• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Сучасні тенденції практики господарювання вітчизняних та зарубіжних підприємств (системи «максимум-мінімум», «точно за часом»).

Найбільш поширеною у вітчизняній практиці господарювання є система «максимум—мінімум», згідно з якою запаси поповню­ються до рівня, не нижчого за їхню мінімальну величину, а після надходження чергової партії не перевищують установлений мак­симальний обсяг. Для забезпечення цих умов чергова партія ма­теріалів замовляється за такої величини поточного запасу, якої вистачить для роботи до її надходження.

Одним із нових сучасних підходів до організації виробничого процесу є упровадження системи «точно за часом» («just in time»), згідно з якою обробка та рух матеріалів і виробів здійсню­ється точно в той момент, коли в них виникає потреба.

Основна ідея системи полягає в тому, щоб скоротити вироб­ничий процес та оптимізувати використання ресурсів. Для цього мають бути забезпечені такі умови:

• відсутність порушень у процесі виробництва;

• наявність гнучкості виробничої системи;

• короткий термін підготовки і виконання всіх виробничих процесів;

• мінімальна величина матеріальних запасів;

• відсутність необгрунтованих витрат.

Характерна риса системи «точно за часом» — наявність високоспеціалізованих та ефективних виробничих центрів, які поєдну­ють обладнання та інструменти для обробки групи деталей з від­повідними технологічними вимогами. Формування таких центрів має певні переваги: скорочується час переходу до нового виду ви­робів, ефективно використовується обладнання, у працівників зро­стають можливості для оволодіння суміжними спеціальностями. Поєднання високої ефективності роботи виробничих центрів з не­великими запасами (або їх повною відсутністю) створює умови для мінімізації обсягів незавершеного виробництва. Переваги та недоліки системи «точно за часом» узагальнені в табл. 11.4

Таблиця-ОСНОВНІ ПЕРЕВАГИ ТА НЕДОЛІКИ СИСТЕМИ «ТОЧНО ЗА ЧАСОМ»

Одним з відомих різновидів системи «точно за часом» є так звана система «канбан», що була впроваджена «Тойотою» у 80-х роках. Канбан — слово японського походження, яке означає «сиг­нал», або «візуальний запис». По суті, це картка, яку використо­вують для замовлення комплектних виробів з попередньої діль­ниці. У системі «канбан» жодна деталь чи партія деталей не може переміщуватися або оброблятися без такої картки.

Упровадження системи «канбан» надає підприємству такі пе­реваги:

• швидкість і надійність постачання;

• високу якість обслуговування;

• дизайн / інженерне рішення;

• зменшення витрат на одиницю виробу.

Деякі з цих факторів важко вимірювати у грошовому виразі (наприклад, швидкість та надійність постачання, якість і дизайн), тому що вони не пов'язані безпосередньо з вартістю продукту. Проте вони становлять основу конкуренто-спроможності та акти­вно використовуються у конкурентній боротьбі.

Головним позитивним моментом цієї системи є зниження ви­трат за рахунок зменшення запасів. Але недосконалість вітчизня­ної контрольної системи, низький рівень договірно-правової культури менеджменту та вимог виробничої поведінки робітни­ків не дає змоги без високого ризику впровадити елементи сис­теми «канбан».

11.3 Оцінювання руху виробничих запасів і його вплив на собівартість продукції.

Згідно зі світовою практикою та положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку, що впроваджуються в Україні з 2000 р., при відпуску запасів у виробництво та іншому вибутті оцінка їх здійснюється за одним з таких методів:

• ідентифікованої собівартості відповідної одиниці запасів;

• середньозваженої собівартості;

• собівартості перших за часом надходження запасів (ФІФО);

• собівартості останніх за часом надходження запасів (ЛІФО);

• нормативних затрат;

• ціни продажу.

