Основною ознакою літературної мови є її унормованість.
Мовна норма – це вироблені мовною практикою освічених людей правила вимови, вживання слів, їх граматичних форм та сполучень із іншими словами.
Усі, хто користується українською мовою як засобом спілкування, повинні знати мовні норми й обов’язково дотримуватися їх.
У сучасній українській літературній мові існують такі типи норм:
-- орфоепічні – вимова звуків і звукосполучень;
-- орфографічні – написання слів;
-- графічні – передавання звуків на письмі;
-- лексичні – вживання слів;
-- морфологічні – вживання морфем;
-- синтаксичні – зразки побудови словосполучень і речень;
-- пунктуаційні – вживання розділових знаків;
-- стилістичні – добір мовних елементів відповідно до умов спілкування.
Основні ознаки норм – системність, історична й соціальна зумовленість, стабільність. Однак норми можуть зазнавати змін, що випливає з природи мови як явища соціального, яке перебуває в постійному розвитку разом із суспільством. Тому в межах норми співіснують мовні варіанти, що виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації (узаконенні) написань і відображають існування старого й нового в мові. Так, наприклад, розрізняють варіанти слів акцентуаційні (помилка-помилка,оповідач-оповідач), фонетичні (учений-вчений), морфологічні (зневіра-зневір’я). Наявні варіанти не порушують самої норми, а роблять її більш тонким інструментом добору мовних засобів у стилістичному плані.
За ступенем стійкості літературні норми на різних мовних рівнях бувають неоднаковими. Найстабільнішими вони виявляються в граматиці. Щодо орфографії, то час від часу орфографічні норми зазнають змін, свідченням чого є нова редакція українського правопису (1990 р.), поява якого зумовлена потребою суспільства в кодифікації написань з огляду на нові підходи до вивчення мови.
Мовні норми фіксуються у словниках, довідниках, підручниках, посібниках, правописі.