• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Глава 23 3 страница

Останніми роками відбулися значні зміни у правовідносинах влас­ності, у тому числі в житловій сфері. На сьогодні в ній існують три основні форми власності: приватна, комунальна і державна. Зміна структури житлового фонду за формами власності тягне за собою і зміни в системі управління, обслуговування і експлуатації житлового фонду. На це спрямовано затверджену Законом України від 11 червня

2009 р. Загальнодержавну програму реформування і розвитку житлово- комунального господарства на 2004-2014 роки^[112].

Особливістю управління житлово-комунальним господарством є те, що значні повноваження стосовно управління цією галуззю мають місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які в свою чергу приймають регіональні програми розвитку підпри­ємств галузі і організують їх виконання. Слід відзначити, що поступо­во, у міру продовження економічних реформ, здійснюватиметься пере­розподіл функцій між органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями у сфері будівництва, реконструкції та утримання житла з метою їх децентра­лізації.

Правові та організаційні засади управління будівництвом і житло­во-комунальним господарством закріплено в низці актів, серед яких головними є закони України від 16 листопада 1992 р. «Про основи містобудування»^[113], від 20 травня 1999 р. «Про архітектурну діяльність»^[114] та від 24 червня 2004 р. «Про житлово-комунальні послуги»^[115], а також Указ Президента України від 13 травня 1997 р. «Про пріоритетні зав­дання у сфері містобудування»^[116].

§ 2. Система органів управління будівництвом і житлово- комунальним господарством

Центральними органами державного управління будівництвом і житлово-комунальним господарством є Міністерство з питань житлово-комунального господарства України і Міністерство регіо­нального розвитку та будівництва України (Мінрегіонбуд). Вони діють на підставі положень про них, затверджених постановами Кабінету Міністрів України відповідно від 12 травня 2007 р.^[117] та 16 травня 2007 р.^[118] Повноваження цих органів доцільно розкрити на прикладі Мінрегіонбуду.

Основними завданнями Мінрегіонбуду України є: участь у форму­ванні та забезпеченні реалізації державної регіональної політики і по­літики у сфері будівництва, архітектури та містобудування; підготовка і внесення пропозицій щодо підвищення ефективності сприяння узго­дженню діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування у цій сфері; залучення громадськос­ті до участі у підготовці та обговоренні проектів відповідних рішень органів державної влади; забезпечення проведення реформ у підвідом-

чих йому галузях господарства; забезпечення в них розроблення та реалізації заходів щодо енерго- та ресурсозбереження; впровадження екологічно безпечних технологій; здійснення заходів щодо комплекс­ного планування територій, поліпшення архітектурно-планувального та інженерно-технічного рівня забудови населених пунктів, будинків і споруд та ін.

Відповідно до покладених на нього завдань Мінрегіонбуд: вносить пропозиції щодо формування державної регіональної політики і по­літики у сфері будівництва, архітектури, містобудування; сприяє вдо­сконаленню дозвільної системи, державних стандартів щодо якості адміністративних послуг з питань, що належать до його компетенції, запровадженню практики їх надання за принципом «єдиного вікна»; розроблює і затверджує в межах своїх повноважень державні стандар­ти, норми і правила; здійснює координацію та нормативно-методичне забезпечення діяльності місцевих органів містобудування і архітекту­ри, інспекцій державного архітектурно-будівельного контролю та ін.

Для успішного здійснення покладених на нього завдань і функцій Мінрегіонбуд має право: одержувати від інших центральних та місце­вих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування ін-' формацію, документи та матеріали, необхідні для виконання покладе­них на нього завдань; скликати у встановленому порядку наради з пи­тань, що належать до його відання; залучати спеціалістів центральних та інших органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій, за погодженням з їх керівниками, для розгляду питань, що належать до його компетенції; скасовувати відповідно до закону накази керівни­ків структурних підрозділів місцевих держадміністрацій, підконтр­ольних та підзвітних Мінрегіонбуду, з питань, що належать до його компетенції; проводити перевірки; притягувати до дисциплінарної відповідальності керівників підприємств, установ і організацій, що належать до сфери його відання, тощо.

