Україна-Русь в період феодальної роздробленості

Причини феодальної роздробленості Київської держави

1. Натуральний спосіб господарства та слабкість економічних зв’язків між різними князівствами Русі.

2. Розвиток землеробства, ремесел і збагачення феодалів призводили до зміцнення вотчинного, феодального замкнутого господарства.

3. Посилення влади місцевих князів та одночасне послаблення влади Київського князя.

4. Зростання і зміцнення удільних міст, які ставали великими політичними і економічними центрами, що прагнули до незалежності від Києва.

5. Зростання хвилі антифеодальних повстань і загострення феодальних усобиць.

З XII ст. видимих обрисів почало набувати рішення Любецького з’їзду руських князів 1097 р. про вотчинний принцип успадкування земель. Внаслідок переходу володінь від батька до сина зміцнювалися місцеві князівські династії та їхнє найближче оточення. Вони проявляли щораз більшу самостійність у вирішенні внутрішніх і зовнішніх проблем і чимдалі менше зважали на волю великого князя київського. Хоча на чолі Галицького, Волинського, Переяславського, Чернігівського, Турово-Пінського, Смоленського, Муромського, Ростовського, Суздальського та інших князівств і Новгородської республіки стояли нащадки великих князів київських, але вони щодалі більше відчужувалися від батьківського гнізда. Велика родина Ярослава Мудрого розпалася на дві генеалогічні лінії – Мономаховичів і Святославичів. У свою чергу, Мономаховичі пізніше розділилися на генеалогічні гніда Ізяславичів Волинських, Ростиславичів Галицьких і Смоленських, Юрійовичів Суздальських, а Святославичі – на Ольговичів Новгород-сіверських і Давидовичів Чернігівських.

Децентралізація управлінської системи відкрила нові можливості для прискореного розвитку автономних князівств і земель. Змінилися напрямки економічних зв’язків. Новгородська республіка і Полоцьке князівство переважно орієнтувалося на торгівлю з німецькими містами південного узбережжя Балтійського моря. До них примикали Ростовське та Суздальське князівства. У той час українські землі економічно тяжіли до країн Центральної Європи й Візантії. Економічні інтереси поступово розводили північно-східні (сучасна Росія) та південно-західні (сучасна Україна) регіони Київської Русі.

Чим більше плинуло часу, тим сильнішою ставала туга удільних князівств за прабатьківським гніздом у Києві. Дехто з них став і багатшим, і сильнішим за київського князя, але всіх їх нестримно вабило до «матері міст руських». Кожен з них прагнув зануритися в опоетизовану старовину часів Володимира Великого, Ярослава Мудрого й Володимира Мономаха, коли на Русі було стільки завзяття, прагнення або славу здобути, або голову покласти за землю Руську, що це нікого не могло залишити байдужим. Легендарна слава Іллі Муромця, Альоші Поповича, Добрині Микитича не давала спокійно спати багатьом княжичам. Приваблювали людей і київські релігійні святині. Вислів «язик до Києва доведе» вже тоді означав, що Київ став своєрідною Меккою слов’янських народів. Одні йшли до нього з добрим словом, покірністю і найкращими сподіваннями, вдячністю, любов’ю, інші – з мечем, ненавистю й пожадливістю. Тим більше, що доля Києва залишалася невизначеною, і на нього міг претендувати кожен з нащадків давньокиївського князівського роду.

Наступник великого князя київського Мстислава Володимировича його брат Ярополк (1132-1139 рр.) намагався утримати Київську Русь від розпаду. Маючи на меті зробити своїм наступником сина Мстислава – Всеволода, він перевів того з Новгорода до Переяслава, чим викликав неабияке незадоволення його дядьків, які самі претендували на великокнязівський стіл. Почалася боротьба різних претендентів за Переяслав з далеким прицілом на Київ. Головними претендентами на нього після смерті Ярополка Володимировича виступили чернігівські князі. Оволодівши великокнязівським столом, Всеволод Ольгович (1139-1146 рр.) повів боротьбу за зміцнення руських земель. Діяв він як мечем, так і словом, не зупиняючись перед застосуванням зброї проти своїх братів. Київський правитель встановив контроль за всіма пересуваннями князів з одного до іншого князівства. Однак сферу його впливу значно звузилась після відмови Галицького, Новгородського та Ростово-Суздальського князів визнати зверхність київського князя. Його наступник Ізяслав Мстиславича (1146-1154 рр.) фактично тільки те й робив, що оборонявся або наступав на своїх супротивників. Він врешті добився поширення влади Києва на Переяславське, Володимиро-Волинське, Гродненське, Смоленське та Новгородське князівства. Проте територіально – політична єдність руських земель тривала недовго.

