• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Предмет, методи та принципи адміністративного процесуального права.

Правовою наукою вироблено беззаперечне теоретичне положення, відповідно до якого одна галузь права відрізняється від іншої за специфікою предмета та методів правового регулювання. Не складає виняток з цього правила і адміністративно-процесуальне право. Однак системо утворюючий процес цієї галузі права, який активно здійснюється останнім часом, як було зазначено вище, нерозривно пов’язує цю галузь з адміністративним матеріальним правом. Адміністративно-правові відносити, які складають предмет адміністративного права є досить широкими. На цей час до системи адміністративного права відносять правові норми та інститути, які регулюють суспільні відносини, що виникають:

- в процесі здійснення публічного (державного і громадського) управління;

- при здійсненні делегованих повноважень у сфері державного управління;

- при забезпеченні внутрішньоорганізаційного розвитку управлінських систем;

- у зв’язку з наданням адміністративних послуг;

- у зв’язку з розглядом і вирішенням заяв і скарг фізичних та юридичних осіб щодо реалізації та захисту їх прав і законних інтересів в позасудовому (квазісудовому) порядку;

- у зв’язку зі зверненням фізичних чи юридичних осіб до суду з позовом щодо захисту їх прав, свобод і законних інтересів;

- у зв’язку з притягненням особи до адміністративної, дисциплінарної відповідальності; та ін.

За своєю природою та сферою виникнення не всі вони знаходять свій процесуальний прояв, зокрема мова йде про перші три групи, всі інші є приводами для адміністративно-процесуальних відносин.

Предмет адміністративно-процесуального права виражає свій зміст в колі суспільних відносин, які виникають між його суб’єктами.

Вектори виникнення адміністративно-процесуальних відносин можна відобразити в їх трьохєдиній природі:

1) суб’єкт владних повноважень – фізична особа;

2) суб’єкт владних повноважень – юридична особа;

3) суб’єкт владних повноважень – інший суб’єкт владних повноважень.

Тобто обов’язковим учасником цих відносин є суб’єкт владних повноважень, без участі якого адміністративно-процесуальні відносини не можуть існувати.

Діяльність суб’єкта владних повноважень в межах адміністративного процесу направлена на вирішення адміністративних (публічних) справ, специфіка яких виражена фактичними, нормативними та процесуальними підставами виникнення, колом учасників, строками вирішення, різновидами доказів, засобами їх зібрання та способами оцінки, видами рішень, порядком їх приведення до виконання.

З огляду на це, під адміністративною справоюслід розуміти порядок вирішення суб’єктами владних повноважень (в тому числі й адміністративними судами) питання про визнання, реалізацію та захист прав, обов’язків, свобод і законних інтересів фізичних чи юридичних осіб у публічно-правових відносинах, у яких хоча б однією із сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова особа або інші суб’єкти, які на основі законодавства уповноважені розглядати і вирішувати порушені у справі питання.

Таким чином, предмет адміністративного процесуального права складають правовідносини, що виникають між фізичними, юридичними особами та суб’єктами владних повноважень з однієї сторони та суб’єктами владних повноважень з іншої, що вирішення останніми таких категорій адміністративних справ:

- з приводу відпрацювання та прийняття підзаконних нормативних актів, у тому числі актів індивідуальної дії;

- з приводу позасудового розгляду звернень громадян на підставі заяви, скарги та пропозиції;

- з приводу судового розгляду адміністративних позовів на рішення, дії чи бездіяльність суб’єкта владних повноважень;

- з приводу звернення громадян, юридичних осіб з вимогою сприяти в реалізації їх законних соціально-культурних, економічних та політичних прав і свобод;

- з приводу застосуванню адміністративно-попереджувальних заходів і заходів адміністративного припинення;

- з приводу притягнення до адміністративної та дисциплінарної відповідальності;

- з приводу забезпечення виконання рішень судів та інших органів майнового та немайнового характеру, що підлягають примусовому виконанню.

Звісно, що зміст адміністративно-процесуальних відносин розкривається в теоретичних його складових, які будуть розглянуті нами нижче.

У теорії права під методом регулювання суспільних відносин розуміють поєднання (сукупність) прийомів, способів, операцій юридичного впливу на суб’єктів правовідносин.

