• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ЗМІСТ ПОНЯТТЯ «СТРАТЕГІЯ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ»

Сучасна світова економіка розвивається в умовах дедалі зрос­таючого поглиблення міжнародного поділу праці, зміцнення й поширення інтеграційних процесів як на галузевому, так і на ре­гіональному рівнях, інтернаціоналізації національних економік, прискорення процесу глобалізації. Розвиток світового господарс­тва характеризується двома аспектами: з одного боку, глобаліза­ція сприяє сплетенню національних економік у суцільну світову систему, стандартизує структурні елементи економік відповідно до вимог транснаціоналізації, забезпечує динамізм міжнародних економічних відносин; з іншого боку, поглиблюється розрив у рівнях розвитку між найрозвиненішими й найбіднішими країна­ми, посилюється відмінність соціально-економічного розвитку всередині основних груп країн.

Диверсифікація між країнами світу взагалі все ще досить ви­разна. Вона зумовлюється неоднаковим забезпеченням фактора­ми виробництва, історико-економічними особливостями розвит­ку, геополітичним положенням. Саме тому, незважаючи на поси­лення інтернаціоналізації, поки що немає єдиної для всіх країн моделі економічного розвитку. Намагання урядів окремих країн, що розвиваються, або країн з перехідною економікою повністю копіювати моделі найрозвинутіших країн чи некритично викону­вати пропозиції й вимоги таких міжнародних організацій, як МВФ, Світовий банк, Світова організація торгівлі, часто виявля­ються або неспроможними, або мають протилежний ефект.

Кожна країна повинна узгоджувати вимоги об'єктивного про­цесу глобалізації в сфері економіки з особливостями своєї націо­нальної економіки. Справа в тому, що країни світу перебувають на різних етапах економічного розвитку. Тому ті заходи зі стиму­лювання, регулювання економіки, що ефективні для групи роз­винутих країн, виявляються малоефективними, а то й непридат­ними для інших країн. Але моделі економічного розвитку розви­нутих країн необхідно уважно вивчати з тим, щоб виявити мето­ди, які можна застосувати в регулюванні економіки своєї країни.

Визначення власної моделі економічного розвитку— важли­ва й необхідна справа уряду й політичних сил країни. При її вирі­шенні необхідно враховувати сучасний стан економіки країни, її ресурсний потенціал (трудові й природні ресурси, науково-технічну базу), особливості соціально-політичних відносин, сту­пінь участі країни в міжнародному поділі праці, її геополітичне положення— тобто можливості країни. Виходячи з цього, слід визначити мету, якої має досягти держава в своєму соціально-економічному розвитку. Коли мета сформульована більшістю на­селення (це визначається, зокрема, підтримкою певних політичних сил на виборах), а нерідко й зафіксована в конституції, уряд країни розроблює й здійснює заходи, щоб її досягнути. Ці заходи мають довгостроковий термін і є стратегією економічного розвитку.

Що ж являє собою стратегія як поняття? Саме слово походить з грецької, де воно означає складову частину військового мистец­тва [stratos — військо + ago — веду], яка займається питанням підготовки, планування й ведення війни. Згодом словом «страте­гія» стали позначати майстерність керівництва суспільними, по­літичними процесами.

Все частіше поняття «стратегія» застосовується у сфері еко­номічної теорії, економічної політики і бізнесу. Проте якоїсь од­нієї усталеної дефініції цього поняття немає. Найчастіше викори­стовується таке визначення: «Стратегія — це плани вищого кері­вництва щодо досягнення довгострокових результатів відповідно цілям і завданням організації». Зарубіжні фахівці зі стратегічного менеджменту Г. Мінцберг, Б. Альстренд і Дж. Лемпел пропону­ють п'ять атрибутів економічної стратегії:

♦ стратегія — це план, орієнтир, напрям розвитку;

♦ стратегія — це принцип поведінки, дотримання певної мо­делі поведінки;

♦ стратегія— це позиція, тобто утворення найвигіднішого сполучення елементів економічної політики або бізнесу;

♦ стратегія — це перспектива, тобто основний спосіб дії ор­ганізації або теорія бізнесу;

♦ стратегія— це засіб, маневр, за допомогою якого можна перехитрувати конкурента.

