• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Глава 23 4 страница

У прямому підпорядкуванні Укравтодору перебуває низка підпри­ємств та установ, які забезпечують реалізацію державної політики у сфері шляхового господарства.

Трубопровідний транспорт. Трубопровідний транспорт істотно відрізняється від інших видів транспорту як за своїм призначенням, так і за порядком управління. Загальні засади діяльності та управління трубопровідним транспортом визначено Законом України «Про трубо­провідний транспорт»¹.

Трубопровідний транспорт призначено для транспортування терито­рією України вуглеводнів, хімічних продуктів, води та інших продуктів і речовин з місць їх знаходження, видобутку (промислів), виготовлення або зберігання до місць їх перероблення чи споживання, перевантаження та подальшого транспортування. Система трубопровідного транспорту України складається із магістрального та промислового трубопровідного транспорту. Магістральними трубопроводами здійснюються транзитні, міждержавні, міжрегіональні поставки. Всі ж інші трубопроводи (нафто- базові, внутрішньопромислові, міські газопровідні, водопровідні, каналі­заційні мережі, меліоративні системи тощо) є промисловими.

Магістральні трубопроводи перебувають у державній власності і господарське управління ними здійснює Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України». Державне ж управління у сфері магі­стрального трубопровідного транспорту покладено на Міністерство палива та енергетики України.

Щодо промислових трубопроводів, то залежно від цільового при­значення управління ними може здійснюватись іншими центральними органами виконавчої влади, місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування.

Водний транспорт. Роль водного транспорту в народному госпо­дарстві неоднозначна. З одного боку, він найменш поширений. Лише п’ять областей України та АРК мають вихід до моря, а у більшій по­ловині областей України водний транспорт взагалі не використовуєть­ся. З другого ж боку, водний, особливо морський, транспорт має над­звичайно велике значення у здійсненні міжнародних перевезень. По­рядок управління водним транспортом врегульовано досить слабко. Окремі норми розпорошено по значній кількості нормативних актів різної юридичної сили.

Державне управління у цій сфері здійснюється через Державний департамент морського і річкового транспорту (Укрморрічфлот), який є урядовим органом державного управління, що діє у складі Мін­трансзв’язку.

До повноважень Укрморрічфлоту належать: розроблення державних науково-технічних та інших програм і планів розвитку галузі; здійснен­ня державного нагляду у морських торговельних і річкових портах, те­риторіальних водах України відповідно до законодавства про судноплав­ство, а також вимог міжнародних договорів України всіма морськими і річковими суднами незалежно від форми власності, галузевої належ­ності та прапора держави, під яким плаває судно; організація проведен­ня розслідувань причин аварій і катастроф на морському і річковому транспорті; координація робіт з проведення сертифікації, класифікації транспортних засобів і технологічного устаткування та технічного на­гляду за їх експлуатацією; забезпечення розвитку зовнішньоекономічних зв’язків та участю України в міжнародних морських організаціях за до­рученням Мінтрансу; реєстрація лінії закордонного плавання.

До сфери управління Укрморрічфлоту належать підприємства, установи та організації морського та річкового транспорту всіх форм власності.

Одну з ключових позицій в управлінні морським транспортом зай­має морський порт. Це державне транспортне підприємство, призна­чене для обслуговування суден, пасажирів і вантажів на відведених порту території і акваторії, а також перевезення вантажів і пасажирів на суднах, що належать порту. Його очолює начальник морського пор­ту, який видає обов’язкові постанови, що регулюють питання безпеки руху, охорони вантажів, майна порту і громадського порядку, прове­дення санітарних і протипожежних заходів у порту, охорони довкілля, порядку заходу суден у морські порти тощо. Державний нагляд за мореплавством у порту здійснює капітан морського порту, який очолює місцеву Інспекцію державного портового нагляду. Правове становище морського порту нині врегульовано не досить повно і нині у Верховній Раді йде робота над законопроектом «Про морські порти України».

Щодо морських та річкових суден, то їх правовий статус та багато питань взаємовідносин з державою (державна реєстрація суден, надан­ня дозволу на використання прапора України, надання статусу націо­нального морського перевізника, арешт судна) врегульовано Кодексом торговельного мореплавства України¹.

§ 3. Органи управління зв’язком

Система зв’язку в Україні надзвичайно складна і постійний розви­ток новітніх технологій веде до її подальшого розгалуження та усклад-

нення. У найбільш загальному вигляді вона складається з поштового зв’язку, електричного зв’язку, спеціального зв’язку та фельд’єгерської служби.

Під телекомунікаціями (електрозв’язком) слід розуміти передаван­ня, випромінювання та/або приймання знаків, сигналів, письмового тексту, зображень та звуків або повідомлень будь-якого роду по радіо, проводових, оптичних або інших електромагнітних системах. Зокрема до телекомунікацій належать: фіксований телефонний зв’язок, фіксо­ваний телефонний зв’язок з використанням безпроводного доступу до телекомунікаційних мереж, рухомий (мобільний) телефонний зв’язок, радіозв’язок, зв’язок через мережу Інтернет та інші форми зв’язку, що не використовують матеріальні носії інформації.