В усіх галузях права з регулятивною метою використовуються такі узагальнюючі засоби як приписи, заборони, дозволи. Проте кожна галузь права послуговується все ж таки сукупністю засобів правового впливу, притаманних тільки для неї[20]. Метод правового регулювання визначається предметом, адже що саме конкретний зміст виду суспільних відносин і впливає на обрання спеціальних засобів юридичного впливу, підкреслює професор О. П. Орлюк[21]. Таке підтвердження ми знаходимо в законодавстві: встановлення кола осіб, уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, — статті 213—24415 КУпАП; забезпечення адміністративного позову — ст. 117 КАСУ; заборона відмови в прийнятті та розгляді звернення, — ст. 7 Закону України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р. та інші норми, пов’язані з реалізацією і захистом прав і законних інтересів суб’єктів відносин, сконструйовані та здійснюються переважно з допомогою приписів і заборон.

Отже, конкретний зміст відносин щодо розгляду і вирішення індивідуальних адміністративних справ вимагає чіткого і повного правового врегулювання діяльності уповноважених на те компетентних органів та встановлення певної обов’язкової процесуальної форми здійснення цієї діяльності. Під процесуальною формою, як зазначає А. М. Колодій, розуміють систему передбачених процесуальним правом юридичних засобів, відносин і дій, за допомогою яких урегульовуються всі питання, що виникають в юридичному процесі[22].

Процесуальна форма є невід’ємною стороною адміністративного процесуального права взагалі та адміністративних проваджень зокрема. Діяльність органів владних повноважень, їх посадових осіб, а також адміністративного суду, що уособлює зміст і спрямованість діяльності держави щодо реалізації і захисту прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, регулюється як адміністративним та іншими матеріальними галузями права, так і нормами адміністративного процесуального права.

Процесуальна форма характеризується принаймні двома ознаками: а) виступає як правова форма діяльності органів владних повноважень, їх посадових осіб та суду, а також інших суб’єктів адміністративних проваджень щодо розгляду і вирішення адміністративної справи; б) утворює врегульований обов’язковий правовий режим провадження у адміністративних справах, а також встановлює певний ступінь урегульованості та напруженості процедури. Правовий режим охоплює принципи, способи та гарантії забезпечення адміністративно-процесуальної діяльності, а також правовий статус суб’єктів адміністративного процесу.

В процесуальній формі знаходить своє вираження зміст адміністративних проваджень. Законодавець встановлює порядок розгляду адміністративних справ, за яким забезпечується відповідальність держави перед людиною за свою діяльність та утвердження прав і свобод людини. Отже, процесуальна форма характеризується, як правило, відносинами влади і підпорядкування. Права та обов’язки учасників (суб’єктів) адміністративних процесуальних відносин, що складають їх предмет, визначаються нормативними актами і не можуть змінюватися на розсуд учасників, що є ознакою імперативного методу регулювання у всіх його формах .

Разом із тим, з метою створення реальних можливостей для фізичних і юридичних осіб щодо юридичного захисту своїх прав та рівних прав стосовно належної поведінки з боку органу владних повноважень у багатьох випадках застосовуються не тільки методи прямих приписів, а й засоби непрямого впливу, дозволів (наприклад, узгодження, спільний розгляд і обговорення тих чи інших питань, урахування майнових інтересів тощо), розраховані на рівність сторін. Це яскраво виявляється у провадженнях за заявою чи скаргою, провадженнях з адміністративного судочинства. Закріплені в Кодексі адміністративного судочинства України принципи — рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом (ст. 10); змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з’ясування всіх обставин у справі — безпосередньо передбачають застосування в процесуальній діяльності засобів диспозитивного методу регулювання.

Таким чином, за змістом метод адміністративно-процесуального права є синтезованим, тобто імперативно-диспозитивним, сутність якого може бути зведена до: а) встановлення певного порядку здійснення процесуальних дій; б) заборони певних дій; в) надання можливості вибору одного із варіантів належної поведінки; г) надання можливості діяти за своїм бажанням. У цьому зв’язку за методом правового регулювання адміністративне процесуальне право має риси, притаманні адміністративному праву та деяким іншим галузям права, оскільки переважна більшість галузей права використовують поєднання імперативного та диспозитивного методів (наприклад, фінансове, земельне, цивільне процесуальне, кримінально-процесуальне, господарське, транспортне та інші галузі права). Проте це не позбавляє адміністративне процесуальне право статусу окремої самостійної галузі права.

