• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ЛЕКЦІЯ IX

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЕКОНОМІКИ ПЕРЕХІДНИХ

СУСПІЛЬСТВ ТА КРАЇН, ЩО РОЗВИВАЮТЬСЯ

1. Господарство країн з перехідною економікою

2. Країни, що розвиваються

3. Нові індустріальні країни

Створення так званоїсоціалістичної системи означало перехід країн до нових механізмів економічного розвитку. До 1950 р. були в основному подолані труднощі повоєнної відбудови. 50–60-ті роки стали періодом форсованої індустріалізації на основі екстенсивного розвитку. Економічна політика засновувалася на методах і механізмах, що використовувалися в тодішньому СРСР. Це зумовило її уніфікацію. Використовувалися однакові інструменти впливу на господарське життя. Були здійснені перетворення у трьох напрямках: націоналізація промисловості, впровадження планової економіки, аграрні реформи.

Вихідні умови для європейських соціалістичних країн були різними. Лише СРСР, Чехословаччина, Німецька Демократична Республіка (НДР) мали сформований промисловий комплекс. За рівнем національного доходу на душу населення, промислового розвитку, зовнішньоторгових зв'язків у 1950 р. існувало три групи країн:

1) найбільш розвинуті — Чехословаччина, НДР;

2) з рівнем удвоє меншим за цими показниками — Угорщина, Польща;

3) СРСР, Болгарія, Румунія, показники яких у 2,5 раза і більше відрізнялися від країн першої групи.

Було проголошено курс на вирівнювання і зближення рівнів економічного розвитку країн. Ставилося завдання подолання аграрного характеру господарства та перетворення їх на індустріальне розвинені. Протягом 50—60-х років утвердилася суспільна форма власності. Характерною ознакою стало прискорення економічного зростання. Середньорічні темпи приросту господарства були вищі, ніж в економічно розвинених країнах, особливо в 50-х роках. Проте, головна увага тут приділилася галузям, що не були носіями технічного прогресу: металургії, важкому машинобудуванню, виробництву будівельних матеріалів. У наступних десятиріччях в країнах "соціалістичного табору" розпочинається уповільнення темпів розвитку, а в деяких країнах (Польща, Угорщина, Чехословаччина) почали спостерігатися кризові явища в національних економіках. Темпи щорічного росту суспільного виробництва тут різко впали із 2,9% у 1981—1985 рр. до 1,8% у 1989 р. Наприкінці 80 — початку 90-х років усі східноєвропейські країни опинилися в умовах глибокої соціально-економічної кризи.

Головними причинами різкого зниження темпів економічного зростання, а потім і глибокої економічної кризи у країнах регіону стала неефективність адміністративно-планового розвитку та використання досягнень НТП, нераціональна структура суспільного виробництва, висока енерго- та матеріаломісткість національного виробництва, низька продуктивність праці тощо.

З розпадом "соціалістичної системи" більшість країн, які туди входили, розпочали перехід від нежиттєздатного політизованого господарства до природної ринкової економіки, де вільні конкурентні ціни й приватна власність визначатимуть поведінку виробників і споживачів. Виходячи з цього, головним напрямом програм та практики ринкових реформ у даних країнах є процес роздержавлення й приватизації. Значна увага приділяється подоланню монополізму й розвитку конкуренції, лібералізації цінової політики та зовнішньоекономічної діяльності, кардинально змінюється грошова, фінансово-кредитна та соціальна політика.

Країни з перехідною економікою можна поділити на дві групи.Одну формують Чехія, Словаччина, Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія й колишня НДР, яка розвивається як перехідне суспільство і водночас інтегрується політичне й економічно з ФРН. До них примикають Албанія, а також Словенія, Хорватія, нова Югославія та інші держави, що виникли на терені старої Югославії.Друга група — п'ятнадцять держав, що виникли внаслідок розпаду СРСР. Вони, як і Словенія, Словаччина, Хорватія, проходять через стадію формування державності, що надає специфічного характеру перехідній економіці у цих країнах.

