• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Види адміністративно-правових методів 7 страница

Адміністративні суди розглядають справи відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС), який набув чинності з 1 вересня 2005 р.

§ 3. Кодекс адміністративного судочинства України — процесуальна основа діяльності адміністративних судів

Прийняття КАС є надзвичайно важливою подією, оскільки це зна­менує запровадження в нашій державі нового способу судового захисту прав, свобод та інтересів осіб від порушень з боку представників влади. Тепер правосуддя в спорах, що виникають у зв’язку з управлінською діяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших суб’єктів владних повноважень здійснюється спеціалізованими адміністративними судами з використанням процесуальної форми, при­датної для розв’язання правових конфліктів певного виду.

Очевидно, що КАС є одним з найпрогресивніших нормативних актів незалежної України, а аналіз його положень дозволяє дійти висновку про те, що Українська держава рухається у напрямку визнання пріори­тетності прав громадян порівняно зі своїми власними правами.

КАС складається з семи розділів: І. Загальні положення; II. Орга­нізація адміністративного судочинства; III. Провадження в суді першої інстанції; IV. Перегляд судових рішень; V. Процесуальні питання, пов’язані з виконанням, судових рішень в адміністративних справах; VI. Заходи процесуального примусу; VII. Прикінцеві та перехідні по­ложення. Розділи містять 18 розділів, а останні — 272 статті.

На особливу увагу заслуговують положення двох перших розділів, які є визначальними для нормального функціонування судових установ, уповноважених вирішувати спори за участю представників влади.

У розділі І висвітлено загальні питання здійснення адміністратив­ного судочинства, а саме: визначено завдання судочинства та окресле­но його принципи. У цьому ж розділі законодавець зосереджується на значенні термінів, яких вжито в тексті акта.

Завданням адміністративного судочинства згідно зі ст. 2 КАС є за­хист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юри­дичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх поса­дових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на ви­конання делегованих повноважень.

Отже, юридичні конфлікти, що підлягають розв’язанню за проце­дурами КАС, виникають з відносин, визначених законодавцем як публічно-правові.

Термін «публічно-правові відносини» застосовується у зв’язку з визначенням критеріїв розмежування приватного та публічного пра­ва. Тривалі дискусії з цього приводу дозволили дійти висновку про те, що характерною рисою відносин, які складають предмет публічно- правового регулювання, є те, що одним з учасників таких відносини виступають держава, її представник або інший носій владних повно­важень, які діють з метою задоволення публічних інтересів. Звідси випливає друга риса, а саме нерівність учасників відносин, яка вияв­ляється у тому, що носій владних повноважень може без згоди на те іншої сторони ухвалювати щодо неї обов’язкові рішення та примушу­вати до їх виконання.

Наведені риси притаманні відносинам, які становлять предмет регулювання якнайменше трьох галузей українського права: консти­туційного, адміністративного та кримінального. Проте, виходячи зі змісту ч. 1 ст. 2 КАС, у порядку адміністративного судочинства мають розглядатися лише конфлікти, що виникають з публічно-правових від­носин, у яких одному з учасників надано право здійснювати владні управлінські функції.

За термінологію, запровадженою КАС, учасники правовідносин, які здійснюють владні управлінські функції, іменуються суб’єктами владних повноважень.

З огляду на систему влади в Україні та з урахуванням визначення, закріпленого у п. 7 ч. 1 ст. З КАС, можна констатувати, що до суб’єктів владних повноважень належать: Президент України, органи виконавчої влади, а також інші державні органи, органи місцевого самоврядуван­ня, недержавні інституції, які згідно із законом мають право в певних випадках реалізовувати повноваження виконавчої влади. Крім того, до суб’єктів владних повноважень віднесено службових осіб державних органів та органів місцевого самоврядування, а також посадових осіб цих органів у процесі організації ними діяльності їх апаратів.

При розмежуванні категорій «посадова особа» та «службова особа» виникають труднощі, зумовлені браком визначення службової особи в актах, якими регламентується управлінська діяльність представників влади. В юридичній літературі основним критерієм розмежування за­значених понять пропонується вважати характер владних повноважень, якими наділяються посадові і службові особи. Так, перші є носіями лінійної влади, що полягає у здійсненні управління в межах органу чи його структурного підрозділу. Другі наділені функціональною владою, яка виявляється в тому, що вони уповноважені давати вказівки обов’язкового характеру як фізичним, так і юридичним особам, що не перебувають з ними у службово-трудових відносинах, а також засто­совувати заходи адміністративного примусу щодо об’єктів управління у випадках, передбачених законом^[54].