Економічна стратегія має декілька рівнів залежно від об'єкта, до якого вона призначена: стратегія країни в цілому, регіону, ад­міністративного району, фірми, підприємства. З позицій бізнесу економічна стратегія являє собою комплекс планів і дій, сплано­ваних на досягнення основних цілей бізнесу промислової, торго­вельної або будь-якої іншої організації. Виробничі цілі — це еко­номічні й соціальні прагнення, ради яких існує підприємство; стратегія є засобом досягнення цих цілей. Відповідно цілям підприємства розробляється виробнича, маркетингова, соціальна та інші стратегії.

У нашому курсі йтиметься переважно про найвищий рівень економічної стратегії — стратегію економічного розвитку країни, яку розробляють і здійснюють керівні органи держави та впливо­ві суспільні організації.

Таким чином, стратегія економічного розвитку(економічна стратегія) країни являє собою економічну політику уряду, розра­ховану на тривалий строк, спрямовану на досягнення основної мети соціально-економічного розвитку. Економічна стратегія — це довгострокові, найпринциповіші, найважливіші установки, плани, наміри уряду стосовно виробництва, надходжень і витрат бюджету, податків, капіталовкладень, цін, соціального захисту.

Розроблення економічної стратегії починається з визначення го­ловної цілі розвитку.Це — найбільш складний і відповідальний елемент стратегії. Ціль (мета) повинна відповідати таким вимогам.

1. Вона має бути об'єктивно реальною, тобто такою, що може бути досягнутою взагалі. Інакше мета являтиме собою ілюзію, утопію. Прикладом можуть бути уявлення соціалістів-утопістів про ідеальне суспільство. Значна кількість сучасних філософів, економістів, політологів вважає утопією побудову комуністично­го суспільства.

2. Здійснення визначеної мети реально можливе саме в цій країні, тобто мета повинна відповідати об'єктивним можливос­тям даної країни. Наприклад, якщо невелика країна, що розвива­ється, з низьким рівнем виробництва й вкрай обмеженими ресур­сами ставить собі за мету перетворитися на найпотужнішу дер­жаву в світі, то реальність досягнення цієї мети маловірогідна.

3. Визначені строки досягнення мети повинні бути реальни­ми. Якщо цілі стратегії не досягнуто в задекларований строк, то це підриває привабливість стратегічної ідеї в людських масах. Так, у 1961 р. в Програмі КПРС було проголошено, що комунізм буде в цілому побудовано в СРСР вже у 80-х роках минулого століття. Нереальність цього плану була очевидною для фахівців, але маси в це вірили; через двадцять років велике розчарування охопило значну частину населення країни. До того ж неправиль­но визначені строки досягнення мети, їх штучне прискорення ве­дуть до нераціонального використання ресурсів, зниження ефек­тивності економіки в цілому. В Китаї, в пору «великого стрибка», було переведено нанівець значну частину матеріальних і людсь­ких ресурсів заради перемоги комуністичного устрою в найскоріші строки.

4. Цілі і строки стратегії повинні реально співвідноситись із наявними в країні матеріальними, людськими та фінансовими ресурсами, а також з можливим залученням кредитів, інвестицій та фінансової допомоги з інших країн та міжнародних організа­цій.

5. Ціль не визначається «раз і назавжди», вона не повинна стати догмою. Із суттєвою зміною внутрішніх і зовнішніх обста­вин зміцнюється і головна ціль, а відповідно — і вся стратегія економічного розвитку країни.

6. Зміст мети повинен бути чітко, лаконічно сформованим і охоплювати найважливіші сфери соціально-економічного життя країни. Мета визначає, що являтиме собою економіка країни по завершенні строку стратегії. Визначаються найважливіші пара­метри: характер економічних відносин, структура економіки, макроекономічні показники, рівень життя населення. У стратегічній програмі можуть визначатися й проміжні цілі, наприклад, вступ країни до важливих міжнародних спільнот і організацій (напри­клад, щодо України, то це — ЄС і Світова організація торгівлі). Пріоритетною метою економічної стратегії демократичної дер­жави є людина, піднесення її добробуту, створення гідних умов для всебічного розвитку особистості.