Попередні оцінки показують, що зростання виробництва в країнах з перехідною економікою було навіть значнішим, ніж припускала більшість спостерігачів. У Польщі та Словаччині, починаючи з 1993 р., щорічне збільшення ВВП становить 5— 7%, трохи менший ріст був досягнутий в Чехії, Угорщині, Хор­ватії, Словенії, Румунії. Болгарія, хоча і не досягла таких успіхів у прирості виробництва, але після невдалої спроби комуністич­ного реваншу також стала на шлях оздоровлення економіки. З цієї загальної картини випадають країни СНД, в яких мова поки що йде лише про зниження темпів спаду виробництва.

Значна роль в успішному розвитку таких країн, як Польща, Чехія, Словенія, Угорщина та ін. належить створенню в них сприятливого інвестиційного клімату. Це — загальна лібералізація господарської діяльності; забезпечення відносної стабільності законодавства та передбачуваності змін у ньому; встановлення раціонального рівня оподаткування, з пільгами для інвестицій та реінвестицій; правильна амортизаційна політика; виважена політика доходів, яка активізує споживчий попит тощо.

Результатом такого комплексного підходу став процес активного відновлення інтенсивного внутрішнього капіталоутворення. У Польщі, Чехії та Словенії відповідний показник уже перевищив дореформений, а в Словаччині — значно наблизився до його рівня. В Угорщині деяке відставання щодо цього компенсується вагомими успіхами в залученні іноземного приватного капіталу. У цілому за останні роки валовий обсяг внутрішніх капіталовкладень (% ВВП) помітно зріс і становив у 1996 р. у Польщі 19,1%, в Угорщині — 22,7%, у Чехії — 27,7%, у Словаччині — 34,9% , а в 1995 р. у Словенії — 22%.

При цьому окремі країни, що досягли найпомітніших успіхів у поліпшенні інвестиційного клімату (Польща, Угорщина, Чехія), активно залучали капітал найбільших транснаціональних компаній (ТНК), з включенням відповідних національних виробництв до їхньої глобальної системи розподілу і постачання. Так, в Угорщині ряд найважливіших підприємств було повністю або переважно продано у власність іноземних інвесторів. У Чехії такий тип стратегії є характерним для виробництва скла, легкових автомобілів та інших транспортних засобів, для харчової та хімічної промисловості, для сфери телекомунікацій тощо. Зокрема, заслуговує на увагу створення тут сучасного, експорто-спроможного виробництва миючих засобів компанією Ргосtег & GаmbІе. У Польщі цей метод ефективно використано в тракторному виробництві: компанія Південної Кореї придбала польське підприємство вартістю в 1,1 млрд доларів.

Водночас, досвід центральне- та східноєвропейських країн з перехідною економікою показує, що конкретні засоби пристосування підприємств до більш жорсткого ринкового економічного середовища використовуються залежно від того, які з цих засобів є доступнішими та відносно дешевшими. Причому на перших фазах трансформаційного процесу підприємства (навіть ті з них, які мають для цього значні потенціальні можливості) в переважній більшості випадків намагаються уникати внутрішньої перебудови своєї структури, оскільки найчастіше це пов'язано з болісними конфліктами інтересів всередині самого підприємства (організації). Навпаки, переважають намагання коригувати умови діяльності. Причому в багатьох випадках превалюють надії на використання методів державної підтримки, а також слабкостей недосконалої на початках системи законодавчого регулювання.

Так, під тиском національних виробників практично в усіх згаданих країнах вибірково коригувався курс на лібералізацію імпортного режиму. Зокрема, в Польщі селективний протекціонізм поширився на окремі виробництва, що перебувають на стадії реконструкції, а також на сільськогосподарських виробників. Тут з процесу лібералізації було виключено імпорт алкогольних і тютюнових виробів, палива, а також за­проваджувалися додаткові податки на імпортні автомобілі та вироби електроніки. В Угорщині було збережено квоти та ліцензії щодо імпорту окремих споживчих товарів, запроваджувалося (1995 р.) додаткове 8-відсоткове мито на всі види імпорту. В Чехії та Словаччині застосовувалися додатковий 20-відсотковий податок на імпорт споживчих товарів, а також системи попередніх імпортних депозитів щодо окремих груп напоїв.