Неприховану агресивність щодо Києва почали проявляти можновладці Північно-Східної Русі (сучасна Росія). Ростово-Суздальський князь Юрій Долгорукий створив проти київського князя військово-політичний союз з галицьким і чернігівським князями, а також половцями та Візантією. У 1149 р. він розгромив військо Ізяслава Мстиславича на р. Трубіж, захопив Переяслав, Київ і змусив київського князя відступити на Волинь. Але наступного року Ізяслав Мстиславич з великим військом вигнав Юрія Долгорукого з Русі до Суздаля. Лише через деякий час після смерті Ізяслава Мстиславича Юрій Долгорукий знову оволодів Києвом (1155-1157 рр.) і роздав синам навколокиївські землі: Вишгород – Андрію, Переяслав – Глібу, Поросся – Васильку, а Туров – Борису. Це одразу підбурило проти нього місцеву знать. Не уклавши ряду (договору) зі столицею, великий князь тим самим порушив традиції київського віча, яке тільки за останній час сім разів запрошувало князі до Києва: двох вигнало з міста, а одного – стратило. Віче захищало свої права всіма доступними засобами. Через п’ять днів після бенкету в Осьменника Петрила Юрій Долгорукий помер і був похований у Видубицькому монастирі.

Після нетривалого князювання Ізяслава Давидовича київський стіл перейшов до смоленського князя Ростислава Мстиславича (1159-1167 рр.). Старійшина руських князів зумів стабілізувати внутрішнє становище Київської Русі без жорстоких репресій і крові. Йому пощастило об’єднати сили русичів на боротьбу з половцями і відкинути їх від південних кордонів держави. Князь не вдавався до серйозних спроб відродити централізацію влади, розуміючи всю її марність. Цього ніяк не хотів визнати Володимиро-Суздальський князь Андрій Боголюбський. Завойовуючи північно-східні землі, Андрій Боголюбський після смерті Ростислава Мстиславича об’єднав 12 руських князів, покликав на допомогу половців, угрів, ляхів, чехів, литовців і в 1169 р. штурмом узяв Київ. Два дні нападники грабували «весь град, Поділ, і монастирі, і Софію, і Десятинну богородицю й не було помилування нікому». Володимиро-Суздальський князь подав на київський престол брата Гліба й тим самим дав зрозуміти місцевій знаті про свій намір перетворити політичний центр Київської Русі на другорядне князівство. Поривання Андрія Боголюбського до самовладдя увійшло в явну суперечність з новими прагненнями князів Середнього Подніпров’я до корпоративної участі в управління краєм. Київська Русь пережила самодержавну форму державної організації, і всілякі спроби її реставрації були приречені на невдачу. Руські князі вбивали або виганяли з Києва ставлеників Андрія Боголюбського, а в 1174 р. завдали нищівної поразки під Вишгородом його спільникам. Чергова невдача Андрія Боголюбського в Україні стимулювала змову бояр, внаслідок якої він був убитий.

