ДЖЕРЕЛА

МЕТА

ЛАБОРАТОРНО-ПРАКТИЧНА РОБОТА № 23

ТЕМА: « Україна в 60-ті роки»

Дати студентам уявлення про суспільне й культурне життя України в 60-х років і роль П.Шелеста як керівника України; розвивати в учнів уміння працювати з мемуарними джерелами, зіставляючи наведену в них інформацію з іншими даними; порівнювати свідчення різних джерел, виробляти й обґрунтовувати власний погляд на події та явища.

ХІД РОБОТИ

Згідно з попередніми описами.

З інтерв'ю Петра Шелеста часописові «Київ» (1989 р.)

«В 30-ті роки я вже закінчив інститут у Харкові, працював у Донбасі начальником великого ковальсько-прокатного цеху... Навіть одну науково-популярну книжку про металургійну справу написав та випустив, у газетах іноді друкувався. Потім служив у армії - був політруком роти, - це по-сучасному, мабуть, старший лейтенант...

...Так-от, після звільнення у запас я повернувся до Харкова на завод «Серп і Молот». Працював на ньому і начальником цеху, і начальником виробництва, і головним інженером.

В ті останні передвоєнні місяці я кілька разів їздив до Києва, де вперше зустрівся і познайомився з Микитою Сергійовичем Хрущовим, тодішнім першим секретарем ЦК Компартії України.

Коли почалася війна, мав 33 роки та звання батальйонного комісара. Просився на фронт, але ніхто і розмовляти не хотів.

Потім були доручення Микити Сергійовича Хрущова - вилітав до Тули, аби налагодити в Харкові виробництво автоматів...

...Після війни пішов з радістю директором авіаційного заводу в Ленінграді, потім перебрався до Києва - чотири роки очолював авіаційний завод...

Керівництво рекомендувало спочатку кандидатом, а потім і членом Політбюро ЦК Компартії України. Обрали також членом ЦК КПРС, депутатом Верховних Рад країни і республіки. У липні 1962-го став секретарем Центрального Комітету Компартії України, а рівно через рік - у липні 1963-го - першим секретарем. Декому з моїх колег по Політбюро ЦК Компартії України не подобався такий швидкий, на їх погляд, злет, почали шукати в цьому якість «темні» причини - протекцію Підгорного, Хрущова. Хай ці розмови лишаються на їхній совісті

(Про свою книжку «Україно наша Радянська»)

...Спалили майже повністю. Вилучили з усіх бібліотек, де немає спецхранів, - і в багаття. Скажу відверто - для мене це був страшний удар. Писалася вона довго і нелегко - більше трьох років. Хотілося наблизитися до публіцистичної, образної, живої мови. Заглядав навіть у словник Грінченка - шукав справжні українські слова, радився із фахівцями-економістами. істориками. Коли почалося полювання на книгу, я пішов до Брежнєва, кажу: «Що ж це ви робите?» - «Книжки я не читав, - відповів той. - Це зроблено за вказівками Михайла Андрійовича Суслова - йому спеціально переклад робили». Але ж не Суслов, гадаю, давав вказівки спалювати її... Для читачів, які ніколи не бачили книги, хочу сказати, що мова в ній ішла про український народ, про його історію, історичне значення. Починався твір з викладу подій Жовтневої революції і громадянської війни - розповіддю про те, як робітничий клас і селянство під проводом Комуністичної партії України, створеної при безпосередній участі Леніна, брали участь у громадянській війні, у захисті завоювань Жовтня. Досить помітне місце займав екскурс у славне минуле українського народу. Тепло говорилося про величезну роль козацтва, на що мені Суслов кричав: «Архаїзм - ці ваші козаки!» Я йому відповідав: «Якби не козаки, то й тебе б тут не було - козаки закрили грудьми кордони країни від кочових орд, від турків. Козаків ще царі використовували для захисту Вітчизни, для освоєння південних земель. І ми перед ними повинні голову схиляти, а ви тут таке базікаєте. Образливо...»

Далі мова йшла про те, яка питома вага, яке місце України у різних галузях промисловості - чорній металургії, добуванні вугілля, машинобудуванні, інших галузях. Наприклад, я навів факт, що у тепловозобудуванні ми давали понад 90 відсотків всесоюзного виробництва. А хіба люди не мають права пишатися своєю республікою? ....

( Про культурне будівництво в Україні)

Такий стан речей викликав образу, приниження національних почуттів -і, як відповідь, ескалацію націоналістичних поглядів. Центром надзвичайно обмежені права республік - усе зацентралізоване до безглуздя. Ви знаєте, як я добивався будівництва республіканського Палацу піонерів у Києві? Я був особисто в Микити Сергійовича, благав, щоб дали дозвіл. У Держплані СРСР був - сказали ні, в Промбанку - теж ні. Тоді я до Хрущова поїхав і кажу: «Микито Сергійовичу, ви скільки працювали на Україні, а Палацу піонерів не збудували (він засопів невдоволено), ще Постишев збирався це зробити. Ну ви не збудували, то дозвольте хоч зараз збудувати. Коли Микита Сергійович сказав «так», тоді все знайшлося - і гроші, й фонди, і матеріали. І ще приклад: будівництво палацу «Україна». Це ж взагалі напівдетективна історія. Палац республіці не дозволяли зводити багато років, мовляв, у вас уже с Жовтневий. Великий кінотеатр - будь ласка. Тоді ми почали будівництво - за документами, які йшли до Москви, будували кінотеатр, аза проектом - республіканський палац. І я, перший секретар ЦК партії республіки, свідомо змушений брати участь в обмані. А коли вигнали майже весь перший поверх, тобто вклали мільйони, «таємний об'єкт» був розсекречений...

