МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах
РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ" ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів
Контакти
Тлумачний словник Авто Автоматизація Архітектура Астрономія Аудит Біологія Будівництво Бухгалтерія Винахідництво Виробництво Військова справа Генетика Географія Геологія Господарство Держава Дім Екологія Економетрика Економіка Електроніка Журналістика та ЗМІ Зв'язок Іноземні мови Інформатика Історія Комп'ютери Креслення Кулінарія Культура Лексикологія Література Логіка Маркетинг Математика Машинобудування Медицина Менеджмент Метали і Зварювання Механіка Мистецтво Музика Населення Освіта Охорона безпеки життя Охорона Праці Педагогіка Політика Право Програмування Промисловість Психологія Радіо Регилия Соціологія Спорт Стандартизація Технології Торгівля Туризм Фізика Фізіологія Філософія Фінанси Хімія Юриспунденкция |
|
|||||||
Глава 23 3 страницаОстанніми роками відбулися значні зміни у правовідносинах власності, у тому числі в житловій сфері. На сьогодні в ній існують три основні форми власності: приватна, комунальна і державна. Зміна структури житлового фонду за формами власності тягне за собою і зміни в системі управління, обслуговування і експлуатації житлового фонду. На це спрямовано затверджену Законом України від 11 червня 2009 р. Загальнодержавну програму реформування і розвитку житлово- комунального господарства на 2004-2014 роки[112]. Особливістю управління житлово-комунальним господарством є те, що значні повноваження стосовно управління цією галуззю мають місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які в свою чергу приймають регіональні програми розвитку підприємств галузі і організують їх виконання. Слід відзначити, що поступово, у міру продовження економічних реформ, здійснюватиметься перерозподіл функцій між органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями у сфері будівництва, реконструкції та утримання житла з метою їх децентралізації. Правові та організаційні засади управління будівництвом і житлово-комунальним господарством закріплено в низці актів, серед яких головними є закони України від 16 листопада 1992 р. «Про основи містобудування»[113], від 20 травня 1999 р. «Про архітектурну діяльність»[114] та від 24 червня 2004 р. «Про житлово-комунальні послуги»[115], а також Указ Президента України від 13 травня 1997 р. «Про пріоритетні завдання у сфері містобудування»[116].
§ 2. Система органів управління будівництвом і житлово- комунальним господарством Центральними органами державного управління будівництвом і житлово-комунальним господарством є Міністерство з питань житлово-комунального господарства України і Міністерство регіонального розвитку та будівництва України (Мінрегіонбуд). Вони діють на підставі положень про них, затверджених постановами Кабінету Міністрів України відповідно від 12 травня 2007 р.[117] та 16 травня 2007 р.[118] Повноваження цих органів доцільно розкрити на прикладі Мінрегіонбуду. Основними завданнями Мінрегіонбуду України є: участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної регіональної політики і політики у сфері будівництва, архітектури та містобудування; підготовка і внесення пропозицій щодо підвищення ефективності сприяння узгодженню діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування у цій сфері; залучення громадськості до участі у підготовці та обговоренні проектів відповідних рішень органів державної влади; забезпечення проведення реформ у підвідом- чих йому галузях господарства; забезпечення в них розроблення та реалізації заходів щодо енерго- та ресурсозбереження; впровадження екологічно безпечних технологій; здійснення заходів щодо комплексного планування територій, поліпшення архітектурно-планувального та інженерно-технічного рівня забудови населених пунктів, будинків і споруд та ін. Відповідно до покладених на нього завдань Мінрегіонбуд: вносить пропозиції щодо формування державної регіональної політики і політики у сфері будівництва, архітектури, містобудування; сприяє вдосконаленню дозвільної системи, державних стандартів щодо якості адміністративних послуг з питань, що належать до його компетенції, запровадженню практики їх надання за принципом «єдиного вікна»; розроблює і затверджує в межах своїх повноважень державні стандарти, норми і правила; здійснює координацію та нормативно-методичне забезпечення діяльності місцевих органів містобудування і архітектури, інспекцій державного архітектурно-будівельного контролю та ін. Для успішного здійснення покладених на нього завдань і функцій Мінрегіонбуд має право: одержувати від інших центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування ін-' формацію, документи та матеріали, необхідні для виконання покладених на нього завдань; скликати у встановленому порядку наради