Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция






Антропологічно-ірраціоналістична філософія

Фрейдизм і неофрейдизм. Родоначальником фрейдизму став австрійський лікар і психолог Зігмунд Фрейд (1856—1939). Почавши свою кар'єру лікарем-практиком, він дійшов висновку, що в людини, крім свідомості, є величезний масив несвідомого, змістом якого є витіснені із свідомості думки, наміри, бажання, а також установив феномен цензури в психіці людини, яка перешкоджає проникненню витісненого в свідомість. Енергія потягів, нормальні виходи якої блоковані, знаходить обхідні шляхи, набираючи патологічних форм різних неврозів, які є результатом ослаблення або прориву в захисних діях нашого свідомого "Я" і проникнення в свідомість витіснених бажань, помислів і прагнень. Розкриваючи механізми сну, Фрейд показав, що сни — неврози нормальної людини і виконують насамперед захисні функції.

Новим етапом у теорії Фрейда стала теорія сексуальності, якою він намагався пояснити стадії і механізми розвитку людини та її культури. Першим актом історії оголошується злочин на сексуальному ґрунті в формі вбивства батька його синами-суперниками, або вбивство лідера первісної орди сексуальними конкурентами. В силу закону амбівалентності, за цим наступає почуття вини і каяття, що і є початком і умовою соціалізації й культури. "Наша культура, — писав 3.Фрейд, — взагалі побудована на придушенні пристрастей. Кожна людина поступилась частиною свого набутку, своєї влади, агресивних і мстивих схильностей; із цих вкладів виросли матеріальні і духовні блага загальної культури. До цієї відмови окремих індивідуумів спонукали, окрім життєвих потреб, і родові почуття вини”. Фрейд вважав, що первісна людина повністю задовольняла свої інстинкти, в тому числі і збочені, і не здатна була до творення культури, до трансформації сексуальної енергії в несексуальну шляхом сублімації, до переводу соціально неприйнятного в соціально прийнятне. Чим більше людина придушує свої первинні лібідіозні імпульси і сублімує їх енергію, тим стає більш культурною і мудрішою, але в певному відношенні і менш щасливою ніж первісна людина і набагато більше схильною до неврозів. Сексуальність як інстинкт, що в своєму розвитку проходить певні етапи, є основною з'єднуючою ланкою між психічною і семантичною сферами, а також основним чинником психодинаміки. В подальшому Фрейд ускладнює свою теорію, вводячи поняття "Воно", "Я" і "Зверх-Я", під якими розумів несвідоме, свідомість індивіда і раціонально-нормативне, вироблене суспільством і засвоюване в процесі виховання і життєдіяльності. Відношення "Я" і "Воно" (свідомого та несвідмого) Фрейд порівнював з вершником, який повинен управляти істотою, набагато сильнішою за нього. Але для "Я" небезпечним є і "Зверх-Я", оскільки воно встановлює рамки і обмежує свободу або ж породжує дух натовпу, психічний мазохізм, намагання розчинитись у натовпі, стати причетним до ідеї, принципу, які персоніфікує лідер-параноїк. Суспільне середовище є жорсткою реальністю, яка за допомогою вимог, заборон, законів, правил, традицій протистоїть незагнузданому сексуальному інстинкту, що визнає тільки принцип задоволення, а це несумісне з будь-яким обмеженням і несвободою. До дій же людину спонукає не задоволення, а відчуття незадоволеності, яке посилює енергетику людини, у той час як задоволення є її послабленням. У подальшому Фрейд включає в свою теорію також і поняття інстинкту самозбереження, який є потягом до смерті, інстинктом руйнування, обидва співвідносяться між собою як любов і ненависть.

