі явища), свідомість як продукт суспільного життя нерозривно пов'язана з мовою, опосередкована нею.

Джерело людської духовності міститься (всупереч примітивно-матеріалістичної точки зору) не в нервовій системі, не в генній організації і не в структурах головного мозку. Щоб зрозуміти акт народження свідомості, потрібно вийти за межі людської голови і тіла взагалі. Людина не народжується з готовою соціальною програмою, з готовою здатністю до мислення, до свідомості. Все це вона отримує завдяки включенню в суспільно-практичну діяльність, в певне суспільне середовище, в історію людської культури. Особливість суто людської форми відображення дійсності, яким є мислення, полягає саме в тих соціальних умовах, які змушують мозок людини в одну епоху сприймати так, а в іншу — інакше.

Таким чином, будучи функцією мозку, свідомість знаходиться поза сферою біологічних закономірностей, вона є суто соціальною за своїм походженням і змістом. Більш того, вищі прояви людської духовності — безкорисливий пошук істини і сенсу, моральність, свобода, самосвідомість, релігійно-духовний досвід, переживання краси, творчість — не можуть бути пояснені лише необхідністю функціонального забезпечення суспільного життя, вони не є утилітарними засобами суспільно-практичної життєдіяльності. У цьому розумінні духовність має надсоціальну природу.

Саме ця обставина — наявність духовних абсолютів, вищих цінностей в свідомості людини — є найважливішою в розумінні сутності свідомості. Поряд з релігійно-філософськими та ідеалістичними версіями, які не можна ігнорувати, існує і матеріалістична позиція щодо цього феномену. Вона полягає в розумінні обумовленості людини та її свідомості не лише конкретним суспільством, соціально-економічними обставинами, приватними цілями та інтересами, а всією історією людства, що втілена у світ культури. Людська культура постає як складний і суперечливий процес історичного «олюднення» самої людини, як процес самостворення нею своєї сутності. Саме в культурі концентруються історично сформовані загальнолюдські цінності. Людина, будучи культурно-історичним суб'єктом, виходить за межі будь-якої даної соціальності. її свідомість виявляється ширшою і багатшою за будь-яку історично-обмежену форму відображення дійсності. Саме в цьому виявляється надсоціальний, культурно-історичний характер свідомості. Як культурно-історична істота, людина у своїй свідомості дивиться на світ очима суспільного цілого, намагаючись побачити в ньому те, що має загальнолюдське значення і цінність. Безумовно, свідомість визначається конкретно-історичною формою суспільного буття, вона є відображенням суспільно-практичних умов життєдіяльності людей, але вона є й відносно незалежною від цих умов. Навіть — точніше буде сказати — наскільки людина здатна підноситися над безпосередніми умовами свого життя, виходити за межі конкретного соціуму, визначати своє життя не готовими стереотипами і пануючими в суспільстві уявленнями, а духовними цінностями людської культури, настільки вона є вільною особистістю, настільки її життя має дійсно усвідомлений характер.

Прилучення людини до світу людської культури та його сенсів не є автоматичним. Воно обумовлено не лише суспільним середовищем, певною епохою, даним суспільством, етносом, соціальною спільнотою, до якої належить індивід, але й його особистими зусиллям, внутрішньою роботою, власними уподобаннями та моральною позицією. В такій площині проблема суспільного характеру свідомості постає як проблема співвідношення індивідуальної і суспільної свідомості.

3. Свідомість, як уся сукупність духовної творчості людей, є єдністю індивідуальної і суспільної свідомості. Індивідуальна свідомість — це духовний світ кожної особистості. Людина як суспільна істота бачить світ скрізь призму певного соціуму — суспільства, нації, класу, епохи в цілому, В індивідуальній свідомості відбиваються суспільні ідеї, цілі, ідеали, знання, вірування, що народжуються та існують в соціальному середовищі. Свідомість є відображенням суспільного буття індивідів, вона завжди виявляється в суспільній формі. В одному випадку людина відображає світ і усвідомлює своє буття в формі міфологічної .Свідомості, в іншому — філософської, наукової, у третьому — художньої, релігійної тощо. Свідомості як такої, без і незалежно від конкретної суспільної форми, просто не існує. Суспільна свідомість і є існуванням свідомості у суспільній формі, у вигляді певного сукупного результату людської діяльності, у формі спільного надбання, здобутку суспільства.