Стратегічна мета визначаєтьсяяк подолання несприятливо­го (або недостатньо сприятливого) сьогоднішнього стану еконо­міки країни й досягнення більш високих параметрів її розвитку. Найчастіше стратегії розробляються тоді, коли економіка країни знаходиться в складному, а то й кризовому становищі. Так, еко­номічна стратегія, розроблена під керівництвом американського президента Ф. Рузвельта, являла собою план виходу США з економічної кризи 1929—1932 років. Зразу ж по закінченню Другої світової війни уряди багатьох європейських країн розробили стратегії відбудови зруйнованого господарства. Найефективні­шою виявилася економічна стратегія міністра, а згодом канцлера ФРН Л. Ерхарда. В 90-х роках минулого століття постсоціалістичні країни, в тому числі Україна, опинилися перед необхідністю розробити стратегії перебудови економіки на ринкових принципах.

Ці стратегії мали за мету вихід із скрутного становища. В умовах, коли економіка країни перебуває в нормальному стані, метою стратегії є або стабілізація економіки, або досягнення ще вищого рівня її розвитку. Такі стратегії діють нині у США та ін­ших розвинутих державах. У багатьох країнах, що розвиваються, головною метою економічної стратегії є перебудова галузевої структури економіки.

Звичайно розробка стратегій, визначення головної мети і під­порядкованих цілей здійснюється в декілька етапів:

♦ обґрунтовується необхідність зміни пріоритетів розвитку; визначається напрям стратегічних змін;

♦ формується основна мета, яку необхідно досягнути через трансформаційні зміни; визначаються цільові орієнтири, принци­пи та завдання розвитку;

♦ визначається послідовність дій намічених планів розвитку.

Після визначення головної мети наступним етапом розробки стратегії є визначення методів її досягнення.Сукупність захо­дів, які застосовує уряд для досягнення стратегічної мети, є стра­тегічною політикою.

Стратегічна політика починається з визначення необхідних фінансових, виробничих і людських ресурсів, які потрібні для реалізації поставлених цілей. Далі розробляється механізм реа­лізаціїстратегічної мети, тобто виявляються заходи уряду по ре­гулюванню економіки в основних її сферах, створюються необ­хідні інститути, фонди, залучаються (в разі необхідності) інозем­ні й міжнародні кошти для вирішення тих чи інших стратегічних завдань.

У процесі реалізації стратегії уряд вирішує низку завдань. Се­ред основних з них на макрорівні є забезпечення повної зайнято­сті, стабільності цін, економічного зростання, рівноваги платіж­ного балансу; на мікрорівні — ефективне використання ресурсів. Оскільки одночасне вирішення цих та інших завдань рідко буває можливим, виокремлюються пріоритетні ціліна кожному етапі здійснення стратегії.

Пріоритетні цілі звичайно групують по трьох напрямах: еко­номічні, соціальні й екологічні.

Реалізація стратегічних цілей досягається звичайно за допомо­гою таких заходів, як контроль за рівнем цін та доходів; підтрим­ка пріоритетних галузей і компаній; антимонопольна політика; регіональна політика; регулювання валютного курсу; податкова політика та ін.

Рис. 1. Схема формування національної стратегії економічного розвитку

Реалізація стратегії економічного розвитку передбачає форму­вання відповідної законодавчої бази, що забезпечувала б впрова­дження необхідних заходів щодо реформування економіки й здійснення стратегічної політики (рис. 1). Необхідною умовою ефективної дії механізму реалізації стратегії є зміцнення кредит­но-фінансової системи держави, оскільки рішучі економічні пе­ретворення вимагають значних бюджетних витрат та капіталовк­ладень з боку фірм, приватних банків тощо.

