• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Становлення центрального банку в Україні

Частки національних центральних банків у капіталі ЄЦБ

Чистий прибуток ЄЦБ за рішенням Ради керуючих частково (не більше 20%) спрямовується для формування резервного фон­ду. Загальна сума цього фонду не повинна перевищувати капітал банку. Залишок прибутку розподіляється між національними цент­ральними банками (акціонерами ЄЦБ) пропорційно частці спла­ченого ними капіталу.

Керівні органи ЄЦБ: Рада керуючих і Виконавче правління;

Рада керуючих складається з членів Виконавчого правління і голів національних центральних банків країн зони євро ЄВС. Рада визначає основні орієнтири монетарної політики й інст­рументи її реалізації. Рішення стосовно монетарної політики приймаються простою більшістю голосів членів Ради. Для прий­няття рішень стосовно формування капіталу банку, офіційних золотовалютних резервів і деяких інших питань голоси голів національних центральних банків зважуються згідно з участю цих банків у формуванні статутного капіталу ЄЦБ. Рада керу­ючих є підзвітною Європейському парламенту і Раді міністрів країн—членів ЄС.

Виконавче правління складається з президента банку, віце-президента і чотирьох інших членів, які обираються за загаль­ною згодою урядів країн-членів на рівні Глав держав або урядів. Термін повноваження членів Правління становить 8 років і не підлягає подовженню. Виконавче правління здійснює реаліза­цію монетарної політики відповідно до рішень, прийнятих Ра­дою керуючих, і розробляє директиви для національних цент­ральних банків згідно з покладеними на нього повноваженнями.

Для координації монетарної політики між країнами зони євро та іншими країнами ЄС (Велика Британія, Швеція, Данія, Греція) створена Загальна Рада. Вона складається з Президента ЄЦБ, ві­це-президента та голів національних центральних банків країн— учасниць ЄС.

Щорічно ЄЦБ направляє звіт про діяльність ЄСЦБ Європей­ському Парламенту, Комісії і Раді Міністрів.

Центральний банк України — Національний банк — було утворено у 1991 р. згідно з законом України «Про банки і банків­ську діяльність». Законом було закладено основи класичної дво­рівневої банківської системи, яка включає, з одного боку, цент­ральний банк, а з іншого — банківську систему, представлену мережею комерційних банків.

Основи правового статусу НБУ як центрального банку країни визначено Конституцією України. Згідно з Основним Законом держави Національному банку надано право законодавчої ініціа­тиви у Верховній Раді, що свідчить про його особливу роль у си­стемі органів державного управління.

Стрімкий розвиток банківської системи, необхідність поси­лення незалежності центрального банку країни від владних структур у проведенні монетарної політики і водночас необхідність підвищення відповідальності центрального банку за забезпечення монетарної стабільності обумовили необхідність прийняття у 1999 р. окремого Закону «Про Національний банк України». Згід­но з законом Національний банк є особливим центральним орга­ном державного управління, основним завданням (функцією) яко­го є забезпечення стабільності національної грошової одиниці — гривні. Виконуючи своє основне завдання, Національний банк сприяє забезпеченню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень, і цінової стабільності.

Національний банк є юридичною особою, має відокремлене майно, що є об'єктом державної власності та перебуває у його по­вному господарському віданні. Статутний капітал банку є держав­ною власністю і слугує для забезпечення зобов'язань банку.

Основні принципи функціонування Національного банку, пе­редбачені законом:

• принцип незалежності банку;

• принцип президентського та парламентського контролю за діяльністю банку;

• принцип економічної самостійності банку;

• принцип централізації системи банку;

• принцип єдності системи банку;

• принцип вертикальної структури управління банком.

Першочерговою проблемою банківського законодавства є ви­значення статусу центрального банку, рівня його залежності (чи незалежності) від органів державної влади. Згідно з законом «Про Національний банк України» органи законодавчої і вико­навчої влади не мають права втручатись у виконання банком функцій, передбачених на законодавчому рівні. Крім того, НБУ надано право підтримувати економічну політику уряду доти, до­ки вона не суперечить забезпеченню стабільності національної грошової одиниці.

Закон забороняє банку надавати прямі кредити уряду на фінансування витрат державного бюджету. Здійснювати операції з державними цінними паперами НБУ дозволено лише на вторинному ринку, що також спрямовано на обмеження тиску на банк з боку уряду, який прагне вирішувати проблеми з покриттям дефіциту державного бюджету за рахунок емісійних коштів НБУ.

Національний банк підзвітний Президенту та Верховній Раді України, які наділені повноваженнями стосовно призначення на посаду і звільнення з посади Голови Банку та формування Ради банку. Голова НБУ інформує Президента та Верховну Раду про діяльність банку та стан грошового ринку в країні. Згідно з Зако­ном Рада НБУ щорічно вносить Верховній Раді основні засади грошово-кредитної політики для інформування. Рахункова палата Верховної Ради здійснює перевірки НБУ в частині руху коштів Державного бюджету та виконання кошторису.

Національний банк є економічно самостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах коштори­су, затвердженого Радою НБУ. У разі перевищення доходів над витратами різниця вноситься до державного бюджету, а переви­щення витрат над доходами покривається за рахунок державного бюджету, наступного за звітним роком. Кошторис доходів і ви­трат повинен забезпечувати можливість виконання банком його функцій. Одержання прибутку не є метою діяльності банку.

Принцип централізації системи НБУ означає, що система ор­ганізована таким чином, щоб забезпечити реалізацію єдиної дер­жавної монетарної політики в усіх регіонах України під загаль­ним централізованим керівництвом. Територіальні управління є структурними підрозділами НБУ без статусу юридичної особи і від його імені здійснюють функції на визначеній території. Дія­льність усіх структурних підрозділів та установ, що входять до системи НБУ, контролюється і напрямляється із єдиного центру, який очолює Голова НБУ.

Принцип єдності системи НБУ передбачає, що всі структурні підрозділи та установи системи об'єднані спільністю цілей і за­вдань, що стоять перед НБУ. Усі вони керуються єдиними право­вими нормами, що закріплені в законах України, указах Прези­дента, постановах уряду, нормативних актах НБУ.

Принцип вертикальної структури управління системою НБУ означає, що призначення посадових осіб та їх підпорядкованість здійснюється тільки по вертикалі. Так, начальники територіаль­них управлінь НБУ призначаються на посаду згідно із наказами Голови НБУ, які видаються на підставі постанов Правління НБУ. Структури нижчого рівня та підрозділи системи НБУ підпоряд­ковуються вищестоящим органам НБУ, не маючи ніяких горизо­нтальних зв'язків підпорядкування місцевим органам влади й управління.

2. Функції центрального банку

Призначення центрального банку обумовлює його функції (основні напрями діяльності). Основними з них є функції:

•емісійного центру готівкового обігу;

• банку банків;

• органу банківського регулювання та нагляду;

• банкіра і фінансового агента уряду;

• провідника монетарної політики.

Емісійний центр готівкового обігу. Емісія банкнот в істори­чному плані — найдавніша функція центрального банку. Саме потреба в централізації банкнотної емісії, спричинила надання одному з банків статусу емісійного і започа­ткувала формування центрального банку.

У XX ст. емісійна функція центрального банку зазнала істот­них змін, зумовлених, по-перше, переходом від системи золото­монетного стандарту до системи обігу грошей, нерозмінних на золото, по-друге, модифікацією грошового обігу — розширенням сфери використання депозитних грошей.