Після поразки прибічників Юрія Долгорукого у Києві відновилась корпоративна форма управління. Суперництво за столицю між найвпливовішими родинами Ростиславичів і Олеговичів завершилось тим, що в Києві почали правити два князі – Святослав Всеволодович (1180-1194 рр.) і Рюрик Ростиславович (1180-1202 рр.). За їх князювання обстановка в Україні стабілізувалася – припинилися міжусобні чвари, князі об’єднаними силами повели боротьбу проти половців і в другій половині 80-х років відкинули їх за Сіверський Донець. Але досить було Рюрику Ростиславичу після смерті Ростислава Всеволодовича запросити в соправителі свого брата Давида Смоленського, як ситуація в країні відразу загострилася. Проти спроби численних нащадків Мономаха узурпувати владу виступили представники інших великокнязівських генеалогічних ліній. Одну з них представляв Володимиро-Суздальський князь Всеволод Юрійович «Велике Гніздо», що, за словами літописця, «Волгу міг веслами розплескати, а Дон шоломами вичерпати» і який взагалі вважав себе соправителем київського князя. На київський престол претендував і Галицько-Волинський князь Роман Мстиславич. Знову почалася міжусобиця, в ході якої великокнязівський престол перемінно займали то Галицько-Волинський князь Роман Мстиславич, то знову Рюрик Ростиславич, то чернігівський Всеволод Чемний. Тільки за князювання нащадка Ростиславичів Мстислава Романовича (1214-1223 рр.) політичне становище України нормалізувалося.

Важливу роль у політичному житті українських земель відігравало Чернігівське князівство. Тяжіючи за економічними та етнополітичними інтересами до Центральної України, воно виступало своєрідним буфером між нею та Північно-Східною Руссю (сучасна Росія). Після приходу до влади в 1024 р. князя Мстислава Володимировича територія Чернігівського князівства швидко розширювалася. У другій половині XI-першій чверті XII ст. володіння чернігівських князів на заході доходили до лівого берега Дніпра, а вище Прип’яті – до Рєчиці та багатьох інших правобережних міст включно, на півночі – до верхів’їв Сожу, Іпуті, Десни з містами Чичерськ і Вжищ, на північному сході – до Москви й правої притоки Оки Лопатні, на півдні – до водорозділу Дону і його притоків, а також верхів’їв Трубежу та Супою. До другої половини XII ст. чернігівським князям належав великий міжнародний порт на березі Керченської протоки – Тьмутаракань з округою. Кордони Чернігівського князівства не були стабільними й змінювалися залежно від політичної ситуації в Східній Європі. Його землі поступово почали відторгати Ростово-Суздальське й Рязанське князівства, експансія яких спрямовувалася на освоєні українцями східні території.

Крім природного приросту, населення Чернігівського князівства збільшувалось також за рахунок мігрантів з південних регіонів. Особливо активізувався цей процес із середини XII ст., коли загострилась міжкнязівська боротьба за владу, а з нею почастішали напади кочівників на Руську землю. В пошуках безпечних умов життя чимало мешканців Київщини і Переяславщини емігрували на північно-східні землі. Частину своїх підданих відводили й українські князі, дістаючи володіння в цих регіонах. Переселенці освоювали нові землі, вступали в контакти з місцевими фінськими племенами, засновували села і міста, даючи їм назви покинутих батьківських поселень. Навіть у віддалених Суздальщині, Володимирщині та Рязанщині з’явилися принесені переселенцями назви українських міст і сіл – Вишгород, Переяслав, Галич, Звенигород, Стародуб, Київці, Києво, а також річок – Либідь, Почайна, Ірпінь, Київська тощо. На південних землях Чернігівського князівства проживали також печеніги, торки, половці та інші іраномовні народи. За етнічними ознаками Чернігівське князівство мало чим відрізнялося від Київського. Хіба що наявністю фінського народу, який, однак, не справляв помітного впливу не українське населення.

