• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Формування кошторисів підрозділів.

Основною формою планування витрат підрозділів як центрів відповідальності є складання їх кошторисів. Кошторис охоплює всі витрати підрозділу на виробництво продукції (надання послуг) за плановий період незалежно від ступеня її готовності. У підрозділах з коротким виробничим циклом виготовлення продукції кошторис і виробнича собівартість кінцевої продукції за певний період, як правило, збігаються. Якщо виробничий цикл тривалий і змінюються залишки незавершеного виробництва на початок і кінець планового періоду, такої відповідності немає.

Кошториси підрозділів виконують такі важливі функції, як організуюча, контролююча і стимулююча. Організуюча функція кошторису полягає в тому, що , маючи, встановлену планову величину витрат, працівник, відповідальний за їх рівень, намагається дотримуватись чинного регламенту і норм використання ресурсів. Кошториси підрозділів дають змогу контролювати роботу працівників, відповідальних за рівень витрат. Це здійснюється порівнянням фактичних витрат з плановими, передбаченими в кошторисах. Відхилення аналізуються, що є основою для реалізації стимулюючої функції щодо працівників, які впливають на величину витрат і відповідають за неї. Стимулювання здійснюється через відповідальність за необґрунтовані витрати і заохочення в їх зниженні.

Кошторис складають на основі виробничої програми підрозділу та відповідної нормативної бази, а також цін і тарифів на ресурси. Структурно він може будуватися за статтями й елементами витрат.

Кожний із цих аспектів побудови кошторису має свої позитивні сторони і призначення. Постатейний кошторис дає змогу узгодити його з кошторисом непрямих витрат (загальновиробничими витратами), а також калькуляціями на окремі вироби підрозділу. Побудова його за елементами витрат показує їх ресурсну структуру, матеріало-, зарплато- і капіталомісткість виробництва і, що важливо, дає змогу чіткіше ув’язати витрати підрозділу (цеху) в цілому з витратами його структурних одиниць (дільниць, робочих місць), оскільки останнім плануються лише окремі їх елементи. На практиці для центрів відповідальності високого рівня домінує постатейна структура кошторисів. Шахматна форма кошторису, у якій витрати групуються постатейно і поелементно, є більш інформативною. На її основі досить легко розподілити всі витрати на змінні та постійні, що є необхідною умовою надання кошторису властивості гнучкості при поваріантних обчисленнях і визначенні планових витрат на фактичний обсяг виробництва.

Витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування охоплюють широке коло витрат, необхідних для роботи устаткування в режимі виробничого процесу, а також для підтримання його в стані готовності до експлуатації. До них належать: амортизаційні відрахування на реновацію машин і устаткування, поліпшення та відновлення їх експлуатаційних параметрів.

Під машинами й устаткуванням розуміють усе технологічне устаткування, транспортні засоби, закріплені за даним підрозділом, а також пристрої та інструмент технологічного призначення, що належать до основних засобів. Амортизаційні відрахування обчи­слюються за певним методом амортизації (лінійним, нелінійним, прискореним) згідно з установленим оптимальним терміном служ­би машин і устаткування. Амортизаційні відрахування належать до постійних витрат.

· Матеріали (за вирахуванням відходів). До статті заносяться витрати на матеріали, що утворюють основу виготовлюваної продукції (основні матеріали), а також на матеріали допоміжного призначення (допоміжні матеріали), які можна прямо віднести на окремі вироби (кріпильні матеріали, фарби, формувальні матеріали, хімікати для гальванічного покриття та ін..). Витрати обчислюються на основі встановлених норм, цін на матеріали і виробничої програми. Крім ціни придбання матеріалів, ураховуються транспортно-заготівельні витрати (комісійні виплати, заготівельним організаціям, плата за вантажно-розвантажувальні роботи, транспортування та ін..). Слід мати на увазі, що до транспортно-заготівельних витрат не належать витрати на утримання відділу матеріального постачання, складів матеріалів і постійних складських працівників. З 2000 р. вони належать до витрат періоду у складі адміністративних витрат.

Від вартості матеріалів віднімаються відходи за ціною їх можливого використання чи продажу. Обчислені величини С_М підсумовуються за всіма видами матеріалів і остаточно визначаються витрати за даною статтею.

· Куповані вироби й напівфабрикати. Купованими вважаються вироби, що купуються для укомплектування виготовлюваної продукції і потребують витрат на їх установку чи складання (двигуни, різні прилади, механізми тощо). Куповані напівфабрикати – це вироби, які додатково обробляються на підприємстві (штампування, відливки деталей, поковки та ін..). Сюди ще можуть зараховуватися виробничі послуги сторонніх підприємств, які стосуються конкретних виробів і можуть бути прямо на них віднесені.

