Тема 4. Середньовічна філософія та філософія епохи Відродження

Основні риси філософії античності

При всій різноманітності філософських систем античності їм властиві деякі загальні риси, обумовлені приналежністю до єдиної культури.

1. Космологізм античної філософії. Всесвіт, Космос — це всеосяжний образ, головне поняття і центральний об'єкт світогляду стародавніх греків. Навколишнє природне середовище, суспільство, людина вписані в Космос як його частини, що підкоряються його законам. Філософія в цьому випадку — прагнення до мудрості, тобто до пізнання Космосу, розуміння природи і світу в цілому.

2. Онтологізм. Теоретико-пізнавальна і етична проблематика в античній філософії не існують самі по собі, поза рамками онтологічної системи, тобто загального вчення про буття.

3. Натурфілософічність. Для більшості вчень старогрецьких філософів характерний стихійно-матеріалістичний натуралізм, зверненість до проблем побудови світу, пошуки першоречовини і природних причин всіх змін. Тільки з Сократа філософія стародавніх звертається до людини, висуваючи на перший план проблеми етики.

4. Інтелектуалізм в осмисленні етичних проблем. Мудрець, що пізнає структуру буття, не може не поводитися гідно. Щастя і сенс життя убачаються в задоволенні, насолоді, які розуміються як відсутність страждань, інтелектуальне споглядання або безтурботність духу.

5. Споглядальність. Пізнання, пізнавальна діяльність мислителя розглядається як пасивно-споглядальне осягнення реальності, яка виступає як щось очевидно дане знаючому суб'єктові.

6. Фаталізм. Людська активність розуміється тільки як діяльність по деякому перегрупуванню природних речовин, без порушення загального космічного порядку. Людина при цьому повністю підпорядкована долі, хоча по незнанню вона намагається діяти самостійно. Проте, "Слухняного доля веде, а неслухняного — тягне".

Філософія античності — це перша самостійна форма універсальної теоретичної рефлексії, яка прийшла на зміну міфології і ритуалу.

Виникненню середньовічної філософії передував ряд змін не тільки у сфері економічно-політичних відносин, а передусім у світоглядній орієнтації тодішнього суспільства. Розвиток монотеїстичної релігійності призвів до перемоги християнства, яке й стало пануючою ідеологією в Європі. Християнство, як і будь-яка інша ідеологія, прагнуло знайти філософське обґрунтування своїх основних ідей.

Першою спробою філософського обґрунтування християнства була патристика. Це був визнаний офіційною церквою напрямок у філософії, який розроблявся "батьками церкви". До них належать: Афанасій Олександрійський, Василь Великий, Григорій Нісський, Григорій Назіанзін, Амвросій Медіоланський, Августин Блаженний, Іоанн Дамаскін та ін.

Одним із найбільш яскравих представників патристики був єпископ із Гіппона (Північна Африка) Августин, якого католицькі богослови нарекли ще й ім'ям Блаженний. Августин вважав, що філософія поза богослов'ям — ніщо. Воюючи з "язичництвом", як він називав античну філософію, Августин намагався розгорнути християнську теологічну систему на основі неоплатонізму. Платонівські "ідеї" перетворюються в Августина в "думки творця перед актом творіння", а "надчуттєвий світ" — в ієрархію християнського неба із Богом на чолі.

Вся історія для Августина — це боротьба між прибічниками християнської церкви, які будують "град. Божий" на землі, і прибічниками сатани, який організував світське життя на землі, світську земну державу. З часом все більшого поширення набуває "вічна світова держава", втілена в католицькій церкві. Августин пропагує верховенство церковної влади над світською і світове панування космополітичної організації католицизму. Він намагається виправдати рабство і соціальну нерівність.

Аналізуючи співвідношення віри і розуму, Августин віддає перевагу вірі. Розум може помилятися, тоді як віра завжди вказує людині шлях до істини (Бога). Погляди Августина справили великий вплив на всю середньовічну філософію та ідеологію.

Видатний представник середньовічної схоластики — Фома Аквінський (1225-1274). Народився поблизу Неаполя (Аквіно), отримав ґрунтовну освіту. Якщо Августин у своїх філософських пошуках спирався на філософію Платона, то Фома звертається до філософії Аристотеля. В основних працях "Сума теології" та "Сума проти язичників" Фома намагається підвести підсумки теолого-раціоналістичних пошуків зрілої схоластики, поєднати віровчення із формами (істинами) здорового глузду, наблизити християнське вчення до людини. Онтологія, гносеологія, етика, вчення про державу Аристотеля давали для цього Фомі надійні підстави.

Основний принцип філософії Фоми — гармонія віри і розуму. Фома проводить розмежування між філософією і релігією, між знанням і вірою, доводить можливість гармонії між знанням і вірою, а також необхідність їх співіснування. Він розрізняє істини розуму і одкровення. Відповідно, філософія і теологія не заперечують одна одну.

Фома з повагою ставиться до людини. Особистість для нього — "саме благородне у всій розумній природі". Інтелект — це завжди особистий інтелект, частина цілого. Людина мислить "за допомогою" (через) інтелекту. Фома віддає перевагу інтелекту у порівнянні з волею. Фома каже, що розум сам по собі вище волі, але в житті людини любов до Бога важливіша, ніж пізнання Бога.

Фома дає п’ять доказів існування Бога, в яких Бог — це першорушій, першопричина, найвища досконалість у світі й мета руху у світі.