з питань, що належать до його відання; залучати спеціалістів центральних та інших органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій, за погодженням з їх керівниками, для розгляду питань, що належать до його компетенції; скасовувати відповідно до закону накази керівників структурних підрозділів місцевих держадміністрацій, підконтрольних та підзвітних Мінрегіонбуду, з питань, що належать до його компетенції; проводити перевірки; притягувати до дисциплінарної відповідальності керівників підприємств, установ і організацій, що належать до сфери його відання, тощо. Мінрегіонбуд у межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства видає накази, організує та систематично контролює їх виконання; узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його відання; розроблює пропозиції про його вдосконалення та у встановленому порядку вносить їх на розгляд Президенту України та Кабінету Міністрів України. Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції Мінрегіонбуду, обговорення найважливіших напрямків його діяльності у ньому діє колегія у складі Голови Мінрегіонбуду (голова колегії), заступників Голови за посадою, а також інших керівних працівників Мінрегіонбуду. Управління будівництвом і житлово-комунальним господарством на місцях покладено на відповідні управління та відділи місцевих державних адміністрацій. Так, при обласних державних адміністраціях діють управління регіонального розвитку, містобудування та архітектури, управління житлово-комунального господарства, а в районних державних адміністраціях функцію управління забезпечують відділи містобудування, архітектури та житлово-комунального господарства. Ці органи утворюються і діють відповідно до положень, затверджених Кабінетом Міністрів України[119]. Вони здійснюють керівництво дорученими їм сферами будівництва і житлово-комунального господарства, несуть відповідальність за їх розвиток на підвідомчій їм території, координують діяльність підприємств, установ і організацій, що належать до сфери управління відповідної місцевої державної адміністрації.
§ 3. Місцеве самоврядування, будівництво та житлово-комунальне господарство Реформування будівельного комплексу і житлово-комунального господарства потребує не тільки координації зусиль багатьох міністерств та відомств, а й перенесення центру ваги реалізації проблем на місця. У зв’язку з цим великого значення набуває діяльність органів місцевого самоврядування, які мають значні повноваження у галузі житлово-комунального господарства і будівництва. Згідно із Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядування мають такі власні (самоврядні) повноваження у галузі житлово-комунального господарства: управління об’єктами житлово-комунального господарства, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, забезпечення їх належного утримання та ефективної експлуатації; облік громадян, які відповідно до законодавства мають потребу в житлі, організація благоустрою населених пунктів та ін. Поряд із власними повноваженнями органи місцевого самоврядування мають і делеговані їм повноваження в галузі житлово-комунального господарства. Серед основних з них слід назвати: здійснення відповідно до законодавства контролю за належною експлуатацією та організацією обслуговування населення підприємствами житлово-комунального господарства; облік відповідно до закону житлового фонду, здійснення контролю за його використанням; видання ордерів на заселення жилої площі в будинках державних та комунальних організацій; облік та реєстрація відповідно до закону об’єктів нерухомого майна незалежно від форм власності. У галузі будівництва органи місцевого самоврядування мають як власні, так і делеговані повноваження. Серед їх власних повноважень основними є: організація за рахунок власних коштів і на пайових засадах будівництва, реконструкції та ремонту об’єктів комунального господарства і соціально-культурного призначення, жилих будинків, а також шляхів місцевого значення; підготовка і затвердження відповідних місцевих містобудівних програм, генеральних планів забудови населених пунктів, іншої містобудівної документації; координація на відповідній території діяльності суб’єктів містобудування щодо комплексної забудови населених пунктів; надання відповідно до законодавства дозволу на спорудження об’єктів містобудування незалежно від форм власності. До делегованих повноважень органів місцевого самоврядування законодавство відносить організацію роботи, пов’язаної зі створенням і веденням містобудівного кадастру населених пунктів: прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів; здійснення у встановленому порядку державного контролю за додержанням законодавства, положень затвердженої містобудівної документації; вирішення відповідно до законодавства спорів з питань містобудування та ін.