Мінрегіонбуд у межах своїх повноважень на основі та на виконан­ня актів законодавства видає накази, організує та систематично конт­ролює їх виконання; узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його відання; розроблює пропозиції про його вдосконалення та у встановленому порядку вносить їх на розгляд Пре­зиденту України та Кабінету Міністрів України.

Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції Мінрегіонбуду, обговорення найважливіших напрямків його діяльності у ньому діє колегія у складі Голови Мінрегіонбуду (голова колегії), заступників Голови за посадою, а також інших керівних працівників Мінрегіонбуду.

Управління будівництвом і житлово-комунальним господарством на місцях покладено на відповідні управління та відділи місцевих держав­них адміністрацій. Так, при обласних державних адміністраціях діють управління регіонального розвитку, містобудування та архітектури, управління житлово-комунального господарства, а в районних держав­них адміністраціях функцію управління забезпечують відділи містобу­дування, архітектури та житлово-комунального господарства. Ці органи утворюються і діють відповідно до положень, затверджених Кабінетом Міністрів України^[119]. Вони здійснюють керівництво дорученими їм сфе­рами будівництва і житлово-комунального господарства, несуть відпо­відальність за їх розвиток на підвідомчій їм території, координують ді­яльність підприємств, установ і організацій, що належать до сфери управління відповідної місцевої державної адміністрації.

§ 3. Місцеве самоврядування, будівництво та житлово-комунальне господарство

Реформування будівельного комплексу і житлово-комунального господарства потребує не тільки координації зусиль багатьох мініс­терств та відомств, а й перенесення центру ваги реалізації проблем на місця. У зв’язку з цим великого значення набуває діяльність органів місцевого самоврядування, які мають значні повноваження у галузі житлово-комунального господарства і будівництва.

Згідно із Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядування мають такі власні (самоврядні) пов­новаження у галузі житлово-комунального господарства: управління об’єктами житлово-комунального господарства, що перебувають у ко­мунальній власності відповідних територіальних громад, забезпечення їх належного утримання та ефективної експлуатації; облік громадян, які відповідно до законодавства мають потребу в житлі, організація благоустрою населених пунктів та ін.

Поряд із власними повноваженнями органи місцевого самовряду­вання мають і делеговані їм повноваження в галузі житлово-ко­мунального господарства. Серед основних з них слід назвати: здій­снення відповідно до законодавства контролю за належною експлуа­тацією та організацією обслуговування населення підприємствами житлово-комунального господарства; облік відповідно до закону жит­лового фонду, здійснення контролю за його використанням; видання ордерів на заселення жилої площі в будинках державних та комуналь­них організацій; облік та реєстрація відповідно до закону об’єктів нерухомого майна незалежно від форм власності.

У галузі будівництва органи місцевого самоврядування мають як власні, так і делеговані повноваження. Серед їх власних повноважень основними є: організація за рахунок власних коштів і на пайових засадах будівництва, реконструкції та ремонту об’єктів комунального господарства і соціально-культурного призначення, жилих будинків, а також шляхів місцевого значення; підготовка і затвердження відповідних місцевих міс­тобудівних програм, генеральних планів забудови населених пунктів, іншої містобудівної документації; координація на відповідній території діяльності суб’єктів містобудування щодо комплексної забудови населених пунктів; надання відповідно до законодавства дозволу на спорудження об’єктів містобудування незалежно від форм власності.

До делегованих повноважень органів місцевого самоврядування законодавство відносить організацію роботи, пов’язаної зі створенням і веденням містобудівного кадастру населених пунктів: прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів; здійснення у вста­новленому порядку державного контролю за додержанням законодав­ства, положень затвердженої містобудівної документації; вирішення відповідно до законодавства спорів з питань містобудування та ін.