Суспільна свідомість не є простою сукупністю індивідуальних свідомостей. Особливістю суспільної свідомості є те, що вона, пронизуючи індивідуальну свідомість, оформлюючи її, набуває об'єктивної, незалежної від індивідів та їх свідомості форми існування. Вона втілюється в різноманітні обєктивні форми духовної культури людства — в мову, в науку, філософію, в мистецтво, в політику і право, мораль, релігію і міфи, в народну мудрість, в соціальні норми і уявлення соціальних груп, націй, людства в цілому. Всі ці елементи духовного світу людини існують відносно незалежно від індивідуальної свідомості і суспільного буття, вони відносно самостійні, мають власні особливості розвитку, успадковуються, передаються від покоління до покоління. Кожний індивід формує свою свідомість через освоєння суспільної свідомості.

Але індивідуальна свідомість так само, як і суспільна, є відносно самостійною системою, вона не є абсолютно визначеною лише суспільною свідомістю. Духовний світ людини має індивідуально-неповторну форму. Індивідуальні риси свідомості індивіда пов'язані не тільки з конкретними особливостями його життєдіяльності. Вони залежать від його нейрофізіологічних структур, особливостей психіки, генетичної організації, від рівня його власних сил і здібностей.

У своєму розвитку індивідуальна і суспільна свідомість опосередковують одна одну: кожний індивід розвиває свою свідомість через творче осягнення духовних здобутків минулих поколінь і сучасності, а розвиток духовності людства здійснюється через індивідуальні досягнення, духовні відкриття окремих особистостей.

Отже, можна зробити певні висновки щодо закономірностей і особливих рис свідомості:

— свідомість є вищою формою відображення дійсності і способом ідеального відношення до світу; її особливості і закономірності обумовлені суспільно-практичним і культурно-історичним способом людського існування;

— свідомість існує в двох формах ідеальної діяльності — теоретичній (пізнавальній) і духовно-практичній (ціннісній);

— людській свідомості притаманна здатність до об'єктивності відображення дійсності; вона є активною, творчою та універсальною діяльністю;

— свідомість опосередкована мовою, яка є засобом пізнання, спілкування, збереження і передачі інформації;

— свідомість існує в єдності індивідуальної і суспільної форм, які взаємопов'язані, взаємообумовлені, але, одночасно, існують як самостійні, відносно незалежні одна від одної.

4. Суспільна свідомість має складну структуру — різноманітні рівні і форми. Попередньо вже було зазначено, що свідомість виявляє себе а двох формах ідеального освоєння світу — як пізнавальна діяльність і як духовно-практична, ціннісно-мотиваційна сфера свідомості. За пізнавальними можливостями і особливостями відображення суспільного буття виділяють рівні суспільної свідомості — емпіричний (буденна свідомість) і теоретичний. Сфера ціннісного відношення до дійсності, соціальне бачення буття з позиції окремих соціальних груп і суспільства в цілому представлені соціальною психологією і ідеологією. Крім цих елементів, виділяють форми суспільної

Свідомості, які є формами пізнання дійсності і, разом з тим, духовно-практичними формами усвідомлення світу і людини (мораль, право, релігія, мистецтво, філософія тощо).

Емпіричний рівень суспільної свідомості є відображенням дійсності в межах повсякденного життя. Часто емпіричну свідомість називають буденною свідомістю, або здоровим глуздом. Буденна свідомість формується стихійно в процесі безпосереднього життя. Вона включає в себе накопичені за віки емпіричний досвід, знання, норми та зразки поведінки, уявлення, традиції. Це є розрізнена і несистематизована система уявлень і знань про явища, що лежать на поверхні життя і тому потребують обґрунтування і доведення.

Соціальна психологія за рівнем відображення є часткою буденної свідомості. Але пізнання не є її основною функцією. Соціальна психологія здійснює регулятивну функцію безпосереднього життя людей. В ній відбиваються психологічні риси і почуттєві стани соціальних груп і суспільства взагалі. Можна говорити про особливості національної, класової психології, психології релігійних груп тощо. Суспільна психологія охоплює всю різноманітність почуттєвих станів Суспільства: релігійних, моральних, естетичних, станів симпатії і антипатії, страху, відчаю, незадоволеності, надії, злагоди тощо. Проявами соціальної психології є такі явища, як соціальна воля, громадська думка, традиції, звичаї, чутки, мода та інші.