За процедурою, встановленою КАС, розглядаються правові кон­флікти між нерівними суб’єктами права: з одного боку, це наділений владними управлінськими функціями орган чи його представник, а з другого — фізична або юридична особа, яка, звертаючись до суду, просить захисту від свавілля, що чиниться управлінцем. Саме цим обумовлено закріплення в КАС поряд із загальними засадами спеці­альних принципів відправлення правосуддя за означеними спорами.

До засад адміністративного судочинства віднесено: верховенство права; законність; рівність усіх учасників судового процесу перед за­коном і судом; змагальність сторін; диспозитивність; офіційне з’ясування всіх обставин у справі; гласність і відкритість процесу; за­безпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміні­стративного суду; обов’язковість судових рішень.

Сутність принципу верховенства права вперше на законодавчому рівні розкрито в тексті КАС. У ст. 8 встановлено, що людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Звернення до адміністративного суду за захистом прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності правових актів, які регулюють спірні відносини, забороняється.

Отже, в адміністративному судочинстві принцип верховенства права зобов’язує суд: а) розв’язувати всі спори, зумовлені управлін­ською діяльністю суб’єктів владних повноважень, крім тих, щодо яких встановлено інший порядок розгляду; б) під час їх вирішення тлума­чити закон у спосіб, який забезпечує пріоритет прав людини.

Принцип законності за ст. 9 КАС означає, що адміністративний суд вирішує справи на підставі Конституції, законів та міжнародних до­говорів України, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України. Суд може застосовувати інші нормативно-правові акти, прий­няті уповноваженими суб’єктами на підставі та у спосіб, що перед­бачені законами. У разі відсутності закону, що регулює певні право­відносини, адміністративний суд має застосовувати закон, яким врегу­льовано подібні відносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону — виходити із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).

Зважаючи на зміст ст. 10 КАС, принцип рівності усіх учасників судового процесу перед законом означає наділення останніх рівними процесуальними правами і обов’язками. Рівність учасників процесу перед судом покладає на суд обов’язок не надавати будь-яких переваг, що не зумовлені законом, будь-якому з учасників. Отже, становище учасника адміністративного судочинства не може бути поліпшено за­лежно від ознак раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Принцип змагальності реалізується у судовому процесі передусім через доказування. Відповідно до ч. 1 ст. 11 КАС сторони вільні в на­данні своїх доказів і доведенні перед судом їх переконливості. Части­ною 5 цієї ж статті на суд покладено обов’язок запропонувати особам, які беруть участь у справі, надати докази для підтвердження обставин, на які вони посилаються.

Ідеї рівності і змагальності сторін забезпечуються в адміністратив­ному судочинстві спеціальним принципом офіційності з’ясування всіх обставин у справі. Останній згідно з ч. 4 ст. 11 КАС полягає в тому, що під час розгляду спору суд уповноважується вживати передбачених законом заходів, необхідних для з’ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініці­ативи. Реалізація спеціального принципу гарантується наданням суду права тимчасово вилучати докази, витребувані судом і не подані без поважних причин, для їх дослідження (ст. 271 КАС).

З метою повноцінного запровадження принципів рівності і зма­гальності у КАС також передбачено, що в справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності рішення, дії чи бездіяльності покла­дається на представника влади, якщо він заперечує проти позову (ч. 4 ст. 71).

У класичному розумінні принцип диспозитивності полягає в тому, що суд розглядає справи не інакше як за позовною заявою і розв’язує лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони. Цю ідею повністю відтворено у частинах 2 та 3 ст. 11 КАС.

Разом з тим принцип диспозитивності в адміністративному судочин­стві набуває і специфічних ознак. Так, згідно з ч. 2 ст. 11 КАС суд може вийти за межі позовних вимог у разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб. Запровадження даного принципу у такому вигляді дозволяє законодавцю встановити, що при розгляді справ щодо оскарження нормативно-правових актів суд може визнати незаконними навіть ті акти, про які не йдеться в адміні­стративному позові, але вони впливають на прийняття рішення по до­кументах, щодо яких відкрито провадження (ч. 9 ст. 171).