§ 4. Державний контроль у будівництві і житлово-комунальному господарстві

Однією з основних функцій Мінрегіонбуду та його органів на міс­цях є організація і забезпечення державного архітектурно-будівельного

контролю та контролю за технічним станом житлового фонду і об’єктів комунального призначення незалежно від форм власності.

Державний архітектурно-будівельний контроль — це сукупність організаційно-технічних і правових заходів, спрямованих на забезпе­чення додержання законодавства, державних стандартів, норм і правил, архітектурних вимог і технічних умов, а також положень затвердженої містобудівної документації та проектів конкретних об’єктів, місцевих правил забудови населених пунктів усіма суб’єктами містобудівної діяльності.

Безпосередньо державний архітектурно-будівельний контроль здійснюють Державна архітектурно-будівельна інспекція у складі Мінрегіонбуду та інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у складі місцевих органів містобудування і архітектури. Ці інспекції діють згідно з Положенням про державний архітектурно- будівельний контроль, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 18 жовтня 2006 р.¹

Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю видають забудовникам дозволи на виконання робіт з будівництва, реконструкції, реставрації та капітального ремонту; беруть участь у роботі комісій з прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів, а також у розслідуванні причин аварій на будівництві; здійснюють вибіркові перевірки; розглядають справи про правопорушення у сфері містобу­дування; аналізують і узагальнюють матеріали контролю; готують пропозиції відповідним органам щодо вдосконалення державних стан­дартів, норм і правил.

Контроль за технічним станом житлового фонду і об’єктів кому­нального призначення здійснюють посадові особи управлінь і відділів житлово-комунального господарства місцевих державних адміністра­цій та органів місцевого самоврядування. Вони мають право: прово­дити обстеження і перевірки підконтрольних об’єктів; давати приписи власникам та користувачам про усунення виявлених порушень; вно­сити пропозиції щодо притягнення винних до адміністративної відпо­відальності та ін.

У сфері житлово-комунального господарства державний контроль також здійснює Державна житлово-комунальна інспекція — урядовий орган у складі Міністерства з питань житлово-комунального господар-

ства України, який діє відповідно до Положення затвердженого по­становою Кабінету Міністрів від 10 вересня 2008 р.^[120]

Відповідно до Закону України від 29 червня 2004 р. «Про міський електричний транспорт» у сфері житлово-комунального господарства з метою забезпечення надання безпечних транспортних послуг та до­держання перевізниками законодавства про міський електричний транспорт здійснюється контроль за технічним станом об’єктів місь­кого електричного транспорту. Він проводиться державною технічною інспекцією міського електричного транспорту, до системи якої входять Головна державна технічна інспекція міського електричного транспор­ту, її регіональні підрозділи та інші органи контролю згідно із законо­давством. Здійснюючи постійний державний контроль за технічним станом міськелектротранспорту, посадові особи цих інспекцій мають право застосовувати як адміністративно-попереджувальні заходи, так і заходи адміністративного припинення.

§ 5. Адміністративна відповідальність за правопорушення в будівництві і житлово-комунальному господарстві

Адміністративна відповідальність у галузі будівництва настає за: недодержання будівельних норм, державних стандартів (ст. 96 КУпАП); порушення законодавства під час планування і забудови територій (ст. 96^і КУпАП); самовільне будівництво будинків або спо­руд (ст. 97 КУпАП).

Справи про адміністративні правопорушення розглядаються ін­спекціями державного архітектурно-будівельного контролю та адміні­стративними комісіями.

Суб’єктами адміністративної відповідальності за правопорушення у галузі будівництва можуть бути як громадяни, так і посадові особи. Крім них, згідно із Законом України від 14 жовтня 1994 р. «Про відпо­відальність підприємств, їх об’єднань, установ і організацій за право­порушення у сфері містобудування»^[121] відповідальність у цій галузі несуть також юридичні особи. Справи про правопорушення у галузі будівництва та у сфері міс­тобудування розглядають інспекції державного архітектурно-бу­дівельного контролю та адміністративні комісії.