Тенденція до консолідації Чернігівського й Київського князівств базувалася на спільних генеалогічних коренях місцевих князів. Заявляючи, що «ми не угри і не ляхи, а одного діда внуки», вони з повним правом претендували на великокнязівський стіл. Династія чернігівських князів Давидовичів тривалий час орієнтувалися на Київ і тим самим створювала умови для стабільних відносин сусідніх українських земель. Однак забезпечити їхню повну єдність так і не пощастило, що негативно позначилося на політичній ситуації в регіоні. Багато в чому цьому перешкодила майже безперервна міжусобна боротьба Чернігівських і Новгород-Сіверських князів, які в своїх діях спиралися на підтримку північно-східних і південних сусідів. Особливе незадоволення людей викликали дії союзників – половців, які супроводжувалися масовими вбивствами, руйнуванням осель і виведенням населення у полон. Тільки у 80-х роках XII ст. київські та новгород – сіверські князі почали спільно відвойовувати у кочівників південні землі. В першій половині 80-х років вони неодноразово завдавали поразки ордам половецьких ханів Кончака й Кобяка, змушуючи їх відступати на схід. Однак досить було Новгород-Сіверському князеві Ігорю Святославину виступити проти половців самому з невеликою дружиною, як він у 1185 р. зазнав нищівної поразки на р. Каялі й опинився у полоні. Кочівники прорвалися в чернігівську та переяславську землі. Ворожа навала не припинила князівських міжусобиць, і Чернігівське князівство розпадалося далі на Чернігівський, Козелецький, Сновський, Новгород – Сіверський та інші уділи. Дроблення Чернігово-Сіверських земель робило вразливим колишній етнополітичний центр українських земель з боку північного сходу та степу. Відсутність надійних оборонних рубежів при одночасній активізації агресії північно-східних князівств і кочівників унеможливлювали виконання Києвом і Київською землею ролі консолідуючого центру української народності. Ним мав стати регіон, більш захищений від зовнішньої експансії чи природними рубежами, чи військовою силою.

Поступово таку роль почав перебирати на себе південно-західний регіон Київської Русі, де піднімалися місцеві князівства, які згодом утворили Галицько-Волинське князівство. Ще в 1097 р. Галицька земля фактично відокремилася від Києва, а її князі Василько, Володар і Рюрик Ростиславичі (правнуки Ярослава Мудрого) протягом 25 наступних років зміцнили незалежне становище Галичини. Вони приборкали опозиційне боярство, під Перемишлем (1099 р.) розгромили угорські війська, з допомогою половців завдавали відчутних ударів Польщі й укріпили південно-східні кордони краю напівкочовими печенігами, торками та берендеями. Спираючись на успіхи попередників, син Володара Володимирко (1124-1153 рр.) у 1142 р. об’єднав галицькі землі в одне князівство з центром в Галичі. Найвищої могутності воно досягало за князювання сина Володимира Володаревича Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.). Він придушив опір місцевих бояр, вигнав їхнього лідера, а свого племінника Івана Ростиславича доправив до м. Бердалі та зайняв придунайські землі. Територія Галицького князівства охоплювала північно-східні схили карпатських гір, верхів’я Дністра, Пруту, Сірету, доходила до Дунаю та Чорного моря. Галицький князь допомагав своєму тестеві Юрію Долгорукому в боротьбі за київський стіл, посилав полки на половців і поставив надійний заслін на шляху агресії угорських та польських королів. Це до нього звертався автор «Слова у полку з Ігоревім» із словами народної похвали та вдячності: «Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш ти за своїм золотокованім престолі, підпер гори угорські своїми залізними полками – заступив дорогу королеві, зачинив Дунаєві ворота». Після смерті Ярослава Осмомисла боярська опозиція знову підвела голову й розпочала тривалу боротьбу за владу з його сином Володимиром (1187-1198 рр.). Скориставшись з внутрішніх чвар у Галичині, угорський король Бела III захопив Галич і посадив у ньому свого сина Андрія. Хоч галичани незабаром і вигнали угорців, але Галицьке князівство наприкінці XII ст. почало занепадати, втрачати єдність, а з нею й силу. Правила середньовічного державного життя були елементарно чіткими – слабке князівство не могло вижити.

