• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ОРГАНІЗАЦІЯ ТА УПРАВЛІННЯ БЕЗПЕКОЮ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ

В результаті вивчення цього розділу Ви повинні знати:

- основні законодавчі та нормативні акти з питань безпеки життєдіяльності;

- основні законодавчі акти щодо охорони здоров'я;

- основні законодавчі акти щодо охорони праці;

- основні законодавчі акти щодо охорони довкілля;

- основні положення законів «Про цивільну оборону», «Про дорожній рух», «Про пожежну безпеку»;

- принципи та методи забезпечення безпеки життєдіяльності;

- нормативну та організаційно-методичну основу системи управління безпекою життєдіяльності.

В основі набутих теоретичних знань Ви повинні вміти:

- застосувати в практичній діяльності вимоги законодавчих і нормативних актів.

План

(логіка викладу і засвоєння матеріалу)

6.1. Правові основи безпеки життєдіяльності ..............

6.2. Управління та нагляд за безпекою життєдіяльності

6.1. Правові основи безпеки життєдіяльності

Становлення суверенної України повинно супроводжуватися ство­ренням безпечного стану довкілля, виробництва, побутових умов для життєдіяльності людини. Основне місце в цьому процесі посідає зако­нодавство у галузі регулювання відносин з охорони здоров'я людини та навколишнього середовища і забезпечення безпеки в надзвичайних ситуаціях й ситуаціях повсякденного життя, тобто безпеки життєдіяль­ності. Ці відносини регулюються нормативними актами різної юридич­ної сили — конституцією, законами, урядовими підзаконними актами, відомчими нормативними актами та нормативними актами місцевих органів влади.

Законодавство щодо безпеки життєдіяльності включає законодавство України => про охорону здоров'я, => про охорону праці, => про дорожній рух, =>про цивільну оборону, => про охорону навколишнього середовища тощо.

Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листо­пада 1992 р. із змінами і доповненнями, внесеними законами Украї­ни, проголошують, що кожна людина має природне невід'ємне і не­порушне право на охорону здоров'я. Суспільство і держава відпові­дальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров'я в діяльності держави, поліпшення умов праці, на­вчання, побуту і відпочинку населення, розв'язання екологічних проблем, вдосконалення медичної допомоги і запровадження здоро­вого способу життя.

Основи законодавства України про охорону здоров'я визначають правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров'я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій галузі з метою забез­печення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої пра­цездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров'я, попередження і зниження захво­рюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості.

Законодавство України про охорону здоров'я базується на Консти­туції України і складається з цих Основ та інших прийнятих відповід­но до них актів законодавства, що регулюють суспільні відносини у галузі охорони здоров'я.

У статті 4 проголошені основні принципи охорони здоров'я, а саме:

• визнання охорони здоров'я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу України;

• дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі охорони здоров'я та забезпечення пов'язаних з ними державних гарантій;

• гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, національними, груповими або індивідуальними інтересами підвищений медико-соціальний захист найбільш вразливих верств населення;

• рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг у галузі охорони здоров'я;

• відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного роз­витку суспільства, наукова обґрунтованість, матеріально-технічна і фінансова забезпеченість;

• орієнтація на сучасні стандарти здоров'я та медичної допомоги, поєднання вітчизняних традицій і досягнень із світовим досвідом у галузі охорони здоров'я;

• випереджувально-профілактичний характер, комплексний соціальний, еко­логічний та медичний підхід до охорони здоров'я;

• багатоукладність економіки охорони здоров'я і багатоканальність її фінан­сування, поєднання державних гарантій з демонополізацією та заохоченням підприє­мництва і конкуренції;

• децентралізація державного управління, розвиток самоврядування закладів та самостійності працівників охорони здоров'я на правовій і договірній основі.

. Право на охорону здоров'я має кожний громадянин України, що перед­бачає:

• життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціа­льне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров'я людини;

• безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище;

• санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він про­живає;

* безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку;

* кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров'я;

* достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров'я і здоров'я насе­лення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь;

* участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення пропозицій щодо формування державної політики в галузі охорони здоров'я;

* участь в управлінні охороною здоров'я та проведенні громадської експертизи з цих питань у порядку, передбаченому законодавством;

* можливість об'єднання в громадські організації з метою сприяння охороні здоров'я;

* правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов'язаних із станом здоров'я;

* відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди;

Законодавством України може бути визначено й інші права грома­дян у галузі охорони здоров'я.

Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 року із змінами і доповнен­нями регулює суспільні відносини, які виникають у сфері забезпечен­ня санітарного та епідемічного благополуччя, визначає відповідні пра­ва і обов'язки державних органів, підприємств, установ, організацій та громадян, встановлює порядок організації державної санітарно-епіде­міологічної служби і здійснення державного санітарно-епідеміологіч­ного нагляду в Україні.

В статті 1 визначено, що санітарне та епідемічне благополуччя населення — оптимальні умови життєдіяльності, що забезпечують низький рівень захворюваності, відсутність шкідливого впливу на здоров'я населення факторів навколишнього середовища, а також умов для виникнення і поширення інфекційних захворювань.

У статті 4 проголошені права громадян, які мають право на:

• безпечні для здоров'я і життя продукти харчування, питну воду, умови праці навчання, виховання, побуту, відпочинку та навколишнє природне середовище;

• участь у розробці, обговоренні та громадській експертизі проектів програм і планів забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, внесення пропозицій з цих питань до відповідних органів;

• відшкодування шкоди, завданої їх здоров'ю внаслідок порушення підприємствами, установами, організаціями, громадянами санітарного законодавства,

• достовірну і своєчасну інформацію про стан свого здоров'я, здоров'я населення, а також про наявні та можливі фактори ризику для здоров'я та їх ступіні Законодавством України громадянам можуть бути надані й інші прав щодо забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя.

У статті 5 визначені обов'язки громадян, котрі зобов'язані:

• піклуватися про своє здоров'я та здоров'я і гігієнічне виховання своїх дітей, не шкодити здоров'ю інших громадян;

• брати участь у проведенні санітарних і протиепідемічних заходів;

• проходити обов'язкові медичні огляди та робити щеплення у передбачених законодавством випадках;

• виконувати розпорядження та вказівки посадових осіб державної санітар­но-епідеміологічної служби при здійсненні ними державного санітарно-епідеміологічного нагляду;

• виконувати інші обов'язки, передбачені законодавством про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя.

Дуже важливе значення має Закон «Про запобігання захворю­ванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення». Закон викладено в новій редакції (згідно із Законом Украї­ни від 3 березня 1998 року

N 155/98-ВР).

Синдром набутого імунодефіциту (СНІД) — особливо небезпечна Т інфекційна хвороба, що викликається вірусом імунодефіциту у людини (ВІЛ) і через відсутність у даний час специфічних методів профілактики та ефективних методів лікування призводить до смерті.

Масове розповсюдження цієї хвороби в усьому світі та в Україні створює загрозу особистій, громадській та державній безпеці, спричиняє важкі соціально-економічні та демографічні наслідки, що зумовлює необхідність вжиття спеціальних заходів щодо захисту прав і законних інтересів громадян та суспільства. Боротьба з цією хворобою є одним з пріоритетних завдань держави в галузі охорони здоров'я населення.

Визначимо деякі нормативно-правові акти щодо охорони здоров'я, які розроблялись останнім часом:

1. Постанова Кабінету Міністрів від 1999.04.24, № 696 «Про затвердження Правил санітарної охорони території України».

2. Постанова Кабінету Міністрів від 1999.04.23, № 667 «Про Комплексні заходи ,боротьби з туберкульозом».

3. Постанова Кабінету Міністрів від 1999.03.09, № 341 «Про Програму профілак­тики СНІДу та наркоманії на 1999 — 2000 роки».

4. Постанова Верховної Ради, від 1999.02.19, № 453-ХІУ «Про проект Закону України про захист населення від інфекційних хвороб".

5. Постанова Кабінету Міністрів від 1998.03.23, № 357 «Про комплексні заходи для запобігання розповсюдженню хвороб, що передаються статевим шляхом».

6. Законодавство про охорону праці складається з Закону України «Про охорону праці». Кодексу законів про працю України та інших норматив­них актів.

Закон України «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 року визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону їх життя і здоров'я в процесі трудової діяль­ності, регулює за участю відповідних державних органів відносини між власником підприємства, установи і організації або уповноваже­ним ним органом і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охо­рони праці в Україні.