У галузі житлово-комунального господарства адміністративна від­повідальність згідно з КУпАП настає за порушення порядку взяття на облік та строків заселення жилих будинків і жилих приміщень (ст. 149); порушення правил користування жилими будинками і жилими при­міщеннями (ст. 150); самоправне зайняття жилого приміщення (ст. 151). Адміністративними правопорушеннями визнаються також порушен­ня правил благоустрою територій міст та інших населених пунктів (ст. 152); знищення або пошкодження зелених насаджень або інших об’єктів озеленення населених пунктів (ст. 153); порушення правил тримання собак і котів (ст. 154).

Справи про адміністративні правопорушення розглядаються адмі­ністративними комісіями, виконавчими комітетами селищних, сіль­ських рад та органами Міністерства охорони навколишнього природ­ного середовища України.

Запитання до самоконтролю

1. Які державні органи становлять систему органів управління будівництвом і житлово-комунальним господарством?

2. Які дві складові частини економіки країни охоплює управ­ління будівництвом і житлово-комунальним господар­ством?

3. Які форми і методи управління застосовують у своїй діяль­ності органи управління будівництвом і житлово-ко­мунальним господарством?

4. Які нормативні акти закріплюють правові засади управлін­ня будівництвом і житлово-комунальним господарством?

5. Які державні органи здійснюють контроль у будівництві?

Глава 26 Управління комунікаціями

§ 1. Організаційно-правові засади управління комунікаціями

Комунікації посідають одне з визначальних місць у народному господарстві України. Це зумовлено не тільки їх значенням для задо­волення внутрішніх потреб країни, а й тією роллю, яку вони відіграють у міжнародних інтеграційних процесах та забезпеченні функціонуван­ня державного апарату. На чільне місце комунікацій у здійсненні управ­ління державою точно вказав В. Ленін, який, плануючи повстання в Петрограді, визначив основними завданнями революціонерів захоп­лення пошти, телефону, телеграфу, мостів та залізничних вокзалів, тобто всіх більш-менш важливих комунікаційних систем того часу. Дійсно, збої в роботі комунікацій значно болючіше відображуються на суспільстві та державі, ніж аналогічні проблеми у промисловості, юстиції чи освіті. Тому налагодження ефективного управління тран­спортом та зв’язком є одним з ключових завдань Української держави, оскільки саме вони забезпечують можливість здійснення управлінсько­го впливу на інші сфери.

Комунікація — термін латинського походження, який спершу озна­чав «робити спільним, пов’язувати, спілкуватись». В українській мові цей термін використовується у двох значеннях: як шляхи сполучен­ня, зв’язки одного місця з іншим та як спілкування, встановлення взаємозв’язків, передання інформації. Відповідно, говорячи про дер­жавне управління у сфері комунікацій, слід виділити принаймні дві самостійні системи, а саме: єдину транспортну систему України та систему зв’язку.

Система зв’язку в Україні є досить складною і перебуває в постій­ному динамічному розвитку. Нині її основними елементами є поштовий зв’язок, спеціальний зв’язок та телекомунікації, однак цей перелік не вичерпний. Внутрішня будова системи зв’язку та роль її окремих скла­дових постійно змінюються перш за все завдяки розвитку наукоємних технологій. Так, упродовж останнього десятиріччя неухильно зростає

роль зв’язку через мережу Інтернет. Єдиний закон, який би визначав організаційно-правові засади зв’язку, в Україні відсутній, натомість діє низка законів, присвячених окремим видам зв’язку.

Єдину транспортну систему України складають залізничний, авто­мобільний, морський, річковий, цивільний повітряний та трубопровід­ний транспорт, електротранспорт, а також шляхи сполучення загально­го користування (шляхове господарство). Загальні питання функціону­вання системи транспорту та управління нею регулюються положення­ми Закону України «Про транспорт»¹. Крім того, діяльність кожного з видів транспорту регулюється комплексом нормативних актів, цен­тральне місце серед яких посідає, як правило, спеціалізований закон.