Однак, не дивлячись на подібні кроки, протекціонізм та інші засоби державної підтримки в даних країнах застосовуються відносно обмежено. Переважають ті адаптаційні процеси, які дедалі більше спираються на реструктуризаційні мікроекономічні механізми. Саме вихідна обмеженість державної допомоги, її концентрація виключно на пріоритетних напрямах розвитку, які дають помножений ефект, при наявності чітких і прозорих механізмів її надання, стали передумовою для кардинальної зміни пануючих у суспільстві очікувань і, як результат, формування стратегії позитивного пристосування на рівні підприємств (організацій).

Ряд дослідників відносять до перехідних суспільств, причому найбільш ефективних, іКитай, незважаючи на збереження там при владі комуністичної партії і відповідної їй політичної системи. Швидке піднесення китайського господарства на основі розширення ринкових відносин, приватного й недержавного секторів, експортоорієнтованої моделі розвитку свідчить про справжні успіхи тамтешньої перехідної економіки на тлі кризи цілого ряду перехідних суспільств. Якщо протягом перших двадцяти післявоєнних років Китай стійко займав останнє місце в світі за величиною ВВП на душу населення, то завдяки безпрецедентним високим темпам економічного зростання в наступні роки цей показник до 1996 р. підвищився з 12 до 49% від середньосвітового рівня. Загальний обсяг ВВП Китаю протягом другої половини XX ст. збільшився в 22,4 раза, а його частка в світовій економіці зросла з 2,7 до 10,2%. Всього за п'ятнадцять років, що пройшли від початку реформ, експортна квота цієї країни виросла у 8 разів і в 1993 р. склала близько 24% ВВП. Фахівці прогнозують, що за умов збереження сучасних темпів розвитку Китай до 2020 р. стане чільною економічною потугою світу.

Більшість перехідних економік вже пройшли стадію індустріалізації, населення цих країн має значний рівень освіченості, такі країни, як Чехія, Росія, Україна та інші мають розвинені галузі науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт. Дослідження показали, що чимало підприємств цих країн потенційно конкурентоспроможні на світових ринках. Загалом населення даних країн підтримує основні цінності, які формують "дух індустріальної цивілізації". Це не дає змогу вважати їх країнами, що розвиваються. Водночас взяті в сукупності в середньому найважливіші показники перехідних економік поступаються перед відповідними даними розвинутих ринкових систем, взятих в цілому. Зокрема, у Польщі в середині 90-х років фірми, що оперували у сфері високих технологій, випускали лише 3,5% усієї промислової продукції, тоді як у більш розвинених країнах відповідний показник становить до 20%.

Перехідні економіки лише наближаються до ринку як усталеної форми господарювання, приватний, недержавний сектор перебуває на етапі становлення, зміцнення й набуття легітимації. Із закінченням цього процесу виникне відносно завершена економіка, яка, як перехідна, розвиватиметься через зміни вже на власній основі.

2. Розпад колоніальної системи після другої світової війни — одна з визначних подій сучасної історії. Цей процес умовно можна поділити на три етапи. Перший, з 1945 р. до середини 50-х років, коли в основному відбулося визволення Азії. Другий, з половини 50-х до середини 60-х років, призвів до появи незалежних держав у Північній та Тропічній Африці. Третій етап, з 1965 до 1990 рр., завершив деколонізацію півдня "чорного континенту".