До Першої світової війни світова економіка функціонувала в умовах золотомонетного стандарту. Золото у формі монет вико­нувало функцію засобу обігу. Воно вільно вивозилось і ввозилось із країни в країну, що забезпечувало відносну стабільність обмін­них курсів. Емісійні банки без обмежень обмінювали банкноти на золото в монетній формі. Структура банкнотної емісії визнача­лась на законодавчому рівні. Частина банкнотної емісії повинна була забезпечуватись (покриватись) золотим запасом, а решта за­безпечувалась комерційними векселями, які комерційні банки враховували або приймали як забезпечення позичок'. Норми зо­лотого забезпечення банкнотної емісії встановлювались у різних країнах неоднаково.

Згідно з законом про банківські привілеї (1844р.) загальна сума фідуціарної емісії Банку Англії не могла перевищувати 14 млн ф. ст. Усі банкноти, випущені понад цю суму, повинні бу­ли забезпечуватись золотом або сріблом, проте срібло в запасах не повинно було перевищувати 20%. Більш гнучкою була система банкнотної емісії у Франції, прийнята законом у 1870 р. Вони характеризувалась фіксацією абсолютного розміру всієї емісії, в межах якої Банк Франції самостійно визначав співвідношення між фідуціарною емісією і емісією, забезпеченою золотом.

З початком Першої світової війни країни, що воювали, припи­нили обмін банкнот на золото. Після війни деякі країни віднови­ли золотий стандарт, проте в обмежених формах — золотозливковій і золотодевізній. Центральні банки відповідно до форми золотого стандарту обмінювали банкноти (національну валюту) або на зливки золота, або на іноземну валюту (девізи), яка кон­вертувалась у золото.

Наприклад, Велика Британія ввела золотозливковий стандарт і Банк Англії конвертував банкноти у золоті зливки вагою 400 ун­цій, що дорівнювали за вартістю 1550 ф. ст. Німеччина, Австрія ввели золотодевізний стандарт.

У 30-ті роки були ліквідовані всі форми золотого стандарту у внутрішньому обороті країн. США, які зберегли систему золото­монетного стандарту після Першої світової війни, також у 1933 р. відмовились від обміну доларів на золото у внутрішньому оборо­ті. Проте вони взяли на себе зобов'язання обмінювати долари на золото за офіційною ціною (35 дол. за одну тройську унцію — 31,1035 г) для центральних банків і казначейств інших країн. Цього зобов'язання вони дотримувались до 1971 р. З припинен­ням обміну банкнот на золото вимоги щодо часткового покриття банкнотної емісії золотом були скасовані. Так, у США ця вимога (покриття банкнотної емісії Федеральних резервних банків на 25% золотими сертифікатами) була скасована у 1968 р. Золотий вміст грошових одиниць у період з 1934 по 1976 р. визначався на базі офіційної ціни золота. У зв'язку з відривом офіційної ціни на золото від ринкової встановлення золотого вмісту мало штучний характер. Тим паче такий характер воно мало після припинення обміну банкнот на золото.

Кінгстоунська угода про світову валютну систему (1976р.) юридичне закріпила демонетизацію золота: було скасовано офі­ційну ціну на золото, золоті паритети, припинено обмін доларів на золото. Країни відмовились від установлення (фіксації) золо­того вмісту грошових одиниць (1978 р.).

У сучасних умовах в усіх країнах банкнотна емісія має фідуціарний характер. Забезпеченням банкнот слугують головним чином державні цінні папери. Наслідком емісії банкнот під забезпечення державними цінними паперами є можливість надлишкового ви­пуску їх в обіг порівняно з потребами товарного обігу, переповнення ними каналів грошового обігу та їх знецінення. Централь­ний банк у процесі розроблення і реалізації монетарної політики регулює загальну суму грошової пропозиції, а що стосується банкнотної (готівкової) емісії, то він її обмежує відповідно до зміни реального обсягу попиту на готівку.

Сьогодні в країнах з ринковою економікою готівка становить у загальній грошовій масі (пропозиції) незначну частку — 5—10%. Незважаючи на це, вона посідає особливе місце в грошовій систе­мі. Комерційні банки пропонують своїм клієнтам замінники готів­ки у формі депозитів, якими можна розпоряджатися з допомогою чеків, карток, переказів тощо, але в кінцевому підсумку комерційні банки залежать від емісійного банку, тому що клієнти можуть за­жадати перетворення своїх банківських депозитів на готівку.

Центральний банк, як правило, має монопольне право емісії банкнот і розмінної монети. Він зазвичай організовує виготов­лення грошей, регулює їх обіг, вилучає з обігу фальшиві та зно­шені гроші, здійснює їх утилізацію.

Готівка, що емітується центральним банком, у багатьох краї­нах є єдиним законним платіжним засобом на території країни. Згідно з умовами створення Європейського економічного і валю­тного союзу не пізніше 1 січня 2002 р. на території країн, які за­провадили євро, будуть емітовані в готівковий обіг євробанкноти і євромонети. Європейська система центральних банків протягом першого півріччя 2002 р. буде поступово вилучати з обігу націо­нальні монети і банкноти та заміняти їх на єврогроші. З 1 липня 2002 р. євро стане єдиною валютою на території країн Європей­ського союзу.

В Україні функцію емісійного центру готівкового обігу вико­нує Національний банк України, який із завершенням у 1996р. грошової реформи емітує в обіг національну валюту — гривні та копійки. Як емісійний центр країни, він має повноваження щодо організації і регулювання готівкового грошового обігу.

Банк банків. Центральний банк як банк банків забезпечує касо­ве, розрахункове та кредитне обслуговування комерційних банків.

Враховуючи монопольне право центрального банку на забез­печення платіжного обороту готівкою, комерційні банки зберіга­ють частку своїх резервів у безготівковій формі на рахунках у цен­тральному банку. Коли у комерційних банків виникає потреба у підкріпленні каси готівкою, вони звертаються до центрального банку, який видає їм готівку в обмін на їх безготівкові резерви. Надлишки готівки комерційні банки можуть здавати до центрального бан­ку для зарахування на їхні рахунки. Операції центрального банку щодо касового обслуговування комерційних банків не приводять до зміни обсягів грошової бази, але вони змінюють її структуру. зокрема частку готівкового компонента грошової бази.

Участь центрального банку у розрахунковому обслуговуванні комерційних банків може мати різні форми, що залежить від характерного для даної банківської системи поєднання цен­тралізованої платіжної системи і децентралізованої. Централізова­на система передбачає здійснення міжбанківських розрахунків через рахунки комерційних банків, відкриті в центральному банку. Децентралізована система передбачає два варіанти розрахунків:

•через приватні розрахунково-клірингові центри з проведен­ням остаточних розрахунків (сальдо взаємних міжбанківських вимог та зобов'язань) через центральний банк;

• через кореспондентські рахунки, які комерційні банки від­кривають один у одного.

У багатьох країнах світу, крім централізованої платіжної сис­теми, функціонують децентралізовані системи. Наприклад, у США поруч з централізованою платіжною системою, що належить ФРС і за якою кожний федеральний резервний банк є водночас розрахунковою палатою для банків свого округу, функціонує децентралізована система міжбанківських кліринго­вих розрахунків.

Незалежно від характеру і структури платіжної системи цент­ральний банк в її організації та функціонуванні відіграє ключову роль, яка проявляється у різних напрямах його діяльності, а саме:

•розробленні нормативних документів, що регламентують порядок функціонування платіжної системи;

•організації і проведенні міжбанківських розрахунків;

•наданні комерційним банкам надкоротких кредитів, денних і нічних на за­вершення міжбанківських розрахунків;

•ліцензуванні спеціальних видів діяльності у сфері міжбан­ківських розрахунків, наприклад проведення міжбанківського клірингу;

•проведенні остаточних розрахунків за операціями між учас­никами розрахунково-клірингових центрів.