Визначення стратегії та її реалізація передбачає впровадження урядом певної економічної політики. Але активність уряду, гли­бина втручання владних структур в економічні процеси країни при цьому в різних стратегічних моделях неоднакова. Найбільш відомі дві протилежні моделі: кейнсіанська, яка передбачає акти­вне втручання уряду, в тому числі й на мікрорівні, та ліберальна, або монетаристська, при якій активність уряду обмежується лише загальним регулюванням економіки на макрорівні (податкова, фіскальна, валютна політика). Є й інші, проміжні моделі.

Стратегія має бути науково обґрунтована, ретельно зважена, вивірена з огляду на реальні можливості країни. До її розробки залучаються кращі економісти-науковці, практики з великим до­свідом роботи в економічній сфері, урядовці й політичні діячі. У деяких країнах існують спеціальні науково-дослідні заклади, які готують для уряду пропозиції щодо розробки стратегій. У бага­тьох країнах існує декілька таких закладів, розробляються різні варіанти стратегій і обирається оптимальний. Правда, слід зауважити, що при визначенні економічної стратегії уряд зазнає вели­кого тиску з боку різних політичних сил, тому обраний варіант не завжди буває найкращим з точки зору інтересів усієї країни, а відповідатиме інтересам якоїсь впливової групи (партії, ТНК, клани і т. п.)

Здійснення кожної стратегії призначається на довгі строки, але не на завжди. По досягненню стратегічної мети дія даної стратегії закінчується й розроблюється нова стратегія відповідно з новими умовами, що складаються в державі, і цілями, яких пра­гне досягти суспільство. За строком діїекономічні стратегії по­діляються на середньострокові (до 10 років) і довгострокові (по­над 10 років). Найчастіше середньострокові стратегії розробля­ються на 5 років; типовим прикладом таких стратегій слугували п'ятирічні плани розвитку народного господарства СРСР, були п'ятирічні плани існують у Китаї та деяких інших державах. Дов­гострокові стратегії звичайно розробляють на 10, 15, 20 років. На більш тривалий строк стратегії, як правило, не розраховуються, бо дуже складно, практично неможливо, передбачити ситуацію в країні і навколо неї на декілька десятиліть уперед в умовах світу, який швидко змінюється.

У розроблення довгострокової стратегії її автори спираються на ідею соціально-економічного розвитку, яка панує в суспільстві на даному етапі або нав'язується згори могутніми політичними силами. Ідея відповідає на питання: «Яку країну ми хочемо мати в осяжному майбутньому?» Відповідь звичайно стисла й дуже загальна: «побудова комуністичної економіки», «країна з ринко­вою економікою», «держава спільного благоденства», «суперде­ржава», «індустріально розвинута держава», «постіндустріальна економіка» тощо. У довгострокових стратегіях визначаються тільки найголовніші макроекономічні параметри, без мікроекономічної деталізації, й формулюється основний напрям досягнення мети. Найчастіше довгострокові стратегії розвитку при­ймаються в країнах зі стабільною економікою.

Середньострокові стратегії звичайно спрямовані на швидке й ефективне подолання кризових явищ, суттєве прискорення тем­пів розвитку економіки, технічну й структурну її перебудову. Вони характеризуються більш детальною розробкою параметрів розвитку і заходів по їх досягненню. Післявоєнні стратегії євро­пейських країн і Японії були саме середньостроковими.

Часто довгострокові й середньострокові стратегії поєднують­ся. В такому разі середньострокова стратегія розглядається як проміжний етап здійснення довгострокової стратегії.

При розробленні стратегії необхідно насамперед виходити з інтересів і можливостей своєї країни. Але в умовах глобалізації вплив міжнародного середовищана економічний розвиток країни дуже сильний. Найталановитіші розробітчики навіть роз­виненої країни мусять зважати на резонанс, який матиме їх стра­тегія серед іноземних партнерів їх країни, міжнародних організа­цій, ТНК, політичних кіл наймогутніших країн. В міжнародних відносинах панують «правила поведінки», які важко, а то й не­можливо обминути. В цілому стандартифікація й уніфікація пра­вил міжнародних відносин є явищем позитивним і об'єктивним, вони є наслідком поглиблення міжнародного поділу праці й про­цесу глобалізації. Проте правові норми й принципи міжнародно­го економічного спілкування, що склалися на сьогоднішній час, найбільш вигідні економічно розвинутим країнам; вони й розро­блялися за ініціативою й активною підтримкою найпотужніших держав, насамперед США. Щодо інших країн, то деякі принципи міжнародних відносин можуть ставати на перешкоді реалізації національних стратегій, принаймні, на певних етапах економіч­ного розвитку.