З розпадом колоніальної системи відкрилися перспективи для суверенного розвитку десятків нових держав в Азії, Африці, Латинській Америці. Вони займають понад 60% території Землі, де проживає 77% світового населення. Тут зосереджено 89,3% розвіданих світових запасів нафти й 50,5% — газу. Більше 50% світових запасів і видобутку марганцевої руди, хромітів, ванадію, золота, платини, алмазів припадає тільки на країни Африки. За роки незалежності ці країни здійснили складні соціально-економічні перетворення, досягли певних успіхів у створенні основ національної економіки. Проте переважній більшості з них не вдалося істотно скоротити відставання від промислове розвинутих країн з ринковою економікою, вирішити багато гострих соціальних проблем.

Хоч країни, що розвиваються, істотно різняться рівнем економічного розвитку, соціально-економічними структурами, мають національні, історико-культурні, релігійні своєрідності, можна виділити їхні спільні або близькі риси. Це передусім кількісне й якісне відставання продуктивних сил від рівня постіндустріальних держав. Більшість даних країн має малорозвинену економіку. Їм притаманна відсталість соціально-економічної структури, яка характеризується багатоукладністю економіки, великою питомою вагою кастово-феодальних та інших докапіталістичних укладів. Спільною рисою переважної більшості цих країн є низький рівень життя населення, слаборозвиненість соціальної інфраструктури. Й нарешті, їхньою особливістю є набагато істотніший і жорстокіший вплив релігій, традицій на соціально-економічний розвиток, ніж в індустріальних країнах.

Не дивлячись на те, що частка країн, що розвиваються, у світовому виробництві підвищилась за 1980—1990 рр. з 13,1 до 16%, виробництво ВНП на душу населення зростало дуже повільно через високі темпи зростання населення, а в багатьох державах навіть абсолютно скоротилось. Це зумовило збереження значної дистанції між ними і країнами з розвиненою ринковою економікою. У 1991 р. ВНП на душу населення складав відповідно 830 і 18211 доларів.

Істотно відстають країни, що розвиваються, від розвинених держав з ринковою економікою за рівнем продуктивності праці. Це відображає їхню загальну соціально-економічну відсталість і пояснюється незавершеністю індустріалізації, не­відповідністю сучасним вимогам структури економіки, дуже слабким освоєнням досягнень НТП, вкрай низьким рівнем інвестицій у людський капітал і багатьма іншими факторами.

Значної гостроти в Азії, Африці та Латинській Америці набуваютьсоціальні проблеми. У країнах з високим рівнем безробіття мільйони людей позбавлені можливості брати участь у виробництві й різко обмежені у споживанні. Для створення нових робочих місць, підвищення кваліфікації або забезпечення існування маси незайнятих людей потрібні великі кошти, в той час як існує гострий дефіцит фінансових ресурсів.

Величезною проблемою для країн, що розвиваються, є зрос­тання їхньої заборгованості перед розвиненими країнами. Так звана боргова криза особливо вразила країни Латинської Аме­рики та Африки. Вона призвела до затяжного економічного спаду в багатьох з них у 80-ті роки. Значна частина боргів набула репутації "безнадійних". У зв'язку з цим країни, що розвиваються, у 80—90-ті роки почали робити дедалі більший акцент на залучення інвестицій транснаціональних компаній. Їхній приплив не призводить безпосередньо до зростання боргу й водночас може бути важливим джерелом фінансування економіки, а також каналом одержання засобів виробництва, технологій, "ноу-хау", інженерно-консультаційних послуг, управ­лінського досвіду.

Не дивлячись на притаманну всім країнам, що розвиваються, соціально-економічну відсталість, між ними існує істотна різниця у рівні розвитку продуктивних сил, динаміці соціального росту й, нарешті, у ступені адаптації до техногенної цивілізації.

Значно зросла диференціація між країнами зазначеної групи у 80—90-х роках. Вона була спричинена багатьма соціально-економічними, політичними та іншими факторами. Відмінність умов виробництва (зокрема, забезпеченість природни­ми ресурсами), демографічної ситуації, місця у міжнародному поділі праці, як і специфічність політичної ситуації, будуть і в перспективі визначати дедалі більшу нерівномірність розвитку цих держав.

