Стан і перспективи дослідження соціальної історії в сучасній зарубіжній історіографії

З другої половини ХХ ст. у суспільствознавстві поглиблюється процес

переосмислення уявлень про суспільство, механізми його функціонування, а

також уявлень про людину та її місце в динамічному світі. У 60–70-х роках ХХ ст. на стику історичної й соціологічної тематики в західній науковій традиції склався основний напрям – дуже плідна дослідницька практика, що спиралася на міждисциплінарну методологію, цілісне осмислення життя суспільства та людини, сучасного соціального прогресу. Це було результатом виникнення нового напряму історичної науки у Франції, Німеччині, Великій Британії, Італії та ін. країнах – так званої соціальної історії.

Напрям „соціальна історія” виходить з того, що історія як наука досліджує насамперед соціальну реальність, соціальні зміни в суспільстві, а також вплив їх на суспільство взагалі та на людину зокрема. При цьому соціальне розуміється як сукупність тих чи інших властивостей та особливостей суспільних стосунків цього соціуму, інтегрована в спільну діяльність окремих індивідів чи груп людей у конкретних умовах міста та часу, що проявляється в їхньому ставленні один до одного, до свого становища в суспільстві.

У такому розумінні історія постає як соціальна. Термін „соціальний” трактується словниками як „пов'язаний з життям і стосунками людей у суспільстві, породжений умовами суспільного життя певного середовища, ладу” [2, c. 1164]. Під соціальною історією розуміють частину історичного знання, що вивчає умови суспільного життя, спосіб життя різних груп і верств населення та стосунки людей на різних етапах соціогенезу. Об’єктом уваги соціальної історії є соціальні структури й соціальні інститути суспільства в цілому, історія повсякденного життя людей, які створюють групи, верстви й спільноти, історія життя окремої конкретної людини.

У коло питань, які вивчає соціальна історія, входять:

– суспільство в цілому як складна соціальна система, що розвивається;

– умови суспільного життя певного середовища, ладу;

– зміни станів соціального життя, структур його організації поряд з еволюцією форм та змісту економічного, політичного та культурного життя;

– форми соціального життя, що характеризуються великою часовою тривалістю існування;

– історія повсякденності, тобто спосіб життя пересічного населення, породжений умовами суспільного життя певного середовища, ладу.

Цей напрям почав своє існування в дослідженнях школи „Анналів” та має свій розвиток у багатьох країнах Європи.

Науковці Німеччини, Великої Британії, Франції, Росії та інших країн вважають, що вивчення політичної, економічної, культурної історії неможливо без розгляду соціальної історії, оскільки вона дає змогу глибше пізнати соціальні процеси всередині суспільства.

Цей новий напрям у методології історії пов’язують з діяльністю французьких істориків широковідомої школи „Анналів” – М. Блока, Ф. Броделя, Л. Февра. Позитивною рисою поглядів засновників школи був захист виключної важливості історії як науки, відстоювання тези про її високу соціальну значущість, розуміння необхідності змінювати уявлення істориків про предмет і методи їх науки відповідно до загального ритму розвитку наук як природничого, так і гуманітарного профілю.

Французькі історики цієї школи створили фундаментальні праці, що поклали початок вивчення соціальної історії паралельно з економічною, політичною історією, наприклад, „Матеріальна цивілізація і капіталізм” 1963). Ф. Бродель реалізує досить своєрідну історіософську концепцію: відокремлює матеріальну цивілізацію від економічного життя й від капіталізму. Дослідження іншого представника школи „Анналів” М. Блока з аграрної

історії середньовіччя спиралися на економічну науку, соціологію, психологію,

археологію, фольклор, етнологію.

Отже, засновникам школи „Анналів” належить розробка положень про

глобальність, тотальність предмета історії, необхідність вивчати все багатство минулого життя в різноманітності взаємодіючих чинників історичного процесу, причому життя вивчається в такому випадку в широкій перспективі: від життя окремої людини до процесів на рівні історії країн і всього людства в цілому.

Разом з тим, представники „Анналів” вважали, що вивчення французької чи

іншої національної історії треба здійснювати не окремо, а разом із всесвітньою (глобальної) історією.

М. Блок, Ж. Лефевр, Л. Февр увели в науку ключове поняття ментальності, дали блискучі зразки його вивчення та визначили шляхи подальших досліджень у цій галузі. Вони розуміли, що історія як наука про людину повинна дошукуватися сенсу її діяльності, обґрунтовували необхідність діалогу історії з психологією, спеціальних досліджень з проблем історичної психології.

Сучасні нащадки цієї школи стверджують, що історія ментальності допомагає вивчати соціальну історію. При поєднанні історії ментальності з історією суспільних структур у центрі уваги дослідника також опиняється специфіка людського досвіду переживання подій та процесів, а ментальність розкриває внутрішні логічні зв’язки різних систем мислення й поведінки, які відповідають способу життя людей, виступаючи в ролі „внутрішньокультурного інтегратора”.

„Аннали” пропагували також розширене розуміння історичного джерела, вимагали від істориків звернення до аналізу даних економічної науки, статистики, демографії, психології та ін., що, у свою чергу, висувало нові,

підвищені вимоги до професійної підготовки історика. За таких умов історичні знання як надбання загалом окремої гуманітарної дисципліни мали стати фундаментом її перетворення в усеосяжну синтезовану науку про людей на різних етапах людства.

Таким чином, представники школи „Анналів” зробили вагомий внесок у розвиток історичної науки. Дослідження цієї школи дали поштовх основним

напрямам соціальної історії, які й сьогодні залишаються актуальними. Серед

них, зокрема, положення про:

– виключне значення дослідження повсякденного життя людей при вивченні історії тієї чи іншої країни, а отже, потребу в мікроісторичних дослідженнях;

– необхідність синтезу даних та методів різних суспільствознавчих наук у

вивченні явищ минулого;

– потребу розгляду історії будь-якої країни в контексті всесвітньої історії;

– вивчення ментальності суспільства чи частини суспільства як запоруки

кращого розуміння тієї чи іншої епохи;

– використання історичних документів та різноманітних джерел, що залучаються до вивчення іншими суспільствознавчими науками, при вивченні явищ, подій і процесів минулого.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Джерельні можливості дослідження соціальної історії України к.17 поч. 19 ст.	\|	Проблеми дослідження соціальної України 18-поч. 19 ст.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.037 сек.