Виходячи зі змісту частин 1 та 2 ст. 12 КАС, принцип гласності ви­магає від суду забезпечити сторонам та іншим особам, які заінтересова­ні у результатах вирішення справи, право на доступ до матеріалів спра­ви, право знати про час і місце судового засідання, право бути вислуха- ним у суді, а також право знати про всі рішення, ухвалені у справі.

Принцип відкритості процесу передбачає, що особи, які не при­четні до адміністративної справи, можуть бути присутніми в судових

засіданнях. У ч. З ст. 12 КАС визначено обмеження відкритості під час судового засідання або його частини. Так, суд своєю ухвалою може оголосити засідання або його частину закритим з метою нерозголо- шення державної чи іншої таємниці, що охороняється законом, захис­ту особистого та сімейного життя людини, в інтересах малолітньої чи неповнолітньої особи тощо.

Відкритість згідно з ч. 9 ст. 11 КАС полягає також у прилюдному проголошенні судових рішень.

Гласність і відкритість судового процесу гарантуються: 1) можли­вістю учасників процесу та інших осіб, присутніх у відкритому судо­вому засіданні, фіксувати його перебіг (ч. 8 ст. 12 КАС); 2) фіксацією судом ходу засідання технічними засобами (частини 6 та 7 ст. 12 КАС);

3) можливістю осіб, які не брали участі у справі, знайомитися з судо­вими рішеннями, якщо вони безпосередньо стосуються їх прав, свобод, інтересів чи обов’язків, а також одержувати їх копії (ст. 9 Закону Укра­їни «Про доступ до судових рішень»¹); 4) правом кожного знайомити­ся із судовими рішеннями, які набрали законної сили, у будь-якій розглянутій у відкритому засіданні справі (ст. 2 цього Закону).

Запровадження принципу забезпечення апеляційного та касацій­ного оскарження судового рішення гарантує його правосудність (за­конність та обґрунтованість). У ст. 13 КАС встановлено, що особам, які беруть участь у справі, а також особам, які не брали участі у спра­ві, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи, інтереси чи обов’язки, забезпечується право на апеляційне та касаційне оскаржен­ня рішень адміністративного суду.

У ст. 14 КАС визначено зміст принципу обов’язковості судових рішень. Згідно з цією статтею всі рішення, якими закінчується розгляд справ в адміністративному суді, ухвалюються іменем України. Поста­нови і ухвали судів, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання на всій території України. Невиконання судового рішення є підставою для юридичної відповідальності.

Розділ II КАС об’єднує нормативні положення, якими визначаються: компетенція адміністративних судів; правила встановлення предметної, територіальної та інстанційної підсудності справ; випадки здійснення судочинства судцями одноособово чи колегіально; підстави для відводу та самовідводу судців; статус учасників процесу; строки звернення до суду; перелік даних, які визнаються доказами в адміністративному судо­чинстві, тощо.

Згідно з ч. 1 ст. 17 КАС адміністративні суди вирішують спори: 1) фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо правомірності його рішення (нормативно-правового акта або право­вого акта індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) з приводу прий­няття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення зі служби; 3) між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їх компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повно­важень, а також спори, які виникають з приводу укладання та виконан­ня адміністративних договорів; 4) за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом; 5) щодо правовідно­син, пов’язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

Перелік правових конфліктів, наведений у ч. 1 ст. 17 КАС, не можна визнати вичерпним, за ст. 4 цього акта юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім тих, для яких законом встановлено інший порядок судового вирішення. У зв’язку з цим вважа­ємо за доцільне на підставі аналізу положень КАС вирізнити загальні ознаки спорів, які підлягають розгляду у порядку адміністративного су­дочинства, а саме те, що: а) однією зі сторін таких правових конфліктів виступає орган (його представник), уповноважений здійснювати з метою задоволення публічних інтересів управлінські функції, спрямовані на впорядкування різноманітних суспільних процесів; б) ці спори виникають у зв’язку із прийняттям представниками влади правових актів управління. Підставами виникнення таких спорів можуть бути також інші активні дії чи навіть бездіяльність владних суб’єктів, унаслідок яких зачіпаються права, свободи чи законні інтереси підвладних осіб.

Відповідно до ч. 2 ст. 17 КАС за правилами адміністративного судочинства не розглядаються публічно-правові справи: 1) віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України; 2) які належить вирі­шувати в порядку кримінального судочинства; 3) про накладення ад­міністративних стягнень; 4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об’єднання громадян віднесено до його внутріш­ньої діяльності або виключної компетенції.