Запаси оцінюються за ідентифікованою собівартістю, якщо вони відпускаються для спеціальних замовлень і проектів та не замінюють один одного. Цей метод забезпечує високу точність, однак потребує великих затрат часу, оскільки передбачає оброб­ку великої кількості інформації стосовно широкої номенклатури матеріальних запасів.

Однакові види виробничих запасів можуть надходити від різ­них постачальників за різними цінами. Тому запаси, що викорис­товуються у виробництві в специфічному порядку (коштовні ме­тали, каміння та ін.), або запаси, що не можуть замінювати один одного, доцільно оцінювати за собівартістю кожної одиниці. Оцінка за середньозваженою собівартістю проводиться по ко­жній номенклатурній позиції запасів. Вона виражається відно­шенням сумарної вартості залишку таких запасів на початок звіт­ного місяця і вартості одержаних у звітному місяці запасів до загальної кількості запасів на початок звітного місяця й одержа­них у звітному місяці запасів.

Даний метод вимагає періодичного обчислення собівартості одиниці матеріалу у розрахунковому періоді (як правило, протя­гом місяця). При використанні цього методу допускається деяке спрощення реального руху запасів: вважається, що весь запас за розрахунковий період надійшов та відпущений у виробництво наприкінці цього періоду. Уточнення результатів можливе шляхом розрахунку середньої собівартості після кожного надходження нової партії матеріалів та оцінки вибуття матеріалів на певну дату до надходження на­ступної партії.

Якщо собівартість одиниці виробничих запасів значно збіль­шується від одного періоду постачання до іншого, рішення про метод розрахунку витрат виробництва істотно впливає на собі­вартість товарів або послуг та величину отриманого прибутку.

Оцінка запасів за методом ФІФО передбачає, що запаси ви­користовуються у тій послідовності, у якій вони надходили на підприємство. Тобто запаси, які першими відпускаються у виро­бництво, оцінюються за собівартістю перших за часом надхо­джень. При цьому вартість залишку запасів на кінець звітного періоду визначається за собівартістю останніх за часом надхо­дження запасів. При застосуванні методу ФІФО витрати на матеріали у складі собівартості продукції обчислюються за собівартістю перших партій, тоді як продукція продається у поточних цінах. Залежно від швидкості обігу виробничих запасів за такого методу облікові витрати можуть відставати від реальної їх величини. Тому вико­ристання методу ФІФО під час високих темпів інфляції та зрос­тання цін завищує обліковий прибуток порівняно з дійсною його величиною, враховуючи нові ціни на матеріали. Вартість запасів у балансі в цьому разі відображається за собівартістю, наближе­ною до моменту складання звітності, тому що запаси, які наді­йшли першими, першими надходять у виробництво.

Оцінка запасів за методом ЛІФО передбачає, що запаси вико­ристовуються у послідовності, яка протилежна їх надходженню на підприємство. Тобто запаси, які першими надходять у вироб­ництво, оцінюються за собівартістю останніх за часом надхо­джень. При цьому вартість залишку запасів на кінець звітного мі­сяця визначається за собівартістю перших за часом одержання запасів. При застосуванні цього методу вартість матеріалів у фінансо­вій звітності відображається за їх поточною вартістю, тому при­буток від реалізації продукції близький до реального. У балансі вартість запасів з часом зменшується внаслідок обліку залишків за найменшою фактичною собівартістю.

Оцінка за нормативними затратами полягає у застосуванні норм витрат на одиницю продукції (робіт, послуг), які встановлені підприємством з урахуванням нормальних рівнів використання за­пасів, праці, виробничих потужностей і діючих цін. Для забезпечен­ня максимального наближення нормативних затрат до фактичних норми затрат і ціни повинні регулярно перевірятися і переглядатися.