§ 4. Державний контроль у будівництві і житлово-комунальному господарстві Однією з основних функцій Мінрегіонбуду та його органів на місцях є організація і забезпечення державного архітектурно-будівельного контролю та контролю за технічним станом житлового фонду і об’єктів комунального призначення незалежно від форм власності. Державний архітектурно-будівельний контроль — це сукупність організаційно-технічних і правових заходів, спрямованих на забезпечення додержання законодавства, державних стандартів, норм і правил, архітектурних вимог і технічних умов, а також положень затвердженої містобудівної документації та проектів конкретних об’єктів, місцевих правил забудови населених пунктів усіма суб’єктами містобудівної діяльності. Безпосередньо державний архітектурно-будівельний контроль здійснюють Державна архітектурно-будівельна інспекція у складі Мінрегіонбуду та інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у складі місцевих органів містобудування і архітектури. Ці інспекції діють згідно з Положенням про державний архітектурно- будівельний контроль, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 18 жовтня 2006 р.1 Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю видають забудовникам дозволи на виконання робіт з будівництва, реконструкції, реставрації та капітального ремонту; беруть участь у роботі комісій з прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів, а також у розслідуванні причин аварій на будівництві; здійснюють вибіркові перевірки; розглядають справи про правопорушення у сфері містобудування; аналізують і узагальнюють матеріали контролю; готують пропозиції відповідним органам щодо вдосконалення державних стандартів, норм і правил. Контроль за технічним станом житлового фонду і об’єктів комунального призначення здійснюють посадові особи управлінь і відділів житлово-комунального господарства місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Вони мають право: проводити обстеження і перевірки підконтрольних об’єктів; давати приписи власникам та користувачам про усунення виявлених порушень; вносити пропозиції щодо притягнення винних до адміністративної відповідальності та ін. У сфері житлово-комунального господарства державний контроль також здійснює Державна житлово-комунальна інспекція — урядовий орган у складі Міністерства з питань житлово-комунального господар- ства України, який діє відповідно до Положення затвердженого постановою Кабінету Міністрів від 10 вересня 2008 р.[120] Відповідно до Закону України від 29 червня 2004 р. «Про міський електричний транспорт» у сфері житлово-комунального господарства з метою забезпечення надання безпечних транспортних послуг та додержання перевізниками законодавства про міський електричний транспорт здійснюється контроль за технічним станом об’єктів міського електричного транспорту. Він проводиться державною технічною інспекцією міського електричного транспорту, до системи якої входять Головна державна технічна інспекція міського електричного транспорту, її регіональні підрозділи та інші органи контролю згідно із законодавством. Здійснюючи постійний державний контроль за технічним станом міськелектротранспорту, посадові особи цих інспекцій мають право застосовувати як адміністративно-попереджувальні заходи, так і заходи адміністративного припинення.