Хоча трубопровідний транспорт традиційно розглядається як еле­мент єдиної транспортної системи, однак, на нашу думку, зараз можна говорити про формування у сфері комунікацій третьої самостійної сис­теми — системи ресурсопостачання, яка об’єднує в собі трубопровідний транспорт та мережу постачання електроенергії (електромережу).

Ухвалення державної політики та законодавче забезпечення дер­жавного управління у сфері транспорту та зв’язку здійснює Верховна Рада України.

Кабінет Міністрів України відповідно до своїх повноважень спря­мовує і координує діяльність міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та забезпечує проведення державної політики у сфе­рі транспорту і зв’язку; забезпечує загальне регулювання діяльності у сфері надання послуг транспорту та зв’язку; приймає державні про­грами розвитку цієї сфери.

Основне навантаження щодо державного управління комунікація­ми покладено на спеціально уповноважені органи виконавчої вла­ди, передусім на Міністерство транспорту та зв’язку України. Окремі повноваження надано місцевим державним адміністраціям та органам місцевого самоврядування.

§ 2. Органи управління транспортом

Домінуючу роль в управлінні транспортом відведено Міністерству транспорту та зв’язку України (Мінтрансзв’язку). Його діяльність регламентується Положенням про Міністерство транспорту та зв’язку

України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 6 червня 2006 р.

До основних завдань Мінтрансзв’язку належать: участь у форму­ванні та реалізації державної політики в галузі транспорту; організація взаємодії та координації роботи автомобільного, авіаційного, залізнич­ного, морського, річкового транспорту; забезпечення проведення дер­жавної політики з питань розвитку всіх видів автомобільних доріг на території України; здійснення заходів щодо забезпечення інтеграції національної транспортної системи України до європейської і світової транспортної систем тощо.

Відповідно до покладених на нього завдань Мінтрансзв’язку здій­снює державне управління в галузі транспорту; вживає заходів щодо розвитку національної транспортної системи України; організовує і контролює відповідно до законодавства роботу, пов’язану із забез­печенням безпеки руху транспортних засобів; забезпечує правове ре­гулювання перевезень пасажирів, вантажів, багажу і пошти, безпеки руху транспортних засобів; здійснює відповідно до законодавства повноваження щодо регулювання цін (тарифів); організовує і виконує роботи із стандартизації, сертифікації, метрології та здійснює ліцен­зування в галузі транспорту.

Для забезпечення функціонування транспортної системи України в умовах надзвичайного та воєнного стану в Мінтрансзв’язку утворе­но Державну спеціальну службу транспорту, яка узгоджує свою ді­яльність з Генеральним штабом. До її особового складу входять пра­цівники (цивільні службовці) та військовослужбовці.

Основними функціями Державної спеціальної служби транспорту є: участь у ліквідації наслідків аварій, катастроф, пожеж на транспорт­них комунікаціях; проведення розмінування на об’єктах національної транспортної системи; технічне прикриття найважливіших об’єктів транспортної системи України; за необхідності — підвищення про­пускної спроможності діючих та будівництво нових доріг, залізничних колій, мостів тощо.

Кожен з видів транспорту має специфічні особливості, які потре­бують підбору відповідних форм та методів державного управління, а також спеціалізованих державних органів, що таке управління здій­снюють.

Залізничний транспорт. Безпосереднє управління залізничним транспортом здійснює Державна адміністрація залізничного транспор-

ту (Укрзалізниця). Цей орган підпорядкований Мінтрансзв’язку і до сфери його управління належить залізничний транспорт загального користування.

Укрзалізниця керує діяльністю залізничного транспорту, розробля­ючи графік руху поїздів і плани перевезень та направляючи рухомий склад відповідно до планів та графіків; формуючи і забезпечуючи реалізацію єдиної тарифної та цінової політики; розробляючи марш­рути вантажних і пасажирських перевезень у внутрішньому та між­народному залізничному сполученні; організовуючи проведення роз­рахунків із залізницями іноземних держав. Також вона вживає заходів щодо забезпечення безпеки руху поїздів; розслідує причини аварій; розроблює норми безпеки руху відповідно до вимог міжнародних стандартів і законодавства України; представляє інтереси залізнично­го транспорту України у міжнародних організаціях залізничників тощо.

