ЛЕКЦІЯ 16. СУСПІЛЬСТВО І ОСОБИСТІСТЬ

План.

1.Співвідношення понять «індивід», «індивідуальність», «особистість».

2. Історичний характер взаємозв'язку суспільства і особистості.

3. Історична необхідність і свобода особистості.

1.В сучасній філософії проблема взаємозв'язку особистості і суспільства є однією з найгостріших проблем. Величезні зрушення, нашої епохи привели до кардинальної зміни становища людини в суспільстві, до зростання цінності свободи, потреби і необхідності вільного вибору своєї долі і, разом з тим, до більшої проблематичності та ризикованості такого вибору. Через світові війни, революції, тоталітарні режими та інші соціальні катаклізми, через загрозу всесвітньої воєнної катастрофи, екологічної кризи, через протиріччя науково-технічного прогресу народжується нова епоха, нова цивілізація з принципово іншим типом соціальних зв'язків. Це потребує нового вирішення «вічної» проблеми — чи в змозі індивід бути володарем своєї долі, чи може він створити сам себе і своє життя?

Досить неоднозначною є роль суспільства в цьому процесі. Взаємовідношення суспільства і особистості мають конкретно-історичний характер. Суспільство може створювати як сприятливі, так і несприятливі умови для розвитку особистості. У свою чергу, від конкретних індивідів, від їх активності, моральної і громадської позиції залежить становище суспільства і міра його «людяності».

Факт залежності людини від суспільства є очевидним. Індивід нескінченними зв'язками з'єднаний з суспільством, залежить від нього, визначається його соціально-історичними і культурними особливостями. Саме в суспільстві знаходяться матеріальні, духовні, соціальні умови для розвитку людини. Лише в суспільстві людина може виділятися як індивід, лише через спілкування, через відносини з іншими людьми вона може формуватися як особистість. Але саме поняття «особистість»передбачає наявність самодетермінації, самовизначеності людини, її спроможність робити власний вибір життєвої позиції і своєї долі, а це означає — бути відносно незалежною від суспільства. Міра свободи людини, її самореалізації залежить від двох взаємообумовлених факторів: внутрішнього — від ступеню розвитку особистісного начала в людині і зовнішнього — від типу і характеру суспільних відносин.

У філософії для усвідомлення особистості та її зв'язку з суспільством використовують поняття «індивід», «індивідуальність», «особистість».

Поняттям «індивід» позначають загальнотипове в людині як представникові не лише біологічного виду «людина розумна», але й певної соціальної спільноти. Індивід — одиничне буття соціального, певний «атом» соціуму, один з множини подібних індивідів, що складають соціальну групу, верству, націю, суспільство. Будь-яка людина як соціальний індивід є фрагментом, обмеженою часткою, локальним відображенням суспільного цілого. У цьому розумінні людина виступає соціально-обмеженою істотою, що знаходиться в залежності від середовища, соціальних умов свого життя. Саме соціальний статус людини виступає такою умовою, що обмежує її індивідуальні можливості.

Однак, кожний індивід є не просто фрагментом цілого, але й фрагментом неповторним, своєрідним, унікальним, тобто виступає як індивідуальність. За своїм походженням поняття «індивідуальність» є ренесансним поняттям. Саме на епоху Відродження приходиться розквіт яскравих, оригінальних, унікальних в своїй неподібності до інших індивідуальностей. Виключеність, обдарованість, геніальність виходять тут на перший план. За словами Ф.Енгельса, то була епоха, яка потребувала титанів і яка народила титанів за силою думки, пристрасті і характеру, за багатогранністю вченості. Індивідуальність і є тою сукупністю якостей і властивостей, які відрізняють одну людину від всіх інших. Кожний індивідуум — носій неповторного внутрішнього складу, обличчя. Він може і повинен виявляти свою виключність, неподібність до інших, він може і повинен прожити лише йому притаманне неповторне життя.

З поняттям «особистість» пов'язана фундаментальна, істотна риса людини бути не просто залежною від суспільства, не просто пасивним продуктом обставин, а виступати суб'єктом, діючою істотою, якій притаманна свобода волі і вибору, здатність до творчості у всіх її проявах. Особистість — це людина, що розвивається на основі власних обдарувань і власної ініціативи. Вона — суб'єкт вільної діяльності, творець власної біографії. Своїми досягненнями вона зобов'язана насамперед самій собі, своїм власним зусиллям. Бути особистістю означає не бути маріонеткою суспільства, не грати нав'язану суспільним середовищем роль або функцію. Бути особистістю — означає вибирати свідомо і вільно своє місце в житті, свою лінію поведінки, а звідси — і бути відповідальною за свої вчинки. Бути особистістю — означає не посилатися на різноманітні життєві обставини, на соціальне середовище, а брати на себе всі наслідки своїх вчинків. У всьому цьому проявляється автономія, самостійність особистості, її детермінованість не зовнішніми обставинами, а внутрішніми принципами моральності, абсолютними, безумовними цінностями, вічними заповітами. Отже, основною рисою особистості є свобода, проявами якої є автономія людини, її самостійність, моральність, здатність до творчості.