Юрисдикцію Конституційного Суду України чітко визначено Основ­ним Законом нашої держави (п. 28 ч. 1 ст. 85, статті 150, 151, 159).

Зі змісту п. 2 ч. 2 ст. 17 КАС випливає, що у порядку кримінально­го судочинства розглядаються лише ті публічно-правові конфлікти, щодо яких є пряма вказівка в кримінально-процесуальному законі.

Стосовно останнього твердження вбачаємо за необхідне зробити де­які уточнення. У мотивувальній частині рішення Конституційного Суду

від ЗО січня 2003 р. (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора) зазначено, що на стадії досудового слідства потребують су­дового контролю ті дії і рішення, незаконність яких може завдати такої шкоди правам і свободам, що поновити їх уже буде неможливо¹. З ураху­ванням цього положення законодавець доповнив Кримінально- процесуальний кодекс України (далі — КПК) нормами, якими визначив порядок оскарження до суду на стадії досудового слідства рішень про відмову в застосуванні заходів безпеки або про їх скасування (ст. 52²), за­тримання органом дізнання підозрюваного у вчиненні злочину (ст. 106), а також постанов про порушення кримінальної справи (ст. 23 6⁷), відмову в порушенні справи (статті 99^і та 236^і) та закриття справи (ст. 236⁵).

Усі інші дії і постанови органів дізнання, дії слідчого або прокуро­ра при проведенні останнім досудового слідства чи окремих слідчих дій відповідно до статей 110, 234 та 236 КПК можуть бути оскаржені до суду за правилами КПК і розглядатимуться при попередньому ви­вченні справи або при слуханні її по суті.

Справи про накладення адміністративних стягнень згідно зі стат­тями 213 та 221 КУпАП і ст. 386 МК України розглядають місцеві суди (судді). Вилучення цієї групи публічно-правових конфліктів із компе­тенції адміністративних судів цілком обґрунтовано. Адже під час їх розв’язання суд оцінює поведінку фізичних осіб і вирішує питання про застосування щодо них примусових заходів, що аж ніяк не відповідає завданням адміністративного судочинства.

Разом з тим усі спори з приводу рішень, дій, бездіяльності суб’єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності вирішуються за правилами КАС.

Так, у ст. 288 КУпАП передбачено, що постанову по справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржено у місцевий суд у порядку, визначеному КАС, з особливостями, встановленими КУпАП. У ст. 267 КУпАП передбачено, що застосування заходів забезпечення провадження в справах про адміністративні правопорушення може бути оскаржено заінтересованою особою до суду. Очевидно, що подіб­не оскарження відбуватиметься також за процедурами КАС.

Адміністративні суди не вирішують справи щодо відносин, які відпо­відно до закону, статуту (положення) об’єднання громадян віднесено до їх внутрішньої діяльності або виключної компетенції (наприклад, спори стосовно позбавлення особи членства у політичній партії, формування виборчого списку партії, обрання особи керівником громадської органі-

чації тощо). Такі справи, безперечно, мають ознаки публічності, однак вони обумовлені внутрішніми конфліктами даного суб’єкта права.

Ініціювати розгляд спорів в адміністративному суді, тобто висту­пати як позивачі, можуть громадяни, іноземці чи особи без громадян­ства, юридичні особи, які не є суб’єктами владних повноважень.

Представники влади також можуть бути позивачами в справах, віднесених до компетенції адміністративних судів, однак у випадках, коли законом передбачено, що тільки ухвалення судового акта дозволяє їм повноцінно реалізувати надані повноваження. Деякі зі справ, розгляд яких відбувається за ініціативи суб’єктів владних повноважень, на­звано в КАС. Це, наприклад, справи про тимчасову заборону (зупинен­ня) окремих видів або всієї діяльності об’єднання громадян; про при­мусовий розпуск (ліквідацію) об’єднання громадян; про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; про обме­ження щодо реалізації права на мирні зібрання.