Одним з принципів, що спричинює найбільші теоретичні й практичні суперечки, є відкритість економіки. Вона полягає в зниженні, а то й ліквідації торговельних перешкод, у вільному доступі іноземного капіталу в країну, у транснаціоналізації в цілому. Економісти, політики й бізнесмени розвинутих країн, а та­кож керівники МВФ наполегливо впроваджують теорії й моделі максимально відкритої економіки в міжнародні економічні від­носини. Проте економіка слаборозвинутих країн, а також країн з перехідною економікою виявляється незахищеною перед натиском товарів і капіталів могутніх в економічному відношенні держав.

З іншого боку, політика автаркії, повного самозабезпечення країни неефективна навіть для країн з великими ресурсами. Це довела практика економічного розвитку СРСР у 30-40-х роках і Китаю в 60-х. Отже слід, при розробці стратегії, зважувати внут­рішні можливості країни й вимоги світової економіки. В 90-х ро­ках більшість країн з перехідною економікою орієнтувалися на модель відкритої економіки. Поступово стає очевидним, що та­кий підхід недостатньо ефективний. Вчені країн Центральної і Східної Європи, в тому числі України, роблять спроби сформува­ти адекватні як об'єктивним тенденціям світового економічного розвитку, так і практичним потребам своїх країн теоретичні кон­цепції і підходи відкритості національних економік, з урахуван­ням національної специфіки.

В українській економічній науці специфічні риси трансфор­маційних зрушень в національних економіках транзитивних країн прийнято гуртувати в певні стратегічні моделі. Найчастіше виок­ремлюють сім моделей:

1. Китайська модель(Китай, В'єтнам, Монголія). Трансфор­мація економіки і перехід на ринкові засади передбачається в надрах старої командно-адміністративної системи. Процес трансформування визначено як поступовий, тривалий, поетап­ний. Система державного управління й планування не ліквідуєть­ся, а пристосовується до нових умов.

2. Угорська модельтакож означає поступовий перехід до ринкових відносин; ринкове середовище почало формуватися ще в надрах командно-адміністративної системи. Проте, на відміну від китайської моделі, командна система не зберігається, а посту­пово демонтується.

3. Польська модель «шокової терапії»— швидке руйнуван­ня адміністративної системи управління, прискорена приватиза­ція, максимальна відкритість економіки для іноземних товарів і капіталу.

4. Чехословацька модель.Економічні реформи спираються на старі традиції ринкової культури. Роздержавлення власності здійснюється м'якими, цивілізованими методами, шляхом акціонування й корпоралізації.

5. Прибалтійська модель (Естонія, Латвія, Литва).Специ­фіка її полягає в незначних масштабах народного господарства й ефективного використання факторів зовнішньої допомоги для стабілізації виробництва, споживання і фінансово грошової сис­теми.

6. Російська модельбазується на приватизації, роздержав­ленні, внаслідок чого утворюються великі транснаціональні ком­панії олігархічного типу. Державна бюрократія зберігає сильні позиції.

7. Українська модельде в чому подібна до російської. Спе­цифічною рисою є досить тривалий час (практично перші десять років незалежності) пошуку оптимального стратегічного напря­му, визначення стратегічної мети. Первісні стратегічні завдання в країнах Центральної Європи й Прибалтики значною мірою вже реалізовані, завдяки чому вони стали членами ЄС (Польща, Че­хія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Естонія, Латвія, Литва). Європейський Союз, прийнявши до себе ці держави, тим самим визнав, що вони вже мають ринкову економіку.