Особливу групу утворює більшістькраїн-експортерів нафти (Ірак, Іран, Кувейт, Лівія, Об'єднані Арабські Емірати, Саудівська Аравія та ін.), які мають високий рівень прибутку на душу населення, значні експортні надходження. У 70-ті роки ці країни динамічно розвивалися, інвестували великі кошти у національну економіку, соціальну інфраструктуру. Так, у Саудівській Аравії дохід від експорту в 1974 р. становив 30 млрд доларів, а в 1981 р. — понад 101 млрд доларів. В Об'єднаних Арабських Еміратах щорічний середній дохід на душу населення на початку 80-х років досяг найвищого рівня в світі — 23 тис. доларів Упродовж 70—80-х років провідне місце в світі посідав і Кувейт — 16 тис доларів на душу населення щорічно. Однак через падіння у 80-х роках попиту на нафту й різке зниження світових цін на неї ці держави в останні роки уповільнили темпи росту. Наприклад, надходження в бюджет Саудівської Аравії склали в 1998 р. лише п'яту частину від надходжень 1980 р. Різко погіршилось становище таких держав, як Венесуела, Нігерія, Алжир, бюджети яких на 80—95% залежать від нафти.

Інша група країн, що розвиваються, так званінові індустріальні країни, у 80-ті роки перетворилась на полюс світового зростання. Динамічно модернізуючи свою економіку, диверсифікуючи галузеву структуру господарства, нові індустріальні країни займають дедалі помітніше місце у глобальній економіці.

Все ж, більшість країн, що розвиваються, особливо африканських, перебувають у скрутному становищі внаслідок соціально-економічної та культурної відсталості. Це так звані найменш розвинені держави. За класифікацією 00Н, до них належить 47 держав (Афганістан, Бангладеш, Ефіопія, Йємен, Сомалі, Уганда, Чад та ін.) з населенням близько півмільярда чоловік. Середній рівень доходу на душу населення тут становить всього 250 доларів. Не маючи значних запасів природних ресурсів, відчуваючи гострий дефіцит фінансових коштів для економічного розвитку, ці держави в останні десятиліття практично витіснені з міжнародного поділу праці і перебувають у надзвичайно скрутному становищі.

Характерні риси економіки найменш розвинених країн такі: доіндустріальний рівень продуктивних сил; домінування натуральних і напівнатуральних форм господарювання в економічній структурі; вкрай вузька сфера функціонування товарно-грошових відносин і дії ринкових стимулів; початкова стадія формування єдиного інтегрованого національного ринку; однобока спеціалізація експортного сектору тощо.

Низький рівень економічного розвитку згаданих держав та значна нерівномірність розподілу прибутків серед окремих верств населення призводить до значних проблем. Так, у країнах на південь від Сахари за межею бідності живе близько половини населення. Щорічне зростання сільськогосподарської продукції тут не перевищує 1,5%, тоді як населення зростає на 3%, тобто вдвічі швидше. За данимиООН близько 60% населення Тропічної Африки систематично недоїдають, у тому числі 40% дітей у віці до 5-ти років.

Жалюгідний стан економіки призвів до різкого скорочен­ня державних асигнувань на охорону здоров'я, освіту, професійну підготовку. Дитяча смертність тут у 10—12 разів вища за показники розвинутих країн. Половина дорослих в Африці — неписьменні. Тільки 11% дітей закінчують школу, а вчаться у вузах — лише 1,4%.

Світове співтовариство намагається допомогти найменш розвиненим державам у вирішенні їхніх проблем. Зокрема, в червні 1999 р. лідери провідних індустріальних країн домовилися про списання половини зовнішнього боргу найбідніших країн. Згідно з цією ініціативою, буде списано 70 млрд доларів США із загальної суми заборгованості більш як 30 країн, яка складає майже 130 млрд доларів. Окрім того, для забезпечення фінансування допомоги найбіднішим країнам світу була підтримана пропозиція про продаж близько десятої частини золотих резервів МВФ, які оцінюються у 27 млрд доларів.