Структура Укрзалізниці така. Низовою ланкою є залізнична станція (пасажирська, вантажна, сортувальна). Залізничний вокзал є складовою пасажирської станції. Станції об’єднуються у відділення, відділення — в управління, а управління в свою чергу — в залізниці. Нині в Україні існують шість залізниць: Донецька, Львівська, Одеська, Південна, Південно-Західна та Придніпровська. Крім них, до Укрзалізниці вхо­дять інші спеціалізовані об’єднання, підприємства та установи заліз­ничного транспорту. Очолює Укрзалізницю генеральний директор, який за посадою є першим заступником міністра транспорту та зв’язку.

Правові засади управління залізничним транспортом визначають­ся Законом України «Про залізничний транспорт»¹ та Статутом заліз­ниць України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 р.

Авіаційний транспорт. Повітряний простір України є частиною її території і має використовуватися з метою задоволення потреб гро­мадян та держави. Перевезення пасажирів та вантажів цивільною авіацією є одним з основних способів його використання.

Специфічна особливість правового регулювання перевезень по­вітряним транспортом полягає в тому, що такі перевезення досить часто здійснюються у міжнародному режимі і відповідно підпадають під дію не тільки вітчизняного законодавства, а й міжнародно-

правових договорів. Перевізниками можуть виступати не лише віт­чизняні, а й іноземні авіакомпанії. Основним нормативним актом, який регулює питання стосовно цивільної авіації, є Повітряний кодекс України^[122]. Він відносить до авіації усі види підприємств, організацій та установ, діяльність яких спрямовано на створення умов та вико­ристання повітряного простору людиною за допомогою повітряних суден.

Спеціалізованим органом, що здійснює регулювання та контроль за діяльністю цивільної авіації, є Державна авіаційна адміністрація (Державіаадміністрація). Відповідно до покладених на неї завдань вона здійснює нагляд за безпекою польотів цивільних повітряних суден та перевіряє ефективність системи авіаційної безпеки; інспектує інозем­ні повітряні судна на території України на відповідність стандартам Міжнародної організації цивільної авіації; видає регуляторні акти та розробляє галузеві стандарти; проводить реєстрацію, сертифікацію і видає дозволи на експлуатацію цивільних повітряних суден, аеродро­мів, аеропортів тощо; присвоює суднам, внесеним до Державного ре­єстру цивільних повітряних суден, державні та реєстраційні розпізна­вальні знаки; регулює використання повітряного простору та регла­ментує організацію обслуговування повітряного руху, а також здійснює раціональний та ефективний розподіл повітряного простору; видає ліцензії на провадження авіаційної діяльності та відповідні дозволи на виконання польотів цивільних повітряних суден.

Державіаадміністрація входить до складу Мінтрансзв’язку і є уря­довим органом, який діє відповідно до Положення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 2 листопада 2006 р.^[123] Голо­ва Державіаадміністрації призначається на посаду і звільняється з по­сади Кабінетом Міністрів України за поданням міністра транспорту та зв’язку і є його замісником за посадою.

Оскільки повітряний простір України використовується не тільки цивільною, а й військовою авіацією, яка, до речі, не входить до системи транспорту, то з метою його безпечного та ефективного використання утворено об’єднану цивільно-військову систему організації повітряного руху, функціонування якої забезпечує Державіаадміністрація.

Автомобільний транспорт. Нині автомобільний транспорт є най­більш поширеним видом транспорту, що визначає його надзвичайно велике значення. Основним нормативним актом у цій сфері є закони України «Про автомобільний транспорт»^[124] та «Про дорожній рух»^[125].

Склад автомобільного транспорту дуже різноманітний. До нього належать підприємства автомобільного транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів та вантажів, транспортно-експедиційні підпри­ємства, рухомий склад автомобільного транспорту незалежно від форми власності, низка підприємств та установ, які сприяють здійснен­ню автоперевезень (автостанції, автовокзали, станції технічного об­слуговування тощо).