У статті 1 проголошується: „Охорона праці — це система пра­вових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямо­ваних на збереження здоров'я і працездатності людини в процесі праці”.

Дія Закону поширюється на всі підприємства, установи і організації незалежно від форм власності та видів їх діяльності на усіх громадян, які працюють, а також залучені до праці на цих підприємствах. У разі, коди міжнародними договорами або угодами, в яких бере участь Україна, встановлено більш високі вимоги до охорони праці, ніж ті, що перед­бачено законодавством України, то застосовуються правила міжнарод­ного договору або угоди.

У статті 4 визначені основні принципи державної політики в галузі охорони праці.

Принципи державної політики в галузі охорони праці:

• пріоритет життя і здоров'я працівників по відношенню до результатів ви­робничої діяльності підприємства, повної відповідальності власника за створення безпечних і нешкідливих умов праці;

• комплексне розв'язання завдань охорони праці на основі національних про­грам з цих питань та з урахуванням інших напрямів економічної і соціальної політики, досягнень у галузі науки і техніки та охорони навколишнього середо­вища;

• соціальний захист працівників, повного відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань;

• встановлення єдиних нормативів з охорони праці для всіх підприємств, неза­лежно від форм власності і видів їх діяльності;

• використання економічних методів управління охороною праці, проведен­ня політики пільгового оподаткування, що сприяє створенню безпечних і не­шкідливих умов праці, участі держави у фінансуванні заходів щодо охорони праці;

• здійснення навчання населення, професійної підготовки і підвищення квалі­фікації працівників з питань охорони праці;

• забезпечення координації діяльності державних органів, установ, організацій та об'єднань громадян, що вирішують різні проблеми охорони здоров'я, гігієни та безпеки праці, а також співробітництва і проведення консультацій між влас­никами та працівниками (їх представниками), між усіма соціальними групами при прийнятті рішень з охорони праці на місцевому та державному рівнях;

• міжнародне співробітництво в галузі охорони праці, використання світового досвіду організації роботи щодо поліпшення умов і підвищення безпеки праці.

Національна програма поліпшення стану безпеки, гігієни праці та ви­робничого середовища на 1996 — 2000 роки (постанова Кабінету Міністрів України від 2 листопада 1996 р. № 1345) розроблена відповідно до За­кону України «Про охорону праці».

Головною метою Національної програми є удосконалення державної системи управління охороною праці, яка сприяла б вирішенню питань організаційного, матеріально-технічного, наукового та правового забез­печення робіт у галузі охорони праці, запобіганню нещасним випад­кам, професійним захворюванням, аваріям і пожежам.

Закон України «Про пожежну безпеку» від 17 грудня 1993 року проголошує, що забезпечення пожежної безпеки є невід'ємною части­ною державної діяльності щодо охорони життя та здоров'я людей, на­ціонального багатства і навколишнього природного середовища. Цей Закон визначає загальні правові, економічні та соціальні основи забез­печення пожежної безпеки на території України, регулює відносини державних органів, юридичних і фізичних осіб у цій галузі незалежно від виду їх діяльності та форм власності.

Закон України «Про дорожній рух» визначає правові та соціальні основи дорожнього руху з метою захисту життя та здоров'я громадян, створення безпечних і комфортних умов для учасників руху та охорони навколишнього природного середовища.

Закон регулює суспільні відносини у сфері дорожнього руху та його безпеки, визначає права, обов'язки і відповідальність суб'єктів — учасників дорожнього руху, міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, об'єднань, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та господарювання.

Зокрема, в статті 14 визначені права та обов'язки учасників дорожнього руху. Учасниками дорожнього руху є особи, які використовують автомобільні дороги, ву­лиці, залізничні переїзди або інші місця, призначені для пересування людей та переве­зення вантажів за допомогою транспортних засобів. До учасників дорожнього руху належать водії та пасажири транспортних засобів, пішоходи, велосипедисти, пого­ничі тварин.

Учасники дорожнього руху мають право на:

* безпечні умови дорожнього руху, на відшкодування збитків, завданих внас­лідок невідповідності стану автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів ви­могам безпеки руху;

* вивчення норм і правил дорожнього руху;

* отримання від гідрометеорологічних, дорожніх, комунальних та інших орга­нізацій, а також органів Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України інформації про умови дорожнього руху.