§ 5. Адміністративна відповідальність за правопорушення в будівництві і житлово-комунальному господарстві Адміністративна відповідальність у галузі будівництва настає за: недодержання будівельних норм, державних стандартів (ст. 96 КУпАП); порушення законодавства під час планування і забудови територій (ст. 96і КУпАП); самовільне будівництво будинків або споруд (ст. 97 КУпАП). Справи про адміністративні правопорушення розглядаються інспекціями державного архітектурно-будівельного контролю та адміністративними комісіями. Суб’єктами адміністративної відповідальності за правопорушення у галузі будівництва можуть бути як громадяни, так і посадові особи. Крім них, згідно із Законом України від 14 жовтня 1994 р. «Про відповідальність підприємств, їх об’єднань, установ і організацій за правопорушення у сфері містобудування»[121] відповідальність у цій галузі несуть також юридичні особи. Справи про правопорушення у галузі будівництва та у сфері містобудування розглядають інспекції державного архітектурно-будівельного контролю та адміністративні комісії. У галузі житлово-комунального господарства адміністративна відповідальність згідно з КУпАП настає за порушення порядку взяття на облік та строків заселення жилих будинків і жилих приміщень (ст. 149); порушення правил користування жилими будинками і жилими приміщеннями (ст. 150); самоправне зайняття жилого приміщення (ст. 151). Адміністративними правопорушеннями визнаються також порушення правил благоустрою територій міст та інших населених пунктів (ст. 152); знищення або пошкодження зелених насаджень або інших об’єктів озеленення населених пунктів (ст. 153); порушення правил тримання собак і котів (ст. 154). Справи про адміністративні правопорушення розглядаються адміністративними комісіями, виконавчими комітетами селищних, сільських рад та органами Міністерства охорони навколишнього природного середовища України.
Запитання до самоконтролю 1. Які державні органи становлять систему органів управління будівництвом і житлово-комунальним господарством? 2. Які дві складові частини економіки країни охоплює управління будівництвом і житлово-комунальним господарством? 3. Які форми і методи управління застосовують у своїй діяльності органи управління будівництвом і житлово-комунальним господарством? 4. Які нормативні акти закріплюють правові засади управління будівництвом і житлово-комунальним господарством? 5. Які державні органи здійснюють контроль у будівництві?
Глава 26 Управління комунікаціями § 1. Організаційно-правові засади управління комунікаціями
Комунікації посідають одне з визначальних місць у народному господарстві України. Це зумовлено не тільки їх значенням для задоволення внутрішніх потреб країни, а й тією роллю, яку вони відіграють у міжнародних інтеграційних процесах та забезпеченні функціонування державного апарату. На чільне місце комунікацій у здійсненні управління державою точно вказав В. Ленін, який, плануючи повстання в Петрограді, визначив основними завданнями революціонерів захоплення пошти, телефону, телеграфу, мостів та залізничних вокзалів, тобто всіх більш-менш важливих комунікаційних систем того часу. Дійсно, збої в роботі комунікацій значно болючіше відображуються на суспільстві та державі, ніж аналогічні проблеми у промисловості, юстиції чи освіті. Тому налагодження ефективного управління транспортом та зв’язком є одним з ключових завдань Української держави, оскільки саме вони забезпечують можливість здійснення управлінського впливу на інші сфери. Комунікація — термін латинського походження, який спершу означав «робити спільним, пов’язувати, спілкуватись». В українській мові цей термін використовується у двох значеннях: як шляхи сполучення, зв’язки одного місця з іншим та як спілкування, встановлення взаємозв’язків, передання інформації. Відповідно, говорячи про державне управління у сфері комунікацій, слід виділити принаймні дві самостійні системи, а саме: єдину транспортну систему України та систему зв’язку. Система зв’язку в Україні є досить складною і перебуває в постійному динамічному розвитку. Нині її основними елементами є поштовий зв’язок, спеціальний зв’язок та телекомунікації, однак цей перелік не вичерпний. Внутрішня будова системи зв’язку та роль її окремих складових постійно змінюються перш за все завдяки розвитку наукоємних