• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Види адміністративно-правових методів 8 страница

Будучи умовою вільного розвитку всіх і кожного, законність не повинна ототожнюватися з уседозволеністю. Саме законність, відо­бражена в правових актах, є тією гранню, яка обмежує свободу кож­ного заради свободи всіх.

Законність — багатогранне поняття, яке визначається по-різному. Її можна розглядати як принцип діяльності держави, сутність якого полягає в обов’язку державних органів, інших фізичних і юридичних осіб діяти відповідно до вимог законів.

Якщо розглядати принцип законності стосовно його практичного застосування, то законність означає, що всяке рішення державних і не­державних органів, уповноважених на те осіб не повинно суперечити чинному законодавству; має бути прийнятим у межах компетенції органу та повноважень посадової особи, що його приймає; з додержан­ням необхідної процедури, форми; мусить сприяти створенню, закрі­пленню або розвитку корисних для суспільства відносин.

Законність можна розглядати і як метод державного управління, тобто як сукупність прийомів, способів, за допомогою яких держава забезпечує належну поведінку своїх суб’єктів.

Законність — це також режим системи відносин громадян, громад­ських та інших недержавних утворень, органів місцевого самовряду­вання з органами, що представляють різні гілки державної влади. Такий режим має сприяти забезпеченню прав і законних інтересів особи, її всебічному розвитку, формуванню і розвитку громадянського суспіль­ства, ефективній діяльності державного механізму.

Для того щоб забезпечити режим законності, держава повинна створити основу для цього. Основою (або гарантіями) законності в державному управлінні слід визнати наявність: 1) певних економіч­них умов; 2) розвинутої політичної системи; 3) механізму соціального захисту населення; 4) науково обґрунтованої системи норм права, що відповідає вимогам часу і доступна для розуміння усіма суб’єктами державного управління; 5) механізму примусу, який чітко працює в межах закону.

Важливою умовою законності і дисципліни в державному управ­лінні слід визнати також високу правову культуру громадян і апарату виконавчої влади, яка в свою чергу є наслідком загального рівня осві­ти і культури суспільства. Між собою законність та дисципліна спів­відносяться як загальне та особливе. Законність можна розглядати і як статику (сукупність норм, законодавчих актів), дисципліну — як ди­наміку законності (певні дії з виконання вимог норм законодавства).

Таким чином, законність і дисципліна — це обов’язкові риси правової держави, сукупність форм і методів державного управління, які знаходять своє відображення в чинному законодавстві і за допо­могою яких держава регулює взаємовідносини в суспільстві, досяга­ється стан законослухняної поведінки об’єктів управління.

__

§ 2. Способи забезпечення законності і дисципліни в державному управлінні: загальна характеристика

Законність і дисципліна в державному управлінні забезпечуються трьома основними способами: проведенням контролю, здійсненням нагляду та за допомогою звернень громадян. Проте цим конкретним юридично значущим діям передує утворення певних економічних під- ґрунтів правомірної поведінки членів суспільства та переконання, яке виявляється в попередженні, роз’ясненні, вихованні, а також утворен­ні певних моральних стимулів законослухняної поведінки суб’єктів державного управління. їх також слід розглядати як способи забезпе­чення законності і дисципліни в державному управлінні.

Діяльності щодо забезпечення законності надається державно- правовий характер, а органи, що її здійснюють (органи виконавчої влади, міліція, прокуратура, різні державні інспекції, служби, суди, деякі громадські утворення та ін.), наділяються юридично-владними повноваженнями. Такого роду діяльність вважають способами забез­печення законності. Кожний з цих способів має притаманні тільки йому риси, закріплені відповідними нормативними актами, які реалізується за допомогою спеціальних методів. Разом з тим ці способи пов’язані між собою єдністю мети -— забезпечити суворе додержання вимог за­конності і дисципліни усіма суб’єктами державного управління.