Вибір того чи іншого методу оцінки виробничих запасів має велике економічне значення: він впливає на економічні результа­ти (величину прибутку, а отже і величину податків) діяльності підприємства. Тому доцільно дотримуватися таких принципів: при зниженні цін на ресурси доцільніше використовувати метод ЛІФО; за умов інфляції та підвищення цін — метод ФІФО; у разі коливання цін — метод середньозваженої вартості. При використанні методу ФІФО за умов інфляції податком обкладається більший (порівняно з використанням методу ЛІФО) прибуток від операційної діяльності. Оцінка запасів за методом ЛІФО при зростаючих цінах веде до того, що вартість запасів си­ровини та основних і допоміжних матеріалів занижується, але вартість готової продукції збільшується.

Підприємство може застосовувати протягом року як еле­мент облікової політики лише один із методів оцінки за кож­ним окремим видом (групою) виробничих запасів. На практиці більшість підприємств використовують метод середньозваже­ної собівартості. Так, якщо керівництво підприємства в даному звітному періоді (в умовах інфляції) намагається отримати ма­ксимальний прибуток та високі дивіденди для акціонерів, прі­оритет надається методу ФІФО. Якщо під впливом інфляції ставиться завдання зменшити витрати та збільшити обігові кошти, доцільніше застосовувати метод ЛІФО (якщо існує мо­жливість підвищити ціни, то через виручку скоріше повертаю­ться обігові кошти, що частково втратили свою вартість під впливом інфляції).

Метод ФІФО також доцільно застосовувати в процесі онов­лення продукції та розширення ринків шляхом реалізації страте­гії збуту за мінімальними цінами.

Ефективність управління обіговими коштами підприємства, до яких відносять виробничі запаси, обумовлюється багатьма чинниками — як зовнішніми, що не залежать від діяльності під­приємства, так і внутрішніми, на які підприємство може та по­винно активно впливати.

До зовнішніх чинників належать загальний стан економічної ситуації в країні та регіоні, особливості та нестабільність подат­кового законодавства, умови надання кредитів та процентні став­ки, наявність цільового фінансування.

Однак не меншу роль відіграють внутрішні чинники, які під­приємство має активно використовувати з метою підвищення ефективності використання обігових коштів. Основні з них по­кладені в основу раціонального та економного використання ма­теріальних і паливно-енергетичних ресурсів.

Зменшення матеріало- та енергомісткості продукції дає змогу підприємству:

• поліпшити своє фінансове становище за рахунок зменшення собівартості продукції та збільшення прибутку;

• збільшити обсяг випуску продукції за умов незмінності обся­гів використання сировини та матеріалів;

• за рахунок зменшення цін на продукцію успішно конкурува­ти з іншими підприємствами на ринках збуту;

• зменшити нормативний обсяг обігових коштів, які необхідні підприємству для нормального функціонування.

Раціональному використанню матеріальних ресурсів на під­приємстві сприяє реалізація сучасних концепцій управління ви­робничими запасами. Великі резерви збільшення ефективності діяльності підприємства закладені саме в раціональному управ­лінні виробничими запасами.

Економія на закупівлі, зменшення витрат транспортування, забезпечення надійності постачання і виробництва, попереджен­ня можливих коливань цін на матеріальні ресурси через систему буферних запасів, урахування сезонних коливань виробничої програми або попиту, виконання графіка виробництва визнача­ють ефективність економіки підприємства.

Читайте також:

1. Cистеми безпеки торговельних підприємств
2. II. Фактори, що впливають на зарплату при зарубіжних призначеннях
3. III етап. Аналіз факторів, що визначають цінову політику підприємства.
4. IV група- показники надійності підприємства
5. IV. Оцінка привабливості стратегічних зон господарювання підприємства на ринку.
6. IІI розділ. Аналіз стану маркетингового середовища підприємства
7. L2.T4/1.Переміщення твердих речовин по території хімічного підприємства.
8. V розділ. Товарна політика підприємства
9. VIІ. Соціалізація особистості у сучасній школі
10. WEB - сайт підприємства в Інтернет
11. А) Відносини власності і форми господарювання в сільському господарстві
12. А) Капітал підприємства, його кругообіг та обіг.

Переглядів: 470