Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Основні закони і закономірності системи управління трудовими (людськими) ресурсами

Наукове управління людьми не є тільки чисто вольовою, суб'єктивною дією, що базується на правилах і принципах, сформованих в результаті узагальнення багаторічної прак­тики. Воно передбачає розкриття сутності управлінських процесів, пізнання і використання об'єктивних законів розвитку суспільства.

До основних законів управління людськими ресурсами

відносять:

• закон спеціалізації управління, суть якого полягає в тому, що управління на державному рівні здійснюється певними державними органами - міністерствами, відомствами, що спеціалізуються на вирішенні окремих проблем (Міністерство освіти і науки України, Мінпраці та соціаль­ної політики);

• закон інтеграції управління. Необхідність інтеграції
визначається потребою відтворення людських ресурсів і управління, яке не може здійснюватись без координації діяльності більшості державних органів;

• закон оптимального поєднання централізації і де­
централізації управління. Використання даного закону пе­
редбачає, з одного боку, централізоване, сконцентроване управління, з іншого - необхідність передачі окремих фун­кцій управління на регіональний рівень;

• закон демократизації управління, який відображає співвідношення влади і підпорядкованості;

• закон економії часу в управлінні що виступає як за­кон управління робочим часом.

Ці закони виступають ніби обмеженнями в практиці управління соціально-економічними системами. Тому тіль­ки при врахуванні дії об'єктивних законів можна успішно досягнути поставлених цілей.

Управління людськими ресурсами також враховує дію економічних законів (закон вартості, попиту й пропозиції, закон розширеного відтворення тощо), законів соціології, психології і використовує найбільш загальні закони кібер­нетики (закон зворотного зв'язку, закон оптимізації, закон пристосування систем до зовнішнього середовища).

Отже, управління - це уміння добиватися поставлених цілей, використовуючи працю, інтелект, мотиви, поведінку людей.

У науковому управлінні використовуються його зако­номірності, в яких проявляються закони суспільного роз­витку.

Рівень управління визначається глибиною пізнання й здатності дотримуватись в практичній діяльності "вимог" законів й закономірностей створення, функціонування й розвитку системи управління людськими ресурсами.

Загальною закономірністю є єдність системи управлін­ня, стабільність внутрішніх зв'язків, характер їх форму­вання та розвиток. Ця закономірність проявляється в єд­ності принципів управління, системи інтересів, методів і техніки управління. Всі елементи системи управління вза­ємозв'язані між собою і повинні відповідати один одному. Це потрібно враховувати в процесі проектування, удоско налення системи, передбачити одночасні зміни всіх основ­них її елементів.

Закономірність пропорціональності виробництва й управління реалізується при допомозі планування раціо­нальних міжгалузевих, міжрегіональних пропорцій відтво­рення й використання трудових ресурсів, підтримання пе­вного співвідношення кількості працівників вищої та сере­дньої кваліфікації і працівників певних спеціальностей.

Специфічною закономірністю є співвідношення керую­чої та керованої систем.

В управління існують й інші закономірності, які харак­теризують окремі сторони управління. Знання закономір­ностей дає можливість не тільки правильно оцінити управ­лінські процеси, але й прогнозувати їх розвиток.

3. Організаційна структура державних органів управління трудовими ресурсами в Україні

Механізм управління трудовими ресурсами являє собою систему органів управління, засобів, методів, направлених на реалізацію соціально-економічної політики держави у сфері забезпечення ефективного відтворення людських ре­сурсів.

Виходячи із основних принципів управління та органі­заційно правових норм, закріплених в Конституції та ство­рених на її основі нормативних актів, розрізняють органи державного управління: загальної, спеціальної і галузевої компетенції.

До органів загальної компетенції відноситься Кабінет Міністрів та державні обласні адміністрації і Ради народ­них депутатів, які здійснюють координаційну діяльність підсистем управління економікою на державному та регіо­нальному рівнях.