Підсумовуючи викладене, можна зазначити, що під методом адміністративного процесуального праваслід розуміти систему закріплених юридичними нормами прийомів та засобів впливу на предмет суспільних відносин в процесуальній формі, за допомогою яких створюються порядок і умови для реалізації та захисту прав і законних інтересів фізичних чи юридичних осіб, держави та розгляду і вирішення індивідуальних адміністративних справ.

З’ясуванню сутності адміністративного процесу значною мірою сприяє аналіз його принципів, вихідних, засадничих ідей, згідно з якими здійснюють адміністративно-процесуальну діяльність.

Принцип законності становить найважливіший принцип адміністративного процесу й характеризується як режим відповідності суспільних відносин, що виникають у цій сфері, законам і підзаконним актам держави, атмосфера взаємодії та взаємостосунків держави й громадян.

Реалізація принципу законності в адміністративно-процесуальній сфері спирається на низку умов, до яких слід віднести єдність законності, верховенство права, гарантованість прав і свобод громадян, недопустимість протиставлення законності та доцільності, невідворотність стягнення за порушення закону.

Принцип правової рівності ґрунтується на конституційних положеннях про рівність громадян перед законом. Відповідно до ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права й свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного й соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Наведене повною мірою стосується й інших суб’єктів адміністративного процесу, тобто вимоги закону однаково поширюються на всі без винятку державні органи та їх посадових осіб, що здійснюють адміністративно-процесуальну діяльність. Своє конкретне втілення принцип правової рівності знаходить у формуванні правового статусу суб’єктів адміністративного процесу.

Принцип охорони інтересів особи та держави. Найважливішим завданням діяльності державних органів є охорона конституційного ладу нашої держави, встановленого порядку управління, державного та суспільного порядку. Це завдання реалізують з метою охорони інтересів держави, однак при цьому в демократичному, правовому суспільстві забезпечення охорони інтересів держави слугує підставою додержання інтересів усіх законослухняних членів цього суспільства. Ось чому забезпечення охорони інтересів держави тісно пов’язано із забезпеченням охорони інтересів особи взагалі та громадян держави зокрема. Тут наявний зворотний зв’язок. Охорона інтересів особи, громадянина - найважливіший чинник стабільності цивільного суспільства і, отже, належного функціонування державного апарату та держави в цілому.

Принцип офіційності адміністративного процесу виражається в закріпленні обов’язку державних органів, їх посадових осіб здійснювати розгляд і вирішення індивідуально-конкретних справ і пов’язані з цим дії (збирання необхідних матеріалів і доказів) від імені держави й переважно за державний рахунок.

Принцип об’єктивної істини спрямований на повне виключення з процесу проявів суб’єктивізму, однобічності в аналізі дій суб’єктів процесу, покликаний забезпечити встановлення та оцінку реальних фактів, які мають значення для прийняття обґрунтованого рішення у конкретній адміністративній справі. Не випадково, наприклад, законодавець як основне завдання в справі про адміністративне порушення закріпив необхідність своєчасного, всебічного, повного й об’єктивного з’ясування обставин кожної справи, вирішення її точно відповідно до законодавства. З такою необхідністю законодавець пов’язує оцінку досліджуваних у ході розгляду справи доказів.

Принцип гласності. Втілення в життя цього принципу обумовлено потребою широкої поінформованості суспільства про діяльність державних органів, їх посадових осіб щодо здійснення адміністративно_процесуальних функцій. Поряд із правом громадян на одержання інформації про діяльність органів держави, закріпленим у Законі України «Про доступ до публічної інформації» від 13.01. 2011 р., законодавець прямо зобов’язує відповідні органи повідомляти громадян про прийняті ними рішення. Так, ст. 14 Закону України «Про об’єднання громадян» вказує на необхідність для легалізуючого органу повідомляти про офіційне визнання об’єднання громадян у засобах масової інформації. Окремі урядові постанови майже повністю присвячено питанням інформування громадян.

Принцип здійснення процесу державною мовою й забезпечення права користуватися рідною мовою відбиває найважливіший аспект діяльності всіх державних органів, їх посадових осіб - повагу національної гідності всіх громадян України. Розгляд конкретних справ ведуть державною мовою України, проте громадянин, який не володіє українською мовою, може брати участь у процесі, користуючись своєю рідною мовою. При цьому йому повною мірою забезпечують одержання всієї необхідної інформації і можливість донести власну інформацію до відома органу або посадової особи, що розглядає конкретну адміністративну справу. На це спрямовано участь у процесі такої процесуальної фігури, як перекладач.