технологій. Так, упродовж останнього десятиріччя неухильно зростає роль зв’язку через мережу Інтернет. Єдиний закон, який би визначав організаційно-правові засади зв’язку, в Україні відсутній, натомість діє низка законів, присвячених окремим видам зв’язку. Єдину транспортну систему України складають залізничний, автомобільний, морський, річковий, цивільний повітряний та трубопровідний транспорт, електротранспорт, а також шляхи сполучення загального користування (шляхове господарство). Загальні питання функціонування системи транспорту та управління нею регулюються положеннями Закону України «Про транспорт»1. Крім того, діяльність кожного з видів транспорту регулюється комплексом нормативних актів, центральне місце серед яких посідає, як правило, спеціалізований закон. Хоча трубопровідний транспорт традиційно розглядається як елемент єдиної транспортної системи, однак, на нашу думку, зараз можна говорити про формування у сфері комунікацій третьої самостійної системи — системи ресурсопостачання, яка об’єднує в собі трубопровідний транспорт та мережу постачання електроенергії (електромережу). Ухвалення державної політики та законодавче забезпечення державного управління у сфері транспорту та зв’язку здійснює Верховна Рада України. Кабінет Міністрів України відповідно до своїх повноважень спрямовує і координує діяльність міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та забезпечує проведення державної політики у сфері транспорту і зв’язку; забезпечує загальне регулювання діяльності у сфері надання послуг транспорту та зв’язку; приймає державні програми розвитку цієї сфери. Основне навантаження щодо державного управління комунікаціями покладено на спеціально уповноважені органи виконавчої влади, передусім на Міністерство транспорту та зв’язку України. Окремі повноваження надано місцевим державним адміністраціям та органам місцевого самоврядування.
§ 2. Органи управління транспортом Домінуючу роль в управлінні транспортом відведено Міністерству транспорту та зв’язку України (Мінтрансзв’язку). Його діяльність регламентується Положенням про Міністерство транспорту та зв’язку України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 6 червня 2006 р. До основних завдань Мінтрансзв’язку належать: участь у формуванні та реалізації державної політики в галузі транспорту; організація взаємодії та координації роботи автомобільного, авіаційного, залізничного, морського, річкового транспорту; забезпечення проведення державної політики з питань розвитку всіх видів автомобільних доріг на території України; здійснення заходів щодо забезпечення інтеграції національної транспортної системи України до європейської і світової транспортної систем тощо. Відповідно до покладених на нього завдань Мінтрансзв’язку здійснює державне управління в галузі транспорту; вживає заходів щодо розвитку національної транспортної системи України; організовує і контролює відповідно до законодавства роботу, пов’язану із забезпеченням безпеки руху транспортних засобів; забезпечує правове регулювання перевезень пасажирів, вантажів, багажу і пошти, безпеки руху транспортних засобів; здійснює відповідно до законодавства повноваження щодо регулювання цін (тарифів); організовує і виконує роботи із стандартизації, сертифікації, метрології та здійснює ліцензування в галузі транспорту. Для забезпечення функціонування транспортної системи України в умовах надзвичайного та воєнного стану в Мінтрансзв’язку утворено Державну спеціальну службу транспорту, яка узгоджує свою діяльність з Генеральним штабом. До її особового складу входять працівники (цивільні службовці) та військовослужбовці. Основними функціями Державної спеціальної служби транспорту є: участь у ліквідації наслідків аварій, катастроф, пожеж на транспортних комунікаціях; проведення розмінування на об’єктах національної транспортної системи; технічне прикриття найважливіших об’єктів транспортної системи України; за необхідності — підвищення пропускної спроможності діючих та будівництво нових доріг, залізничних колій, мостів тощо. Кожен з видів транспорту має специфічні особливості, які потребують підбору відповідних форм та методів державного управління, а також спеціалізованих державних органів, що таке управління здійснюють. Залізничний транспорт. Безпосереднє управління залізничним транспортом здійснює