Центральний банк як банк з особливим статусом, виступаючи у ролі посередника у міжбанківських розрахунках, забезпечує:

• мінімізацію банківських ризиків;

• концентрацію, а водночас і оптимізацію надлишкових ре­зервів комерційних банків;

• належний рівень безпеки системи розрахунків;

• ефективне регулювання грошового ринку завдяки отриман­ню оперативної та точної інформації про переміщення грошових коштів і стан банківських рахунків;

• нагляд за функціонуванням банківської системи в цілому, а також за діяльністю кожного банку окремо;

• оперативне застосування превентивних заходів щодо стабілі­зації фінансового стану банків—учасників ринку платіжних послуг;

• взаємодію системи міжбанківських розрахунків з процесинговими центрами системи масових електронних платежів, із сис­темою обігу цінних паперів тощо.

Центральний банк, має можливість забезпечувати платіжну систему потужними засоба­ми телекомунікацій і впроваджувати у міжбанківські розрахунки системи термінових переказів великих сум у режимі реального часу класу

В Україні Національний банк запровадив загальнодержавну Систему електронних платежів, що забезпечує здійснення між­банківських розрахунків на всій території країни.

Участь центрального банку в кредитному обслуговуванні ко­мерційних банків має багатогранне функціональне призначення.

По-перше, кредити центрального банку — це один із інстру­ментів впливу банку на грошовий обіг. Зростання обсягу наданих кредитів збільшує грошову базу і розширює пропозицію грошей, тоді як падіння обсягу кредитів зменшує грошову базу і звужує пропозицію грошей. Кредитна діяльність центрального банку впли­ває також на рівень ринкових процентних ставок.

По-друге, центральний банк виконує роль кредитора останньої інстанції і надає комерційним банкам короткостроковий кредит для підтримки їх ліквідності. Комерційні банки мають можливість регулювати свою ліквідність за рахунок кредитів міжбанківського ринку, проте цим кредитам притаманний високий системний ризик, зумовлений чутливістю банківської системи до крахів окре­мих банків, пов'язаних ланцюгом кредитних і розрахункових від­носин. Крім того, через міжбанківський кредитний ринок, з точки зору банківської системи в цілому, здійснюється лише горизон­тальний перерозподіл вільних (надлишкових) резервів між банка­ми, тоді як за рахунок кредитів центрального банку збільшується загальна банківська ліквідність. Центральний банк як кредитор останньої інстанції взагалі повинен брати участь у створенні сис­теми банківської безпеки, призначенням якої є запобігати систем­ному ризику і втраті довіри до банківської системи.

По-третє, кредити центрального банку — це засіб урегулю­вання міжбанківських розрахунків і забезпечення таким чином безперебійного функціонування платіжної системи.

Комерційні банки звертаються до центрального банку як до кредитора у випадках, коли:

• банківська система в цілому потребує збільшення резервів (ліквідності) у зв'язку із зростанням обсягу ВВП;

• спостерігається масове вилучення вкладниками вкладів з банків. Як наслідок такого вилучення складаються умови, загроз­ливі для стабільності банківської системи. Завдяки кредитам цент­рального банку комерційні банки отримують резерви для регулю­вання потенційного відпливу вкладів. У свою чергу, центральний банк своїми кредитами запобігає банківській кризі (паніці), відно­влює довіру до банківської системи;

• є серйозні проблеми з платоспроможністю та ліквідністю в окремого банку, які закривають йому доступ на міжбанківський ринок. Центральний банк вирішує проблему надання кредиту у такій ситуації індивідуально у кожному випадку. При цьому він повинен орієнтуватися на мінімізацію можливих втрат, зокрема від морального ризику;

• виникла потреба регулювання миттєвої ліквідності. Комер­ційні банки отримують надкороткі кредити для завершення між­банківських розрахунків, для дотримання норм обов'язкового ре­зервування тощо.

Центральні банки використовують різні способи кредитування (рефінансування) комерційних банків:

• надання ломбардних кредитів;

• купівля цінних паперів у комерційних банків на умовах уго­ди РЕПО;

• редисконтування векселів.

Нині основний спосіб кредитування — це надання ломбард­них кредитів під заставу цінних паперів, насамперед державних цінних паперів, що обертаються на організованому ринку. Вар­тість застави повинна перевищувати суму ломбардного кредиту. Банк-позичальник зберігає право власності на депоновані в цент­ральному банку цінні папери, проте якщо кредит своєчасно не погашається, право власності переходить до центрального банку. Після реалізації цінних паперів центральний банк утримує із ви­ручки суму основного боргу із нарахованими процентами.

Центральні банки використовують два методи надання лом­бардних кредитів:

• прямий метод. Центральний банк надає кредит безпосеред­ньо банку, який подав кредитну заявку, під фіксовану процентну ставку;

• тендерний (аукціонний) метод. Банки — потенційні пози­чальники подають кредитні заявки центральному банку, який ор­ганізовує торги. Тендери бувають кількісні та цінові. Проведення кількісних тендерів передбачає, що банки вказують у заявках тільки суму кредиту. Заявки задовольняються за фіксованою про­центною ставкою. Якщо попит на кредит з боку комерційних банків перевищує пропозицію центрального банку, то кредитні заявки задовольняються пропорційно.

Проведення цінових тендерів передбачає, що банки — потен­ційні позичальники вказують у заявках не тільки суму кредиту, а й процентну ставку. На цінових тендерах використовується дві моделі організації торгів: американська й голландська. Амери­канська модель передбачає, що заявки банків-учасників ранжуються, виходячи з рівня запропонованої процентної ставки, у міру спадання, а потім центральний банк задовольняє їх у такому са­мому порядку, починаючи з максимально запропонованої про­центної ставки до повного вичерпання встановленого на тендері обсягу кредитів. Голландська модель передбачає, що всі заявки банків будуть задоволені за останньою процентною ставкою, яка увійде у список задоволених заявок, тобто за ставкою відсікання, що встановлюється центральним банком.

У 80—90-ті роки у країнах з розвинутою економікою значно зросла роль такого способу рефінансування комерційних банків, як проведення операцій з цінними паперами на умовах угоди РЕПО. Операція РЕПО з рефінансування комерційного банку складається з двох частин. У першій частині цієї операції комер­ційний банк продає цінні папери центральному банку. Водночас комерційний банк бере на себе зобов'язання викупити цінні па­пери у визначений термін або на вимогу другої сторони. Це зо­бов'язання на зворотну купівлю відповідає зобов'язанню на зворотний продаж, що його бере на себе Центральний банк. Слід до­дати, що зворотна купівля цінних паперів здійснюється за ціною, яка відрізняється від ціни первісного продажу. Різниця між ціна­ми і є тим процентним доходом, який має отримати центральний банк, що є покупцем цінних паперів (продавцем грошових кош­тів) у першій частині операції РЕПО.