3. Поглиблення науково-технічного прогресу, зміна і модернізація сучасної системи міжнародного поділу праці створили сприятливі умови для динамічного розвитку деяких країн, які дістали назву "нові індустріальні країни" (НІК). За відносно короткий час вони створили значний промисловий потенціал, розвинули окремі сучасні галузі індустрії, різко збільшили промисловий експорт, посівши важливе місце у міжнародному поділі праці.

Число і склад учасників даної групи не є незмінним. У 80-ті роки сюди включали країни й території Східної Азії (Південна Корея, о. Тайвань, Гонконг, Сінгапур), деякі найбільш розвинені країни Латинської Америки (Бразилія, Мексика, Аргентина), іноді й Індію, Єгипет. Однак із зазначених країн лише азійська четвірка так званих "драконів" стабільно підтвердила свою репутацію нового полюсу росту світової економіки і найчастіше пов'язується з поняттям "нові індустріальні країни". 90-ті роки показали, що, крім НІК, так би мовити,першої хвилі, з'являються НІКдругого ешелону — Малайзія, Таїланд, Індонезія, і, у перспективі,третього — Туреччина, Філіппіни, Шрі-Ланка.

Критерії зарахування країн до нових індустріальних досить умовні: ВНП на душу населення не менше 1100 доларів, частка переробної промисловості у ВНП більше 20%. Привертають увагу й такі характеристики НІК, як високі темпи зростання, динамічні макроекономічні та внутрішньогалузеві структурні зрушення, зростання професійного рівня робочої сили, інтенсивна участь у міжнародному поділі «праці, широке використання іноземного капіталу з метою розвитку тощо.

Розвиток економічного потенціалу нових індустріальних країн, насамперед вражаючий "ривок" азійської четвірки НІК першого покоління зумовлені, на думку дослідників, об'єктивними процесами у світовій економіці загалом і в економіці зазначених країн зокрема. Під впливом НТП, екологічної проблеми, демографічної ситуації у 60—70-ті роки у розвине­них країнах з ринковою економікою деякі галузі легкої промисловості, металургії, хімії (а згодом машинобудування та електроніки) почали втрачати порівняльні переваги. Зростання витрат виробництва (заробітна плата, охорона навколишнього середовища тощо) робило іноді просто невигідним виробництво продукції згаданих галузей і викликало їхнє перенесення у країни, що розвиваються. Деякі з цих країн, маючи традиційні порівняльні переваги (дешева робоча сила, наявність сировини, низькі ціни на землю і т. ін.), стали районом активних операцій транснаціональних компаній, які організували тут експортне виробництво промислової продукції. Залучення ТНК до індустріалізації виявилося найбільш значним у тих країнах, які раніше за інших взяли курс наекспортоорієнтовану модель розвитку і створили сприятливий клімат для іноземних інвестицій. Це були НІК першого покоління.

Позитивну роль у становленні цілого ряду галузей господарства в НІК Азії відіграла політика захисту національної економіки від зовнішньої конкуренції. Так, у Південній Кореї створено галузі, яких не було в країні: чорну та кольорову металургію, машинобудування, суднобудування, автомобілебудування, електронну промисловість тощо. Це дало можливість здійснити структурну перебудову промисловості, реорганізувати і зміцнити провідні "базові" галузі, ліквідувати ряд диспропорцій в економіці, стимулювати розвиток дрібного та середнього підприємництва з тіснішою прив'язкою його до експортного сектору.

З середини 80-х років процес експортоорієнтованої моделі розвитку Охопив деякі інші країни, що розвиваються. У зв'язку зі зростанням вартості робочої сили, підвищенням курсів національних валют (відносно долара) НІК першого покоління почали, у свою чергу, втрачати власні порівняльні переваги у виробництві працемісткої продукції. Активно переорієнтувавшись у бік технологічно складної, наукомісткої продукції, азійська четвірка НІК з певною участю ТНК почала масово переміщувати працемісткі виробництва у країни з дешевою робочою силою — Малайзію, Індонезію, Таїланд та ін., чим і сприяла появі нових індустріальних країн другого покоління.