Учасник дорожнього руху може оскаржити дію працівника органів Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України у разі по­рушення з його боку чинного законодавства.

Учасники дорожнього руху зобов'язані:

> знати і неухильно дотримуватися вимог цього Закону, Правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху;

> створювати безпечні умови для дорожнього руху, не завдавати своїми діями або бездіяльністю шкоди підприємствам, установам, організаціям і гро­мадянам;

> виконувати розпорядження органів державного нагляду та контролю щодо дотримання законодавства про дорожній рух.

Згідно з Законом «Про цивільну оборону України» від 3 лютого 1993 року кожен має право на захист свого життя і здоров'я від наслідків аварій, катастроф, пожеж, стихійного лиха та на вимогу гарантій за­безпечення реалізації цього права від Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, керівниц­тва підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності і підпорядкування.

Держава як гарант цього права створює систему цивільної оборони, яка має своєю метою захист населення від небезпечних наслідків аварій і катастроф техногенного, екологічного, природного та воєнного характеру.

У статті 1 проголошено, що цивільна оборона України є державною системою органів управління, сил і засобів, що створюється для організації і забезпечення захисту населення від наслідків надзвичайних ситуацій техногенного, екологічного, природного та воєнного характеру.

Завданнями цивільної оборони України є:

- запобігання виникненню надзвичайних ситуацій техногенного походжен­ня і запровадження заходів щодо зменшення збитків та втрат у разі аварій, ка­тастроф, вибухів, великих пожеж та стихійного лиха;

- оповіщення населення про загрозу і виникнення надзвичайних ситуацій у мирний і воєнний часи та постійне інформування його про наявну обстановку;

- захист населення від наслідків аварій, катастроф, великих пожеж, стихій­ного лиха та застосування засобів ураження;

- організація життєзабезпечення населення під час аварій, катастроф, сти­хійного лиха та у воєнний час;

- організація і проведення рятувальних та інших невідкладних робіт у райо­нах лиха і осередках ураження;

- створення систем аналізу і прогнозування управління, оповіщення і зв'язку, спостереження і контролю за радіоактивним, хімічним і бактеріологіч­ним зараженням, підтримання їх готовності для сталого функціонування у надзвичайних ситуаціях мирного і воєнного часів;

- підготовка і перепідготовка керівного складу цивільної оборони, її органів управління та сил, навчання населення вмінню застосовувати засоби індивідуаль­ного захисту і діяти в надзвичайних ситуаціях.

Закон України «Про захист людини від впливу іонізуючих ви­промінювань» від 14 січня 1998 року спрямований на забезпечення захисту життя, здоров'я та майна людей від негативного впливу іоні­зуючих випромінювань, спричиненого практичною діяльністю» а також у випадках радіаційних аварій, шляхом виконання запобіж­них та рятувальних заходів і відшкодування шкоди.

У статті 3 проголошені права людини на забезпечення захисту від впливу іонізуючих випромінювань: „Кожна людина, яка про­живає або тимчасово перебуває на території України, має право на захист від впливу іонізуючих випромінювань. Це право забез­печується здійсненням комплексу заходів щодо запобігання впли­ву іонізуючих випромінювань на організм людини вище встанов­лених дозових меж опромінення, компенсацією за перевищення встановлених дозових меж опромінення та відшкодуванням збитків, заподіяних внаслідок впливу іонізуючих випромінювань”.

Регіональна програма захисту населення від впливу іонізуючих ви­промінювань (стаття 12) розробляється згідно з щорічною оцінкою стану захисту людини від впливу іонізуючих випромінювань на відповідній території і повинна включати такі заходи:

- пошук і виявлення джерел та шляхів, що спричиняють вплив іонізуючих випромінювань на людину;

- реалізація заходів щодо знешкодження джерел і шляхів, які спричиняють вплив іонізуючих випромінювань на людину, та (або) захисту від цього впливу людини;

- впровадження пунктів радіаційного контролю продуктів харчування на рин­ках і в інших місцях їх масової реалізації;

- організація постів індивідуальних дозиметричних вимірювань згідно з нор­мативами, визначеними відповідними центральними органами виконавчої влади;

- надання населенню безоплатних консультацій з питань захисту від впливу іонізуючих випромінювань, радіаційного контролю, дезактивації предметів побу­ту та захоронення побутових радіоактивних відходів;

- прокат, ремонт, атестація та обслуговування побутових приладів радіа­ційного контролю;

- створення умов для проведення дозиметричних обстежень, радіометричних та дезактиваційних робіт на замовлення населення та умов для збирання і захо­ронення побутових радіоактивних відходів.