Редисконтування векселів центральні банки розвинутих країн останнім часом активно не проводять. До створення ЄСЦБ цей спосіб рефінансування комерційних банків використовував, зо­крема, Німецький Федеральний банк (Бундесбанк). Починаючи з 1999 р. він застосовує ті методи рефінансування, які визначає ЄСЦБ і які були вже розглянуті. Особливість політики рефінан­сування Бундесбанку полягає у характері забезпечення, під яке він кредитує комерційні банки. Згідно з рішенням ЄСЦБ забезпе­чення кредитів, яке дістало назву гарантій, поділяється на дві ка­тегорії: гарантії першої категорії і другої. Гарантії першої катего­рії визначаються за єдиними критеріями, установленими ЄСЦБ. Це насамперед боргові державні зобов'язання, що обертаються на організованому ринку. Гарантії другої категорії визначаються національними центральними банками з урахуванням національ­них особливостей грошового ринку. Так, Бундесбанк включає до гарантій другої категорії комерційні векселі, а також кредитні вимоги комерційних банків до підприємств-резидентів, тобто боргові зобов'язання підприємств. Перш ніж прийняти цінні па­пери як забезпечення кредиту, Бундесбанк аналізує платоспро­можність векселедавця або боржника за кредитом, використову­ючи спеціально розроблену методику. Базою для проведення ана­лізу слугує звітність боржника, опитування керівників підприєм­ства-боржника та інша додаткова інформація про поточний роз­виток підприємства. Політика Бундесбанку щодо рефінансування комерційних банків більшою мірою, ніж політика інших цент­ральних банків, орієнтована на вирішення проблеми опосередко­ваного кредитування реального сектора економіки на основі ура­хування обсягів попиту на кредит і оцінки кредитного ризику.

Порядок кредитування комерційних банків у різних країнах має свої особливості. У США Федеральні резервні банки здійс­нюють рефінансування комерційних банків шляхом надання пря­мих ломбардних кредитів через так зване «дисконтне віконце». У межах ЄСЦБ комерційні банки мають можливість без обмежень користуватись прямим нічним кредитом, який надає­ться центральними банками під найвищу процентну ставку на грошовому ринку. Водночас банки мають можливість розмістити свої надлишкові резерви у центральних банках на нічні депозити під найменшу процентну ставку грошового ринку. Щотижня ЄЦБ проводить кількісний тендер, на якому комерційні банки мають можливість отримати кредит строком на два тижні. Щомісяця ЄЦБ проводить ціновий тендер, на якому комерційні банки ма­ють можливість отримати кредит строком на три місяці. Усі кре­дити надаються банкам єврозони через національні центральні банки під заставу цінних паперів.

В Україні Національний банк поступово освоює методи кре­дитування комерційних банків, що є загальноприйнятими у сві­товій банківській практиці.

Орган банківського регулювання та нагляду. Успішне ре­гулювання центральним банком грошового ринку потребує наяв­ності в країні стабільної та надійної банківської системи. Банки функціонують головним чином як недержавні, приватні структу­ри, мета діяльності яких — отримання максимального прибутку. Водночас вони виконують суспільне корисні й необхідні функції, що і робить регулювання та нагляд за їх діяльністю обґрунтова­ним і необхідним завданням держави. У більшості ринкових еко­номік законодавчі й нормативні акти, що регламентують діяль­ність центрального банку, покладають на нього функцію регулю­вання банківської діяльності. Що стосується наглядової функції, то її, крім центрального банку, можуть виконувати спеціальні установи, створені під егідою міністерства фінансів, або незалеж­ні установи, підзвітні парламенту. Наприклад, у Німеччині та Японії створені наглядові банківські структури під егідою мініс­терства фінансів, які тісно співпрацюють з центральними банка­ми (Федеральне відомство з контролю за банками в Німеччині і Бюро банків у Японії). Прикладом структури банківського нагля­ду, незалежної від центрального банку й уряду, є Федеральна корпорація страхування депозитів у США, підзвітна Конгресу.

Терміни «регулювання банківської діяльності» та «нагляд за діяльністю банків» цілком слушно часто вживають поруч, тому що вони характеризують взаємозв'язані та взаємодоповнювальні види діяльності.

Під регулюванням банківської діяльності розуміють:

• використання монетарних інструментів з метою впливу на обсяг і структуру банківських резервів, а також на рівень процент­них ставок;

• ухвалення положень, що базуються на чинному законодавст­ві і регламентують діяльність банків у вигляді нормативних актів, інструкцій, директив;

• застосування превентивних і протекційних заходів, які спря­мовані на забезпечення стабільності функціонування банківської системи і на проведення центральними банками ефективної мо­нетарної політики.

Превентивні заходи застосовуються для уникнення можливих негативних наслідків від тієї чи іншої економічної ситуації. До превентивних заходів, зокрема, належать:

• вимоги щодо розміру, структури банківського капіталу та його адекватності банківським активам з урахуванням їх ризико­ваності;

• вимоги щодо ліквідної позиції банків;

• вимоги щодо диверсифікації банківських ризиків (наприк­лад, установлення для банків нормативів, що регламентують мак­симальний розмір кредитів на одного позичальника, ризик «вели­ких» кредитів);

• обмеження для банків на деякі види діяльності (наприклад, на інвестиції в корпоративні цінні папери) тощо.

Протекційні заходи застосовуються для захисту від уже існу­ючої загрозливої для банку ситуації, яка може спричинити непла­тоспроможність, банкрутство банку. До протекційних заходів, зокрема, належить:

• рефінансування комерційних банків центральним банком;

• створення і функціонування систем гарантування банківсь­ких депозитів;

• вимоги щодо формування банками резервів для відшкоду­вання можливих втрат від проведення активних операцій тощо.

Під банківським наглядом розуміють моніторинг процесів, що мають місце в банківській системі на різних стадіях функціонування банків — від моменту створення банків до моменту їх ліквідації, а також застосування до банків певних коригувальних заходів і засо­бів примусового впливу з метою регулювання їх діяльності.

Держава в особі центрального банку та відповідних уповно­важених органів ставить за мету впровадження пруденційного нагляду, спрямованого на забезпечення обачливої та розважливої поведінки банків, виконання ними вимог фінансової безпеки.

У світовій практиці існують різні моделі інституційної побу­дови системи банківського регулювання та нагляду, проте для всіх їх дуже важливо, щоб центральний банк або інші банківські регулятивно-наглядові органи мали всі необхідні повноваження для ефективного виконання поставлених перед ними завдань. Крім того, ці повноваження мають бути передбачені на законо­давчому рівні.

До основних повноважень центрального банку, як регулятив­но-наглядового органу, належать такі:

•регулювати доступ до банківської системи. Це означає, по-перше, можливість визначити певні вимоги й умови, що є обов'язковими для отримання ліцензії на право займатись бан­ківською діяльністю, і, по-друге, здійснювати нагляд за дотри­манням цих вимог та умов;

• забезпечувати розумне регулювання діяльності банків, тобто таке, яке, з одного боку, не обмежує їхньої самостійності в підтри­муванні фінансової стійкості, а з іншого — передбачає певні вимо­ги до банків, спрямовані на мінімізацію банківських ризиків;

• регулярно отримувати від банків звітність для проведення безвиїзного нагляду;

• здійснювати інспекційні перевірки в банках;

• застосовувати заходи примусового впливу щодо проблемних банків;

• брати неплатоспроможні банки під особистий нагляд, призу­пиняти їхню діяльність, організовувати реорганізацію та ліквіда­цію банків.

В Україні функцію банківського регулювання та нагляду ви­конує Національний банк.

Банкір і фінансовий агент уряду. Центральні банки, висту­паючи у ролі банкіра уряду, тісно взаємодіють з фінансовими ор­ганами. Вони співпрацюють як при вирішенні загальних питань монетарної і фіскальної політики, так і під час повсякденного ви­конання фінансових операцій.

Центральні банки відіграють помітну роль у касовому вико­нанні державного бюджету. Суть касового виконання бюджету полягає в організації надходження грошових коштів до бюджету (податки, збори, виторг від реалізації державних цінних паперів) і видачі бюджетних коштів у процесі виконання бюджету. Цент­ральний банк, як правило, веде рахунок Міністерства фінансів (казначейства) і забезпечує таким чином розрахунково-касове об­слуговування уряду, що дає змогу, у свою чергу, уряду, врахову­ючи особливий статус банку, мінімізувати ризики, пов'язані з банківським обслуговуванням.