Витрати за цією статтею обчислюються аналогічно витратам на матеріли згідно з норами і цінами з урахуванням транспортно-заготівельних витрат. Вартість виробничих послуг сторонніх підприємств визначається за договірною ціною на виконані роботи.

Слід мати на увазі, що за напівфабрикатного методу обліку, що відповідає умовам внутрішніх ринкових відносин, матеріальні витрати доповнюються ще однією статтею аналогічного змісту – напівфабрикати власного виробництва підприємства. Витрати за цією статтею обчислюються за встановленими внутрішніми цінами.

· Паливо та енергія на технологічні потреби. До статті включають витрати палива та енергії на безпосереднє виконання технологічних процесів: палива для плавильних агрегатів у ливарних цехах, нагріву металу в прокатних, ковальських цехах; випробувань виробів, передбачених технологічним процесом (турбін, двигунів та ін..); електроенергії для електропечей, електрохімічних, гальванічних процесів, сушіння тощо.

Витрати на паливо та енергію технологічного призначення обчислюються аналогічно попереднім статтям, тобто за нормами витрат і встановленими цінами (тарифами). Коли ці витрати займають незначну частку в загальних витратах або коли відсутня належна нормативна база, їх включають у кошторис загально виробничих витрат як витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування, переводячи таким чином у категорію непрямих витрат.

· Основна заробітна плата виробничих робітників. Стаття включає оплату праці робітників, безпосередньо зайнятих виготовленням основної продукції. Вона складається з відрядної та почасової заробітної плати згідно з установленими розцінками та тарифними ставками (посадовими окладами). Зауважимо, що на практиці частина почасової основної заробітної плати виробничих робітників є незначною або взагалі вона відсутня, тому цю статтю, як правило, без застережень відносять до змінних витрат.

· Додаткова заробітна плата виробничих робітників. До неї належать додаткові виплати понад установленої норми за трудові успіхи (премії), особливі умови праці (наприклад, у нічний час), за відпустки та інші доплати, передбачені законом та трудовою угодою. Планова величина цих виплат обчислюється згідно з передбаченими умовами оплати праці в плановому періоді, а у разі їх відносної стабільності – у відсотках від основної заробітної плати за даними звітного періоду.

· Відрахування на соціальні заходи. Вони охоплюють відрахування в Пенсійний фонд і фонди соціального страхування та сприяння зайнятості. Обчислюється їх сума у встановлених відсотках від заробітної плати (основної і додаткової) виробничих робітників.

· Загально виробничі витрати. Зазначені витрати узагальнюються в окремому кошторисі, який складається на рік з поквартальним розподілом. Сюди входять різноманітні непрямі витрати, які з огляду на їх функціональне призначення поділяються на дві групи: перша – витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування, друга – витрати на організацію й управління виробництвом.

· Витрати на експлуатацію устаткування. Вони містять різні витрати, у тому числі витрати на електроенергію для приведення в дію машин, стиснуте повітря, пару, воду, мастила, охолоджу­вальні рідини, оплату праці обслуговуючого персоналу (наладчи­ків, слюсарів, ремонтників, електриків та ін.) тощо. Обчислення планової величини цих витрат методично не складне, але щодо витрат на енергію і допоміжні матеріали проблематичним є вста­новлення відповідних норм витрат. їх потрібно дуже багато, а то­чність їх невисока внаслідок впливу низки чинників, які важко передбачити. Тому на практиці за умов стабільного завантаження устаткування і незмінності його складу здебільшого визначають планову величину цих витрат, виходячи із фактичного їх рівня за минулий період. Доцільнішим і універсальнішим є метод устано­влення планових експлуатаційних витрат на основі досвідно-статистичних норм витрат на 1000 машино-годин роботи устат­кування.

Планові витрати на електроенергію можна досить точно ви­значити на основі сумарної потужності електродвигунів, показ­ників її використання і часу роботи.

За своїм змістом усі ці витрати є змінними.

• Витрати на оплату праці обслуговуючого персоналу з відра­хуваннями на соціальні заходи визначаються згідно з установле­ними формами зарплати (переважно почасової) аналогічно ви­тратам на оплату праці виробничих робітників. У більшості випадків ці витрати належать до постійних.