Звівши своє вчення про потяги до вічної боротьби двох світових сил - Ероса і Танатоса, тобто потягу до життя і до смерті, Фрейд міфологізував його і взагалі користувався міфологією, особливо тією, що підтверджувала його теорію, зокрема відомими міфами про Едіпа, Кроноса, пожираючого своїх дітей, про кастрацію і убивство Кроноса Зевсом, якого мати в дитинстві врятувала, сховавши тимчасово в своєму череві (повернення в материнське лоно) тощо. Всі характеристики раю, починаючи з міфів, за Фрейдом, — це характеристики материнської утроби і життя в ній, пам'ять про минуле кожної людини. Правда, ворота раю охороняє суровий вартовий — жах народження, який не дає пам'яті прокинутись до кінця і примушує втілювати тягу до материнського лона в різні заміщуючі образи і символи. Все це, наряду з комплексом Едіпа, принципом задоволення і незадоволення, інстинктом народження і смерті, служить З.Фрейду основою для пояснення феноменів релігії, моралі і мистецтва.
Вчення 3.Фрейда — це ірраціоналізм у поєднанні з біологізмом і природничо-науковим емпіризмом. Фрейд не розкрив сутності людини, причин і механізмів її соціалізації, виникнення і формування свідомості та її форм. Перебільшивши роль несвідомого і відвівши свідомості другорядну роль своєрідного коментатора психічних процесів, Фрейд фактично вилучив її з творчо-активної перебудови людиною свого середовища і власного „я”. Не випадково з деякими його положеннями не погодилися його учні і послідовники, а з часом вчення Фрейда розпалось на декілька ворогуючих один з одним напрямків і шкіл. Основними пунктами розходжень стали вчення про особливу психічну енергію (лібідо), про природу несвідомого, про роль біологічних і соціальних компонентів у формуванні особистості. Зокрема, А.Адлер виступив із запереченням домінуючої ролі сексуальних потягів в розвитку особистості, висунувши замість них прагнення до самоутвердження і волю до влади. Залишаючись на позиціях близького до фрейдівського біологізму, він висловив ряд положень про роль соціально-культурних факторів у формуванні особистості і про включеність індивідів у систему суспільних відносин, в подальшому використаних неофрейдизмом, зокрема, Е.Фроммом. Інший учень Фрейда, К.Юнг, розширив фрейдівське поняття лібідо (енергія сексуального потягу) до психічної енергії як такої — основи психічної реальності, не прив'язаної до соматичної сфери і близької до "життєвої сили" А.Бергсона. К.Юнг розходиться з Фрейдом у питаннях про неврози, сновидіння та їх символік. На противагу Фрейду головну увагу Юнг приділяє не витісненому, а несвідомому за своєю Природою, яке ніколи не було усвідомлене, що вилилося в нього у вчення про архетипи — колективне несвідоме, яке виступає як відкладення в душі всієї сукупності досвіду попередників. Так звані соціальні течії у фрейдизмі представлені нині, головним чином, неофрейдизмом, який намагається в своїй теорії використовувати такі поняття як "страх", "відчуження", "втеча від свободи", які кореняться в специфіці людського існування. Основна психічна потреба, за Е.Фроммом, встановити систему ставлення до світу і суспільства. Визнання двоїстої біосоціальної суті людини примушує Фромма соціалізувати психоаналіз, зблизити Фрейда з Марксом, критикувати капіталізм як суспільство "відчуження", яке деперсоналізує людину і деформує її психіку.

Протиріччя і смислова неузгодженість деяких положень фрейдизму не завадили його широкому розповсюдженню і застосуванню, подальшій розробці як у психіатрії, так і в філософії, і навіть у художній творчості. Деякі з положень фрейдизму знайшли своє переломлення в філософії екзистенціалізму, герменевтиці, католицькій філософії так званої нової віденської школи, а сюрреалізм як напрямок у мистецтві XX ст. в якості основних сюжетів використовує сновидіння, сомнамбулізм і різні патологічні стани психіки людини.

Екзистенціалізм, або філософія існування своїм далеким попередником має датського філософа Серена К'єркегора (1813—1855), який виступив проти об'єктивного ідеалізму Гегеля, його раціоналізму і логізму, зазначаючи, що людське життя не передбачуване і абсурдне, неповторне і хитке, а людина перебуває у повній ізоляції і страху і врятувати її може тільки стрибок у релігійну віру. Ідеї С.К'єркегора отримали розвиток тільки напередодні першої світової війни — в Росії (Бердяєв, Шес-тов), а після неї — в Німеччині (Хайдеггер, Ясперс, Бубер). Новий етап у становленні екзистенціалізму почався в період другої світової війни і в післявоєнні роки і пов'язаний насамперед з Францією (Камю, Сартр, Мерло-Понтіта ін.), а також Італією (Е.Кастеллі, Н.Абабаньяно, Е.Пачі), Іспанією (Ортега-і-Гассет). У США ідеї екзистенціалізму популяризують У.Лоурі, У.Баррет, Дж.Еді та інші. Послідовники екзистенціалізму з'являються в Латинській Америці, в Японії, арабських країнах і Екваторіальній Африці.