Теоретична (раціональна) свідомість виходить за межі повсякденності. Це є системна, теоретично оформлена сукупність ідей, поглядів, переконань. Вони узагальнюють досвід практичного життя і буденної свідомості, відрізняються послідовністю, логічністю, потребують теоретичного обґрунтування і доведення, пов'язані з філософсько-світоглядними принципами і настановами.

Ідеологія так само, як і соціальна психологія, спрямована на регулювання суспільних стосунків. Вона є певним виразом суспільних цінностей, орієнтацій, інтересів і норм поведінки. Але на відміну від соціальної психології, ідеологія є упорядкованою і теоретично Оформленою системою, тобто в пізнавальному плані виступає на рівні теоретичної свідомості.

Традиційно ідеологію вважали теоретичною формою вираження і захисту соціально-класових інтересів. Справді, для певного класу або Соціальної спільноти притаманні свої цінності і інтереси. Соціальна психологія є їх безпосереднім і стихійно сформованим виразом, Ідеологія ж створюється цілеспрямовано, певними групами людей, зайнятих в сфері духовного виробництва. Вона прагне в систематизованій і обґрунтованій формі представити часткові, приватні інтереси, що притаманні лише певному класу або соціальній групі, як спільні, загальнолюдські. Кожна ідеологія намагається захистити свої власні інтереси, виправдати їх, протиставити їх інтересам інших соціальних спільнот. Але такий виразний вузько-класовий характер ідеологія виявляє не в будь-якому суспільстві.

Ідеологія служить не лише приватним інтересам певної соціальної спільноти, але й суспільству в цілому. Ідеологія виступає певним утилітарним засобом культури, що забезпечує інтеграцію суспільства, його відтворення, нормальне функціонування. Вона організує, консолідує соціальні сили, стимулює і спрямовує соціальну активність членів суспільства. В будь-якому суспільстві існують і позаідеологічні культурні зразки і норми (цінності, суспільні цілі та ідеали, норми життя), які регулюють соціальні стосунки. Але в разі слабкості соціуму, ці засоби не спрацьовують і виникає необхідність у певного роду штучному способі інтеграції суспільства. Саме таким суспільствам, які втратили внутрішній потенціал для консолідації та інтеграції своїх членів, притаманна вузько-класова ідеологія. Саме тут коріняться можливість гіпертрофії, абсолютизації ідеології, яка перетворюється в своєрідний аварійний механізм захисту цілісності суспільства — в державну ідеологію. Державна ідеологія є спробою влади сформувати особливі моральні, культурні основи інтеграції, яких не вистачає в масовій психології і буденній свідомості суспільства. Держава з достатньо сформованою правовою системою не потребує класом» ідеології, бо тут править вже не один клас, а масовий суб'єкт. Саме в правовій державі виникає явище масової ідеології. Вона спрямована не стільки на захист політичних інтересів певного класу, а на масове духовне виробництво, на продукування ідей, значень, образів і символів, що надають життю індивідів певний сенс існування саме у цьому суспільстві. Сучасна ідеологія все більш орієнтується на релігію, мораль, мистецтво, спирається на культурні і загальноцивілізаційні основи цілісності суспільства.

Проте не потрібно забувати про негативний вплив будь-якої (класової чи масової) ідеології на свідомість індивіда. Свідоме ставлення до життя, свобода індивіда потребують власних, особистих зусиль розуміння існуючого, усвідомлення сенсу своїх вчинків, суспільних подій. Ідеологія ж продукує І пропонує готові для споживання смисли і значення. Вона нав'язує, рекламує і пропагує масові стереотипи, пануючі упередження, уніфіковані колективні думки і розповсюджені переконання, Тим самим ідеологія завжди готова зняти з індивіда тягар відповідальності за самостійний

Добавити його свободи мислення і діяльності. Тому ідеологізація приймається особистістю як несвобода, як позбавлення права Самостійно мислити, як маніпулювання власною свідомістю з боку Суспільства та його масової культури.

Форми суспільної свідомості виникають внаслідок розвитку різних форм діяльності (моральних, правових, релігійних тощо) і є їх Ідеальними відтвореннями. Кожна форма суспільної свідомості відображає світ у всій його цілісності, але відповідно до своєї специфіки 1 свого призначення.

Першою нерозчленованою формою свідомості була міфологія. Вона виникла і була єдиною формою духовності на початкових стадіях розвитку суспільства. Нема жодного народу в світі, який би не мав своєї міфологічної системи. Міфологія є своєрідним началом людської Духовності, в синкретичному, нерозчленованому вигляді вона містила зародок всіх майбутніх форм і способів духовного освоєння світу. З розподілом праці на матеріальну і духовну (що відбулося в період становлення класового суспільства) сталася диференціація Міфологічної свідомості. Виникає система моралі, релігія, мистецтво, філософія, політична і правова свідомість, наука.