Обґрунтування віри засобами розуму (що було характерним для більшості схоластів) призвело до постановки питання про природу універсалій (загальних понять), точніше про співвідношення загального і одиничного. В залежності від способу вирішення цього питання середньовічні філософи поділились на реалістів і номіналістів. Реалісти вважали, що загальні поняття (універсалії) існують реально поряд із одиничними речами. Номіналісти стверджували «номінальну» природу загального, тобто вважали, що універсалії – це лише поняття, умовний термін. На противагу реалістам номіналісти, вважали загальні поняття лише іменами властивостей, притаманних конкретним речам (лат. потіпа — ім'я). Фома у пізнанні — поміркований реаліст, він вважав, що загальні поняття первинні щодо речей; виступав проти крайнього реалізму, який вів до пантеїзму. Первинні щодо речей означає, що до речей поняття існували у Богові.

У трактаті "Про правління правителів" Фома поєднує уявлення про людину як суспільну істоту, про спільне благо як мету державної влади, про моральне добро як середину між порочними крайнощами та із християнськими догматами і доктриною про верховний авторитет римського папи. Фома із застереженнями визнає право народу повстати проти тирана, який систематично спотворює справедливість.

З другої половини XIX ст. вчення Фоми стає основою філософської течії "неотомізму".

Своєрідним етапом розвитку філософської думки пізнього середньовіччя є творча спадщина Роджера Бекона, Дунса Скота і Уільяма Оккама.

Основна тенденція вчення Роджера Бекона (близько 1214—1292) об'єктивно антицерковна і антисхоластична. Особливо це видно з визначення предмета філософії. Творіння — це об'єктивний світ. Пізнавши творіння (природу), філософія допоможе пізнати творця (Бога). Увесь цей процес у Р. Бекона одягнутий у богословський "одяг" як намагання не принизити ролі Бога. Кінцевою метою вивчення філософії, за Р. Беконом, має бути творець. Між наукою і вірою немає різниці.

Роджер Бекон обґрунтовує необхідність експериментальних наук. І тут він виступає як мислитель нового плану, який пориває зі схоластичною вченістю. Засуджує хрестові походи. Робить критичні зауваження на адресу керівників християнської церкви. Він вважає, що характерною рисою людини має бути віротерпимість. Християнство не найдосконаліша релігія. Всі інші релігії не гірші. Це і є підтвердженням його вільнодумства.

У розв'язанні проблеми універсалій Бекон дотримується номіналістичної лінії, тобто вважає, що істинно реальними є лише індивідуальні речі.

Р. Бекон дотримується точки зору про безкінечну подільність матерії і в цьому він — противник античного атомізму. Якщо схоласти вважали форму первинною щодо матерії, то Бекон виступає за єдність матерії і форми. Саме Р. Беконом введене поняття "експериментальна наука". На його думку, експериментальна наука — вихідний момент, необхідна передумова пізнання.

Дунс Скот (бл.1270—1308 рр.) намагався розірвати зв'язок філософії з теологією. "Теологія — не умоглядна наука, а практична дисципліна, яка має своєю метою спасіння людини". Релігійні догмати логічно не доводяться. Віра в релігійні догмати є пізнанням, з логікою вони не пов'язані. Богослов'я, яке б могло ґрунтуватися на знанні (розумі), не існує. Раціонального богослов'я бути не може. Наука ґрунтується на раціональному пізнанні.

Вчення Дунса Скота про матерію — нове в схоластиці. Дунс Скот вважає, що слід розрізняти єдину матерію, яка так поділяється за ступенем своєї сутності (рівнем розвитку):

а) універсальна всесвітня невизначена субстанція — найперша матерія;

б) матерія, яка має певну форму і кількісну характеристику, — друга матерія (тіла різних органічних утворень);

в) конкретна матерія — третя матерія. Це субстанція для різних виробів, для наших рук, для наших творінь, творчої діяльності.

Що вище: загальне чи індивідуальне? Це питання Дунс Скот вирішує на користь індивідуального: спочатку існує індивідуальне, а потім загальне. Основою всякого знання є чуттєве пізнання. А чуттєве пізнання може здійснити тільки індивід і тільки конкретної речі. Дунс Скот сенсуаліст. Але він не проголошує розум пасивним, розум перетворює чуттєве знання. Скот дорікає томістам, які відкидали пізнавальні можливості розуму. Номіналізм, емпіризм, сенсуалізм — характерні риси вчення Дунса Скота. Він дає високу оцінку математичним знанням і математичним методам у пізнанні. Пізнання неможливе без математики: всі докази ґрунтуються на математиці. Дунс Скот виступає противником формальних прийомів в тогочасних дискусіях, що спиралися на релігійні догмати.

Найбільш розвинуту форму номіналізму в середньовічній філософії розробив Уільям Оккам (бл.-1285—1349 рр.).

Оккам вважав, що реально існують тільки одиничні субстанції та їх абсолютні властивості. Поза мисленням універсалії (загальні поняття) суть тільки імена, що позначають класи предметів і їхні властивості ("терміни першої інтенції") або класи імен ("терміни другої інтенції"). Первинне пізнання, за Оккамом, - інтуїтивне, воно включає зовнішні сприйняття і самоспостереження (інтроспекцію). Поняття, які не зводяться до інтуїтивного знання і не піддаються перевірці в досвіді, мають бути виключені з науки: "кількість сутностей не варто збільшувати без необхідності". Цей принцип дістав назву "бритви Оккама" і мав велике значення у боротьбі проти середньовічного реалізму, "теорії прихованих якостей" та ін.

Оккам виступав за поділ сфер філософії і теології: догмати релігії — надрозумні приписи, звернені не до розуму, а до віри і волі. При цьому Оккам віддає перевагу волі перед розумом.

Оккам справив великий вплив на подальший розвиток логіки і філософії.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Тема 3. Антична філософія	\|	Основні риси середньовічної філософії

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.