Система заходів, направлених на підйом сільського господарства

Нова (після 1953 р.) спроба розробити ефективну аграрну політику була зроблена на березневому 1965 Пленумі ЦК КПРС. Його рішення знайшли втілення в системі заходів, направлених на підйом економіки колгоспів і радгоспів, гармонізацію загальнодержавних, колективних і особистих інтересів

в аграрному виробництві. Різко зросли асигнування на потреби села. В два рази збільшилися закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, що продається державі; зміцнилася матеріально-технічна база колгоспів і радгоспів. Величезні засоби були вкладені в меліорацію і хімізацію земель; посилилася спеціалізація виробництва. Зросла соціальна захищеність селянства: введено

пенсійне забезпечення, гарантовану заробітну платню.

(Про обговорення листа П. Шелести 1965року із запереченням продавати з України близько 450 тисяч тонн соняшникової макухи)

Перше слово взяв Суслов: «Я вважаю, що товариш Шелест взагалі, в цілому не має рації, бо він вторгається у межі ленінської зовнішньої торгівлі. Підриває її. І так не можна себе поводити - це роз'єднує народи, розумієте: роз'єднує». І зиркає злостиво у мій бік.

Я питаю: «Причому тут роз'єднання народів? Питання ж у нас конкретне». Суслов знов: «А взагалі я повинен сказати вам, що на Україні далеко не все гаразд, - уся Україна говорить українською мовою!»

Я аж сторопів: «А що ж вона має - турецькою розмовляти, чи як?» Тут підключається Демічев, секретар ЦК КПРС: «І взагалі там, у Шелеста, українізацією займаються!» Знову не витримую: «Де в Шелеста? Як українізацією? Ніякою українізацією не займаються. Є і російські школи, є і українські - на великий жаль, українських шкіл меншає».

Демічев: «А Шевченко в них - кумир!», і на Суслова дивиться. Тут мене прорвало: «Так, Шевченко в нас - кумир. Його і в нашій країні, й за кордоном вважають великим демократом, геніальним поетом». Демічев почав заперечувати: «Так, але ж у вас він кумир молоді! У Шевченка там, квіти завжди, щорічно вінки приносять. У вас...» Я, відчуваючи, що остаточно втрачаю самоконтроль: «Ну так це і добре. А як ти помреш, хто тебе згадає, хто квіти віднесе?»

Суслов втручається: «І потім у вас вивіски всі українською мовою. Що це таке?» - «Ну а якою ж мовою вони мають бути? Якою? Є українською, є і російською». Суслов тоді використав свій найголовніший козир: «Узагалі там, у вас на Україні, чимало проявів націоналізму!» Я сторопів, стримався, але голос підвищив, мабуть, добряче: «У чому, Михайле Андрійовичу, прояви націоналізму? Це ж звичайні сталінські ярлики!»

А Демічев так незворушно: «А в тому, що багато говорять українською мовою, і в тому, що Шевченка надмірно шанують». І Суслов його підтримав. А тут ще підкотився Рашидов: «У нас російський язик в большом почьоте, мі російський язик уважаємо, любимо, вивчаємо. Мі єго на первий место ставим, мі знаєм не так, как на Українє...» Я не витримав: «Та хоч ти замовкни, ти його не знаєш: коли виступаєш - нічого зрозуміти не можна».

Парили мене добряче. Потім ще виступив підло так Шелепін - він очолював тоді Комітет партійно-державного контролю, писав окремого листа, мовляв, на Україні місництво, порушують під крилом та керівництвом Шелеста та Казанця планову державну господарську дисципліну...

...Леонід Ілліч вирішив змінити трохи тему, пожартувати: «Ось у вас при Скрипникові українізацію проводили. Так це була скрипниківщина! При Скрипнику, ви знаєте, я працював на заводі, коли українізацію проводили, - що це було, це був абсурд, сміх. Та й узагалі українська мова - це ж... це суржик російської мови». Підгорний сидів поруч і мовчав, але почав закипати. Питає: «Ви так вважаєте?» І знов почав Леонід Ілліч: «Так, щодо українізації». - «Оце так! Це новина! Договорився, Леоніде Іллічу! Тоді й культура українська - суржикова, штучна. Як же це так: український народ, українська мова, українська культура існують століттями, і їх суржиком назвати? Демічев, і ви, товаришу Суслов, дай Боже, як кажуть, щоб усі ми були такими комуністами, як був Скрипник! А вам, Леоніде Іллічу, соромно з такими промовами.