Державна адміністрація залізничного транспор- ту (Укрзалізниця). Цей орган підпорядкований Мінтрансзв’язку і до сфери його управління належить залізничний транспорт загального користування. Укрзалізниця керує діяльністю залізничного транспорту, розробляючи графік руху поїздів і плани перевезень та направляючи рухомий склад відповідно до планів та графіків; формуючи і забезпечуючи реалізацію єдиної тарифної та цінової політики; розробляючи маршрути вантажних і пасажирських перевезень у внутрішньому та міжнародному залізничному сполученні; організовуючи проведення розрахунків із залізницями іноземних держав. Також вона вживає заходів щодо забезпечення безпеки руху поїздів; розслідує причини аварій; розроблює норми безпеки руху відповідно до вимог міжнародних стандартів і законодавства України; представляє інтереси залізничного транспорту України у міжнародних організаціях залізничників тощо. Структура Укрзалізниці така. Низовою ланкою є залізнична станція (пасажирська, вантажна, сортувальна). Залізничний вокзал є складовою пасажирської станції. Станції об’єднуються у відділення, відділення — в управління, а управління в свою чергу — в залізниці. Нині в Україні існують шість залізниць: Донецька, Львівська, Одеська, Південна, Південно-Західна та Придніпровська. Крім них, до Укрзалізниці входять інші спеціалізовані об’єднання, підприємства та установи залізничного транспорту. Очолює Укрзалізницю генеральний директор, який за посадою є першим заступником міністра транспорту та зв’язку. Правові засади управління залізничним транспортом визначаються Законом України «Про залізничний транспорт»1 та Статутом залізниць України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 р. Авіаційний транспорт. Повітряний простір України є частиною її території і має використовуватися з метою задоволення потреб громадян та держави. Перевезення пасажирів та вантажів цивільною авіацією є одним з основних способів його використання. Специфічна особливість правового регулювання перевезень повітряним транспортом полягає в тому, що такі перевезення досить часто здійснюються у міжнародному режимі і відповідно підпадають під дію не тільки вітчизняного законодавства, а й міжнародно- правових договорів. Перевізниками можуть виступати не лише вітчизняні, а й іноземні авіакомпанії. Основним нормативним актом, який регулює питання стосовно цивільної авіації, є Повітряний кодекс України[122]. Він відносить до авіації усі види підприємств, організацій та установ, діяльність яких спрямовано на створення умов та використання повітряного простору людиною за допомогою повітряних суден. Спеціалізованим органом, що здійснює регулювання та контроль за діяльністю цивільної авіації, є Державна авіаційна адміністрація (Державіаадміністрація). Відповідно до покладених на неї завдань вона здійснює нагляд за безпекою польотів цивільних повітряних суден та перевіряє ефективність системи авіаційної безпеки; інспектує іноземні повітряні судна на території України на відповідність стандартам Міжнародної організації цивільної авіації; видає регуляторні акти та розробляє галузеві стандарти; проводить реєстрацію, сертифікацію і видає дозволи на експлуатацію цивільних повітряних суден, аеродромів, аеропортів тощо; присвоює суднам, внесеним до Державного реєстру цивільних повітряних суден, державні та реєстраційні розпізнавальні знаки; регулює використання повітряного простору та регламентує організацію обслуговування повітряного руху, а також здійснює раціональний та ефективний розподіл повітряного простору; видає ліцензії на провадження авіаційної діяльності та відповідні дозволи на виконання польотів цивільних повітряних суден. Державіаадміністрація входить до складу Мінтрансзв’язку і є урядовим органом, який діє відповідно до Положення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 2 листопада 2006 р.