Забезпечення законності і дисципліни в державному управлінні досягається в процесі повсякденної діяльності державних органів і знаходить своє зовнішнє відображення в припиненні порушень за­конів і дисципліни; здійсненні заходів щодо ліквідації причин і умов, які їх породжують; відновленні порушених прав і законних інтересів громадян, громадських організацій; притягненні до відповідальності і покарання осіб, винних у порушенні законності і дисципліни; ство­ренні атмосфери невідворотності покарання за порушення вимог за­конності і дисципліни; вихованні працівників апарату управління в дусі суворого додержання існуючих правил. Цим забезпечується додержан­ня законності кожною ланкою державного управління, кожним служ­бовцем з метою організації їх чіткої роботи, підтримання державної дисципліни, а також охорони і захисту прав і свобод громадян, інтересів юридичних осіб у повсякденній діяльності апарату управління.

Контроль — основний спосіб забезпечення законності і дисциплі­ни в державному управлінні, один із його найважливіших елементів. Без організації та здійснення контролю неможлива належна робота державного апарату, інших підконтрольних державних структур. Конт­роль також є одним з основних дисциплінуючих чинників поведінки громадян. У державному управлінні контроль поширюється на всі сфери: економіку, соціально-культурну, адміністративно-політичну діяльність, міжгалузеве державне управління. Сама контрольна діяль­ність здійснюється шляхом перевірок, планових і позапланових ревізій, обстежень, витребування звітів, проведення рейдів, оглядів тощо.

Головними напрямками здійснення контролю у сфері державного управління є: 1) додержання планової, фінансової, ціноутворюючої, договірної, технологічної, виконавчої, трудової та інших видів держав­ної дисципліни; 2) використання державних ресурсів; 3) виконання природоохоронного законодавства; 4) підбір і розміщення кадрів у дер­жавному секторі; 5) виконання соціальних програм та ін.

Контрольна діяльність включає низку послідовних дій, яку можна розділити на три стадії: підготовчу, центральну (або аналітичну) та підсумкову. В свою чергу вони самі наповнюються конкретними стадіями-діями.

На підготовчій стадії: 1) обирається об’єкт контролю (кого переві­рятимуть); 2) визначається предмет контролю (що саме слід перевірити);

3) встановлюються засоби здійснення контролю (ревізія, аудит, витре­бування звітів та ін.); 4) підбираються (призначаються) особи, які здій­снюватимуть контроль; 5) складаються плани його проведення.

На центральній (аналітичній) стадії збирається та оброблюється інформація. Зібрана інформація (часто одержана від різних джерел) аналізується, порівнюється з реальним станом справ на об’єкті, що перевіряється, оскільки інформація, одержана від керівництва такого об’єкта та з інших джерел, часто не збігається.

До підсумкової стадії належать такі дії: 1) прийняття рішення за результатами контролю; 2) доведення його до адресата (а в необхідних випадках і до відома громадськості, правоохоронних органів, інших осіб, зацікавлених у результатах контролю); 3) надання допомоги під­контрольній структурі в наведенні порядку на об’єкті; 4) контроль за виконанням рішень, прийнятих за підсумками контролю.

Контролю притаманні свої принципи. До них належать: 1) універ­сальність (це означає, що контроль має охоплювати всі ділянки дер­жавного будівництва); 2) систематичність (проводиться не одноразово, час від часу, а за певною схемою, постійно); 3) безсторонність (дося­гається шляхом покладення завдань контролю на осіб, не зацікавлених в його результатах); 4) реальність (забезпечується наявністю необхід­них кваліфікованих кадрів контролерів); 5) дійовість, оперативність, результативність (припускають швидке проведення контрольних дій контролюючим органом у разі одержання повідомлень про порушення, запобігання правопорушенням і причинам, що їм сприяли, своєчасне вжиття заходів щодо їх усунення, притягнення у відповідних випадках винних до відповідальності); 6) гласність (дає можливість, а у деяких випадках і стає обов’язком доведення результатів контролю до відома громадськості або правоохоронних органів, інших осіб, зацікавлених у його результатах).

Контроль можна класифікувати: за органами, які його здійснюють; за сферою діяльності, яка підлягає контролю; за формами його про­ведення.

