Спрямованість та самосвідомість

Важливішими підструктурами особистості є спрямованість та самосвідомість.

Спрямованість особистості – сукупність стійких мотивів, які орієнтують діяльність особистості й відносно не залежать від наявної ситуації. Вона характеризується інтересами, схильностями, переконаннями, у яких відбивається світогляд людини.

Мотиви– спонукальна причина дій і вчинків людини, вони можуть усвідомлюватися або ні. До усвідомлюваних мотивів належать ідеали, переконання, інтереси, прагнення людини, неусвідомлювані мотиви – це установки й потяги.

Спрямованість характеризують два взаємозалежних моменти:

а) предметний зміст, оскільки це завжди спрямованість на щось;

б) напруга, яка при цьому виникає.

З погляду змісту спрямованість може бути:

– колективістична (альтруїстична);

– індивідуалістична (егоїстична).

Крім змісту, тобто того, які саме переконання, погляди, інтереси утворюють спрямованість, вона має певні широту, інтенсивність, стійкість, дієвість.

Проблема спрямованості – це насамперед питання про динамічні тенденції в поведінці особистості, тому що мотиви, які визначають людську діяльність, самі, у свою чергу, визначаються її цілями й завданнями.

Самосвідомість – упорядкована сукупність уявлень і знань, оцінок і установок людини стосовно власної особистості.

Самосвідомість часто ототожнюють із Я-концепцією.

Я-концепція – сукупність усіх уявлень індивіда про себе і їх оцінка. Описова складова частина Я-концепції – образ Я, ставлення до себе – самооцінка або прийняття себе. Це дозволяє розглядати Я-концепцію як сукупність установок, спрямованих на самого себе, оскільки на основі Я-образу і самооцінки розвиваються конкретні поведінкові реакції.

Головна функція самосвідомості – зробити доступними для людини мотиви й результати її вчинків і дати можливість зрозуміти, яка вона є насправді, оцінити себе. В основі самосвідомості лежить здатність людини відрізняти себе від своєї власної життєдіяльності. Самосвідомість є вищою формою свідомості, її результатом і передумовою, тому що сама свідомість неможлива без самосвідомості.

Людина не народжується з готовою самосвідомістю. Вона навіть спочатку не виділяє себе з навколишнього світу. Самосвідомість розвивається поступово й проходить такі фази:

1. Усвідомлення тотожності, зачатки якого виникають приблизно вже в 11 місяців, коли дитина починає розрізняти відчуття, що йдуть від власного тіла, і відчуття, викликані зовнішніми причинами.

2. Усвідомлення Я як активного початку, відділення себе від власних дій, предметів, на які спрямована активність. До 3 років дитина цілком опановує займенником Я і починає активно самовиражатися в мовленні.

3. Усвідомлення своїх індивідуальних психологічних властивостей шляхом узагальнення результатів самоспостереження, відбувається приблизно до кінця молодшого шкільного віку.

4. Соціально-моральна самооцінка, потреба і здатність до якої формується в підлітковому і юнацькому віці.

Збагачуючи з віком оцінку інших, людина поступово збагачує й власну самосвідомість. Величезну роль у цьому процесі відіграє самопізнання – вивчення особистістю власних особливостей: фізичних, психічних, моральних, і самооцінка, яка формується на цій підставі.

Самооцінка – судження людини про міру наявності у неї тих чи інших якостей, властивостей у співвідношенні їх з певним еталоном, зразком. Самооцінка – вияв оцінного ставлення людини до себе, основний структурний компонент самосвідомості особистості.

Самооцінка формується на основі самопізнання, що відбувається шляхом:

1) аналізу результатів власної діяльності, своєї поведінки, зіставлення цих результатів з результатами своїх однолітків, із загальноприйнятими нормами;

2) самоспостереження своїх станів, думок і почуттів;

3) усвідомлення ставлення інших людей до себе, їхньої оцінки окремих якостей даної особистості, її поведінки, діяльності.

При значних відхиленнях самооцінки від адекватної в людини порушується душевна рівновага й змінюється весь стиль поведінки.

Занижена самооцінка виявляється в підвищеній вимогливості до себе, постійному остраху негативної думки про себе, підвищеній ранимості. Це спонукує скорочувати контакти з оточуючими людьми. Низька самооцінка руйнує в людини надії на добре ставлення до неї й успіхи, а реальні свої успіхи й позитивну оцінку вона сприймає як тимчасові й випадкові. Багато проблем здаються нерозв'язними і їх вирішення переноситься в план уяви. Недооцінка своєї корисності знижує соціальну активність, ініціативність.

Висока самооцінка виявляється в тому, що людина керується своїми принципами незалежно від думки навколишніх. Якщо самооцінка не занадто висока, вона може позитивно впливати на самопочуття, оскільки породжує стійкість до критики. Людина в цьому випадку сама знає собі ціну, думки навколишніх для неї не мають абсолютного, вирішального значення. Тому критика не викликає бурхливої захисної реакції і сприймається спокійніше. Але якщо рівень домагань вище можливостей, душевна рівновага неможлива. При завищеній самооцінці людина самовпевнено береться за роботу, що перевищує її можливості. Нерідко люди стають нещасливими через сформоване в дитинстві перебільшене уявлення про власну значимість.

І завищена і занижена самооцінка призводять до порушення психічної рівноваги. Крайні випадки кваліфікуються як психічні відхилення – психастенія і параноя.

Адекватна самооцінка відповідає ситуації. У разі успіху – домагання підвищуються, у разі невдачі – знижуються.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Структура особистості	\|	Деякі класичні типології

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.022 сек.