Органами спеціальної компетенції є міністерства, ві­домства, комітети, які забезпечують міжгалузеву коорди­націю з спеціальних питань, що мають загальний для всіх галузей характер.

Органи галузевої компетенції вирішують спеціальні пи­тання галузей, ці органи представлені галузевими міністер­ствами і підпорядкованими їм об'єднаннями, підприємст­вами.

Державна система управління людськими ресурсами України включає сукупність органів державної законодав­чої, виконавчої та судової влади і управлінь, що централі­зовано регулюють основні соціально-економічні відносини в країні, а також методи управління і механізм їх викорис­тання. Завданнями державної системи управління є при­йняття законів, контроль за їх виконанням, розробка і реа­лізація політики та рекомендації з питань соціально-трудових відносин, мотивації, організації праці та вирі­шення конфліктних ситуацій.

В умовах ринку державне регулювання соціально-трудових відносин має обмежений характер, і, як свідчить досвід розвинутих країн, відноситься тільки до питань трудового законодавства, зайнятості, оцінки рівня життя тощо.

Законодавча влада приймає закони з питань зайнятості населення, соціально-трудових відносин, оплати праці. Во­на представлена Верховною Радою, де сформовані коміте­ти з питань оплати, зайнятості населення, соціального за­хисту.

Виконавчу владу здійснює Уряд (Кабінет Міністрів), який формується Президентом. Уряд формує міністерства, комітети, відомства, які спеціалізуються на вирішенні функціональних завдань. Виконавча влада реалізує вико­нання законів.

Судові органи здійснюють правосуддя, вирішення конфліктів, пов'язаних з застосуванням трудового законо­давства. До судової влади відносять суди: Конституційний, Верховний, Арбітражний, а також Міністерство юстиції.

У вирішенні соціально-трудових проблем важливу роль відіграють профспілки. Багато проблем з управління тру­довими ресурсами розглядається з врахуванням рекомен­дації МОП, членом цієї організації є і Україна.

Центральним органом виконавчої влади з питань за­безпечення єдиної державної політики з зайнятості, соці­ального захисту є Міністерство праці та соціальної політики України, а також відділи праці обласних і районних Рад народних депутатів.

Мінпраці та соціальної політики працює у взаємодії з органами виконавчої влади областей, міст Києва й Сімфе­рополя та з громадськими організаціями.

Основними завданнями Мінпраці та соціальної політи­ки є:

- розробка політики в соціально-трудовій сфері;

- координація всієї роботи соціально-трудової сфери країни;

розробка основних напрямків соціальної політики уряду;

- формування правової й нормативної бази регулю­вання соціально-трудових відносин;

- участь у підписанні Генеральної та галузевої угод;

- регулювання ринку праці та зайнятості населення.

Основні сфери діяльності Міністерства праці та соці­альної політики наведені в таблиці.

Таблиця 1 – Основні сфери діяльності Міністерства праці та соціальної

політики

 

Сфера діяльності Напрямки діяльності
Оплата й мотивація праці працівників у виробничих галузях та в бюджетній сфері Вивчення перспективних і міжгалу зевих проблем оплати праці в різних виробничих галузях; підготовка пропозицій про мінімальний рівень оплати праці; встановлення тарифних ставок та посадових окладів для працівників бюджетної сфери  
Рівень життя і со ціальний захист населення Проведення моніторингу рівня жит тя, доходів, умов і охорони праці, аналіз структури й динаміки доходів, розробка мінімальних спожив­чих бюджетів та соціальних пільг, компенсацій; вивчення загальних питань пенсійного забезпечення  
Політика на ринку праці й зайнятості населення Аналіз і регулювання ринку праці, розробка політики зайнятості, вивчення й прогнозування міграції населення та соціальних проблем зайнятості  
Організації праці Розробка форм і методів організації та нормування праці, тарифікація праці  
Підготовка і пере підготовка кадрів Розробка видів і методів підготовки, підготовка кадрів для ринкової економіки, прогнозування ринку професій та профорієнтації насе­лення, розробка міжрегіональних і міжгалузевих програм в цій сфері  
Охорона та умови праці Розробка та узгодження норм і правил з охорони та умов праці  
Соціальне страху вання Розробка методичного й нормативного забезпечення соціального страхування, розвиток страхування від нещасних випадків, професійних захворювань, планування пільгових пенсій  
Трудові відносини й соціальне партнерство Розробка порядку укладання Гене ральної та галузевих угод. Організадія соціального партнерства, вирішення трудових конфліктів; роз­робка нормативно-методичних до­кументів з питань трудових відно­син і соціального партнерства  
Правове регулювання праці і соціальних питань Підготовка та експертиза проектів нормативних актів, систематизація та аналіз трудового законодавства  
Міжнародне спів робітництво Розробка пропозицій з питань дво стороннього співробітництва, координація робіт з МОП, вивчення про­ектів зарубіжної технічної допомоги  