Також в цьому законі розглядається забезпечення захисту людини від впливу радіонуклідів, що містяться в продуктах харчування, продо­вольчій сировині та питній воді.

Еколого-правове регулювання грунтується на нормах Зако­ну України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року, який передбачає мету, завдання, принципи та механізми забезпечення ефективного природокористування, охоро­ни довкілля, забезпечення екологічної безпеки.

У Законі визначені принципи охорони навколишнього середовища:

- пріоритетність вимог екологічної безпеки;

- гарантування екологічно безпечного становища для життя та здоров'я людей;

- екологізація матеріального виробництва;

- науково обґрунтоване узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільства;

- збереження просторової та видової різноманітності і цілісності природних об'єктів і комплексів;

- гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього середовища, формування у населення екологічного світогляду;

- науково обґрунтоване нормування впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє середовище;

- стягнення плати за спеціальне використання природних ресурсів, за забруд­нення навколишнього природного середовища та зниження якості природних ре­сурсів;

- вирішення проблем охорони навколишнього природного середовища на основі

широкого міжнародного співробітництва.

Закон закріплює екологічні права та обов'язки громадян України:

- право на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище;

- участь в обговоренні проектів законодавчих актів, матеріалів щодо розмі­щення та реконструкції об'єктів, які можуть негативно вплинути на стан навколишнього природного середовища;

- участь у проведенні громадської екологічної експертизи;

- одержання повної і достовірної інформації про стан навколишнього природ­ного середовища та його вплив на здоров'я населення;

- право на подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування збитків, заподіяних їх здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище.

Громадяни України зобов'язані:

* берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства, здійснювати діяльність із додержанням вимог екологічної безпеки, екологічних нормативів;

* не порушувати екологічні права та законні інтереси інших суб'єктів;

* вносити плату за спеціальне природокористування;

* компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впли­вом на навколишнє природне середовище.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середо­вища» визначає поняття екологічної безпеки та заходи щодо її за­безпечення, екологічні вимоги до розміщення, проектування, будів­ництва, реконструкції, введення в дію підприємств та інших об'єктів, застосування мінеральних добрив, засобів захисту рослин, токсичних хімічних речовин; передбачає заходи щодо охорони навколишнього природного середовища від шкідливого біологічного впливу, шкідли­вого впливу фізичних факторів та радіоактивного забруднення, від забруднення виробничими, побутовими та іншими відходами.

Закон передбачає, що в Україні громадянам гарантується право загаль­ного використання природних ресурсів для задоволення життєво необхід­них потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо).

Верховною Радою України були прийняті закони щодо охорони довкілля:

Закон України «Про охорону атмосферного повітря» від 16 жовтня 1992 року.

Закон України «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 року.

Закон України «Про тваринний світ» від 3 березня 1993 року.

Закон України «Про екологічну експертизу» від 9 лютого 1995 року.

Закон України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» від 8 лютого 1995 року.

Закон України «Про поводження з радіоактивними відходами» від 30 червня 1995 року.

Закон України «Про захист рослин» від 14 жовтня 1998 року. Закон України «Про рослинний світ» від 19 січня 1999 року.

Охорона і використання окремих природних ресурсів регулюються відповідними кодексами. Так, охорона і використання земель регулю­ються Земельним кодексом України (1992); охорона і використання надр — Кодексом про надра України (1994); охорона і використання вод — Водним кодексом (1995); охорона і використання лісів — Лісо­вим кодексом України (1994).

Підзаконними актами служать нормативно-правові акти державних органів України. Вони видаються на основі законодавчих актів. На­самперед, це постанови та розпорядження Кабінету Міністрів Украї­ни: «Про затвердження порядку визначення плати і стягнення платежів за забруднення навколишнього природного середовища» (1992), «Про зат­вердження Положення про державний моніторинг навколишнього природ­ного середовища» (1993), «Про затвердження концепції охорони та відтво­рення навколишнього природного середовища Азовського та Чорного морів» (1998), «Про затвердження Положення про Державний фонд охорони навколишнього природного середовища» (1998), «Про Комплексну програму поводження з радіоактивними відходами» (1999).