З початком 90-х років друге покоління НІК стало найдинамічнішою за темпами економічного росту групою країн в Азії і світі взагалі. Однак, як згодом виявилося, їхні економіки не були готовими до таких різких змін. В 1997 р. в Таїланді, Малайзії, Індонезії а також Південній Кореї вибухнула глибокафінансова криза, яка супроводжувалася обвалом котировок тамтешніх акцій, масовою втечею капіталу, різким падінням курсів національних валют. Серед причин кризи, помимо значних спекуляцій, які сприяли обвалу фондових ринків, називались недорозвинутість фінансового сектору і його зарегульованість, недостатньо обачлива фінансова політика місцевих банків і промислових підприємств, яка привела до нагромадження непосильних короткострокових боргів, загаль­ний "перегрів" економіки, штучно завищені котировки на біржах і ціни нерухомості, велика залежність експортних структур в деяких економіках регіону від імпорту комплектуючих матеріалів тощо. На сьогодні економічне становище у згаданих країнах стабілізується.

З усієї групи країн, що розвиваються, НІК найшвидше пристосувалися до нових умов світового ринку. Вони стали невід'ємною складовою міжнародного поділу праці. Про це свідчить їхня експортна спеціалізація. Основою експорту є вироби легкої промисловості. Серед НІК виділяються держави, які займають провідні позиції на світових товарних ринках цих виробів. Гонконг посідає перше місце в світі по експорту одя­у, Тайвань — перше місце по експорту взуття. До першої десятки найбільших експортерів товарів легкої промисловості входять Бразилія, Сінгапур, Малайзія, Південна Корея. Остання також посідає значне місце у світовому автомобілебудуванні.

Вражаючих успіхів НІК Азії досягли в розвитку електротехнічної та електронної промисловості. Стрімкий розвиток цих галузей зумовлений не тільки залученням нових індустріальних країн до наукомісткого виробництва, а насамперед прискореним розвитком подетального і поопераційного поділу праці на світовому рівні. Головну роль тут відіграють транснаціональні компанії, які перетворюють цілі країни на своєрідні цехи.-Це можна проілюструвати на прикладі Малайзії, яка за порівняно короткий строк (майже 7 років) стала світовим виробником мікросхем і напівпровідників. Якщо на початку 70-х років у країні не існувало підприємств електронної промисловості, то в 1988 р. їх налічувалося 225 з кількістю зайнятих понад 700 тис. чоловік. На початок 90-х років НІК вийшли на третє місце в світі (після Японії і США) з виробництва електронного й електротехнічного обладнання. Вони поступаються США і Японії за обсягом продажу відповідних товарів, але випереджають такі країни, як ФРН, Англія, Франція.

Відчуваючи загрозу своїм економічним інтересам з боку НІК, країни Заходу прагнуть запобігти або обмежити отримання новими конкурентами перспективних технологій, новітнього обладнання. Проте незважаючи на ці труднощі нові індустріальні країни (зокрема, країни першого ешелону) здійснюють трансформацію економічних структур, орієнтуючись вже на капіталомісткий тип розвитку виробництва. Так, Тайвань, Південна Корея, Сінгапур створюють наукові й промислові центри, розширюють власні наукові дослідження. Показово, що в опублікованому в 1996 р. Всесвітнім економічним форумом, який базується в Женеві, рейтингу найконкурентоздатніших країн світу перші два місця посідають Сінгапур та Гонконг. До першої десятки входять також Тайвань і Малайзія.

У 70—80-ті роки про НІК говорили лише як про перспективний ринок збуту чи сферу вкладання капіталу, а тепер ці країни перетворились на відчутний центр впливу на структу­ру світових продуктивних сил, міжнародні потоки товарів і фінансових ресурсів. НІК значно впливають на економічну політику решти країн, демонструючи одну з моделей успішного подолання економічної та соціальної відсталості. Якщо у 50-ті роки та ж Південна Корея мала дохід на душу населення 5,6% від рівня США, то на початку 90-х — уже 34%. Середньорічна заробітна плата зросла з 80 доларів у 1960 р. до 10 тисяч доларів у 1997 р. Аналогічні показники в Сінгапурі й Гонконзі.