Контроль здійснюють: 1) органи законодавчої влади (Верховна Рада України); 2) Президент України та його Адміністрація; 3) представ­ницький орган АРК — Верховна Рада АРК; 4) органи виконавчої влади — Кабінет Міністрів України, Рада міністрів АРК, міністерства, державні комітети (державні служби), органи зі спеціальним статусом, місцеві державні адміністрації та її підрозділи, адміністрація підприємств, установ, організацій; 5) судові органи (Конституційний Суд України, суди загальної юрисдикції, адміністративні, господарські суди); 6) спеціальні контролюючі органи — державні інспекції та служби (пожежна, санітарна, автомобільна та інші інспекції, Держав­на податкова адміністрація, Державна митна служба тощо); 7) органи місцевого самоврядування (місцеві ради та їх виконавчі органи).

За сферою діяльності, яка підлягає контролю, останній поділяєть­ся на відомчий, міжвідомчий та над (або поза) відомчий.

Відомчий контроль здійснюється міністерствами і відомствами усередині відповідної структури (тому його ще називають внутріш­ньовідомчим або просто внутрішнім контролем). Такий контроль тісно пов’язаний із завданнями, що стоять перед міністерствами і відомства­ми. Загальні питання його організації та проведення регулюються Порядком проведення внутрішньої контрольно-ревізійної роботи в системі центрального органу видавничої влади^[59]. Відповідно до цього акта в міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади створюються і функціонують самостійні внутрішньовідомчі контролю­ючі структури — контрольно-ревізійні підрозділи, завданням яких є: аналіз фінансово-господарської діяльності, цільового та ефективного використання бюджетних коштів та збереження державного майна, економного використання фінансових і матеріальних ресурсів, вико­нання планових завдань, достовірності ведення бухгалтерського об­ліку. Порядок організації і проведення ревізій та перевірок фінансово- господарської діяльності підприємств, установ і організацій визнача­ється інструкціями, які затверджуються керівниками міністерств, інших центральних органів виконавчої влади за погодженням з Головним контрольно -ревізійним управлінням України (Голов КРУ).

Здійснюючи керівництво відповідними сферами управління, мініс­терства та інші центральні органи виконавчої влади в межах своєї компетенції видають акти, організують і контролюють їх виконання. Повноваження цих органів, у тому числі контрольні, закріплено в за­конах, положеннях про відповідні міністерства і відомства, управління (відділи) місцевих органів державної виконавчої влади, статутах дер­жавних підприємств, установ і організацій. У міністерствах і відом­ствах для здійснення контрольних функцій утворюються відомчі ін­спекції, групи. Контрольні повноваження покладаються також на юридичні служби і юрисконсультів. Сутність міжвідомчого контролю полягає в тому, що він здійсню­ється органом міжгалузевої компетенції за виконанням загально­обов’язкових правил, які діють у відповідній сфері.

Першою особливістю міжвідомчого контролю є те, що він виключає підпорядкованість, тобто здійснюється органом іншої відомчої належ­ності. Друга особливість такого контролю полягає в тому, що коло пи­тань, яке має право перевіряти орган міжвідомчого контролю, є вузьким, спеціальним, тобто прив’язане до завдань, які стоять перед цим органом. Наприклад, Державний комітет статистики України контролює тільки порядок організації та ведення статистичної звітності міністерствами, державними комітетами та іншими відомствами. Міністерство фінансів України за допомогою ГоловКРУ здійснює контроль за використанням грошових коштів, матеріальних цінностей, їх збереженням, контролює стан і достовірність бухгалтерської звітності. Вони не втручаються в інші функціональні повноваження підконтрольного органу.

До міжвідомчого контролю слід віднести й контроль з боку різних спеціалізованих державних інспекцій, служб, комісій, комітетів, управ­лінь та ін., які структурно входять до складу відповідних міністерств чи відомств. Це пожежна, санітарна, автомобільна та інші інспекції, підрозділи Державного комітету України з питань технічного регулю­вання та споживчої політики, митної служби, управлінь цивільної авіації та ін. Згідно з наданими їм повноваженнями вони здійснюють контроль за додержанням загальнообов’язкових правил у різних сферах діяльності — промисловості, сільському господарстві, транспорті, охороні природи тощо.