6.2. Управління та нагляд за безпекою життєдіяльності

Контроль за дотриманням законодавства щодо безпеки життєдіяль­ності в Україні здійснюють різні державні та громадські організації. Серед них державні органи загальної, спеціальної та галузевої компетенції. До першої групи органів належать Верховна Рада, Кабінет Міністрів, виконавчі комітети місцевих рад народних депутатів, місцеві адмініст­рації.

Державні органи спеціальної компетенції уповноважені контролюва­ти діяльність підприємств, установ, організацій і громадян з питань охо­рони праці, охорони здоров'я, охорони навколишнього середовища.

* Державне управління охороною праці в Україні здійснюють:

- Кабінет Міністрів України;

- Міністерство праці та соціальної політики України;

- міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади;

- місцева державна адміністрація, місцеві Ради народних депутатів.

Кабінет Міністрів України забезпечує:

* реалізацію державної політики в галузі охорони праці;

* затверджує національну програму щодо поліпшення стану безпеки, гігієни праці і виробничого середовища;

* визначає функції міністерств, інших центральних органів державної вико­навчої влади щодо створення безпечних і нешкідливих умов праці та нагляду за охо­роною праці;

* визначає порядок створення і використання державного, галузевих і регіо­нальних фондів охорони праці.

Для розробки і реалізації цілісної системи державного управлін­ня охороною праці при Кабінеті Міністрів України створена Національна рада з питань безпечної життєдіяльності населення, яку очолює віце-прем'єр-міністр України.

Державний комітет України по нагляду за охороною праці:

> здійснює комплексне управління охороною праці на державному рівні, реалі­зує державну політику в цій галузі;

> розробляє за участю міністерств, інших центральних органів державної ви­конавчої влади та профспілок національну програму поліпшення безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і контролює її виконання;

> координує роботу міністерств, інших центральних органів державної вико­навчої влади, місцевої державної адміністрації та об'єднань підприємств у галузі безпеки, гігієни праці та виробничого середовища;

> опрацьовує і переглядає спільно з органами праці, статистики і охорони здо­ров'я систему показників обліку умов і безпеки праці;

> бере участь у міжнародному співробітництві з питань охорони праці, вив­чає, узагальнює і поширює світовий досвід у цій галузі, організовує виконання міжнародних договорів і угод з питань безпеки, гігієни праці та виробничого се­редовища;

> одержує від міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, місцевої державної адміністрації та підприємств інформацію, необхідну для виконання покладених на нього завдань.

Міністерство праці та соціальної політики України:

* здійснює державну експертизу умов праці;

* визначає порядок та здійснює контроль за якістю проведення атестації робочих місць щодо їх відповідності нормативним актам про охорону праці;

* бере участь у розробці нормативних актів про охорону праці.

Для координації, вдосконалення роботи з охорони праці і контро­лю за цією роботою в центральному апараті міністерств та інших цен­тральних органах державної виконавчої влади створюються служби охорони праці.

* Реалізація державної політики охорони здоров'я покладається на органи державної виконавчої влади.

Особисту відповідальність за неї несе Президент України. Президент Украї­ни у своїй щорічній доповіді Верховній Раді України передбачає звіт про стан реа­лізації державної політики в галузі охорони здоров'я. Президент України виступає гарантом права громадян на охорону здоров 'я, забезпечує виконання законодавства про охорону здоров'я через систему органів державної виконавчої влади, проводить у життя державну політику охорони здоров'я та здійснює інші повноваження, передбачені Конституцією України.

Кабінет Міністрів України:

• організовує розробку та здійснення комплексних і цільових загаль­нодержавних програм;

• створює економічні, правові та організаційні механізми, що сти­мулюють ефективну діяльність в галузі охорони здоров'я;

• забезпечує розвиток мережі закладів охорони здоров'я;

• укладає міжурядові угоди і координує міжнародне співробітниц­тво з питань охорони здоров'я, а також в межах своєї компетенції;

• здійснює інші повноваження, покладені на органи державної ви­конавчої влади в галузі охорони здоров'я.