Підвідомчими організації Мінпраці та соціальної полі­тики є Державна служба зайнятості, Національна академія праці, Науково-дослідний інститут соціально-трудових від­носин в м. Луганську; Центральне бюро нормативів з пи­тань праці, Інститут підготовки та підвищення кваліфіка­ції кадрів та інші.

Поряд з системою Мінпраці та соціальної політики України визначені функції управління трудовими ресурса­ми виконують також інші міністерства та відомства (Міні стерство освіти і науки України, Міністерство фінансів, Міністерство економіки, Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму, Міністерство охорони здоров'я і підлеглі їм об'єднання, підприємства, установи та органі­зації).

Державні органи влади при розробці програм економіч­ного та соціального розвитку забезпечують збалансований розвиток економіки, комплексне вирішення економічних і соціальних проблем, раціональне використання виробни­чих фондів, матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, прискорення реалізації науково-технічних винаходів та розробок, спрямованих на підвищення темпів росту про­дуктивності суспільної праці і якості продукції. В народно­господарських програмах визначаються також галузеві та територіальні пропорції формування робочих місць і тру­дових ресурсів, темпи розвитку соціально-побутової інфра­структури.

Міністерство освіти і науки здійснює координацію формування наукових та науково-педагогічних кадрів в Україні. Воно ж здійснює керівництво підготовкою квалі­фікованих кадрів з числа молоді, яка закінчила загально­освітні школи, проводить єдину державну політику в обла­сті підготовки кваліфікованих працівників, забезпечує ко­ординацію роботи міністерств відомств в цій області та ін.

Галузеві міністерства та відомства України в області управління трудовими ресурсами:

• створюють і забезпечують надійне функціонування економічного і соціального механізму формування трудово­го потенціалу галузі та його раціонального використання;

• визначають потребу в кадрах і шляхи її забезпечен­ня для діючих підприємств;

вдосконалюють методи підготовки працівників та спеціалістів з урахуванням сучасних вимог, впроваджують системи безперервного підвищення їх кваліфікації, прово­дять активну кадрову політику в умовах виборності керів­ників на підприємствах і формування резерву на висування;

• розробляють і реалізують заходи внутрішньогалузе­вого перерозподілу вивільнених працівників;

• створюють галузеві інформаційні банки даних ва­кантних робочих місць, а також по працівниках, що звіль­няються, для їх внутрішньогалузевого перерозподілу.

Головна роль в управлінні трудовими ресурсами відво­диться Державній службі зайнятості, яка займається не тільки пошуком робочих місць і працевлаштуванням, але й регулює процеси зайнятості населення по території, веде профорієнтаційну роботу, підготовку та перепідготовку кадрів, виплачує допомогу в період тимчасової незайнято­сті. Служба зайнятості таким чином бере на себе від імені держави турботу щодо пошуку робочих місць, надає без­коштовні послуги з питань професійної орієнтації і підго­товці тимчасово вивільнених людей до нової роботи.