Надвідомчий контроль здійснюється органами загальної компетен­ції — Кабінетом Міністрів України, Радою міністрів АРК, місцевими державними адміністраціями з питань економічного, соціально- культурного та адміністративно-політичного будівництва незалежно від відомчого підпорядкування об’єктів контролю.

Ще однією характерною рисою зазначених видів контролю є те, що тільки за результатами відомчого і надвідомчого контролю винну осо­бу можна притягти до дисциплінарної відповідальності за тих обста­вин, що перевірки здійснюють вищі посадові особи, наділені правом прийому на роботу. Результатом проведення міжвідомчого контролю може стати притягнення до адміністративної чи кримінальної відпо­відальності. Притягнення до кримінальної відповідальності не виклю­чає можливості застосування дисциплінарного стягнення.

Контроль здійснюється у формі перевірок (обстеження і вивчення окремих напрямків фінансово-господарської діяльності, за результа­тами якої складається довідка чи доповідна записка), ревізій (докумен­тальний контроль фінансово-господарської діяльності, за наслідками якої складається акт), аудиту, витребування звітів та ін.

Контроль слід відрізняти від близького до нього виду державної ді­яльності — нагляду, хоча у них є деякі однакові риси. їх поєднують єдина мета — забезпечення законності і дисципліни в державному управлінні, форми здійснення роботи — перевірки, витребування звітів, пояснень та ін., обов’язковість вказівок. Але контроль на відміну від нагляду проводиться повсякденно і безперервно широким колом органів. Нагляд же здійснює єдиний державний орган — прокуратура. (Санітар­ний, пожежний нагляд та деякі інші види діяльності неточно називають­ся наглядом. У дійсності ж — це контроль.) Різна у них і нормативна база. Головне ж, чим відрізняється контроль від нагляду, — це те, що контролюючий орган має право втручатися в оперативну діяльність під­контрольного об’єкта (іноді підміняючи собою керівний орган цього об’єкта) і самостійно притягувати правопорушників до юридичної від­повідальності, в той час як прокуратуру позбавлено таких можливостей. Наприклад, органи пожежного, санітарного нагляду, ветеринарного контролю можуть прийняти рішення про призупинення (за наявності підстав для цього) роботи підконтрольного їм об’єкта до усунення ви­явлених ними правопорушень. Такі їх дії фактично прирівнюються до управлінської діяльності адміністрації цих об’єктів або вищих відносно них органів. Крім того, вони можуть самостійно притягати до адміні­стративної відповідальності винних у порушенні правил посадових осіб об’єктів, експлуатацію яких призупинено.

Прокуратура, здійснюючи нагляд, тільки ставить питання про усу­нення виявлених нею порушень законодавства. Прокурор приносить протест, вносить припис або подання про усунення порушень закону або виносить постанову про дисциплінарне провадження, проваджен­ня в справі про адміністративне правопорушення або про порушення кримінальної справи відносно винних осіб, але самостійно ніяких конкретних дій щодо ліквідації (припинення) протиправної ситуації не здійснює. Реальні дії відносно наведення порядку здійснюють ком­петентні посадові особи — сама особа, винна у вчиненні правопору­шення, або вища посадова особа, яка має право втручатися в оператив­ну діяльність підконтрольного їй об’єкта. Слід відмітити, що наведені риси, притаманні контролюючим орга­нам і прокуратурі, не завжди представлені у повному обсязі. Чинне за­конодавство знає випадки, коли контролюючі органи мають наглядові повноваження, а у діяльності прокуратури виявляються елементи конт­ролю. Наприклад, органи внутрішніх справ, здійснюючи адміністратив­ний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі, не можуть самостійно притягати до відповідальності особу, яка порушує правила адміністративного нагляду (притягує суд (суддя). До речі, в ст. 1 Закону України «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі» законодавець, усупереч назві цього нормативного акта, визначає адміністративний нагляд як систему тимчасових заходів спостереження і контролю за поведінкою окремих осіб, звільнених з місць позбавлення волі, що здійснюються органами внутрішніх справ. Це говорить про те, що законодавець нечітко проводить відмінність між цими двома видами діяльності державних органів.

