Спілкування як комунікація

Слово «комунікація» використовують як синонім слова «спілкування». З точки зору соціальної психології комунікація – це обмін думками, інтересами, ідеями, уявленнями тощо. Поняття комунікації використовується у технічних науках. Людська комунікація має власну специфіку. По - перше, учасники комунікативного процесу є активними суб’єктами взаємодії. Це означає, що передається не тільки зміст, але й емоції, настрій, мотиви партнера по спілкуванню. По - друге, інформація, що передається, має ще психологічний зміст. Іншими словами, інформація є багатозначною. Наприклад, проста фраза «завтра буде дощ» має дуже велику кількість смислових відтінків (людина, що збиралася відпочити на природі, відчує розчарування; навпаки, якщо дуже давно не було дощу, людина буде радіти). По - третє, ефективність комунікативного впливу зростає за наявності однакового розуміння інформації. Крайній варіант – люди розмовляють різними мовами, тому не розуміють один одного. Але навіть використання однієї мови не є умовою розуміння комуніканта. Ефективному спілкуванню заважають комунікативні бар’єри – зовнішні або внутрішні фактори, що спотворюють розуміння партнера. Існує декілька комунікативних бар’єрів. Виділяють три групи зовнішніх бар’єрів.

1. Уникнення контактів з джерелом інформації (людиною, засобами масової інформації). Наприклад, можна уникати контактів з конкретною людиною, представниками певного політичного спрямування, не дивитися певні телевізійні передачі або телебачення взагалі.

2. Орієнтація на авторитети. Кожна людина схильна поділяти всі джерела інформації на авторитетні та такі, що не заслуговують на довіру. Таким чином, інформація, що йде від авторитетних джерел, буде сприйматись як правдива, важлива, необхідна. Неавторитетні джерела людина ігнорує.

3. Відсутність розуміння. Найпростіша форма – нерозуміння мови партнера. Крім того, нерозуміння можливе при використанні жаргону, професійної термінології. Нерідко зустрічаються випадки незнання людиною певних слів, особливо іноземного походження (вояж, лізинг, акупунктура тощо). Може існувати також нерозуміння логіки та аргументів іншої людини. Психологи навіть виявили таку закономірність – якщо людина з точки зору логіки партнера говорить неправильні речі, то вона як особистість сприймається негативно.

Виділяють дві групи внутрішніх бар’єрів:

1. Уникнення роздумів, спогадів, уявлень на певну тему. Слід зазначити, що цей процес відбувається на неусвідомленому рівні – людина цілком щиро вважає, що вона все добре розуміє, хоче знайти точки дотику з комунікантом, але інший, на її погляд, не хоче йти на контакт. Насправді ж обидва вважають власну думку правильною і не намагаються зрозуміти позицію іншого.

2. Зниження цінності інформації, що може травмувати. Наприклад, людині важко вивчити певний матеріал, тому вона буде стверджувати, що ця інформація для неї зовсім не потрібна.

Інформація передається за допомогою словесного (вербального) та несловесного (невербального) каналів.

Вербальна комунікація (від лат. verbum – слово, дієслово) – це передача повідомлення за допомогою мови. Розрізняють внутрішнє та зовнішнє мовлення.

Внутрішнє мовлення – це мова для себе. Вона є згорнутою та фрагментарною, тому що спілкування відбувається з найбільш близькою людиною – з самим собою. Необхідність у розгорнутій аргументації не виникає.

Зовнішнє мовлення – це мова для інших. Цей вид мовлення будується на певних граматичних правилах, використовуються складні логічні та синтаксичні конструкції тощо. Зовнішнє мовлення існує в усній та письмовій формах.

Усне мовлення – це змістовна послідовність слів, що сприймається на слух. Воно може бути монологічним та діалогічним.

Діалогічне мовлення – це розмова двох або більше осіб. Цей вид мовлення є простим порівняно з монологічним мовленням. Наприклад, у дитини мова спочатку формується у вигляді діалогу з дорослим.

Монолог– це більш складний вид мовлення, коли одна людина звертається з розгорнутим повідомленням до іншої людини або аудиторії. Монологічне мовлення потребує значної попередньої роботи перед початком розмови – створення логічної структури повідомлення, використання системи аргументації та граматичних правил.

Письмове мовлення – це мова, відображена у вигляді графічних зображень. Цей вид мовлення з’являється в історії людства значно пізніше усного спілкування. Воно більш складне. Автор має передбачити труднощі у розумінні написаного та попередити їх.

Невербальна комунікація – це спілкування без використання мовної функції. Типи невербальної комунікації:

1. Кінестетичний, пов’язаний з рухами тіла. Тут має значення: положення тіла у просторі, поза, жести, міміка.