Глибокого аналізу потребує проблема впливу глобалізації на перехідні економіки; цей вплив виявляється як у позитив­них, так і в негативних аспектах. Особливо це стосується ва­лютних відносин, коли сучасні валютні ринки лише частково виконують функції забезпечення міжнародних розрахунків, пов'язаних з рухом реальних товарів чи послуг, а переважно акумулюють і перерозподіляють спекулятивний капітал. Ана­логічно функціонують міжнародні біржові товарні ринки, рин­ки цінних паперів.

Неоднозначною для країн з перехідною економікою і країн, що розвиваються, є роль міжнародних фінансових організацій. Рецепти, що нав'язує МВФ урядам цих країн при розробці стратегії, рідко досягають відчутних економічних успіхів. Більш ефективна політика, яка спирається на власну промис­лову й науково-технічну базу. Полягання на переважне вико­ристання величезних фінансових ресурсів міжнародних фінан­сових організацій може стати небезпечним для країни. Про це свідчить досвід ряду країн, що розвиваються, які мають бага­томільярдні борги МВФ, Світовому банку та іншим подібним організаціям; сплатити ці борги вже нереально. Але зважена стратегічна політика дає змогу користуватися цими коштами в розумних межах.

Отже, національна стратегія розвитку розроблюється й здійс­нюється виходячи з інтересів і можливостей країни, але з обов'язковим урахуванням впливу міжнародних факторів. Оскі­льки національні економіки є елементами системи світового гос­подарства, вони залежать одна від одної і взаємно впливають од­на на одну; кожній системі притаманна взаємодія і взаємозалеж­ність її елементів. Тому економічна стратегія кожної країни так чи інакше впливає на динаміку розвитку міжнародної економіки, і це не байдуже для інших суб'єктів світового господарства. Еко­номічна стратегія окремої держави може сприйматися схвально або негативно її партнерами, іншими державами та міжнародни­ми організаціями. В процесі інтернаціоналізації економіки здійс­нюється зближення національних стратегій, вони набувають ба­гатьох спільних рис, зокрема, в механізмі досягнення цілей. Та­ким чином, національні стратегії водночас є міжнародними стратегіями.

Важливим напрямом, складовою частиною національних стратегій є зовнішньоекономічна політика, яка безпосередньо залучає країну до глобального простору міжнародних економіч­них відносин. Але й внутрішня економічна політика держави фо­рмує, хоч і опосередковано, міжнародний аспект національної стратегії (наприклад, впливаючи на темпи економічного зростан­ня, галузеву структуру господарства, рівень цін на товари та по­слуги, ємкість внутрішнього ринку тощо).

Крім національних стратегій, реалізуються також стратегії на макрорегіональному й глобальному рівнях. Стратегії економіч­ного розвитку з високим ступенем обґрунтування й деталізацією за напрямами розроблює Європейський Союз; дещо менш деталі­зовані стратегії діють у інших регіональних інтеграційних фор­муваннях.

Стратегії економічного, соціального й екологічного розвитку розроблюють також міжнародні організації; вони є своєрідними дороговказами при формуванні національних стратегій. А голо­вне — ці стратегії певною мірою визначають напрями розвитку глобальної економіки. Так, у 1992 р. у Ріо-де-Жанейро на Всесві­тній конференції з проблем розвитку й довкілля була сформульо­вана модель сталого економічного розвитку; суть цієї моделі по­лягає в гармонізації економічного й екологічного розвитку. Гло­бальні стратегії розробляються структурами ООН. Найвідомішими є програми, що мають назву Декади економічного розвитку; їх розроблюють на кожні десять років (починаючи з 1960 р.). У 1991-2000 рр., зокрема, діяла міжнародна стратегія розвитку, спрямована на сприяння економічному прогресові в країнах, що розвиваються. Стратегічні плани конструюють також Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Світова організація торгівлі та інші глобальні організації.

Поняття «економічний розвиток»багатогранне, але можна виокремити його найсуттєвіші риси:

♦ економіка повинна бути збалансованою за всіма сферами;

♦ економіка має бути здатною до саморегулювання;

♦ економіка повинна характеризуватися поступальним дина­мізмом зростання позитивних показників;

♦ зростання економічних показників (ВВП, обсяги виробниц­тва тощо) повинно супроводитися підвищенням життєвого рівня населення та поліпшенням інших соціальних показників.