Зазначимо, що при розгляді цих справ суд акцентує увагу на ді­яльності суб’єкта владних повноважень. Так, згідно із Законом Украї­ни «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» рішення про видворення з України іноземця або особи без громадянства може бути прийнято органом внутрішніх справ, органом охорони державно­го кордону чи Служби безпеки України. Таке рішення є індивідуальним актом управління і відповідно тягне за собою юридичні наслідки. У разі, якщо особа, щодо якої рішення прийнято, не оскаржила його, рішення набирає чинності, однак його примусове виконання можливе лише на підставі постанови адміністративного суду, яка відповідно до

ч. 5 ст. 32 Закону ухвалюється за результатами розгляду позову одного із згаданих представників влади. Таким чином, суд фактично надає дозвіл на примусове виконання управлінського акта, а тому перед ним постає завдання перевірити легітимність цього документа, що перед­бачає оцінювання не стільки поведінки особи, щодо якої застосовуєть­ся примусовий захід, скільки додержання представником влади вимог, які ставляться до правових актів управління.

У КАС для звернення до суду встановлено загальний річний строк, який обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була ді­знатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Законами може запроваджуватися інший строк для звернення до адміністративного суду. Наприклад, у ст. 289 КУпАП передбачено, що скаргу на постано­ву по справі про адміністративне правопорушення може бути подано протягом десяти днів з дня винесення постанови.

Справа має бути розглянута і вирішена судом першої інстанції про­тягом так званого розумного строку, однак не пізніше двох місяців з дня відкриття провадження по ній. Згідно з п. 11 ч. 1 ст. З КАС розумний строк — це найкоротший строк розв’язання спору, достатній для на­дання своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту порушених прав, свобод та інтересів.

У КАС визначено перелік обставин, що стосуються діяльності суб’єктів владних повноважень і підлягають з’ясуванню під час судо­вого розгляду спорів за їх участю. Закріплення цих обставин у законі є надто важливим, адже це дозволяє остаточно визначитися з вимога­ми, які ставляться до рішень, дій або бездіяльності представників влади. Так, згідно з ч. З ст. 2 КАС у справах про правомірність рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень суди перевіряють, чи вони прийняті (вчинені): 1) на підставі, у межах повноважень та •у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з ви­користанням повноважень з метою, з якою ці повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають зна­чення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупе- реджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з додержанням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з додержанням необхідного балансу між будь- якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів осо­би і цілями, на досягнення яких спрямовано це рішення (дія); 9) з ура­хуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

За результатами розгляду справи по суті суд ухвалює у формі по­станови рішення, яким може визнати протиправними акти, дії чи без­діяльність суб’єкта владних повноважень, скасувати управлінські акти, зобов’язати представника влади вчинити або утриматися від вчинення певних дій тощо. У КАС встановлено, що позивач має право одночас­но із вимогою про вирішення публічно-правового спору заязляти ви­могу про відшкодування шкоди, заподіяної протиправною діяльністю суб’єкта управління (ч. 2 ст. 21). У зв’язку з цим суд у постанові має обґрунтувати свою позицію щодо можливості відшкодування шкоди і стягнення з відповідача певних коштів.

Главу 6 розділу III КАС присвячено висвітленню особливостей про­вадження в окремих категоріях справ, віднесених до компетенції адмі­ністративних судів. Серед категорій справ, розгляд яких відбувається за спеціальними процедурами, названо справи: про оскарження нормативно- правових актів, а також рішень, дій чи бездіяльності, пов’язаних з ви­борчим процесом чи процесом референдуму; про визнання протиправ­ними актів державної виконавчої служби; про дострокове припинення повноважень народного депутата України у разі невиконання останнім вимог несумісності; про встановлення обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання та про усунення такого обмеження.

Спори, що підлягають розгляду за визначеними КАС процедурами, вирішують по першій інстанції місцеві загальні та адміністративні суди, а також апеляційні адміністративні суди та Вищий адміністра­тивний суд України.

Місцевим загальним судам підсудні справи: 1) за участю органів місцевого самоврядування (його представників); 2) з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень у справах про при­тягнення до адміністративної відповідальності.

Спори за участю державної органів, органів влади АРК, їх посадо­вих чи службових осіб, крім тих, що виникають з приводу вирішення зазначеними представниками влади питання про адміністративну від­повідальність, розглядають місцеві адміністративні суди.

Позивач самостійно обирає суд першої інстанції (загальний чи адміністративний) у разі, якщо він оспорює дії або бездіяльність по­садової чи службової особи місцевого органу виконавчої влади, а також якщо предметну підсудність справи КАС не визначено.

Згідно зі ст. 183 ^і КАС справи про примусове відчуження земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності розглядаються та вирішуються апеляційним адміністративним судом за місцем розташування майна, що підлягає при­мусовому відчуженню.

Вищому адміністративному суду України як суду першої і останньої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму.