У свою чергу, письмовий припис прокурора про усунення пору­шень закону згідно зі ст. 22 Закону України «Про прокуратуру» під­лягає негайному виконанню, тобто прокурор у цьому разі фактично втручається в оперативну діяльність підприємства, організації, уста­нови, перериваючи протизаконний перебіг подій. Тут законодавець виключає свободу вибору поведінки адресата, що можливо при засто­суванні прокурором інших форм реагування. Але прокурор, як і рані­ше, самостійно не може притягти винну посадову особу до відпові­дальності за невиконання припису. Орган чи посадова особа можуть оскаржити припис вищестоящому прокурору, який зобов’язаний роз­глянути скаргу протягом десяти днів, або до суду, і вже суд (а не про­курор) вирішить справу по суті.

У спеціальній літературі згадується адміністративний нагляд, до якого відносять діяльність державних інспекцій і служб, виходячи з того, що ця діяльність на відміну від прокурорського нагляду має за мету не тільки попередження протиправних дій, усунення причин і умов, що сприяють правопорушенням, а й застосування заходів ад­міністративного примусу, в тому числі адміністративної відповідаль­ності, в разі виявлення порушень загальнообов’язкових правил у сфе­рі діяльності відповідної інспекції чи служби. Характерним є й те, що інспекції та служби самостійно застосовують адміністративно- примусові заходи відповідно до КУпАП, спеціальних законів та по­ложень про адміністративні правопорушення, в межах покладених на них завдань втручаються в оперативну діяльність органів, які переві­ряють (призупиняють або забороняють роботу підприємств чи їх окремих підрозділів, агрегатів, використання сировини чи матеріалів, зупиняють операції за рахунками в банках тощо).

Контроль з боку цих органів відрізняється від контролю в загально­визнаному розумінні ще й тим, що державні інспекції і служби по­збавлені права застосовувати заходи дисциплінарної відповідальності, оскільки не мають із підконтрольними службових зв’язків.

Отже, контроль можна охарактеризувати як складову частину (елемент) управління, сутність якого полягає у відслідковуванні ста­ну справ на підконтрольному об’єкті, що забезпечує систематичну перевірку виконання Конституції, законів України, інших нормативно- правових актів, додержання дисципліни та правопорядку і зовні ви­являється у втручанні контролюючих органів в оперативну діяльність підконтрольних об’єктів, наданні їм обов’язкових для виконання вка­зівок, припиненні, зміні чи скасуванні актів управління, вжитті за­ходів примусу щодо підконтрольних органів.

Нагляд же має за мету виявлення і попередження правопорушень, усунення їх наслідків та здійснення процесуальних заходів, спрямованих на притягнення винних до відповідальності, без права втручатися в оперативну та господарську діяльність піднаглядних об’єктів, змі­нювати чи скасовувати акти управління.

Звернення громадян є особливим способом забезпечення закон­ності і дисципліни в державному управлінні, який істотно відрізняєть­ся від контролю та нагляду. Відмінність між ними полягає в тому, що ініціаторами перевірок тут виступають не державні утворення (їх по­садові особи), а громадяни. Звертаючись до компетентних органів із заявами і скаргами, вони сигналізують про виявлені ними порушення законності і дисципліни, надаючи тим самим змогу уповноваженим органам розібратися в суті справи, притягти, якщо на це є підстави, до відповідальності винних. Звернення громадян за захистом своїх прав до компетентних органів є важливим засобом забезпечення їх прав і свобод, законності і дисципліни в цілому.

У юридичній літературі виділяють і громадський контроль, до якого відносять контроль з боку різних громадських угруповань, — профспілок, трудових колективів, партій, рухів та ін., а також окремих громадян. Але й тут також відсутні такі важливі ознаки контролю, як право втручатися в оперативну діяльність підконтрольних і право са­мостійно притягувати винних до правової відповідальності. Водночас слід зазначити, що деякі громадські утворення мають досить істотні контрольні повноваження, передусім у сфері адміністративної юрис­дикції (наприклад, складати протоколи про адміністративні правопо­рушення).