Рис. 2. Структура стратегічних напрямів розвитку національної економіки

Усі складові економічного розвитку країни (рис. 2) пов'язані між собою і формують цілісну систему. Але, зрозуміло, міжнаро­дний аспект стратегічного розвитку національної економіки по­требує наголошення на розвитку зовнішньоекономічної діяльнос­ті, що включає міжнародний рух товарів, послуг, капіталу, робо­чої сили, участі держави в міжнародних економічних проектах тощо. Національна стратегія національного розвитку стає міжна­родною саме тоді, коли вона корелюється із загальним напрямом розвитку світового господарства і є активним елементом його системи.

Оскільки різні групи країн світу мають неоднаковий стан еко­номічного розвитку, то й стратегічні цілі також неоднакові для високорозвинутих країн, країн, що розвиваються й країн з тран­зитивною економікою.

Узагальнюючи викладене, можна визначити предмет курсу: «Міжнародні стратегії економічного розвитку» вивчають форму­вання й реалізацію довгострокової економічної політики, спря­мованої на суттєве поліпшення соціально-економічних показни­ків, стимулювання динамізму економічного розвитку на націона­льному, регіональному та глобальному рівнях. У курсі вивчають­ся такі необхідні етапи розроблення стратегічної політики, як аналіз сучасного стану економіки й визначення його проблем; формулювання головної мети стратегічного розвитку й побудова «дерева цілей»; оцінка внутрішнього потенціалу розвитку й ура­хування зовнішніх факторів; формування механізму реалізації стратегії економічного розвитку; контроль за виконанням стратегічної політики й оцінка її ефективності; підготовка до розроб­лення наступної стратегії економічного розвитку. Предмет курсу включає також вивчення найтиповіших моделей розвитку на прикладі окремих країн.

Обрання ефективної стратегії розвитку особливо важливе для країн з перехідною економікою, які перебувають на серйоз­ному зламі своєї економічної історії. їм доводиться відкидати моделі соціалістичної економіки, які опрацьовувалися протягом багатьох десятиліть, і шукати нові моделі, розробляти нові стра­тегії, які були б адекватними нинішньому напряму розвитку сві­тової економіки. Наші урядовці й бізнесмени поки що погано пристосовані до «правил гри» ринкової економіки. Через це економічна політика, яка здійснювалася в країнах з перехідною економікою в перше десятиліття постсоціалістичної епохи, була неефективною (за винятком деяких країн Центральної Європи). В Україні в першій половині 90-х років, по суті, взагалі не було чіткої стратегії переходу на ринкові відносини. Тому аж до кін­ця десятиліття країна знаходилася у стані глибокої кризи. Тепер уже в нас розробляються різні варіанти економічних стратегій, їх ефективність залежатиме від-того, якою мірою вони узагаль­нюють і особливості національного розвитку, і накопичений до­свід економічної політики інших країн. Саме тому необхідно вивчати міжнародні стратегії розвитку, їх суть, умови і наслідки їх реалізації.

Питання для самоконтролю

1. Що являє собою модель економічного розвитку?

2. У чому полягає різниця між моделлю й стратегією еконо­мічного розвитку?

3. Які є рівні розробки стратегій економічного розвитку?

4. Яким вимогам повинна відповідати головна мета стра­тегії?

5. Що таке «стратегічна політика»?

6. Як поділяються стратегії розвитку за строками дії?

7. У чому полягає суть поняття «економічний розвиток» ?

8. Визначте предмет курсу «Міжнародні стратегії економіч­ного розвитку».

Читайте також:

1. B. Тип, структура, зміст уроку і методика його проведення.
2. II. Поняття соціального процесу.
3. IV. Зміст навчання
4. IV. Зміст навчання
5. IV. Зміст навчання
6. IV. Зміст навчання
7. IV. Зміст навчання
8. IV. Зміст навчання
9. IV. Зміст навчання
10. IV. Зміст навчання
11. IV. Зміст навчання
12. IV. Зміст навчання

Переглядів: 4683