У процесі касового виконання бюджету кошти списуються з рахунків платників податків, покупців державних цінних паперів, що відкриті в комерційних банках, і зараховуються на рахунок міністерства фінансів (казначейства), відкритий у центральному банку. У результаті збільшуються депозити уряду і зменшується грошова база. Коли уряд фінансує державні витрати, то процес розвивається у зворотному порядку. Наприклад, при оплаті уста­ткування для державного медичного центру кошти списуються з рахунка Міністерства фінансів (казначейства) і зараховуються на рахунки постачальників устаткування, відкриті в комерційних банках. Депозити уряду зменшуються, а банківські резерви і від­повідно грошова база зростають.

В окремих країнах кошти державного бюджету зберігаються не тільки у центральному банку, а й у комерційних банках. На­приклад, у США кошти, які Казначейство отримує від податко­вих надходжень, і виторг від продажу державних цінних паперів зберігаються на спеціально відкритих урядових рахунках у най­більших комерційних банках (так звані «податкові і позичкові рахунки»). Поточні платежі Казначейства, зокрема оплата випи­саних Казначейством чеків, здійснюються головним чином з ра­хунків, відкритих Казначейству у Федеральних резервних банках (так звані «чекові рахунки»). Кошти на «чекові рахунки» перека­зуються з «податкових і позичкових рахунків» у міру потреби.

Оскільки надходження коштів до бюджету і витрачання цих коштів протягом року у часі не збігаються, депозити уряду в цент­ральному банку характеризуються значними коливаннями і, отже, можуть бути джерелом коливань у грошовій базі. Проте більшість цих коливань має тимчасовий характер і Центральний банк може їх передбачити на основі інформації міністерства фінансів про сподівані надходження і видатки, що дає банку змогу вжити від­повідних заходів через проведення операцій на відкритому ринку і нейтралізувати вплив бюджетних коливань на грошову базу.

В умовах незбалансованості бюджету уряд стикається з проб­лемою вишукування джерел фінансування дефіциту державного бюджету. У світовій практиці відомі три методи фінансування дефіциту бюджету:

• податкове фінансування. В основі цього методу — підви­щення урядом податків, що веде до збільшення надходжень до бюджету. Податкове фінансування не впливає на грошову базу;

• боргове фінансування. В основі цього методу — випуск уря­дом боргових зобов'язань, виторг від розміщення яких спрямову­ється до бюджету. Боргове фінансування також не справляє пря­мого впливу на грошову базу, окрім випадків купівлі державних боргових зобов'язань центральним банком;

• фінансування шляхом емісії грошей. В основі цього методу — отримання урядом кредитів від центрального емісійного банку у формі купівлі банком державних боргових зобов'язань. Емісія грошей, яку таким чином здійснює Центральний банк, прямо впливає на грошову базу, а отже і на пропозицію грошей, і може призвести до небажаних наслідків у майбутньому.

Якщо дефіцит бюджету є великим відносно ВВП, має постій­ний характер і фінансується за рахунок емісії грошей — це спри­чиняє збільшення пропозиції грошей високими темпами, викли­кає подальше зростання рівня цін і провокує інфляцію.

У розвинутих країнах намагаються уникати емісійного фінан­сування бюджетного дефіциту. Добре розвинений ринок капіта­лів дає змогу урядам розміщувати потрібну кількість державних боргових зобов'язань і таким чином вирішувати проблему дер­жавних фінансів. Водночас у багатьох країнах з метою захисту центрального банку від можливого тиску з боку уряду на законо­давчому рівні забороняється емісійне кредитування уряду шля­хом купівлі центральним банком державних боргових зобов'я­зань на первинному ринку, тобто безпосередньо в емітента. Спіл­кування уряду і центрального банку стосовно боргових зобов'я­зань передбачається лише через відкритий ринок, тобто вторин­ний ринок, на якому центральний банк проводить операції з ме­тою регулювання грошового ринку, використовуючи їх як інст­румент монетарної політики.

Країни, що розвиваються, не мають добре розвиненого і до­статньо місткого ринку капіталів, на якому уряд міг би розмісти­ти потрібну кількість державних зобов'язань, тому дуже часто єдиним джерелом фінансування бюджетного дефіциту в таких умовах є додаткова емісія грошей, а центральному банку доводи­ться виступати у ролі кредитора уряду.

Центральні банки, виконуючи роль фінансового агента уряду, як правило, беруть активну участь в організації випуску держав­них боргових зобов'язань, їх розміщенні і підтримці ринкового курсу, виплаті доходів та погашенні.

В Україні Національний банк здійснює розрахунково-касове обслуговування уряду, виконує функції платіжного агента уряду з обслуговування державного боргу, є кредитором уряду.

Провідник монетарної політики. Найважливішою функцією центрального банку є визначення і реалізація монетарної політи­ки.

Взагалі функції центрального банку тісно переплітаються, вони взаємопов'язані і взаємообумовлені, проте, безумовно, про­ведення монетарної політики є вінцем діяльності центрального банку, оскільки саме в цій функції найповніше реалізується при­значення центрального банку і в тій чи іншій формі проявляють­ся усі інші його функції. Разом з тим монетарна політика цент­рального банку слугує ключовим елементом всієї грошової системи країни. На ній базується весь механізм державного регулю­вання грошового обороту.

В Україні провідником монетарної політики є Національний банк як центральний банк країни.

Крім розглянутих основних функцій, центральні банки вико­нують ще й додаткові функції, які сприяють реалізації їх призна­чення. Вони здійснюють аналіз і прогнозування економічної си­туації в країні на макрорівні, моніторинг стану реального сектора економіки на мікрорівні, складають банківську та монетарну ста­тистику, інформують громадськість та дають роз'яснення щодо монетарної політики, представляють інтереси держави у взаємо­відносинах з центральними банками інших держав, з міжнарод­ними валютно-фінансовими організаціями і банками.

3. Структура центральних банків.

Організаційна структура центрального банку значною мірою визначається формою державного устрою країни (чи це федера­ція, чи це унітарна держава), національними традиціями й особ­ливостями банківського законодавства.

Найнезвичайнішу структуру з усіх центральних банків світу має центральний банк США. Структура цього банку визначається федеративним устроєм держави, а також традиційною ворожістю американської громадськості до централізації фінансової влади, до надмірного втручання держави у справи приватних установ і, зокрема, комерційних банків.

Центральний банк, який є елементом Федеральної резервної системи США (ФРС), складається з Ради керуючих, 12 федераль­них резервних банків, Федерального комітету відкритого ринку і Федеральної консультативної ради.

Рада керуючих із семи осіб очолює ФРС. Кожний керуючий призначається Президентом США після консультацій і за згодою сенату. Щоб ізолювати Раду керуючих від політичного тиску з боку президента, законодавчої та виконавчої влади, керуючі ви­конують свої обов'язки протягом чотирнадцятирічного строку, який не можна подовжити. Голова Ради керуючих обирається Президентом з її членів на чотирирічний строк і може бути обра­ний вдруге.

Рада керуючих визначає і реалізує монетарну політику, має певні повноваження стосовно регулювання банківської діяльнос­ті та нагляду. Зокрема, вона встановлює норми обов'язкових ре­зервних вимог, контролює офіційну облікову процентну ставку, направляє діяльність Федерального комітету відкритого ринку, затверджує злиття банків тощо.