(Про деякі починання в галузі української культури в 60-х роках )

... А те, що «пробили», «довели», встановили Шевченківську премію як найвищу нагороду республіки, яка присуджується тільки раз у житті, те, що прийняли спеціальну постанову Ради Міністрів про створення державного заповідника на Хортиці, цим пишався і пишаюся й сьогодні. Так само, як і тим, що брав посильну участь у захисті чудових кінострічок Юрія Іллєнка, у створенні Музею-за-повідника української народної архітектури та побуту у селі Пироговому.

Читав багато. Але більше часу забирало книговидання - доводилося контролювати. Бо вже тоді задля прибутку видавництва намагалися згорнути тиражі українських видань, іноді не вивчаючи попиту. А коли у сімдесятих занехаяли, кинули напризволяще книговидання українською мовою, вся культура, насамперед мова, почали занепадати. Хочу підкреслити, що за Хрущова такого не могло б бути - ні русифікації шкіл у містах, ні русифікації вузів. Микита Сергійович із величезною повагою ставився до українського народу, любив українську мову, пісні й культуру. Це можу стверджувати достеменно. Адже саме за його ініціативою встановили у Москві пам'ятник великому Кобзареві біля готелю «Україна», в центрі міста. Він вважав, що Україна і Шевченко нероздільні, як мати і дитина. І на відкритті монумента, коли я приїхав із Києва, ви б чули, як сердечно, з якою теплотою і любов'ю Микита Сергійович говорив про Кобзаря, про його вірші...

Захопився я краєзнавством чи ні, не знаю. Річ у тім, що ідея такої величезної всенародної енциклопедії народилася в мене давно (хоча, може, згадувати про це й нескромно) і, можна сказати, випадково. Я тоді працював ще першим секретарем Київського обкому партії. Якось довелося заночувати в одному селі - машина загрузла у болоті. І там у одного діда я знайшов велику дореволюційну ще книгу - докладний опис села, його історію, зроблений мудрим дияконом... Отака чудова книга була створена, і я подумав: чорт забирай, дяк зумів написати, а ми?

Почалася велика і дуже копітка робота. А потім я неодноразово проводив спеціальні наради, де слухали краєзнавчі проблеми. На засіданні Політбюро ЦК Компартії України приймали й спеціальне рішення про підтримку цієї справи - ухвалили постанову «Про створення багатотомної «Історії міст і сіл Української РСР». Саме тоді доручили всю практичну роботу Троньку і редакції «Української Радянської Енциклопедії» на чолі з Миколою Бажаном. Ще підключили на допомогу Інститут АН УРСР, суспільствознавців вузів»¹⁴¹.

Про деякі аспекти процесу демократизації

Процес демократизації, який почався у середині 50-х років, зробив значний вплив на розвиток культурного життя країни. Ось деякі факти :"Опублікована повість И. Эренбурга «Відлига», назва якої стала номінальною. Зміцнилися міжнародні зв'язки радянської культури і науки. Багато письменників, артистів, вчених змогли побувати за кордоном, регулярними стали гастролі за кордон

радянських театрів. Радянський Союз розширив свою участь в міжнародних наукових конгресах і конференціях. В Москві почав роботу новий театр «Сучасник», вистави якого користувалися великим успіхом. З'явилися нові періодичні видання. В 1954-1957 рр. почали виходити в світ журнали «Юність», «Москва», «Наш современник», «Молода гвардія», «Питання літератури», «Музикальне життя», «Історія СРСР», «Питання історії КПРС», «Нова і новітня історія», «Світова економіка і міжнародні відносини» і деякі інші журнали, альманахи, газети. Стали виходити в світ мемуари радянських військкерівників. В колишні роки ніхто з державних і військових діячів не міг навіть і подумуватипро це. Але страх проходив. І не випадково, звичайно, одним з перших опублікував свої спогади наибільш близький Хрущеву маршал А. Еременко. В кінці 50-х рр. в Москві вперше проводяться Міжнародний конкурс скрипалів і піаністів імені П. И. Чайковского і Міжнародний кінофестиваль. Великою подією в художньому житті країни стала виставка картин Дрезденської галереї.

Літературно-мистецьке життя України

Першою «ластівкою» духовного пробудження в Україні стала публікація у червні 1955 р. в «Литературной газете» статті О.Довженка «Мистецтво живопису і сучасність». У ній містився заклик «розширювати творчі межі соціалістичного реалізму».Цей заклик був сприйнятий українською інтелігенцією як сигнал для пошуку нових творчих можливостей.

З нових позицій були написані автобіографічна повість О.Довженка «За ширмою», поеми «Розстріляне безсмертя», «Мазепа» та повість «Третя рота» В.Сосюри. З поезією та прозою активно виступали В.Симоненко, М.Руденко, Л.Костенко, Д.Павличко І.Драч, В.Шевчук.

Політична «відлига» спричинила нову хвилю «українізації». За період з 1956 по 1958 р. збільшилося з 49 до 64 нових україномовних видань.

Діяльність УРСР на міжнародній арені

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ДЖЕРЕЛА	\|	ДЖЕРЕЛА

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.