Екзистенціалізм виражає умонастрої людини XX ст., яка втратила віру в розум і здоровий глузд, в науково-технічний прогрес і соціальну справедливість, в реальний гуманізм і можливість самореалізуватись і самоутвердитись. Отже, людина вимушена довіряти лише сама собі і черпати стимули і сили тільки в собі, а сенс свого життя осягнути тільки перед обличчям смерті, а не перед вічним і безкінечним — богом, природою або історією. Як екзистенція людина не може визначитись через загальне, раціонально-нормативне і обов'язкове - відкривається екзистенція людині тільки в момент свого здійснення, тому вона скоріше не "є", не "існує", а представляє те, що може бути і повинно бути. Буття, відповідно до екзистенціалізму, є ні емпірична реальність, що дана нам в зовнішньому сприйнятті, ні та система визначень і зв'язків, які осягає наука і конструює мислення, ні світ сутностей як таких, розкриваючи які досягається подолання протилежності суб'єкта і об'єкта, а якась першопочаткова безпосередня нерозчленована їх цілісність. Отже, буття осягається тільки через переживання суб'єктом свого "буття в світі", через існування або "екзистенцію", яка в атеїстичному варіанті вчення (Хайдеггер, Сартр, Камю) спрямована в "ніщо", і усвідомлює свою кінцевість.. Страх перед смертю для людини і є способом її "буття в світі", в який вона "закинута" і хоче належати до певного народу, етносу, прошарку, почуваючи себе чужою і невлаштованою, самотньою і нещасною. Колектив, за екзистенціалізмом, є лише засіб, що заперечує можливість існування індивідів, які входять в нього, самоціллю ж є індивід. Суспільство, забезпечуючи людину матеріальними благами, створюючи умови для духовного розвитку, гарантуючи права і захист, надаючи економічну, політичну тощо свободу, відбирає в неї екзистенціальну свободу, свободу "для", яка знаходиться по ту сторону соціального життя, де індивіди зштовхуються не як виробники матеріальних благ і не як суб'єкти правових відношень, а як екзистенції. Свобода, за екзистенціалізмом, це сама екзистенція, екзистенція — це і є свобода. Свобода нічим зовнішнім не детермінується. За Хайдеггером свобода проявляється у виборі „Я” перед останньою можливістю свого буття — смертю, яка звільняє людину від влади всього сущого, тобто предметного і соціального світу. Тільки смерть, яка виражає найпотаємнішу суть людського існування, за Хайдеггером, може звільнити людину з-під влади мовчазного і чужого їй світу залежностей. В релігійному екзистенціалізмі вибір відбувається перед обличчям Бога. Світ предметів, за Бердяєвим, позбавлений духовності і свободи, яка не може бути детермінована ніяким буттям, а тільки творчістю: світ не закінчений, людина в своїй свободі продовжує придавати йому форму і новизну. Бути вільним - це великий тягар і велика відповідальність, — пише Сартр, — але "...людина осуджена бути вільною. Осуджена тому, що одного разу кинута в світ, відповідає за все, що робить". 3а те, що вона є, за всіх взагалі. Оскільки людина — "проект", то вона відповідальна за його реалізацію і повинна будь-що відвоювати саму себе, зберегти свою суб'єктивність, що є, по суті, проектом поглинання іншого; треба хотіти асимілювати іншого. Навіть в основі статевої любові лежить прагнення підкорити собі іншого і тим самим утвердити свою свободу, однак "повне поневолення коханої істоти вбиває любов люблячого" зауважує Сартр. Він рішуче заявляє: "Єдність з іншим фактично не здійснима. Вона не здійснима і юридично, тому що асиміляція буття — для себе і іншого всередині однієї й тієї ж трансцеденції з необхідністю спричинила б зникнення у іншого рис його інаковості". А.Камю вважає, що людина існує в царстві абсурду. "Почуття абсурду очікує нас на кожному розі, — пише він. — Це почуття невловиме в своїй скорботній наготі, в тьмяному світлі своєї атмосфери". Як представник атеїстичного екзистенціалізму А.Камю вбачає корені абсурду не в людині, і не в світі, а їх співіснуванні. "Родословна абсурдного світу сходить до злиденного існування", — пише він, — "...коли рветься ланцюг щоденних дій і серце марно шукає втрачену ланку, то тут немовби проступає перший знак абсурдності" . Абсурд — це хворобливий стан, під час якого людина постійно розривається між раціональним та ірраціональним, між властивою для людини потребою в іншій людині "і нерозумним мовчанням світу". "Ірраціональність, людська ностальгія і породжений їх зустріччю абсурд — ось три персонажа драми, яку необхідно простежити від початку до кінця з усією логікою, на яку здатна екзистенція".