Запитання до самоконтролю

1. Що таке законність і дисципліна в державному управлінні?

2. Які ви знаєте способи забезпечення законності і дисципліни в державному управлінні?

3. Що таке контроль у державному управлінні?

4. Чим контроль як вид діяльності відрізняється від нагляду?

5. У чому полягає сутність звернень громадян до компетентних органів за захистом своїх прав?

Глава 20

Контроль та нагляд у державному управлінні

§ 1. Контроль з боку органів законодавчої влади

Згідно з Конституцією України єдиним органом законодавчої вла­ди в Україні є парламент — Верховна Рада України.

Верховна Рада відповідно до наданих їй Конституцією України повноважень, безпосередньо або через свої органи здійснює контроль за забезпеченням конституційних прав, свобод і обов’язків громадян України, додержанням законів та інших актів, які вона приймає, ви­конанням загальнодержавних програм і Державного бюджету Укра­їни, діяльністю органів, а також посадових осіб, яких вона обирає, призначає або затверджує. Кабінет Міністрів підзвітний та відпові­дальний перед Верховною Радою. Верховна Рада також може заслу­ховувати на засіданні звіти членів Кабінету Міністрів України, Гене­рального прокурора України, Голови Національного банку України, головного редактора газети Верховної Ради та інших органів і по­садових осіб, які обираються, призначаються або затверджуються Верховною Радою.

Верховна Рада може створювати в межах своїх повноважень тим­часові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду пи­тань.

Для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес, Верховна Рада створює тимчасові слідчі комісії, якщо за це проголосувала не менш як одна третина від її конституційного складу.

Постійно діючими органами Верховної Ради є комітети. Вони здійснюють законопроекту роботу, готують і попередньо розглядають питання, віднесені до повноважень Верховної Ради. Державні органи і організації зобов’язані виконувати вимоги комітетів, надавати їм необхідні матеріали і документи, розглядати в обов’язковому порядку рекомендації і повідомляти у встановлений ними строк про результати розгляду і вжиті заходи.

Організація і порядок діяльності комітетів, тимчасових спеціаль- них і тимчасових слідчих комісій Верховної Ради встановлюються шконом.

Відповідно до Конституції (ст. 101) та Закону України від 22 груд­ня 1997 р. «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав шодини»¹ парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на тери- юрії України в межах його юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

Метою парламентського контролю, який здійснює Уповноважений, с: захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Консти- гуцією, законами та міжнародними договорами України; запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх по­новленню; запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалі- іації людиною своїх прав і свобод та ін.

Підставами для порушення Уповноваженим справ та призначення перевірок є: відомості про порушення прав і свобод людини і грома­дянина, які він одержує; звернення громадян України, іноземців, осіб без громадянства чи їх представників; звернення народних депутатів України; власна ініціатива.

Для здійснення своїх обов’язків Уповноваженому надано права: безперешкодно відвідувати органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, бути присутнім на їх засіданнях; знайомитися з до­кументами, у тому числі секретними (таємними), та одержувати їх копії в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об’єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності, органах прокуратури, включаючи спра- ни, які знаходяться в судах; вимагати від посадових осіб органів дер­жавної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності сприяння у проведенні пере- нірок діяльності підконтрольних і підпорядкованих їм підприємств, установ, організацій, виділення спеціалістів для участі у проведенні перевірок; направляти у відповідні органи акти реагування в разі ви- явлення порушень прав і свобод людини і громадянина для вжиття цими органами відповідних заходів тощо.