Рада керуючих має незалежний статус і підпорядковується безпосередньо Конгресу. Двічі на рік Рада надає в Конгрес звіт, в якому дається оцінка макроекономічних показників і грошових агрегатів за звітний період, а також передбачаються прогнозні розрахунки цих показників на наступний період.

Федеральні резервні банки є у 12 округах, деякі з банків ма­ють відділення. Сфера діяльності банків не відповідає адмініст­ративно-територіальному поділу країни. Іноді один штат входить до складу двох округів, де діють різні резервні банки. Федеральні резервні банки — це самостійні акціонерні банки. Акціонерами резервних банків є комерційні банки відповідного округу — чле­ни ФРС. Резервні банки емітують в обіг готівку, вилучають з обі­гу зношені гроші, здійснюють кліринг чеків, являють собою для комерційних банків свого округу розрахункову палату, тобто ор­ганізують і проводять міжбанківські розрахунки, надають позич­ки комерційним банкам, досліджують проблеми, пов'язані з про­веденням монетарної політики, мають певні повноваження щодо

Федеральна резервна система — це специфічна організація, до складу якої, крім зазначеної структури центрального банку, входить близько 40% ко­мерційних банків,

банківського нагляду тощо. Першочерговим завданням федераль­них резервних банків є досягнення загальнодержавних цілей, установлених Радою керуючих, а не намагання отримати прибу­ток. Значну частину своїх доходів (понад 90%) банки перерахо­вують до державного бюджету.

Федеральний комітет відкритого ринку — це специфічний і дуже впливовий орган американського центрального банку, для якого операції на відкритому ринку є найголовнішим інструмен­том проведення монетарної політики. Комітет складається з семи членів Ради керуючих і п'яти президентів резервних банків, од­ним з них є президент Федерального резервного банку Нью-Йорка. Комітет з метою регулювання грошового обігу здійснює купівлю-продаж державних цінних паперів через Федеральний резервний банк Нью-Йорка.

Федеральна консультаційна рада складається з 12 членів, ви­браних щорічно по одному від кожного федерального резервного банку. Членами її є зазвичай відомі банкіри комерційних банків. Рада збирається принаймні чотири рази у рік для обговорення з Радою керуючих поточних проблем, пов'язаних з монетарною політикою.

Японія є унітарною державою, що, як уже зазначалось, пев­ною мірою визначає організаційну структуру центрального бан­ку. Банк Японії — це єдиний центральний банк, який за згодою міністерства фінансів має право відкривати філії, відділення, представництва. Капітал банку частково належить державі (55%), а частково приватним акціонерам (страховим компаніям, фінан­совим інститутам, приватним особам). Акціонерам гарантовані дивіденди, розмір яких зафіксовано на законодавчому рівні. Не­використаний прибуток банку надходить до державного бю­джету. Керівництво банком покладається на Правління, яке скла­дається з 9 осіб. Голова та два заступники Голови призначаються Кабінетом Міністрів за згодою Парламенту, інші члени Правлін­ня — Кабінетом Міністрів. Усі особи призначаються на посади на п'ять років. На засіданнях Правління в разі необхідності мо­жуть бути присутні представники уряду. Вони можуть вносити на розгляд Правління свої пропозиції стосовно монетарної полі­тики, але остаточне рішення з усіх питань приймає Правління банку. Двічі на рік Центральний банк подає парламенту звіт про свою діяльність.

В структуру НБУ входять: центральний апарат, філії або територіальні управлін­ня, розрахункові палати, банкнотно-монетний двір, фабрика банк­нотного паперу, державна скарбниця України, центральне сховище, спеціалізовані підприємства, банківські навчальні заклади й інші структурні одиниці та підрозділи, необхідні для забезпечення діяль­ності НБУ.

Національний банк України в межах чинного законодавства має право самостійно вирішувати питання організації, створення, лікві­дації та реорганізації спеціалізованих підприємств, інших структур­них підрозділів та одиниць, а також затверджувати їхні статути і по­ложення.

Закон передбачає дворівневу систему управління центральним банком — Рада НБУ і Правління НБУ, що загалом відповідає сві­товій банківській практиці.

Нинішня структура центрального апарату НБУ була затвердже­на, постановою правління Національного банку від 5 вересня 1996 р. До складу центрального апарату НБУ входять департаменти (валютного регулювання, емісійно-кредит­ний, банківського нагляду, бухгалтерського обліку, інформації, го­тівково-грошового обігу, персоналу, економічний, юридичний) та низка інших самостійних структурних підрозділів.

Рада Національного банку. Це — вищий колегіальний орган управління.

Рада НБУ складається із 15 осіб, сім членів Ради призначаю­ться Верховною Радою, а сім — Президентом України строком на 7 років. Голова НБУ входить до складу Ради за посадою.

Строк повноважень членів Ради може бути припиненим у таких випадках:

1) за власним бажанням, у разі подання письмової заяви про це;

2) за неможливості виконання своїх обов'язків (у тому числі й за станом здоров'я);

3) якщо вчинено злочин, установлений вироком суду, що набув чинності;

4) у разі звільнення з посад осіб, які входять до складу Ради НБУ за посадою.

Правління НБУ. Члени Правління приз­начаються Верховною Радою України за поданням Голови Націо­нального банку. Правління НБУ переважно вирішує організаційні, координаційні і контрольні питання. Так, цей орган розглядає пи­тання організації і здійснення єдиної політики в галузі кредитуван­ня, розрахунків, грошового обігу, обліку й звітності, банківського контролю та інші питання діяльності банків. Правління НБУ роз­робляє проекти основних напрямів грошово-кредитної політики, прогнози касових оборотів, зведений валютний план, координує ді­яльність управлінь НБУ на місцях, а також підвідомчих підприємств і організацій.

До повноважень правління НБУ належать також: підбір, розста­новка, виховання, підготовка і перепідготовка кадрів; розгляд прое­ктів, постанов та інших нормативних актів НБУ, річного звіту й балансу НБУ, річних звітів про роботу системи банків і зведеного балансу банків України, звітів керівників установ НБУ, структурних підрозділів центрального апарату НБУ. Рішення Правління НБУ з розглянутих питань ухвалюються простою більшістю голосів і оформляються відповідними постановами.

Голова НБУ призначається на посаду за поданням Президента і затверджується Верховною Радою.

До обов'язків Голови входить насамперед керівництво всією діяльністю банку. У зв'язку з цим на Голову покладено персональну відповідальність за виконання поставлених перед Національним банком завдань. Він має право видавати накази та інші локальні правові акти з питань діяльності НБУ. Голова Національного банку розпоряджається згід­но з чинним законодавством усім його майном, дає доручення, вста­новлює порядок підписання зобов'язань і видання доручень від іме­ні НБУ, а також здійснює представництво за кордоном з усіх питань діяльності Національного банку.

Статутом НБУ передбачено, що Голова вносить зміни в структу­ру банку, виходячи з конкретних умов діяльності, за винятком цент­рального апарату. Він же затверджує штатний розпис центрального апарату, типову структуру управлінь на місцях; призначає посадо­вих осіб НБУ згідно із затвердженою номенклатурою та звільняє їх, установлює посадові оклади, заохочує працівників, які відзначилися своєю працею, накладає дисциплінарні стягнення.

До повноважень Голови Національного банку входить також за­твердження положень про структурні підрозділи центрального апарату і про установи НБУ, розподіл обов'язків між заступниками, керівниц­тво всією поточною діяльністю. У разі необхідності Голова Націо­нального банку доручає розгляд окремих питань, які входять до його компетенції, своїм заступникам, керівникам структурних підрозділів центрального апарату, а також керівникам установ НБУ на місцях.