Оскільки, крім людського розуму, немає абсурду, то він зникає тільки з смертю людини, і сенс він має тільки тоді, коли з ним не погоджуються. Жити, пише Камю, значить пробуджувати до життя абсурд, перебувати у безперервній конфронтації з прихованим у ньому мороком; бунт проти абсурду — це "є вимога прозорості... постійна даність людини самій собі. Це не прагнення, адже бунт позбавлений надій. Бунт є впевненість в переважаючій силі долі, але без покірливості, що звичайно її супроводжує". Отже, смертна людина живе в чужому її індивідуальності світі і повинна черпати сили і стимули тільки сама в собі, а сенс життя вона здатна осягти тільки перед обличчям смерті. Розраду ж вона може одержати або в вірі в бога, або в творчості, або ж вдатись до бунту, — так можна коротко підсумувати філософію екзистенціалізму, заслугою якої є вже те, що вона стала на захист людини, збереження її індивідуальності, самобутності, її права на самореалізацію, самоутвердження. Ідеї і положення екзистенціалізму співзвучні з деякими іншими сучасними світовими філософіями, зокрема герменевтикою, феноменалізмом, філософською антропологією тощо.

Герменевтику взагалі вважають однією з новітніх форм екзистенціалізму, в першу чергу — його релігійного варіанту. Та і коріння герменевтики сягають у ранньохристиянську давнину, коли під герменевтикою розуміли мистецтво тлумачення Біблії і священних текстів. У новий час предметом герменевтики стали мова, тексти, смисли тощо. За герменевтикою основна колізія виникає між інтерпретатором і текстом, в якому інтерпретатор може побачити, лише те, що в ньому вже є в самому, або вивести людину, з якою спілкується, з "герметичного кола", в якому вони обертаються разом. Те, що людина знаходить в іншій, вона знаходить і в собі. Досліджуючи, ведучи "діалог", людина виявляє свою небайдужість, завдяки якій відбувається прорив "герметичного кола", прорив людини до людини, встановлення єдності в сфері інтерсуб'єктивного. Відновлення герменевтики в новий час пов'язують з прізвищами німецьких філософів Ф.Шлейермахера і В.Дільтея, а також Г.Гадамера, П.Рікера, М.Ландмана, Е.Корета, А.Лореца та інших. Їх вчення і діяльність пояснюється процесами наростаючої "атомізації" суспільного життя і дефіцитом спілкування, відсутністю взаєморозуміння між людьми і емоційного тепла.

Філософія життя.Виникає в другій половині 19 ст. і розвивається переважно в Німеччині. Основні представники цього напряму – В. Дільтей, Г. Зіммель, О. Шпенглер, А. Бергсон, Х. Ортега-і-Гасет, Ф. Ніцше.Смисловим центром цього напряму стає поняття "життя" як первинна, органічна цілісність. Поняття "життя" протиставляється поняттю "буття" в класичній філософії. Життя більш органічне, ніж поділ на субєкт і об’єкт, матерію і дух, буття і свідомість. На перше місце висувається ідея вивчення життя окремої людини, важливості саме його аналізу для філософії. Основними поняттями філософської антропології стають – несвідоме (індивідуальне або колективне) та інтуїція.

Ірраціональне в своїй основі життя, може пізнаватися лише поза інтелектуально, інтуїтивно, образно-символічно. Життя – це "живий потік"і тому воно не може бути виражено в категоріях класичної філософії, орієнтованих на науку. Головний світоглядний принцип філософії життя – це не "життя для культури"(принцип класичної філософії), а "культура для життя". Цим підкреслюється самоцінність життя , властиве цому прагнення до продовження свого існування. Людина, зазначав Х. Ортега-і-Гасет, - це не тіло, не душа, не субстанція, а життєва драма, яка відбувається в певних обставинах і виявляє себе в часі. Найбільш адекватним методом пізнання життя виступає інтуїція, жудожнійй образ, міф, метафора, символ.

"Філософія життя" була першим філософським напрямом, в якому виразно окреслилась ірраціоналістична тенденція. Ідеї представників школи "філософії життя" стали чинниками появи нових світоглядних ідей і орієнтацій, в яких увага акцентується на внутрішньому світі людини і новим баченням буття людини в світі. У такому підході окреслюється спроба утворити нову модель взаємовідношень людини і світу, в якій перевага надається не світу, а самій людині.


Читайте також:

  1. Академічна філософія кінця – XIX – поч. XX ст.
  2. Антична філософія
  3. Антична філософія.
  4. Антична філософія.
  5. Антропологічно-гуманістична філософія XX ст.
  6. Б ) Філософія епохи схоластики
  7. Гуманістична філософія епохи Ренесансу.
  8. Давньогрецька антична філософія
  9. Давньоіндійська філософія
  10. Давньоіндійська філософія.
  11. Давньокитайська філософія




Переглядів: 1237

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Загальна характеристика сучасної світової філософії | Сцієнтично-раціоналістичні філософські школи

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.005 сек.