2. З плином історії змінюються суспільні відносини, типи взаємозв'язку людини і суспільства, а звідси — і соціальні типи особистості, ступінь її розвитку. Історія знає три основних типи соціальності, що визначають історичний тип особистості: відносини особистої залежності, відносини речової залежності і вільна асоціація індивідів.

Відносини особистої залежності були притаманні традиційним суспільствам (період докапіталістичного розвитку). Для них характерні повна або часткова залежність індивіда, всіх сторін його життя від общини, роду, касти, стану, середньовічного цеху. Реально, в усвідомленні індивідом самого себе він виявляється часткою певного соціуму. «Я» для нього — це «ми», певна спільнота, соціальна група. Його свідомість і його діяльність, мотиви поведінки, цінності, цілі його життя здебільшого зумовлені традицією, авторитетом, звичаями, нормами групової моралі. Індивід в традиційних суспільствах — не особистість, не індивідуальність, а лише «групова людина».

З розвитком історії відносини особистої залежності перестають бути пануючими, але зовсім не щезають. В індивідуальному житті кожна людина сама здійснює вибір між свободою і несвободою. І часто вона йде на зречення, на втечу він свободи. Належність до певної спільноти, невідокремленість від неї надають людині гарантію безпеки і впевненості. За індивіда хтось вирішує, він радіє безпеці, теплу, близькості до свого оточення, але за те він сплачує занадто високу ціну. Йому не вдається стати повноцінною людиною, розвинути свої здібності до самостійних рішень, мислення, дій. Він залишається залежним, не вільним. Така людина відчуває почуття симпатії до знайомих, до своїх, до тих, від кого залежить її безпека (сьогодні це може бути раса, нація, держава, клас, політична партія тощо). Але вона не здатна на людські стосунки з «незнайомцем» — з іншою культурою, з іншою релігією, з іншою людиною, неподібною за своїми поглядами і переконаннями. Для таких відносин характерним є поєднання нетерпимості до інших і беззастережне прийняття цінностей обмеженої спільноти. Вибір тут означає не вибір між істинним і хибним, між добром і злом, а між своїми і несвоїми. Людина відчуває симпатію до своєї соціальної групи, але, за словами Е.Фромма, це є тваринна симпатія, тепло хліва, а не людська любов, яка передбачає свободу і незалежність як свою умову.

Християнство вперше протиставило відносинам особистої залежності принципово інші засади людської єдності — почуття любові і духовної спорідненості. Слова Ісуса «Вороги чоловікові — домашні його» (Мв. 10,35) підкреслювали необхідність розірвати зв'язки особистої залежності, щоб стати вільною, тобто справжньою людиною.

Техногенна цивілізація, що виникає разом з формуванням буржуазних відносин, ґрунтується на мобілізації творчого потенціалу, ініціативи, заповзятливості окремого індивіду. Необхідність свободи індивідуальної діяльності вимагає більшої автономії щодо соціальної групи. Безпрецедентне розширення меж власної свободи, поля реалізації творчих здібностей дозволило індивіду відчути себе володарем світу, творцем власної долі. Але свобода індивідів в межах техногенної цивілізації не набула самоцінного значення, вона перетворилася на засіб економічного зростання. Виникає атомізоване суспільство, де кожний індивід — сам по собі, соціально і моральне ізольована одиниця суспільства. Він переслідує свій власний інтерес, намагаючись використати інших в своїх цілях. Саме тут відносини між людьми набувають характеру речових відносин, тобто відносин товаровиробників, кожний з яких ставиться до інших як до засобу досягнення своїх економічних цілей. Звідси — панування духу відчуження, індивідуалістичної самотності, тотального роз'єднання. Звільнившись від цехових, корпоративних та інших традиційних зв'язків, належність до яких надавала людині почуття впевненості і безпеки, вона опинилась у полоні вузько-егоїстичних відносин, віч-на-віч зі створеним нею світом товарів, де сама вона виступає лише як товар.

Людина не є самодостатньою істотою, її життя має сенс лише у тому випадку, якщо вона співпричетна до надособистого (суспільного чи божественного) цілого, Атомізована людина, яка втратила свої групові зв'язки, почуває себе вкрай самотньо і незручно всередині бездушних і байдужих відносин. Поряд з конформістами, з тими, хто цілком успішно пристосувався до сучасного соціуму (що потребує певної примітивності, пересічності, приглушення особистісного начала), збільшується кількість тих, хто вибирає «етику неучасті», свідомо «емігрує з бізнесу», стає аутсайдером в суспільстві. Саме такі духовно-знедолені, одинокі нонконформісти прагнуть сформувати і включитися в спільноту, яка відповідає їхнім смакам, уподобанням, потребам.

