Прогнозування в системі стратегічного управління

Найважливішими функціями прогнозування в системі стратегічного управління є:

- визначення можливих цілей і напрямків розвитку обєкта прогнозування;

- оцінка соціальних, економічних, наукових, технічних та екоолгічних наслідків реалізації кожного з можливих варіантів розвитку обєктів прогнозу;

- визначення змісту заходів щодо забезпечення реалізації можливостей та послаблення загроз кожного з можливих варіантів розвитку прогнозованих подій;

- оцінка необхідних витрат і ресурсів для впровадження розроблених заходів і наслідків щодо обмежень у системі “час - гроші”.

У стратегічному управлінні пронози використовуються в різних варіантах:

- побудова системи прогнозів для різних співвідношень “продукт – ринок”;

- оцінка впливу різних факторів на розвиток ситуації, в тому числі по окремих ринках (наприклад, вплив нових технологій виробництва, зміни в потребах окремих груп споживачів тощо);

- виявлення ймовірності “точок зростання” у макро- та мегасистемах і вплив на них окремих факторів (наприклад, зростання попиту на певний вид товару внаслідок зростання доходів споживачів);

- зміни у співвідношеннях “можливості – загрози” (наприклад, нереалізована можливість може стати загрозою, якщо її використає у повному обсязі конкурент);

- розробка цілей та альтернативних стратегій їхнього досягнення.

Мета будь-якого прогнозу – виявити процеси та передбачити розвиток подій у майбутньому. Передбачене майбутнє дає змогу підготуватися як до позитивних, так і до негативних тенденцій, максимізувати результати та мінімізувати збитки.

Основними методами прогнозування, що використовуються в стратегічному управлінні, є: методи екстраполяції; експертні методи та методи моделювання (Шершньова, с. 87).

Методи прогнозування класифікуються за видами:

1. Методи екстраполяції:

1.1 екстраполяція даних про розміри обєктів прогнозування;

1.2 екстраполяція оціночних функціональних характеристик;

1.3 екстраполяція системних і структурних характеристик.

2.Експертні методи

2.1 індивідуальні експертні оцінки;

2.2 колективні експертні оцінки (варіант – метод “Дельфі”).

3. Методи моделювання:

3.1. логічні моделі-образи (варіант – метод сценарію);

3.2. математичні моделі (варіант – економіко-математичні моделі);

3.3. інформаційні моделі.

Методи екстраполяції базуються на припущенні про незмінність або відносну стабільність наявних тенденцій розвитку. Інакше кажучи, гіпотеза економічного передбачення базується на схожості та спадковості глобальних умов існування підприємств у минулому, теперішньому та майбутньому. В цьому й полягає обмеженість даного підходу, оскільки чим тривалішим є період прогнозування, тим більш ймовірним є змінність тенденцій розвитку під впливом різних факторів (Ансофф).

Експертні методи базуються на знаннях та досвіді спеціалістів різної кваліфікації.

В основу експертних методів покладено пять основних умов групового вибору рішень (Добров Г.М. Прогнозирование науки и техники. – М.: Наука, 1977).

Умова 1. Універсальність, тобто наявність достатньої різноманітності можливостей вибору (>/=3) (больше или равно) експертів (>/=2) та можливостей визначення для них індивідуальних профілів переваг.

Умова 2. Навність позттивного звязку колективних та індивідкальних переваг, при якому відмова (або доповнення) від однієї альтернативи в індивідуальних перевагах окремого експерта не повинна змінити направленості переваги відносно колективної.

Умова 3. Незалежність неповязаних альтернатив (якщо переваги кожного експерта однакові в кількох профілях, то й відповідні по альтернативах ступені переваг суспільства мають бути однакові для цих профілів).

Умова 4. Наявність суверенності експертів, тобто відсутність “навязаного” товариством ступеня переваг.

Умова 5. Відсутність диктаторства (як правило, з боку одного експерта, переваги якого визначають переваги товариства, а інші члени впливають на вибір альтернатив лише в тому разі, якщо ці альтернативи не мають ніякого значення для названого індивідуума).

Методи моделювання являють собою досить широкий спектр економіко-математичних, економетричних та інших моделей, що мають спільну рису – спробу побудувати моделі обєктів реальної дійсності, особливо (в межах можливості) їхньої динаміки, щоб на їх основі створити підвалини для відпрацювання оптимальних управлінських рішень.

Більшість авторів сьогодні погоджуються з тим, що лише комбікація методів може дати більш-менш надійне передбачення майбутнього.

У стратегічному управлінні найбільшого поширення набули розробки сценаріїв розвитку подій. Вонип займають проміжнє положення між експертними методами та методами моделювання. П. Шварц, один із найвідоміших фахівців з розробки сценаріїв розвитку окремих підприємств і державних установ, визначав сценарії з одного боку, як “інструмент упорядкування власного розуміння про альтернативи розвитку зовнішнього середовища, в якому треба буде приймати рішення щодо розвитку підприємства, а з іншого боку, визначення організаційних заходів, які б допомогли нам перетворити наші очікування (мрії) в наше реальне майбутнє” (Schwartz Peter. The art of the long view. – N - Y: Doubleday, 1991.)

Методи розробки сценаріів розділяються на (Шершньова, с.90-92):

- метод посилань;

- метод системи діаграм;

- метод критичних полів;

- метод “заголовків газет”;

- метод “логіки можливого розвитку”;

- метод перехресного впливу подій.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Складання стратегічного балансу та сутність SWOT-аналізу	\|	РОЗДІЛ 3. ФОРМУВАННЯ ПОРТФЕЛЮ СТРАТЕГІЙ ПІДПРИЄМСТВА

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.