Мінтрансзв’язку здійснює управління автомобільним транспортом через два спеціалізовані підрозділи — Державний департамент авто­мобільного транспорту (Державтотранс) та Головну державну інспек­цію на автомобільному транспорті (Головавтотрансінспекцію).

Діяльність Державтотрансу має регулятивний характер. Він упов­новажений брати участь у забезпеченні реалізації державної політи­ки у сфері перевезень пасажирів і вантажів; розробляти проекти нормативно-правових актів, пов’язаних з регулюванням діяльності автомобільного транспорту; забезпечувати реалізацію державної по­літики у сфері міжнародних автомобільних перевезень; формувати маршрутну мережу регулярного міжнародного автобусного сполу­чення; організовувати проведення сертифікації дорожніх транспорт­них засобів та послуг; проводити конкурси на перевезення пасажирів автомобільним транспортом, укладати договори з переможцями та контролювати їх виконання; погоджувати технічні вимоги та стан­дарти щодо розроблення нової автомобільної техніки, її ремонту та експлуатації тощо.

Основним завданням Головавтогрансінспекції є здійснення дер­жавного контролю у цій сфері. Зокрема, вона здійснює державний контроль за додержанням суб’єктами господарювання вимог законо­давства про транспорт, норм та стандартів щодо організації перевезен­ня пасажирів і вантажів автомобільним транспортом; проводить нагляд за забезпеченням суб’єктами господарювання безпеки автомобільних перевезень; здійснює ліцензування підприємницької діяльності у сфе­рі автомобільного транспорту, контролює додержання ліцензійних вимог та забезпечує недопущення надання послуг суб’єктами, що не одержали відповідної ліцензії, тощо. Підкреслимо, що Головавтотрансінспекцію не слід плутати з Державною автомобільною інспекцією, яка входить до складу МВС України.

Органами Мінтрансзв’язку на місцях є автотранспортні управлін­ня. їх діяльність спрямовується та координується Державтотрансом.

Низку повноважень, переважно щодо організації автобусних пере­везень у межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці, надано місцевим державним адміністраціям та органам місцевого самоврядування.

Шляхове господарство. Авгомобільний транспорт тісно пов’язаний з автомобільними дорогами, які входять до складу шляхового госпо­дарства. Здійснення управління у цій сфері покладено на Державну службу автомобільних доріг України (Укравтодор). На відміну від Укрзалізниці, Державтотрансу та Державіаадміністрації, це не струк­турний підрозділ Мінтрансзв’язку, а самостійний центральний орган виконавчої влади, однак його діяльність спрямовується і координуєть­ся Кабінетом Міністрів України через Мінтрансзв’язку.

Діючи в межах своєї компетенції, Укравтодор розробляє державні програми розвитку дорожнього господарства та забезпечує їх виконан­ня; забезпечує організацію будівництва та експлуатацію автомобільних доріг та їх відповідного інженерного облаштування, інших споруд, у тому числі на умовах концесії; визначає напрямки використання бюджетних коштів, призначених для фінансування дорожнього госпо­дарства; виконує функції з управління державними автомобільними дорогами; здійснює контроль за додержанням вимог законодавства з питань користування та охорони автомобільних доріг; погоджує пи­тання щодо будівництва комплексів дорожнього сервісу, автозаправних станцій, розміщення рекламоносіїв у межах смуги відведення авто­мобільних доріг; здійснює контроль за ваговими та габаритними пара­метрами транспортних засобів на автомобільних дорогах та погоджує маршрути проїзду великогабаритних та великовагових транспортних засобів тощо.

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. Reference 1 страница
3. Reference 10 страница
4. Reference 2 страница
5. Reference 3 страница
6. Reference 4 страница
7. Reference 5 страница
8. Reference 6 страница
9. Reference 7 страница
10. Reference 8 страница
11. Reference 9 страница
12. References 1 страница

Переглядів: 353