Апеляційною інстанцією згідно з КАС виступають апеляційні ад­міністративні суди та Вищий адміністративний суд України. До ком­петенції апеляційних адміністративних судів віднесено розгляд скарг на рішення, які ухвалені судами першої інстанції і ще не набули чин­ності. Апеляційні скарги на судові рішення у справах щодо оскаржен­ня актів, дій чи бездіяльності Центральної виборчої комісії, члена цієї комісії (крім актів, дій чи бездіяльності щодо встановлення результатів виборів чи всеукраїнського референдуму), а також у справах про при­мусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхіднос­ті розглядає Вищий адміністративний суд України.

Судом касаційної інстанції є Вищий адміністративний суд України, який переглядає рішення місцевих загальних та адміністративних судів, а також апеляційних адміністративних судів з мотивів порушення ними норм матеріального чи процесуального права.

У КАС встановлено, що Верховний Суд України переглядає судові рішення за винятковими обставинами. Підставами для провадження за винятковими обставинами є: а) неоднакове застосуванням судом касацій­ної інстанції однієї й тієї самої норми права; б) визнання міжнародною судовою установою судових рішень такими, що порушують міжнародні зобов’язання нашої держави.

Підсумовуючи викладене, можна констатувати, що КАС є заверше­ним, логічно побудованим нормативно-правовим актом. Запровадження його норм — гарантія реалізації конституційного права громадян на судовий захист від порушень з боку представників влади. Він об’єднує загальнообов’язкові правила поведінки, спрямовані на регламентацію суспільних відносин, що виникають у зв’язку із розв’язанням судовими органами правових конфліктів певного виду. Обов’язковими учасниками таких конфліктів виступають наділені владними повноваженнями суб’єкти управління. Зазначене потребує використання в нормах КАС специфічних прийомів (засобів) впливу на відповідні відносини, що призводить до створення умов, у яких нерівні суб’єкти права у судовому процесі набу­вають рівних можливостей щодо відстоювання своїх інтересів.

Запитання для самоконтролю

1. Сформулюйте поняття адміністративної юстиції та назвіть її ознаки.

2. Які моделі адміністративної юстиції існують у світі?

3. Назвіть основні етапи становлення адміністративної юстиції в Україні.

4. Які суди утворюють систему адміністративних судів в Укра­їні?

5. Як у Кодексі адміністративного судочинства України визна­чено завдання адміністративного судочинства?

6. Які ознаки притаманні публічно-правовим спорам, відне­сеним до компетенції адміністративних судів?

7. Назвіть принципи адміністративного судочинства і розкрий­те їх сутність.

Розділ VI

Законність і дисципліна в державному управлінні

Глава 19 Законність у сфері державного управління

§ 1. Поняття режиму законності і дисципліни в державному управлінні

Законність і дисципліна — основні умови існування будь-якої де­мократичної держави, її обов’язкові риси. Вони невід’ємні одна від одної. Законність можлива тільки за суворого додержання дисципліни усіма фізичними і юридичними особами, а дисципліна, в свою чергу, зумовлюється рамками закону. В словниках законність визначено як «загальноприйнятеє, усталене правило співжиття, норму поведінки», що охоронюється законами^[55], «неухильне додержання закону»^[56]. Під дисципліною ж розуміють «твердо встановлений порядок, додержання якого є обов’язковим для всіх членів даного колективу; розпорядок»^[57].

У юридичній науці під законністю розуміють «неухильне виконання законів та відповідних їм інших нормативних актів органами держави, посадовими особами, громадянами та громадськими організаціями»^[58]. Це означає, що законність обов’язкова для всіх елементів держави (органів законодавчої, виконавчої, судової влади, інших державних і недержавних утворень, громадян). Вона також є обов’язковою умо­вою, що забезпечує безперешкодну реалізацію прав громадян, громад­ських утворень на самовираження і вільний розвиток.

Ззовні законність виражено в законодавстві, під яким прийнято розуміти систему правових актів, де норми права знаходять своє зо­внішнє відображення.

Читайте також:

1. H) інноваційний менеджмент – це сукупність організаційно-економічних методів управління всіма стадіями інноваційного процесу.
2. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
3. Reference 1 страница
4. Reference 10 страница
5. Reference 2 страница
6. Reference 3 страница
7. Reference 4 страница
8. Reference 5 страница
9. Reference 6 страница
10. Reference 7 страница
11. Reference 8 страница
12. Reference 9 страница

Переглядів: 632