В умовах кризи техногенної цивілізації все більш відчутними стають тенденції до створення вільних асоціацій індивідів — творчих об’єднань, малих груп, співтовариств, неформальних рухів і спільнот, які засновані на товариських, дружніх, глибоко особистих відносинах і прихильностях. Нові форми комунікації створюються на основі «позасоціального», вільного часу, збільшення якого є характерною особливістю розвитку техногенної цивілізації, результатом науково-технічного прогресу. Саме в цих умовах з'являється можливість для вільного створення спілок і співтовариств, можливість для здійснення індивідами свого самостійного і вільного вибору форм спілкування, які не запрограмовані, не визначені наперед існуючим суспільством, обумовлені не його масовою культурою, а особистісною культурою індивідів.

3. Однією з фундаментальних потреб людини є потреба в творчості, в свободі самореалізації, в прагненні вийти за межі суспільної необхідності, самовизначитися в своєму житті. Володіння свободою — це критерій розвиненої особистості, критерій розвитку суспільства. Як для особистості, так і для суспільства згубним є обмеження свободи, зведення людини до рівня «гвинтика» в соціальних і технологічних процесах. Але свобода не є простим усуненням залежності від того, що обумовлює людину ззовні. Неможливо говорити про абстрактну, абсолютну свободу. Свобода, яка виступає лише в своєму негативному значенні, з її запереченням влади і авторитету, обов'язково веде до свавілля і анархії. Людина з народження є членам сім'ї, нації, общини, суспільства, держави. Тому її поведінка і діяльність завжди регулюються загальновизнаними нормами і законами, умовами економічної діяльності. Свобода особистості неможлива без економічної і політичної свободи, без свободи1 суспільства. Правове суспільство саме і є таким суспільством, де за особистістю визнаються права на життя, свободу, щастя, де всі соціальні інститути забезпечують ці права. Проте чим більше у людини свободи, тим більше у неї повинно бути і відповідальності. Свобода і відповідальність обумовлюють один одного. Наша свобода залежить від свободи інших, а свобода інших — від нашої свободи. Однак, свобода волі — це завжди вибір добра чи зла, вона завжди приховує в собі можливість свавілля. Право і закон в суспільстві — це механізми приборкання, засіб подолання гріховного начала в людині.

Розрізняють негативне визначення свободи (як «свободу від») і позитивне («свободу для»). В першому випадку маються на увазі зовнішні рамки і обмеження, що перешкоджають вільній діяльності людини, від них людина намагається позбутися. Потреба свободи в цьому плані має універсальний характер і властива, певною мірою, всім живим істотам. Однак, люди не вільні у виборі об'єктивних умов свого життя. Історична необхідність — це і є сукупність об'єктивних обставин і умов життєдіяльності людини, які створюються всіма попередніми поколінням шляхом практичної діяльності. Тому свобода не є абсолютною незалежністю від історичної необхідності, вона є вибором з уже існуючих можливостей. Люди не вибирають об'єктивні умови свого існування, але вони вільні у виборі своїх цілей та засобів їх реалізації. Стикаючись з необхідністю, люди намагаються її пізнати і потім приймати рішення із знанням справи. Але свобода як пізнанна необхідність і відповідна до цієї необхідності діяльність — це ще не справжня свобода. Вона є підпорядкованою зовнішній необхідності, є проявом історичної необхідності.

Позитивне визначення свободи як «свободи для», як свободи самореалізації особистості, передбачає наявність не зовнішньої, а внутрішньої необхідності. Свобода — це те, що містять необхідність в собі, це те, що здійснюється по власній необхідності. Людина як вільна істота завжди чинить опір соціальній необхідності, зовнішньому середовищу, певному соціуму, якщо вони заважають її особистісному існуванню, не співпадають і навіть суперечать її совісті, власній позиції, принципам моральності, ідеалам, вічним заповідям і цінностям, які вона сповідує. Саме вони і виступають тією внутрішньою необхідністю, на яку вона спирається, якій вона підкоряється, через яку не може переступити і якою вона не хоче поступитися. Соціально-економічні, політичні, моральні засади будь-якого суспільства завжди є обмеженими, вони ніколи не співпадають з принципами справжньої моральності, з ідеалами добра, свободи, творчості. Проте свобода особистості коріниться саме в цих цінностях. Індивід, який завжди спирається лише на моральні норми певного суспільства є конформістом, вдало адаптованою до даного суспільства істотою. Індивід, який виходить з принципів совісті, моральності — завжди нонконформіст, він — «не як всі», дивак, який якщо не осуджується суспільством, то принаймні не схвалюється. Але наскільки людина спроможна виходити за межі конкретної соціальності, даного соціуму у простір всієї історії і культури людства, настільки вона є вільною особистістю.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ЛЕКЦІЯ 15. СУСПІЛЬСТВО ЯК СИСТЕМА, ЩО РОЗВИВАЄТЬСЯ	\|	ЛЕКЦІЯ 17. ПІЗНАННЯ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.018 сек.