• Витрати на внутрішнє переміщення вантажів. До них нале­жать витрати на утримання та експлуатацію власних і залучених транспортних засобів, які не є органічною частиною технологіч­ної системи машин (автомобілі, авто- електрокари та ін.), а та­кож оплата праці (з відповідними відрахуваннями) робітників, що зайняті на цих процесах. У разі належного завантаження
транспортних засобів ці витрати є змінними, але, як правило, не
пропорційними.

• Витрати на ремонт устаткування і транспортних засобів. Ці витрати обчислюються ремонтною службою і відносяться на да­ну статтю згідно з установленим порядком їх відшкодування. Останній може бути різним з огляду на різні види ремонту зале­жно від їх складності та вартості з урахуванням ступеня рівномі­рності виконання ремонтних робіт. Так, частина ремонтів (пере­дусім капітальний ремонт) може фінансуватись за рахунок амортизаційних відрахувань. Інший варіант — усі витрати на ре­монт відносять на собівартість продукції періоду. Але в цьому випадку можливі різкі коливання собівартість продукції по ка­лендарних періодах у зв'язку з нерівномірними ремонтними ро­ботами. Цей недолік можна усунути, відносячи значні разові ре­монтні витрати на собівартість продукції як витрати майбутніх періодів. І нарешті, фінансування всіх видів ремонтів може здій­снюватись із так званого ремонтного фонду, що утворюється під­приємством за рахунок рівномірних відрахувань згідно з устано­вленим процентом до вартості основних засобів. Кожний з цих методів має свої позитивні й негативні сторони і тією чи іншою мірою в Україні вже застосовувався. Очевидно, підприємство по­винно мати право самостійно обирати метод відшкодування ви­трат на ремонт устаткування та інших основних фондів. Норма­тивні матеріали щодо цих питань опрацьовуються.

• Витрати на швидкозношуваний інструмент і пристосування. Сюди входить вартість інструменту і пристосувань, термін служ­би яких до одного року. Крім цього, передбачаються витрати на Оточування та ремонт інструменту. Витрати визначаються за методикою, що розглядається при вивченні виробничої інфраструк­тури підприємства. Зазначені витрати належать до змінних.

• Інші витрати, які пов'язані з утриманням та експлуатацією устаткування, але не передбачені в попередніх статтях: послуги сторонніх організацій, консультації з експлуатації устаткування, орендна плата за лізинг устаткування (у випадку оперативного лізингу).

Планування собівартості продукції.

При плануванні собівартості слід розрізняти собівартість окре­мих виробів (калькуляції) і собівартість загального обсягу готової (кінцевої) продукції. Як уже зазначалося, у підрозділах з корот­ким виробничим циклом і стабільними залишками (запасами) не­завершеного виробництва виробнича (цехова) собівартість гото­вої продукції збігається з кошторисом. В інших випадках, особливо коли запуск і випуск виробів у межах планового періо­ду кількісно різняться та змінюються залишки незавершеного ви­робництва на його початок і кінець, собівартість продукції відрі­зняється від кошторисних витрат. Отже, загальна собівартість продукції дорівнює:

С_К = С₃ + С_Н1- С_Н2,

де С_К - собівартість кінцевої продукції підрозділу за плановий період, грн.;

С₃ - загальні витрати підрозділу за кошторисом, грн.;

С_Н1, С_Н2 - собівартість залишків незавершеного виробництва відповідно на початок і кінець планового періоду, грн.

Собівартість залишків незавершеного виробництва на початок планового періоду береться за фактичними (очікуваними) дани­ми, на кінець - розрахову-ється з урахуванням специфіки певно­го типу виробництва. В одиничному і дрібносерійному виробни­цтві собівартість незавершеного виробництва за окремими замов­леннями на кінець планового періоду можна обчислити на основі ступеня їх планової готовності. В інших типах виробництва такі обчислення здійснюються у разі потреби коригування фактичної величини незавершеного виробництва або при зміні обсягу випу­ску продукції; При цьому враховується середньоденний випуск продукції за виробничою собівартістю, середня тривалість виро­бничого циклу і коефіцієнт зростання витрат (середня готовність незавершеного виробництва). Ця методика розглядається в інших дисциплінах (економіка підприємства, фінанси) при визначенні величини оборотного капіталу підприємства.

Інший метод визначення собівартості кінцевої продукції під­розділу, що є більш адекватним змісту цього показника, передба­чає попереднє обчислення собівартості окремих виробів. Собі­вартість кінцевої продукції є її підсумком.