Наука як форма суспільної свідомості спрямована на відображення Об'єктивних закономірностей і зв'язків природного і соціального світу. Вона систематизує об'єктивні знання про дійсність інтелектуально-понятійним (раціональним) способом. Результатом і Основною цінністю її є істина. Наука має теоретичний і емпіричний (експериментально-досвідний) рівні дослідження і організації знання, спирається на спеціально зроблену систему наукових методів пізнання І доведення знань. Як соціальний інститут наука оформляється у ХУП-ХУШ століттях. За своїми видами наука поділяється на гуманітарні, технічні науки і природознавство.

Естетична (художня) свідомість спрямована на пробудження в людини до творчості, на піднесення людської чуттєвості. Вона відображає дійсність у формі художніх образів. Основною цінністю відношення до дійсності є краса як символічне-чуттєве відображення реальності, як прояв доцільності і досконалості певного його відповідності ідеалу, як відповідність художньої форми Професійною формою естетичної свідомості і певним її інститутом є мистецтво.

Політична свідомість є сукупністю ідей, що відображають соціально-групові, класові відносини в суспільстві, центром яких є певне ставлення до влади. Саме поняття влади є ключовим для політичної свідомості.

Воля державної влади трансформується в право і виступає як юридичний закон. Правова свідомість регулює соціальні стосунки з позиції закону, вона є сукупністю принципів і норм поведінки, що санкціоновані державою. Правова свідомість забезпечує громадський порядок, регулює суспільні відносини, виходячи з сформульованих і утверджених правовими установами і закладами вимог належної з точки зору закону поведінки. Правосвідомість на рівні індивіда є усвідомленням і відстоюванням своїх прав, визначенням і дотриманням відповідних обов'язків.

Право не може регулювати всі без винятку суспільні відносини, воно регулює лише найважливіші з точки зору держави стосунки. Решта суспільних відносин регулюється мораллю (а також звичками, традиціями, ритуалами, громадською думкою, які частково входять в мораль). Моральна свідомість є сумою правил суспільно схваленої поведінки індивідів. Вона охоплює дійсність у формі моральних норм — вимог, яких повинна дотримуватися людина згідно з суспільним і власним усвідомленням добра і зла. Вимоги моралі не мають підтвердження в певних установах чи закладах, вони підтримуються громадською думкою, владою звичаїв, усталеними нормами, оцінками суспільства і соціальних груп. Моральна свідомість на рівні суспільства — це ті вимоги, які приписуються індивіду і які він повинен виконувати в силу соціального обов'язку. Таким чином, суспільна мораль є способом адаптування до суспільного середовища, сферою суспільної необхідності. Але є й вища форма моральної свідомості, яка виявляє себе на індивідуальному рівні — моральність особистості. Моральність, що заснована не на зовнішніх вимогах суспільства, а на внутрішніх чинниках — совісті, співпереживанні, на власному усвідомленні добра і зла, — є проявом людської свободи.

Є дещо спільне між філософією і релігійною свідомістю. І релігія, і філософія спрямовані на усвідомлення граничних смислів людського буття, на пошук глибинної єдності і зв'язку людини з світовим універсумом. Але здійснюються ці цілі різними способами, різними шляхами. Так, філософія є теоретичним, поняттєвим міркуванням над проблемами сенсу людського існування. Це наближує її до науки. Але на відміну від науки, філософія слугує не лише цілям теоретичного пізнання, а, насамперед, цілям людського самовизначення в світі, цілям злагоди між людиною і світом її буття. Тому вищою цінністю філософського пізнання є мудрість, як переживання і усвідомлення істини, як особистісне осягнення смислів і значень існуючого, шляхів творчого саморозвитку людини. Релігія, спираючись не на звання, а на релігійну віру, вказує на духовно-практичні шляхи для осягнення і здобуття сенсу життя. Вона дає духовні орієнтири для подолання людиною своєї скінченності, для досягнення безсмертя, має свої специфічні форми усвідомлення і переживання єднання людини і світу.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ЛЕКЦІЯ 12. ПРОБЛЕМА ЛЮДИНИ В ФІЛОСОФІЇ	\|	ЛЕКЦІЯ 14. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СУСПІЛЬСТВА

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.