Значну увагу нові індустріальні країни приділяють регіональному економічному співробітництву. У 1967 р. було створеноАсоціацію держав Південно-Східної Азії (АСЕАН). Її члени — Індонезія, Малайзія, Таїланд, Філіппіни, Сінгапур та ^ін. проголосили своєю метою "прискорення економічного розвитку, соціального і культурного прогресу, сприяння становленню миру та стабільності у Південно-Східній Азії". Економічне об'єднання, зокрема, взаємне забезпечення товарами, сировиною, будівництво спільних підприємств, безмитна торгівля у рамках асоціації стали ще одним фактором для піднесення рівня виробництва та перетворення цього регіону в один із центрів тяжіння світової економіки.

Серед загальних для всіх азійських нових індустріальних країн складових успіху варто виділити: максимально ефективне використання зовнішніх факторів економічного розвитку (пільгові кредити, участь у міжнародному поділі праці й залучення транснаціональних корпорацій, іноземні технології); послідовна внутрішня політика, яка забезпечила відносну політичну й економічну стабільність; ефективна макроекономічна політика (підтримання стабільних внутрішніх цін і реальних обмінних курсів валют, стимулювання підвищення попиту й пропозицій у галузі інвестиційних товарів, що сприяло нагромадженню капіталу і виробничому інвестуванню). Успіхи НІК Азії навряд чи можна пояснити без такого фактора, як соціально-культурні (соціально-психологічні) особливості їхнього населення.

Працелюбність й відповідальність, престиж знань і кваліфікації, енергійність і ділова кмітливість — ці риси населення країн Південно-Східної Азії сприяли підвищенню продуктивності праці і якості продукції, швидкому зростанню підприємництва й створенню в цілому такого психологічного клімату, який забезпечив готовність суспільства, незважаючи на певні труднощі, йти важким шляхом динамічної модернізації і прискореного залучення до передових досягнень світової цивілізації.

Отже, цивілізаційні закономірності посилюють тенденцію до формування спільних рис та ознак господарського розвитку світової економіки. Водночас відбувається диференціація між різними країнами та регіонами залежно від рівня їхнього соціально-економічного розвитку, ступеня інтегрування у міжнародний поділ та кооперацію праці, забезпеченості головними факторами виробництва, територіально-географічних та інших особливостей.

Все це спонукає країни до найширшого використання як внутрішніх, так і зовнішніх джерел і факторів економічного зростання, до гармонізації національної та міжнародної економічної політики, взаємопристосування господарських механізмів й інституціональних структур на міждержавному і міжнародному рівнях, уніфікації господарського законодавства.

Запитання і завдання для самоперевірки

1. У чому полягає суть "соціалістичного господарювання"? Якими є його основні уроки?

2. Визначте характерні ознаки розвитку країн з перехідною економікою.

3. За допомогою графічного зображення покажіть динаміку розвитку країн з перехідною економікою.

4. Проаналізуйте причини та наслідки розпаду колоніальної системи.

5. Які основні групи країн, що розвиваються, ви знаєте? Охарактеризуйте їх.

6. Назвіть основні причини та наслідки швидкого економічного зростання нових індустріальних країн.

Читайте також:

1. Вид заняття: лекція
2. Вид заняття: лекція
3. Вид заняття: лекція
4. Вид заняття: лекція
5. Вид заняття: лекція
6. Вступна лекція
7. Вступна лекція 1. Методологічні аспекти технічного регулювання у
8. Заняття . Лекція № .
9. Заняття 10. Лекція № 8
10. Заняття 12. Лекція №9.
11. Заняття 13. Лекція №10.
12. Заняття 7. Лекція № 6.

Переглядів: 339