С_К =

де п - кількість найменувань виробів;

N_i - кількість виробів i-го найменування за виробничою про­грамою у натуральному виразі;

С_0i - виробнича собівартість одиниці i - го виробу, грн.

Планування собівартості окремих виробів займає особливе мі­сце в системі планових обчислень. Калькуляції потрібні для об­ґрунтування цін виробів, визначення їх рентабельності, оцінки економічної ефективності технічних і організаційних рішень, аналізу тощо.

Є різні методи обчислення витрат на окремі вироби. їх засто­сування залежить від ряду обставин, передусім від широти но­менклатури виготовлюваної продукції. За умов однопродуктового виробництва калькулювання є найпростішим і найточнішим, оскільки всі витрати розглядаються як прямі. Однопродуктове виробництво може мати два різновиди:

- весь продукт однорідний, однієї споживної (експлуатаційної) якості й складності виготовлення (цегла, вугілля та ін.);

- продукт має різні варіанти якості, властивостей, що потре­бують різних витрат часу і/або ресурсів (цемент, пиво, коньяк тощо).

У першому випадку калькулювання здійснюється методом прямого ділення витрат на обсяг продукції.

С_О = , (6.8)

де С_К - загальні витрати, віднесені на кінцеву продукцію за пла­новий період (у повній сумі або за калькуляційними статтями чи елементами витрат), грн.;

N - обсяг готової продукції за плановий період у натураль­ному виразі.

Це за одностадійного виробництва. Якщо таких стадій більше, відповідно більше й членів формули (6.8). У загальному випадку

С_О =

де т - кількість стадій виробничого процесу;

С_j - загальні витрати на j-й стадії, грн.;

N_j, — випуск продукції на j-й стадії.

У другому випадку, тобто коли продукт має різні якості чи властивості, калькулювання здійснюється за коефіцієнтами еквівалентності. Особливість цього методу полягає в тому, що кожному варіанту продукту присвоюється певний коефіцієнт, який свідчить про його відносну відмінність за витратами від ба­зового (основного) варіанта продукту. Коефіцієнт для базового варіанта продукту - 1,0. Такі коефіцієнти обчислюються за да­ними досвіду (емпірично), наприклад, зіставленням трудомістко­сті виготовлення, тривалості виробничого циклу тощо.

Однопродуктове виробництво має обмежену сферу застосу­вання, більш поширеним є багатопродуктове виробництво, коли одночасно або в одному періоді виготовляються різні вироби. Собівартість окремих виробів у цьому випадку обчислюється за калькуляційними статтями, які охоплюють як прямі, так і непрямі витрати .Такі статті витрат, як матеріали, куповані вироби і напівфабрикати, паливо й енергія на техноло­гічні потреби, основна, додаткова заробітна плата виробничих робітників з відрахуваннями на соціальні заходи, є прямими. Вони безпосередньо обчислюються на одиницю продукції . Відмінність лише в тому, що при складанні кошторису до уваги брався весь обсяг вироб­ництва.

Основна проблема калькулювання у багатопродуктовому ви­робництві полягає в розподілі непрямих витрат, до яких належать загальновиробничі витрати у складі витрат на утримання й експ­луатацію машин та устаткування і витрат на організацію та упра­вління виробництвом. В Україні вони традиційно розподілялися окремо як різні статті витрат. Згідно з новою системою бухгал­терського обліку ці витрати об'єднані на одному рахунку, тому до їх розподілу слід підходити з урахуванням конкретних умов виробництва. Якщо прийнятна одна база розподілу, загальнови­робничі витрати розподіляються на її основі у загальній сумі. Ко­ли одна база розподілу не забезпечує належної точності, доцільно розподіляти окремо витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування і витрати на організацію та управління вироб­ництвом.

На практиці поширений метод розподілу зазначених витрат пропорційно основній зарплаті виробничих робітників. У цьо­му разі

С _ОВ = С _{з о}

де С _0В - загальновиробничі витрати на один виріб (калькуляцій­ну одиницю), грн.;

С _З0 - основна заробітна плата виробничих робітників на один виріб, грн.;

Р _в - відношення загальновиробничих витрат до основної за­робітної плати, %.

Величина Р _в обчислюється по цеху (виробництву) як відно­шення річного кошторису зазначених витрат до фонду основної зарплати за цей же період.