2. Голосовий, що включає наголос, виділення певного слова, тон голосу, тембр, гучність та паралінгвістику (вигуки, зітхання тощо).

3. Тактильний, що вивчає, як і до якої частини тіла доторкаються, як довго відбувається контакт, наодинці відбувається контакт чи у присутності інших.

4. Одяг, що символізує соціальний статус, є засобом, щоб привернути увагу, підкреслює належність до певної субкультури.

5. Дистанція, серед якої виділяють: інтимну, міжособистісну, соціальну та публічну.

Візуальне спілкування.

1) Часова організація спілкування.

Розглянемо докладніше вплив дистанції на спілкування. Виділяють такі чотири дистанції під час спілкування:

· Інтимна зона (15 - 45 см) - до цієї зони допускаються близькі, добре знайомі люди; тут має місце довірливість, негучне мовлення, тактильний контакт, доторкання до тіла. Дослідження показують, що коли у цій зоні знаходиться незнайома або малознайома людина, то це приводить по певних фізіологічних змін: посилене серцебиття, виділення адреналіну, потовиділення тощо;

· особиста, або персональна зона (45 - 120 см) використовується для повсякденних розмов з друзями та колегами. Вона передбачає тільки візуальний контакт між партнерами, які підтримують розмову;

· соціальна зона (120 - 400 см) використовується, як правило, під час офіційних зустрічей у різноманітних приміщеннях людей, які не дуже добре знають один одного;

· публічна зона (більше 400 см) використовується для спілкування з великою групою людей - у лекційній аудиторії, на мітингу тощо.

Значну частину невербального спілкування складає кінесика. У ній суттєве значення належить міміці. Міміка– рухи м’язів обличчя, що відображають внутрішній емоційний стан людини. У деяких випадках міміка дає до 70% інформації у розмові, тобто очі, обличчя, погляд здатні сказати більше, ніж одні тільки слова. Наприклад, психологи помітили, якщо людина каже неправду, то вона зустрічається очима з партнером менше 1/3 часу.

Візуальне спілкування – це обмін поглядами у процесі спілкування. Виділяють такі види погляду. Діловий погляд фіксується у зоні лоба співбесідника за трикутником: очі, лоб; він передбачає створення серйозної атмосфери. При світському спілкуванні погляд опускається нижче рівня очей співбесідника (за трикутником: очі та ямочка на бороді ) – це створює атмосферу невимушеного спілкування. Інтимний погляд опускається нижче обличчя, на інші частини тіла співбесідника.

Великий обсяг інформації несуть жести. Виділяють такі групи жестів:

1) жести-ілюстратори - це жести - повідомлення: вказівники ("вказуючий перст"), піктограми, тобто створення картин за допомогою жестів ("ось такого розміру та конфігурації"); ідеограми, тобто своєрідні рухи руками, що з’єднують уявні предмети;

2) жести - регулятори - це жести, що відображають ставлення людини до чогось. До них відносять посмішку, кивання, напрям погляду, цілеспрямовані рухи руками;

3) жести - емблеми – це своєрідні замінники слів або фраз у спілкуванні. Наприклад, рукостискання у багатьох випадках замінює слова – «доброго дня»;

4) жести-адаптори – це специфічні звички людини, пов’язані з рухами рук: а) почісування, б) доторкання до партнера;
в) різноманітні дії з предметами (олівець, ґудзик, окуляри тощо);

5) жести - афектори – це жести, що через рухи тіла та м’язи обличчя відносять певні емоції. До даної групи відносяться мікрожести: рухи очей, почервоніння щік, швидкі кліпання, посмикування губами тощо.

Розглянемо жести, що є найбільш розповсюдженими:

· жести оцінки – почухування підборіддя; витягування вказівного пальця вздовж щоки;

· жести впевненості - з’єднання пальців у купол піраміди;

· жести невпевненості – переплетіння пальців рук; пощипування долоні; постукування по столу пальцями; торкання за спинку стільця перед тим, як на нього сісти та інші;

· жести самоконтролю - руки за спиною, одна при цьому стискає іншу;

· жести очікування - потирання долонь;

· жести відмови – руки складені на грудях; відхилений назад корпус; схрещені руки; доторкання до кінчика носа тощо;

· жести прихильності - прикладання руки до грудей;

· жести домінування - різкі помахи руками;

· жести неправдивості - прикривання рукою рота, доторкання до носа, поворот у бік від співбесідника, «бігаючий погляд» та інші.

Часова організація спілкування свідчить про пунктуальність людини, повагу до часу інших людей, вимогливість як до себе, так і до інших. Часова організація спілкування може використовуватись і як засіб тиску на партнерів по спілкуванню.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Понятя, аспекти, функції та стратегії спілкування	\|	Спілкування як взаємодія

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.03 сек.