Обласні (районні) ланки системи управління трудовими ресурсами в першу чергу вирішують завдання забезпечен­ня надійного функціонування районних і міських систем міжрайонного обліку і регулювання зайнятості населення, а також перерозподілу робочої сили з метою забезпечення підприємств необхідними постійними або тимчасовими кадрами, підвищення ефективності їх використання. На вказаному рівні передбачається рішення наступних за­вдань:

• прогнозування демографічного розвитку населення і формування трудових ресурсів, потреб в них галузей на­родного господарства області, районів і міст;

• розробка та реалізація заходів, спрямованих на ефективне використання трудового потенціалу території, досягнення збалансованості трудових ресурсів і робочих місць;

• розвиток системи працевлаштування, профорієнта­ції і перенавчання працівників, що звільняються;

• координація управління трудовими ресурсами і де­мографічним розвитком;

• створення автоматизованих інформаційних банків незайнятого населення, вільних і створюваних робочих місць.

Управління обласними ланками єдиної системи управ­ління трудовими ресурсами країни проводиться органами та організаціями місцевих Рад, включаючи галузеві головні управління, управління і відділи державної статистики, а також обласні Ради профспілок.

Важливе значення в удосконаленні організації праці, в підвищенні її продуктивності набувають галузеві центри і відповідні відділи на підприємствах.

Трудові колективи підприємств (об'єднань) складають первинну ланку системи управління трудовими ресурсами країни, а також регіональних і галузевих систем, основни­ми завданнями яких є:

• визначення потреб в кадрах, їх чисельність і профе­сійно кваліфікаційний склад, джерела працезабезпечення;

• формування стабільних трудових колективів, здат­них добиватися високих кінцевих результатів;

• забезпечення відповідності кадрів вимогам сучасно­го виробництва, організація підготовки і перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників;

розробка заходів ефективного використання створеного виробничого потенціалу на основі введення багато­змінного режиму роботи устаткування, в першу чергу, уні кального і того, що дорого коштує; проведення атестації та раціоналізації робочих місць, скасування зайвих і неефек­тивних робочих місць;

• реалізують заходи, спрямовані на створення сприя­тливих умов праці і побуту працівників.

Свою діяльність підприємства (об'єднання) і організації ведуть в тісній взаємодії з місцевими державними органа­ми управління, активно беруть участь в роботі по забезпе­ченню комплексного, економічного та соціального розвитку території; разом з місцевими органами по працевлашту­ванню проводять підбір нового місця роботи працівникам, що звільняються, організовують внутрішньогалузевий пе­рерозподіл. Управління на даному рівні здійснюється адмі­ністрацією, радою трудового колективу, профспілковим колективом.

Отже, управління трудовими ресурсами здійснюється на трьох рівнях: державному, регіональному та місцевому. Для того, щоб політика управління з питань відтворення та використання трудових ресурсів була ефективною, необ­хідно досягти максимальної узгодженості дій на всіх рів­нях.


Читайте також:

  1. ERP і управління можливостями бізнесу
  2. H) інноваційний менеджмент – це сукупність організаційно-економічних методів управління всіма стадіями інноваційного процесу.
  3. I. Органи і системи, що забезпечують функцію виділення
  4. I. Особливості аферентних і еферентних шляхів вегетативного і соматичного відділів нервової системи
  5. II. Анатомічний склад лімфатичної системи
  6. II. Основні закономірності ходу і розгалуження судин великого і малого кіл кровообігу
  7. III. КОНТРОЛЬ і УПРАВЛІННЯ РЕКЛАМУВАННЯМ
  8. IV. Закони ідеальних газів.
  9. IV. Закономірності структурно-функціональної організації спинного мозку
  10. IV. Розподіл нервової системи
  11. IV. Система зв’язків всередині центральної нервової системи
  12. IV. Філогенез кровоносної системи




Переглядів: 1385

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Система управління трудовими ресурсами та її підсистемами | Правове і науково-методичне забезпечення системи

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

  

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.013 сек.