Переваги цього методу в його простоті, але він має суттєві ва­ди, передусім стосовно розподілу витрат на утримання й експлу­атацію машин та устаткування. По-перше, зарплата не є точною базою розподілу зазначених витрат, оскільки за умов різного рів­ня механізації праці адекватно не відображає затрат машинного часу; по-друге, при такому розподілі витрати на кожний виріб обчислюються як середні по підрозділу незалежно від того, на якому устаткуванні він обробляється; по-третє, за комплексної механізації й автоматизації виробництва функції робітників змі­нюються в напрямі контролю і регулювання роботи виробничих систем. За цих умов зарплата не може нормуватися пооперацій­но, а отже, і бути базою розподілу інших витрат.

Цей недолік значною мірою можна усунути, розподіливши загальновиробничі витрати, у тому числі і витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування, пропорційно часу обробки виробів, тобто на основі середніх витрат на одну машино-годину їх роботи.

Цей метод досить поширений у зарубіжній практиці, але він теж неточний. По-перше, витрати на організацію й управління виробництвом залежать не тільки від кількості машинного парку і часу його роботи, а й від кількості працівників і трудомісткості процесів. Отже, щодо цієї частини витрат, то їх розподіл за такою базою можна вважати обґрунто­ваним, коли трудо- і машиномісткість різних видів продукції не дуже різняться. По-друге, цей метод не враховує, що експлуата­ційні витрати за одиницю часу на різних машинах неоднакові (вони мають різну вартість, потужність двигунів, застосовується різний інструмент тощо).

При високих вимогах до точності калькулювання, особливо в машиномістких галузях, розподіл загальновиробничих витрат до­цільно здійснювати окремо за їх частинами, тобто витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування розподіляти за однією базою, решта витрат - за іншою.

Найобґрунтованішим є обчислення витрат на утримання й ек­сплуатацію машин та устаткування на один виріб залежно від ча­су його обробки і собівартості однієї машино-години роботи кон­кретного устаткування. Відмінність цього методу від поперед­нього полягає в тому, що береться не середня по всьому устатку­ванню собівартість машино-години, а обчислюється її величина по кожній окремій групі однотипних машин. Сутність цього ме­тоду і процедура його впровадження такі:

1.Устаткування підрозділу розподіляється на групи техноло­гічно взаємозамінних верстатів з приблизно однаковими витра­тами на одну годину роботи. В окрему групу або в кілька груп об'єднуються робочі місця для ручних робіт. Витрати на їх утри­мання входять у кошторис витрат на утримання й експлуатацію машин та устаткування (утримання і ремонт стендів, верстаків, затрати на інструмент, пристосування тощо).

2. По кожній групі устаткування складається кошторис на йо­го утримання і експлуатацію за методикою, розглянутою вище (підрозділ 6.2).

3. Визначається завантаження кожної групи устаткування у машино-годинах за методикою, розглянутою підрозділі 5.2.

4. Обчислюються витрати на одну машино-годину роботи по кожній групі устаткування діленням витрат за кошторисом на за­вантаження в машино-годинах. Витрати на одну машино-годину роботи, які ще називають собівартістю машино-години, можна визначити точніше на основі нормативних обчислень за елемен­тами витрат (амортизація, електроенергія, інструмент тощо). Ме­тоди обчислення таких нормативів викладені у спеціальній літе­ратурі.

Витрати на одну машино-годину роботи устаткування є осно­вною нормативною базою цієї методики. Згідно з ними ставка витрат на утримання й експлуатацію машин та устаткування на певний виріб при калькулюванні визначається так:

С _ОУ =

де т - кількість груп устаткування, на якому обробляються ви­роби;

С _М-Гj - собівартість машино-години роботи устаткування j-ої групи, грн.;

t_j - затрати часу в машино-годинах на обробку виробу на j-й групі устаткування.

Подальша механізація й автоматизація виробництва, створен­ня гнучких виробничих систем ведуть до інтеграції технологіч­них процесів, коли різні вироби обробляються в єдиній системі переналагоджуваних машин. За цих умов витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування на кожний виріб слід обчи­слювати на основі нормативів витрат на одну машино-годину роботи системи і часу обробки з урахуванням коефіцієнта її па­ралельності (одночасної обробки різних виробів). Якщо такі нор­мативи складно визначити за всіма витратами, що входять у кош­торис витрат на утримання й експлуатацію машин та устатку­вання, то як планові, так і фактичні витрати, які залишились ненормованими, розподіляються пропорційно нормативним витратам.