Принцип презумпції невинуватості та правомірності дій громадян. Додержання цього принципу має слугувати основною передумовою для ходу й результатів юрисдикційного адміністративного процесу.

Презумпція правомірності правової позиції громадянина - це правове положення, згідно з яким особа, яка подає скаргу, повинна вважатися такою, яка має правомірні підстави для скарги доти, доки інше не буде встановлено відповідно до закону.

Ознаки презумпції правомірності правової позиції громадянина:

- попереднє визнання наявності підстав для подання скарги;

- права та обов'язки щодо доведення правомірності правової позиції громадянина мають бути розділені між: а) громадянином, який подає скаргу; б) органом (посадовою особою), що розглядає скаргу; в) органом (посадовою особою), дії чи бездіяльність якого оскаржуються;

- рішення за скаргою не повинно ґрунтуватися на припущен­нях, а всі сумніви щодо правомірності правової позиції громадя­нина мають тлумачитися на його користь.

Основні риси презумпції невинуватості громадян полягають у тому, що вони відбивають об’єктивне правове становище, що виражає думку держави стосовно винуватості особи або правомірності її дій, а не думку конкретних суб’єктів процесу.

Доказування невинуватості або правомірності дій особи є її правом, а не обов’язком. Особу вважають невинною у вчиненні адміністративного правопорушення або її дії вважають правомірними, доки винність особи або неправомірність її дій не буде доведено в установленому законом порядку, а сама постанова або рішення в конкретній справі не повинні ґрунтуватися на припущеннях.

Принцип швидкості та економічності процесу обумовлений оперативністю виконавчо-розпорядчої діяльності державних органів. Визначення конкретних, порівняно невеликих строків розгляду та вирішення адміністративної справи є чинником, який, з одного боку, виключає зволікання, а з іншого - дозволяє впорядкувати рух справ, увести процес у визначені часові рамки. Порівняно з кримінальним і цивільним процесами ведення більшості адміністративних справ з матеріального погляду є менш обтяжливим для держави. Однак це не означає, що певні фінансові витрати й організаційні труднощі мають стати на заваді належному веденню процесу, забезпеченню захисту прав і законних інтересів громадян.

Принцип самостійності в прийнятті рішення насамперед виключає будь-яке втручання інших органів і посадових осіб у адміністративно-процесуальну діяльність суб’єктів, уповноважених вести процес. З іншого боку, це дає змогу підвищити відповідальність за прийняття рішень, сприяє їх законності та обґрунтованості. Неухильне проведення в життя цього принципу не дозволяє органу або посадовій особі перекладати обов’язки щодо вирішення справ, які належать до їх компетенції, на інші, в тому числі, нижчі інстанції.

Слід відзначити, що втілення в життя названих принципів адміністративного процесу стає можливим за допомогою спеціально встановлених для цього процесуальних способів і засобів. Вони складають активну характеристику адміністративно-процесуальної діяльності, утворюють її організаційну основу та виступають своєрідним процесуальним інструментарієм.

Читайте також:

1. B. Тип, структура, зміст уроку і методика його проведення.
2. Demo 11: Access Methods (методи доступу)
3. I. ЗАГАЛЬНІ МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ
4. I. ПРЕДМЕТ, МЕТА ТА ЗАВДАННЯ ДИСЦИПЛІНИ
5. II. МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ
6. II. УЧЕБНЫЕ И МЕТОДИЧЕСКИЕ ПОСОБИЯ, ПРАКТИКУМЫ
7. IV. КЕРІВНИЦТВО, КОНТРОЛЬ І НАДАННЯ ОРГАНІЗАЦІЙНО-МЕТОДИЧНОЇ ДОПОМОГИ ПРАКТИКАНТАМ.
8. IV. Электронное учебно-методическое обеспечение дисциплины.
9. V. ІНДИВІДУАЛЬНІ ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ ТА МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО ЇХ ВИКОНАННЯ
10. V. Обов'язки методиста кафедри педагогіки
11. VIІ. Короткі методичні вказівки до роботи студентів на практичному занятті
12. А) Методика проведення заняття

Переглядів: 1816