[123] Голова Державіаадміністрації призначається на посаду і звільняється з посади Кабінетом Міністрів України за поданням міністра транспорту та зв’язку і є його замісником за посадою. Оскільки повітряний простір України використовується не тільки цивільною, а й військовою авіацією, яка, до речі, не входить до системи транспорту, то з метою його безпечного та ефективного використання утворено об’єднану цивільно-військову систему організації повітряного руху, функціонування якої забезпечує Державіаадміністрація. Автомобільний транспорт. Нині автомобільний транспорт є найбільш поширеним видом транспорту, що визначає його надзвичайно велике значення. Основним нормативним актом у цій сфері є закони України «Про автомобільний транспорт»[124] та «Про дорожній рух»[125]. Склад автомобільного транспорту дуже різноманітний. До нього належать підприємства автомобільного транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів та вантажів, транспортно-експедиційні підприємства, рухомий склад автомобільного транспорту незалежно від форми власності, низка підприємств та установ, які сприяють здійсненню автоперевезень (автостанції, автовокзали, станції технічного обслуговування тощо). Мінтрансзв’язку здійснює управління автомобільним транспортом через два спеціалізовані підрозділи — Державний департамент автомобільного транспорту (Державтотранс) та Головну державну інспекцію на автомобільному транспорті (Головавтотрансінспекцію). Діяльність Державтотрансу має регулятивний характер. Він уповноважений брати участь у забезпеченні реалізації державної політики у сфері перевезень пасажирів і вантажів; розробляти проекти нормативно-правових актів, пов’язаних з регулюванням діяльності автомобільного транспорту; забезпечувати реалізацію державної політики у сфері міжнародних автомобільних перевезень; формувати маршрутну мережу регулярного міжнародного автобусного сполучення; організовувати проведення сертифікації дорожніх транспортних засобів та послуг; проводити конкурси на перевезення пасажирів автомобільним транспортом, укладати договори з переможцями та контролювати їх виконання; погоджувати технічні вимоги та стандарти щодо розроблення нової автомобільної техніки, її ремонту та експлуатації тощо. Основним завданням Головавтогрансінспекції є здійснення державного контролю у цій сфері. Зокрема, вона здійснює державний контроль за додержанням суб’єктами господарювання вимог законодавства про транспорт, норм та стандартів щодо організації перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом; проводить нагляд за забезпеченням суб’єктами господарювання безпеки автомобільних перевезень; здійснює ліцензування підприємницької діяльності у сфері автомобільного транспорту, контролює додержання ліцензійних вимог та забезпечує недопущення надання послуг суб’єктами, що не одержали відповідної ліцензії, тощо. Підкреслимо, що Головавтотрансінспекцію не слід плутати з Державною автомобільною інспекцією, яка входить до складу МВС України. Органами Мінтрансзв’язку на місцях є автотранспортні управління. їх діяльність спрямовується та координується Державтотрансом. Низку повноважень, переважно щодо організації автобусних перевезень у межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці, надано місцевим державним адміністраціям та органам місцевого самоврядування. Шляхове господарство. Авгомобільний транспорт тісно пов’язаний з автомобільними дорогами, які входять до складу шляхового господарства. Здійснення управління у цій сфері покладено на Державну службу автомобільних доріг України (Укравтодор). На відміну від Укрзалізниці, Державтотрансу та Державіаадміністрації, це не структурний підрозділ Мінтрансзв’язку, а самостійний центральний орган виконавчої влади, однак його діяльність спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Мінтрансзв’язку. Діючи в межах своєї компетенції, Укравтодор розробляє державні програми розвитку дорожнього господарства та забезпечує їх виконання; забезпечує організацію будівництва та експлуатацію автомобільних доріг та їх відповідного інженерного облаштування, інших споруд, у тому числі на умовах концесії; визначає напрямки використання бюджетних коштів, призначених для фінансування дорожнього господарства; виконує функції з управління державними автомобільними дорогами; здійснює контроль за додержанням вимог законодавства з питань користування та охорони автомобільних доріг; погоджує питання щодо будівництва комплексів дорожнього сервісу, автозаправних станцій, розміщення рекламоносіїв у межах смуги відведення автомобільних доріг; здійснює контроль за ваговими та габаритними параметрами транспортних засобів на автомобільних дорогах та погоджує маршрути проїзду великогабаритних та великовагових транспортних засобів тощо. Читайте також:
|
||||||||
|