Розглянута методика розподілу витрат на утримання й експлу­атацію машин та устаткування дає змогу істотно підвищити точ­ність калькулювання. Але вона має недолік, який стримує її ши­роке застосування. Нормативи витрат на одну машино-годину роботи устаткування і відповідно її собівартість значною мірою залежать від його завантаження. За рівномірного завантаження устаткування в часі собівартість машино-години його роботи до­сить стабільна. При нерівномірному завантаженні устаткування протягом року (кварталу), що властиво одиничному й дрібносерійному виробництву, нормативні ставки витрат на одну маши­но-годину треба перераховувати, а це вимагає додаткових витрат ресурсів. Проте, незважаючи на цей недолік, зазначена методика є найбільш перспективною. Вона може мати деякі модифікації з метою спрощення застосування (метод машино-коефіцієнтів), але сутність її від цього не змінюється.

За умов розглянутого розподілу витрат на утримання й експ­луатацію машин та устаткування другу частину загальновиробничих витрат, тобто витрати на організацію й управління вироб­ництвом, можна розподіляти пропорційно трудо- або машино-місткості виробів, про що мова йшла вище. У цьому випадку

Со.о = C_Г* t

де С o.о - витрати на організацію й управління виробництвом на один виріб;

С_Г - витрати на організацію й управління виробництвом на одну людино- або машино-годину по виробничому підрозділу, грн.;

t - трудомісткість (машиномісткість) певного виробу, год.

Якщо підрозділ має статус центру прибутку, величина остан­нього визначається за формулою:

П = В_К-С_К, (6.13)

де П - прибуток підрозділу за певний період, грн.;

В_К - випуск кінцевої продукції підрозділу в установлених ці­нах, грн.;

С_К - собівартість кінцевої продукції підрозділу, грн.

Тут можливі різні варіанти прибутку залежно від того, як формуються внутрішні ціни на продукцію підрозділів і як по­криваються загально-господарські та комерційні витрати підпри­ємства.

Якщо ціни формуються на рівні ринкових, а собівартість - на рівні виробничих витрат підрозділів, тобто витрати адміністративні та витрати на збут відносяться не на собівартість продукції, а на розрахунковий (плановий, звітний) період, то прибуток, ви­значений за формулою (6.13), у світовій практиці, а з 2000 р. і в Україні, називають валовим. Щоб одержати реальний (операцій­ний) прибуток підприємства, від загального валового прибутку (суми прибутків підрозділів), треба відняти зазначені витрати пе­ріоду.

Коли ціни на продукцію підрозділів ринкові, а собівартість її охоплює всі витрати, як виробничі, так і адміністративні та збу­тові (калькулювання за повними витратами), тоді прибуток, об­числений за формулою (6.13), є реальним операційним прибут­ком підприємства. У цьому разі при калькулюванні між підроз­ділами розподіляються адміністративні та збутові витрати, які згодом відносять на собівартість виробів пропорційно певній базі аналогічно розподілу загальновиробничих витрат.

У випадку, коли прибуток підрозділів формується на основі внутрішніх технологічних і коопераційних передач їх продукції за трансфертними (планово-розрахунковими) цінами, він не є ре­альною величиною. Оскільки передача продукції із підрозділу в підрозділ не є реальним актом купівлі-продажу, то й прибуток, який нібито утворюється при цьому, є показником умовним. Він відіграє суто стимулюючу роль. Тому сума прибутків підрозділів за цих умов не відображає величини прибутку підприємства чи якоїсь його конкретної частини.

Читайте також:

1. I. ІСТОРИЧНІ ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
2. XIII. Формування та оприлюднення рейтингового списку вступників, рекомендованих до зарахування
3. АДАПТОВАНА ДО РИНКУ СИСТЕМА ФОРМУВАННЯ (НАБОРУ) ОКРЕМИХ КАТЕГОРІЙ ПЕРСОНАЛУ. ВІДБІР ТА НАЙМАННЯ НА РОБОТУ ПРАЦІВНИКІВ ФІРМИ
4. Алгоритм формування комплексу маркетингових комунікацій
5. Алгоритм формування потенціалу Ф2
6. Алгоритм формування статутного фонду банку
7. Альтернативні джерела формування підприємницького капіталу
8. Аналіз ефективності формування і використання запасів
9. Аналіз ефективності формування та використання банківських ресурсів
10. Аналіз капітальних інвестицій у формування основного стада
11. АНАЛІЗ ОБОРОТНИХ АКТИВІВ ЗА ДЖЕРЕЛАМИ ЇХ ФОРМУВАННЯ
12. Аналіз процесу формування маркетингових комунікацій

Переглядів: 1003