Міністерства, відомства та інші центральні органи державної вико­навчої влади в межах своєї компетенції розробляють програми і про­гнози в галузі охорони здоров'я, визначають єдині науково обґрунто­вані державні стандарти, критерії та вимоги, що мають сприяти охо­роні здоров'я населення, формують і розміщують державні замовлення з метою матеріально-технічного забезпечення галузі, здійснюють дер­жавний контроль і нагляд та іншу виконавчо-розпорядчу діяльність в галузі охорони здоров'я.

Спеціально уповноваженим центральним органом державної вико­навчої влади в галузі охорони здоров'я є Міністерство охорони здоров'я України, компетенція якого визначається положенням, що затвер­джується Кабінетом Міністрів України.

Державну санітарно-епідеміологічну службу становлять органи, установи і закла­ди санітарно-епідеміологічного профілю Міністерства охорони здоров'я України, відповідні. установи, заклади, частини і підрозділи Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Служби безпеки України.

Спеціально уповноваженим центральним органом державної виконав­чої влади, що здійснює контроль і нагляд за додержанням санітарного законодавства, державних стандартів, критеріїв та вимог, спрямованих на забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, є Міністерство охорони здоров'я України.

* Державну санітарно-епідеміологічну службу України очолює голов­ний державний санітарний лікар України — перший заступник Міністра охорони здоров'я України, який призначається на посаду і звільняєть­ся з неї Кабінетом Міністрів України.

Основними напрямами діяльності державної санітарно-епідеміологічної служби є:

® здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду;

® визначення пріоритетних заходів у профілактиці захворювань, а також у охороні здоров'я населення від шкідливого впливу на нього факторів навколишнь­ого середовища;

® вивчення, оцінка і прогнозування показників здоров'я населення залежно від стану середовища життєдіяльності людини, встановлення факторів навколиш­нього середовища, що шкідливо впливають на здоров'я населення;

® підготовка пропозицій щодо забезпечення санітарного та епідемічного бла­гополуччя населення, запобігання занесенню та поширенню особливо небезпечних (у тому числі карантинних) та небезпечних інфекційних хвороб;

® контроль за усуненням причин і умов виникнення і поширення інфекційних, масових неінфекційних захворювань, отруєнь та радіаційних уражень людей;

® державний облік інфекційних і професійних захворювань та отруєнь;

® видача висновків державної санітарна-гігієнічної експертизи щодо об'єктів поводження з відходами;

® встановлення санітарно-гігієнічних вимог до продукції, що виробляється з відходів, та видача гігієнічного сертифіката на неї;

® методичне забезпечення та здійснення контролю під час визначення рівня небезпечності відходів.

* Керівництво цивільною обороною України відповідно до її побудо­ви покладається на Кабінет Міністрів України, міністерства, інші цен­тральні органи виконавчої влади. Раду міністрів Автономної Респуб­ліки Крим, місцеві державні адміністрації, керівників підприємств, ус­танов і організацій незалежно від форм власності і підпорядкування.

Начальником Цивільної оборони України є Прем'єр-міністр Украї­ни, а його заступником — керівник міністерства з питань надзвичай­них ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобиль­ської катастрофи.

Безпосереднє виконання завдань цивільної оборони здійснюється постійно діючими органами управління у справах цивільної оборони, у тому числі створеними у складі підприємств, установ і організацій силами та службами цивільної оборони.

Органи управління у справах цивільної оборони, які входять до складу місцевих державних адміністрацій, є підрозділами подвійного підпоряд­кування.

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ:

- забезпечує здійснення заходів щодо попередження надзвичайних ситуацій та ліквідації їх наслідків розподіляє міста і території за групами, а юридичних осіб — за категоріями щодо реалізації заходів з цивільної оборони;

- створює резерви засобів індивідуального захисту і майна цивільної оборони, матеріально-технічних та інших фондів на випадок надзвичайних ситуацій у мирний і воєнний час, а також визначає їх обсяг і порядок використання;

- вживає заходів щодо забезпечення готовності органів управління у справах . цивільної оборони, сил і засобів цивільної оборони до дій в умовах надзвичайних ситуацій;

- створює єдину систему підготовки органів управління у справах Цивільної оборони, сил цивільної оборони та населення до дій в умовах надзвичайних ситуацій;

- визначає порядок створення спеціалізованих професійних та невоєнізованих пошуково-рятувальних формувань;

- задовольняє мобілізаційні потреби військ, органів управління у справах цивільної оборони та установ цивільної оборони.