Рахункова палата —спеціальний контролюючий орган, який до 23 грудня 1997 р. був органом Верховної Ради^[60]. Завданнями Рахункової палати є: організація і здійснення контролю за своєчасним виконанням видаткової частини Державного бюджету України, витрачанням бю­джетних коштів, у тому числі коштів загальнодержавних цільових фондів, обсягами, структурою та їх цільовим призначенням; здійснен­ня контролю за утворенням і погашенням внутрішнього та зовнішньо­го боргу України, визначення ефективності та доцільності видатків державних коштів, валютних та кредитно-фінансових ресурсів; конт­роль за фінансуванням загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і національно-культурного розвитку, охорони довкілля; контроль за законністю та своєчасністю рухів коштів Державного бюджету України та коштів позабюджетних фондів в уста­новах Національного банку України та уповноважених банках та ін.

Для цього Рахунковій палаті надано такі повноваження: здійснюва­ти експертно-аналітичні та інші види діяльності, що забезпечують конт­роль за використанням коштів загальнодержавних цільових фондів, коштів позабюджетних фондів, цільовим використанням фінансово- кредитних і валютних ресурсів під час здійснення загальнодержавних програм; проводити фінансові перевірки, ревізії в апараті Верховної Ради, органах виконавчої влади, Національному банку України, Фонді державного майна України, інших підзвітних Верховній Раді органах, а також на підприємствах і в організаціях незалежно від форм власнос­ті в межах, установлених законодавством; одержувати від керівників установ та організацій, що перевіряються, всю необхідну документацію та іншу інформацію про фінансово-господарську діяльність та ін.

До контролю з боку законодавчої влади можна віднести депутат­ський запит, право народного депутата України брати участь у пере­вірках додержання законів державними органами та органами об’єднань громадян, підприємств, установ і організацій, на участь у депутатсько­му розслідуванні, відвідувати будь-які державні органи та об’єднання громадян, підприємства, установи і організації з питань своєї депутат­ської діяльності та ін.

Контрольні повноваження Верховної Ради України, її комітетів, депутатів, Рахункової палати закріплено в Регламенті Верховної Ради України^[61], законах України від 4 квітня 1995 р. «Про комітети Верховної Ради України»^[62], від 17 листопада 1992 р. «Про статус народного депу­тата України»^[63] (зі змінами), від 23 грудня 1997 р. «Про Рахункову палату»^[64].

Контрольні повноваження Президента України регулюються Конституцією України.

Вони поширюються на різні гілки влади. Так, Президент підписує закони, прийняті Верховною Радою, а в разі незгоди з ними, за умов суперечності їх Конституції або міжнародним угодам, накладає на них вето із наступним поверненням на повторний розгляд Верховної Ради, скасовує дію актів Кабінету Міністрів та акти Ради міністрів АРК, які не відповідають Конституції і законам України.

Президент здійснює не тільки прямий, а й опосередкований конт­роль — шляхом реалізації свого конституційного права на призначен­ня третини складу Конституційного Суду України, утворення судів, створення у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті Укра­їни, для здійснення своїх повноважень консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів і служб тощо.

Всебічну контрольну діяльність здійснюють органи виконавчої влади усіх рівнів. Ця діяльність є одним з найважливіших елементів організаційної роботи, спрямованої на подальше зміцнення законнос­ті і дисципліни в державному управлінні.

Найширші контрольні повноваження у цій сфері серед органів ви­конавчої влади належать Кабінету Міністрів України як вищому органу в системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів здійснює контроль за діяльністю міністерств та інших центральних органів ви­конавчої влади за додержанням ними законодавства. Він сприяє тому, щоб ці органи в повному обсязі використовували свої повноваження, заслуховує їх звіт, доповіді та інформацію про виконання завдань, що стоять перед ними, про розвиток відповідних галузей тощо. Контрольні повноваження Кабінету Міністрів закріплено в Конституції, інших нормативних актах України.

Читайте також:

1. H) інноваційний менеджмент – це сукупність організаційно-економічних методів управління всіма стадіями інноваційного процесу.
2. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
3. Reference 1 страница
4. Reference 10 страница
5. Reference 2 страница
6. Reference 3 страница
7. Reference 4 страница
8. Reference 5 страница
9. Reference 6 страница
10. Reference 7 страница
11. Reference 8 страница
12. Reference 9 страница

Переглядів: 480