Таким чином, посада Голови НБУ, як видно з аналізу його пов­новажень, поєднує єдиноначальництво щодо вирішення важливих питань щоденної діяльності «банку банків» незалежної України з одночасною колегіальністю при вирішенні проблем, які входять у компетенцію НБУ.

Регіональні управління НБУ. Підрозділами НБУ є його регіо­нальні управління (філії). Вони створені в усіх обласних центрах держави, Автономній Республіці Крим та у м. Києві і Київській об­ласті. Від імені НБУ його філії здійснюють частину функцій на від­повідній території. Регіональні управління не наділені правами юридичної особи і не можуть видавати нормативні акти. Вони мають право діяти лише від імені НБУ в межах наданих повноважень. Створення та реорга­нізація регіональних управлінь здійснюються за рішенням НБУ.

Регіональне управління НБУ очолює начальник, який признача­ється на посаду і звільняється з неї правлінням НБУ. Він представ­ляє інтереси управління і НБУ в органах прокуратури, судових, слід­чих та інших адміністративних органах.

Національний банк України забезпечує регіональні управління майном, вартість якого відображається на балансі управління, що є складеною балансу НБУ. Регіональні управління розпоряджаються цим майном без обмеження, за винятком споруд і об'єктів, продаж яких здійснюється управлінням за погодженням із НБУ. Регіональні управління мають печатку зі своїм найменуванням і зображенням Державного герба України.

Відносини регіональних управлінь з іншими банками, підприєм­ствами, установами та організаціями будуються на основі договорів, укладених управлінням від імені Національного банку України. Від­повідальність за укладеними договорами несе НБУ.

Серед основних завдань регіональних управлінь можна виділити здійснення розрахунків між комерційними банками через кореспон­дентські рахунки, контроль за дотриманням комерційними банками банківського законодавства, економічних нормативів і нормативних актів НБУ та чинного законодавства України, а також проведення емісійно-касової роботи.

З метою раціонального й ефективного виконання своїх завдань регіональні управління мають певні повноваження щодо грошово-кредитного регулювання у сфері організації розрахунків, виконання бюджету, бухгалтерського обліку та грошового обігу, а також валю­тного регулювання, економічного аналізу й статистики, контролю організації фінансування капітальних вкладень, нагляду і регулю­вання діяльності комерційних банків, звітності й оброблювання бан­ківської інформації тощо.

Регіональні управління складають зведений фінансовий план внутрішньогосподарської діяльності, визначають плановий прибу­ток, проводячи роботу щодо підвищення рівня рентабельності, здій­снюють господарську діяльність згідно з економічними норма­тивами, затвердженими НБУ. У цій сфері діяльності вони також зобов'язані раціонально використовувати госпрозрахункові фонди, організовувати роботу, спрямовану на підвищення кваліфікації пра­цівників, тощо.

Важливими є повноваження регіональних управлінь у сфері пра­вової діяльності. Зокрема, вони повинні вивчати й узагальнювати практику застосування чинного законодавства, давати банкам-ко­респондентам роз'яснення щодо нормативних актів НБУ, давати юридичному департаменту НБУ пропозиції стосовно внесення необ­хідних змін та доповнень у чинні нормативні акти.

За дорученням Національного банку України регіональні управ­ління можуть брати участь у розробленні проектів правових актів, перевірці відповідності вимогам чинного законодавства проектів, угод та інших документів правового характеру. Діяльність регіо­нальних управлінь може бути припинена за рішенням НБУ, яким одночасно визначається порядок використання їхнього майна.

Розглянуті питання дають змогу зробити певні висновки. Ефек­тивна, злагоджена й чітка діяльність банківського апарату значною мірою залежить від точного визначення завдань, функцій і компете­нції як усієї системи, так і кожного структурного підрозділу.

Кожний структурний підрозділ чи ланка управлінської системи НБУ повинні так організовувати свою діяльність, щоб максимально ефективно виконувати завдання, покладені на них чинними правовими актами.

4. Грошово-кредитна політика центральних банків.

Поняття та суб'єкти грошово - кредитної політики. Під гро­шово-кредитною політикою розуміють комплекс взаємозвязаних, скоординованих на досягнення певних цілей заходів щодо регулювання грошового ринку, які проводить держава через свій центральний банк. Часто її називають монетарною чи грошо­вою політикою.

В Україні головним суб'єктом грошово-кредитної політики є На­ціональний банк. Крім нього, у виробленні грошово-кредитної полі­тики беруть участь інші органи державного регулювання економі­ки— міністерство фінансів, міністерство економіки, безпосередньо уряд, Верховна Рада. (обсяг ВВП, розмір бюджетного дефіциту, платіжний та торговий баланси, рівень зайнятості та ін.).

Грошово-кредитна політика НБУ грун­тується на основних критеріях і макроекономічних показниках за­гальнодержавної програми економічного і соціального розвитку. До таких макроекономічних показників належать: обсяг валового внутрішнього продукту, прогнозований рівень інф­ляції, розмір дефіциту державного бюджету та джерела його по­криття, платіжний і торговельний баланси.

У процесі здійснення грошово-кредитної політики НБУ викорис­товує певний інструментарій, який охоплює:

— визначення норм обов'язкових резервів;

— процентну політику;

— рефінансування комерційних банків;

— операції з цінними паперами на відкритому ринку;

— підтримання курсу національної валюти;

— регулювання імпорту та експорту капіталу.

Визначення норм обов'язкових резервів полягає в тому, що НБУ встановлює комерційним банкам та іншим кредитним устано­вам нормативи обов'язкового резервування залучених коштів. Роз­мір обов'язкових резервів установлюється в процентному відношен­ні до загальної суми залучених банком коштів. Резерв зберігається на кореспондентському рахунку комерційного банку в Національ­ному банку, проценти на обов'язкові резерви не нараховуються.

Для різних видів залучених коштів можуть установлюватися різ­ні норми обов'язкового резервування. Вимоги обов'язкового резер­вування можуть поширюватися на всі депозити чи на окремі їхні види залежно від тієї ролі, яка відводиться цьому інструментові в монетарній політиці НБУ.

Якщо НБУ проводить рестрикційну політику, то він підвищує норму обов'язкових резервів. Такою самою мірою збільшується суми обов'язкових резервів і зменшується ресурсний потенціал кожного комерційного банку. Ще більшою мірою (на коефіцієнт муль­типлікації) знизяться розмір депозитів банківської системи й загальна маса грошей в обігу.

Якщо НБУ проводить експансійну політику, то він зменшує но­рму обов'язкового резервування. Відповідно у кожного комерційно­го банку збільшується ресурсний потенціал, що зумовлює збіль­шення банківських депозитів і загальної маси грошей в обігу.

Визначення норм обов'язкових резервів — досить сильний інст­румент грошово-кредитної політики. На грошову масу він впливає не тільки через зміну обсягу ресурсів кожного комерційного банку, а й через зміну грошового мультиплікатора. Крім того, зміна кре­дитної можливості банків впливає на рівень процентних ставок, що через попит і пропозицію додатково провокує зміни маси грошей її обігу. Тому в країнах з ринковою економікою цей інструмент грошово-кредитної політики використовується з певними обмежен­нями і рідко.

Часті зміни норм обов'язкових резервів негативно впливають на діяльність комерційних банків.

Процентна політика як інструмент грошово-кредитного регу­лювання економіки полягає в тому, що НБУ визначає рівень про­центних ставок за ломбардними й обліковими кредитами, які він надає комерційним банкам у порядку рефінансування їхніх активних операцій.