Міністерство з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи:

• забезпечує здійснення державної політики у сфері цивільної оборони, захист населення і місцевостей від наслідків надзвичайних ситуацій, попередження цих ситуацій;

• організовує розроблення і здійснення відповідних заходів з цивільної оборони;

• керує діяльністю підпорядкованих йому органів управління у справах цивільної оборони та спеціалізованих формувань, військами цивільної оборони;

• здійснює контроль за виконанням вимог цивільної оборони, станом готовності сил і засобів цивільної оборони, проведенням рятувальних та інших невідкладних робіт у разі виникнення надзвичайних ситуацій;

• координує діяльність центральних органів виконавчої влади. Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів місцевого самоврядування та юридичних осіб щодо ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, проведення пошуку і рятування людей;

• здійснює оповіщення населення про загрозу виникнення або виникнення надзвичайної ситуації;

• забезпечує належне функціонування відомчих територіальних і локальних систем оповіщення;

• здійснює навчання населення, представників органів управління і сил цивільної оборони з питань захисту і дій у надзвичайних ситуаціях;

• організовує фінансове і матеріально-технічне забезпечення військ цивільної оборони, пошуково-рятувальних та інших підпорядкованих йому спеціалізованих формувань;

• створює згідно із законодавством підприємства з виробництва спеціально! й аварійно-рятувальної техніки, засобів захисту населення і контролю тощо.

* Державне управління в галузі охорони навколишнього природного се­редовища здійснюють Кабінет Міністрів України, Міністерство екології та природних ресурсів, ради народних депутатів та їх виконавчі й розпо­рядчі органи, а також спеціальні уповноважені на те державні органи з питань охорони природного середовища і використання природних ресурсів в Україні.

Міністерство екології та природних ресурсів:

* здійснює координацію всіх природоохоронних робіт в Україні;

* готує для Кабінету Міністрів пропозиції з питань охорони природи і раціо­нального використання водних ресурсів;

* розробляє пропозиції щодо вдосконалення господарського механізму управ­ління процесом природокористування, екологічні нормативи, правила та стан­дарти;

* готує довгострокові державні цільові програми з охорони довкілля;

* здійснює екологічну експертизу схем розвитку і розміщення продуктивних сил України, контроль за дотриманням екологічних норм під час розроблення нової техніки, технології та матеріалів, екологічну експертизу проектів усіх новобудов і діючих промислових об'єктів.

Міністерство екології та природних ресурсів має право заборонити будівниц­тво, реконструкцію або розширення об'єктів промислового чи іншого призна­чення, проведення робіт з експлуатації природних ресурсів, якщо вони порушу­ють природоохоронне законодавство, а також притягти до відповідальності як організації, так і окремих громадян у разі порушення природоохоронного законодавства.

Міністерство екології та природних ресурсів працює в тісному зв'язку з Мі­ністерством охорони здоров'я та підпорядкованими йому санітарно-епідеміологічними службами. Міністерством аграрного комплексу, Державним коміте­том по водному господарству, Державним комітетом по земельним ресурсам, Міністерством транспорту України.

Рішення Міністерства екології та природних ресурсів, винесені в межах його компетенції, є обов'язковими для виконання всіма міністерствами, об'єднаннями, підприємствами та організаціями.

Читайте також:

1. A. Організація уроку.
2. C. 3. Структурна побудова управління організаціями.
3. ERP і управління можливостями бізнесу
4. H) інноваційний менеджмент – це сукупність організаційно-економічних методів управління всіма стадіями інноваційного процесу.
5. I. Організація класу до уроку та повторення правил техніки безпеки.
6. II. Організація і проведення спортивних походів
7. II. Організація перевезень
8. II. Організація перевезень
9. III. КОНТРОЛЬ і УПРАВЛІННЯ РЕКЛАМУВАННЯМ
10. ISO9000. Як працює система управління якістю
11. IV. НС у природному середовищі та інших сферах життєдіяльності людини
12. Oracle Управління преміальними

Переглядів: 1017