Подібна до галицької й історія Волинського князівства. Відділившись від Києва приблизно в середині XII ст., Волинь розпалася на дрібні князівства, що постійно ворогували між собою. Але логіка державотворення настійно вимагала консолідації ворогуючих уділів у єдиному державному об’єднанні. Ставши в 1154 р. волинським князем, правнук Володимира Мономаха Мстислав Ізяславич підкорив своїй владі місцевих бояр і успішно втрутився в боротьбу претендентів за великокнязівський престол. Він посадив на київський стіл свого дядька смоленського князя Ростислава Мстиславича, а після його смерті сам став київським князем. Однак довго не втримався і в 1169 р. мусив віддати Київ Юрію Долгорукому, проте незадовго до смерті знову оволодів ним. Дещо інший шлях державотворення обрав Роман Мстиславич (1170-1205 рр.). У своїй політиці він зробив ставку не на високородне, як його батько, а на служиле дворянство й городян і з їхньої допомоги розправився з противниками сильної централізованої влади. Цим самим Роман Мстиславич завоював симпатію простого люду, який потерпав від свавілля, жорстокості і міжусобної боротьби місцевої аристократії. Зміцнивши своє становище, волинський князь спочатку звернув свій погляд не на Київ, а на Галич. З другої спроби він у 1199 р. оволодів Галичем і об’єднав під своєю владою Волинське й Галицьке князівства. Роман Мстиславич зробив кілька невдалих походів проти литовців, що досаждали йому з півночі, захопив багато полонених, використовував їх на найтяжчих роботах. «Романе, Романе, лихим живеш Литвою ореш», – докоряли князю одні з сучасників. Інші в піднесених тонах, прославляли його за успішні походи проти половців: Кинувся на поганих як лев, сердитий був як рись, нищив їх як крокодил, переходив їхню землю як орел, бо був хоробрий як тур». Переможні походу на Польщу додали авторитету волинському князеві.

Слава про Романа Мстиславича рознеслася повсюди і пробудила в українців надію на припинення міжусобних чвар удільних князів, відновлення могутності та єдності Київської Русі. Том-то кияни й не боронили місто, коли під його стінами у 1202 р. з’явилися дружини волинського князя. Без опору піддалися йому й навколишній землі. Роман Мстиславич створив державу, територія якої простягалась від Карпат до Дніпра і за розмірами не поступалася Священній Римський імперії Фрідріха Барбароси. У Києві князь посадив спочатку свого брата Ярослава, а потім сина Рюрика Ростислава. Спроби Романа Мстиславича запровадити федеративний устрій на Русі зустріли рішучий опір Всеволода Юрійовича, інших князів і не були здійснені. Але при цьому Роман Мстиславич був на зеніті слави. Його величали «великим князем», «царем», «самодержцем всієї Русі», а іноземні правителі воліли за краще підтримувати з ним дружні стосунки, ніж ворогувати. У Галичі знайшов притулок вигнаний візантійський імператор Олексій Ангел, а папа римський у 1204 р. взамін прийняття католицизму запропонував українському князеві польські міста й королівську корону. Правда, на цю пропозицію Роман Мстиславич з гідністю відповів, що поки в нього при боці меч, доти він буде сам добувати собі володіння, «як батьки й діди наші множили землю Руську». Роман Мстиславич відігравав помітну роль в житті Угорщини й Польщі. У 1205 р. він втрутився в міжусобицю польських князів, вирушив з військом у похід, але невеликим авангардом потрапив у засідку й загинув під Завихвостом.