Якщо НБУ проводить політику стримування або скорочення ма­си грошей в обігу, він підвищує процентні ставки, що зменшує по­пит на кредитні гроші. Скорочення попиту призводить до скорочен­ий пропозиції. Невикористані для кредитування гроші вкладаються в Інші активи (цінні папери держави, місцевих органів влади) або осідають на депозитах комерційних банків у НБУ, як наслідок — відбувається зменшення грошей в обігу.

У разі протилежної політики, спрямованої на збільшення грошей н обігу, НБУ знижує рівень процентних ставок за своїми активними операціями, що стимулює попит на позички, а отже, й кредитну діяльність комерційних банків. Вони змушені перетворювати свої вторинні резерви (кошти, вкладені в цінні папери або розміщені на депозитах у НБУ) в первинні, внаслідок цього збільшуються залиш­ки грошей на їхніх кореспондентських рахунках у НБУ й загальна маса грошей в обігу.

Ріфінансування комерційних банків як інструмент грошово-кредитної політики тісно пов'язане з процентною політикою, але має й певні власні риси. Цей інструмент базується на функції НБУ як «кредитора в останній інстанції». Комерційні банки звертаються до нього за кредитом найчастіше у разі появи тимчасового дефіциту первинних резервів (коштів на кореспондентському рахунку в НБУ). Такі позики банки просять, як правило, на короткий строк і одержують у порядку переобліку комерційних векселів чи під заста­ву цінних паперів, у тому числі й комерційних векселів. Ці кредити мають назву відповідно обліковий і ломбардний.

Надаючи названі кредити, НБУ збільшує первинні резерви ко­мерційних банків, а отже, й загальну суму грошей в обігу.

НБУ може кредитувати комерційні банки і через операції РЕПО, які полягають в обов'язковій купівлі-продажу державних цінних па­перів, але головною метою цих операцій с підтримання короткост­рокової ліквідності системи комерційних банків.

Регулюючи процес облікового й ломбардного кредитування, НБУ може впливати на загальну масу грошей в обігу. Такий вплив може здійснюватися двома способами: встановленням ліміту креди­тування та визначенням рівня процентної ставки.

Операції з цінними паперами на відкритому ринку полягають у змінах обсягів купівлі та продажу НБУ цінних паперів: каз­начейських зобов'язань (депозитних сертифікатів), інших цінних паперів.

За умов, коли потрібно стабілізувати чи зменшити масу грошей в обігу, стримати зростання платоспроможного попиту, знизити інф­ляцію, НБУ продає цінні папери комерційним банкам. В останніх зменшуються первинні резерви (кошти на коррахунках у НБУ), а внаслідок цього скорочується загальний обсяг грошової маси.

НБУ може продавати цінні папери й іншим суб'єктам (підпри­ємствам, населенню) через систему фондового ринку. У цьому разі в комерційних банків зменшуються їхні первинні резерви, тому що скорочуються залишки грошей на рахунках їхніх клієнтів.

Якщо потрібно збільшити грошову масу, НБУ купує цінні папе­ри в комерційних банків, підприємств, населення. Внаслідок такої операції в зазначених суб'єктів збільшуються залишки грошей, у тому числі і на їхніх рахунках у банках, і відповідно зростає обсяг грошей в обігу.

Таким чином, купівля НБУ цінних паперів означає емісію гро­шей, а продаж— вилучення їх із обігу.

Операції з цінними паперами на відкритому ринку вважаються найгнучкішим інструментом грошово-кредитної політики і тому ак­тивно можуть застосовуватися в регулятивній діяльності НБУ. Ці операції можна використовувати досить часто, а якщо допущена помилка, її легко виправити, здійснивши операцію протилежного спрямування. Ця риса надає перевагу зазначеним операціям порів­няно з іншими інструментами грошово-кредитної політики.

Політика підтримання курсу національної валюти охоплює операції НБУ з управління валютними резервами держави. НБУ за­безпечує управління валютними резервами, здійснюючи валютні ін­тервенції шляхом купівлі-продажу іноземної валюти на валютних ринках із метою підтримання курсу національної валюти відносно іноземних валют і впливу на загальний попит і пропозицію грошей у державі.

Якщо на валютному ринку попит на іноземну валюту, яка є базо­вою для визначення курсу національної валюти, перевищує пропо­зицію, це може призвести до падіння курсу національної валюти, її девальвації. Щоб цього не допустити, НБУ продає частину свого ва­лютного резерву (якщо це є доцільним на даний час), урівноважую­чи попит із пропозицією і відповідно підтримуючи курс національ­ної валюти. Під час продажу частини валютного резерву виникає така сама ситуація з грошовою масою в обігу, як і у разі продажу цінних паперів, тобто вона скорочується, а при купівлі НБУ інозем­ної валюти відбувається емісія грошей і відповідно збільшення об­сягу грошової маси в обігу.

До купівлі іноземної валюти на валютному ринку НБУ вдається тоді, коли пропозиція на таку валюту перевищує попит і це може призвести до ревальвації національної валюти. І девальвація, і ре­вальвація національної валюти — це відхилення від сталого еконо­мічного процесу, й тому НБУ прагне або зовсім не допускати таких явищ, або регулювати курс національної валюти в межах заздале­гідь визначеного валютного коридору.

Регулювання імпорту та експорту капіталу є інструментом впливу на грошову масу в обігу, який застосовується НБУ через:

— реєстрацію імпорту та експорту капіталу;

—установлення максимальних та мінімальних розмірів процен­тних ставок за іноземними депозитами в українських банках;

— установлення для осіб, які мають борги перед нерезидентами, обов'язкового безпроцентного вкладення певної частини від суми цих боргових зобов'язань в уповноважених банках України.

Експорт та імпорт капіталу супроводжуються припливом і від­пливом іноземного капіталу. Відчутно впливають на стан грошового обігу в країні іноземні фінансові інвестиції, що вкладаються в наці­ональні цінні папери зі спекулятивними цілями. Особливо це стосується вкладень іноземними інвесторами свого капіталу в боргові зобов”язання держави. Якщо привабливість державних цінних паперів знижується, відбувається відплив іноземного капіталу з країни, що провокує зниження курсу національної валюти. Як наслідок, виникає необхідність вживання з боку НБУ і Мінфіну певних заходів, серед яких — підвищення процентної ставки й рівня дохідності емітованих державою цінних паперів.

Одночасно Національний банк України не повинен допуска­ти відпливу за кордон національної валюти, що може виникну­ти внаслідок відносно заниженої депозитної процентної ставки в країні.

Отже, грошово-кредитне регулювання економіки — це багато­бічна й складна робота, котру здійснює НБУ як центральний банк держави.

Тема 13. КОМЕРЦІЙНІ БАНКИ

Питання, які необхідно розглянути.

1. Поняття, призначення та класифікація комерційних банків.

2. Походження та розвиток комерційних банків

3. Основи організації та специфіка діяльності окремих видів комерційних банків.

1. Поняття, призначення та класифікація комерційних банків

Комерційні банки — кредитні установи, що здійс­нюють універсальні банківські операції для підпри­ємств, установ і населення головним чином за рахунок грошових коштів, з

Читайте також:

1. III. Процедура встановлення категорій об’єктам туристичної інфраструктури
2. V здатність до встановлення та підтримки гарних особистих стосунків і веденню етичного способу життя.
3. Автоматизація банківської діяльності в Україні
4. Аграрні відносини в Україні у ХVІ - перш. пол. ХVІІІст.
5. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
6. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
7. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
8. Адміністративне судочинство в Україні
9. Адміністративний устрій та окупаційний режим в Україні під час війни 1941-1945 рр
10. АКТИВІЗАЦІЯ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО РУХУ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ
11. Алгоритм формування статутного фонду банку
12. Аналіз активів банку

Переглядів: 1561