Створена Романом Мстиславичем Українська держава трималася переважно на сильній особистості князя і вже цим була приречена на розпад. Ні малолітні сини Данило й Василько, ні вдова Романа Мстиславича Ганна зі своїми прибічниками й нечисленною дружиною не могли встояти проти галицької боярської олігархії з її невгамовним бажанням відділитися від Волинського князівства. На запрошення галицьких бояр і з відома угорського короля Андрія II у 1206 р. Галич захопили сини героя «Слова о полку Ігоревім» Новгород-Сіверського князі Ігоря. Ганна із синами мусила тікати спочатку до м. Володимира, а потім під захист польського короля. Галицько-Волинське князівство розпалася на Галицький, Звенигородський та Володимирський уділи. Почалася міжусобна боротьба бояр і князів. Ігоревичі знищили до 500 місцевих бояр, а решта з допомогою угорських та польських військ у 1211 р. скинула їх з престолу й стратила. Галицька й волинська землі спливали кров’ю, а нащадки Романа Мстиславича поневірялися на чужині. Хоч польський князь й угорський король нібито визнавали право Данила на батьківський престол і надавали йому притулок, але насправді намагалися заволодіти західноукраїнськими землями. Угорський король Андрій II посадив на престол свого малолітнього сина Коломана, а польський князь Лешко Краківський заволодів Перемишлем і прицілювався на решту волинських земель. Щоб послабити позиції угорського короля, він скористався з невдоволення галичан свавіллям угрів у Галичі й запросив на галицький престол Мстислава Удалого. На чолі загартованої кінної дружини Мстислав Удалий у 1219 р. за допомогою міщан вигнав угорський гарнізон з Галича. З появою Мстислава Удалого на західноукраїнських землях створилися сприятливі умови для об’єднання Галицького й Волинського князівств у боротьбі проти експансії Польщі. Тим більше, що 18-річний Данило одружився з дочкою Мстислава Удалого Ганною. Спираючись на волинське боярство, молодий князь у 1219 р. самотужки визволив від польських феодалів Берестейщину і Забужжя й збирав сили для цілковитого визволення Волині від загарбників. У 1225 р. Данило відвоював у поляків Луцьк і Пересопницю з округами й розпочав боротьбу з ворожою йому галицькою олігархією за Галицьке князівство. Кілька разів він брав і вимушено залишав Галич, аж доки в 1238 р. не утвердився в ньому остаточно. Тоді ж Данило посадив на київський престол свого намісника воєводу Дмитра.

Особливе місце в консолідації українських земель належало Переяславському князівству. Воно не мало повної політичної самостійності, залежало від київських князів, а тому було нерозривно зв’язане з Київським князівством. Переяславське князівство займало територію від Дніпра на заході до Псла на сході, від верхів’їв Сули, Хоролу й Псла на півночі до Дніпра на півдні. На цих просторах проживали переважно українці, нащадки давньоукраїнського племені сіверян. Але з часом тут почали селитися берендеї, торки, турпеї, печеніги та інші тюркомовні племена. У ході економічного та побутового спілкування переселенці запозичували кращі матеріальні і духовні надбання переяславців, передавали їм свої у веденні тваринництва тощо. Відбувався природний процес інтеграції територіально близьких української та тюркської культур. Тобто й Переяславське князівство не стало осторонь тих етнічних процесів, що відбувалися на інших українських землях. Український етнос включав до сфери свого впливу тюркомовні племена степу.

Політична історія Переяславщини була тісно пов’язана з Київським князівством. Так сталося, що переяславський князівський стіл був останньою сходинкою на великокнязівський київський престол. Після князювання у Переяславі великим київським князем став син Володимира Мономаха Ярополк. Прицілюючись до київського престолу, ростово-суздальський князь Юрій Долгорукий готовий був пожертвувати за Переяславщину більшість своїх північно-західних володінь. Після тривалої кровопролитної боротьби в Переяславі утвердився син Юрія Долгорукого Гліб, який у 1169 р. став київським князем. Його син Володимир також посів місце батька на Переяславщині. Володимир Глібович був найпомітнішою фігурою серед переяславських князів після Володимира Мономаха. Особливо прославився він непримиренною й одночасно успішною боротьбою з кочівниками. Його передовий полк з 2100 переяславців і берендеїв у 1184 р. у складі військ київського князя Святослава Всеволодовича розгромив половців і захопив у полон грізного хана Кобяка. Наступного 1185 р. він спільно із союзниками розтрощив половецький табір хана Кончака на р. Хорол. Правда, цього ж року Володимир Глібович був змушений рятуватися від половецької орди за міцними мурами у Переяславі. Але, врешті-решт, відігнав їх від міста. Відступаючи, половці завдали Переяславщині тяжких втрат. Під час походу на половців у 1187 р. Володимир Глібович застудився й помер. Після нього в Переяславі не стало князів, здатних залишити помітний слід в історії України.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Політичний устрій України - Русі доби Київської держави	\|	Галицько-Волинська доба української історії

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.19 сек.