Правові основи діяльності у сфері телекомунікацій, а саме повно­важення держави щодо управління та регулювання у цій сфері, а також права і обов’язки учасників ринку телекомунікаційних послуг тощо визначаються Законом України «Про телекомунікації»^[126].

Поштовий зв’язок зводиться до приймання, оброблення, переве­зення та доставлення (вручення) поштових відправлень, виконання доручень користувачів щодо поштових переказів, банківських опера­цій. Тобто він пов’язаний з передаванням грошей (поштові перекази), матеріальних цінностей (посилки та бандеролі) та інформації на мате­ріальних носіях (листи, цінні листи, листи з описом вкладення).

Правові основи надання послуг поштового зв’язку та загальні за­сади відносин між органами державної влади, операторами поштово­го зв’язку і користувачами їх послуг визначено Законом України «Про поштовий зв’язок»^[127].

Центральним органом виконавчої влади, уповноваженим здійсню­вати управління у сфері як телекомунікацій, так і поштового зв’язку, є Мінтрансзв’язку України, однак його повноваження переважно об­межуються нормотворчістю. Воно розробляє проекти законів та ін­ших нормативно-правових актів, а також затверджує власні норма­тивно-правові акти з питань зв’язку; визначає вимоги щодо рівня якості послуг зв’язку; організовує та відповідає за розроблення стан­дартів зв’язку; затверджує технічні вимоги до телекомунікаційних мереж, засобів і об’єктів телекомунікацій; вирішує в межах компе­тенції питання щодо забезпечення зв’язку для потреб державної системи урядового зв’язку, національної системи конфіденційного зв’язку, органів безпеки, оборони, охорони правопорядку; здійснює співробітництво з міжнародними організаціями та відповідними органами інших держав.

Повноваження щодо прийняття та виконання конкретних управ­лінських рішень у цій сфері надано Національній комісії з питань ре­гулювання зв’язку (НКРЗ). Це колегіальний центральний орган вико­навчої влади із спеціальним статусом, який підконтрольний Президен­ту України. До складу НКРЗ входять Голова та сім членів, які прийма­ють рішення на засіданнях шляхом голосування.

НКРЗ у межах своєї компетенції: видає ліцензії на надання послуг поштового зв’язку та телекомунікаційних послуг; веде державні реє­стри операторів та провайдерів зв’язку; здійснює відповідно до зако­нодавства тарифне регулювання у сфері телекомунікацій та поштово­го зв’язку; приймає рішення, які є обов’язковими до виконання суб’єктами ринку телекомунікацій; здійснює контроль за додержанням законодавства та ліцензійних умов, а також за якістю послуг зв’язку; застосовує адміністративні стягнення за порушення у сфері зв’язку; забезпечує в межах спеціальної процедури досудове вирішення спорів між операторами, провайдерами телекомунікацій щодо взаємоз’єднання телекомунікаційних мереж; передає до Антимонопольного комітету України матеріали в разі виявлення порушень законодавства про захист економічної конкуренції у сфері зв’язку; розробляє та реалізує техніч­ну політику у формуванні номерного ресурсу телекомунікаційних мереж; проводить сертифікацію засобів зв’язку та іншого технічного обладнання, що застосовується у цій сфері.

Захист прав споживачів телекомунікаційних послуг є одним з прі­оритетних напрямків діяльності НКЗР. З цією метою вона співпрацює з організаціями споживачів, забезпечує такі організації та самих спо­живачів необхідною інформацією щодо діяльності операторів, про­вайдерів телекомунікацій, за винятком випадків, коли існує обмеження доступу до такої інформації. У будь-якому разі споживачі телекомуні­каційних послуг мають право звертатися до НКРЗ для вирішення пи­тань, що зачіпають їх законні права та інтереси і перебувають у її сфері відання.

Мінтрансзв’язку і НКРЗ співпрацюють у процесі управління у сфе­рі зв’язку, однак вони не пов’язані відносинами влади — підпорядку­вання.

Окремим суб’єктом управління є Національний центр оперативно- технічного управління мережами телекомунікацій України. За звичай­них обставин він не реалізовує владні повноваження, а взаємодіє з цен­трами управління операторів телекомунікацій, у тому числі іноземних, координує їх діяльність на підставі укладених з ними цивільно- правових договорів. Однак в умовах надзвичайної ситуації, надзвичай­ного та воєнного стану цьому органу можуть надаватися широкі повно­важення щодо оперативно-технічного управління телекомунікаційни­ми мережами загального користування всіх операторів телекомунікацій України незалежно від форми власності.

Специфічні особливості має управління у телекомунікаційній ме­режі Інтернет. Повноваження державних органів у цій сфері досить обмежені. Натомість законодавець передбачає, що адміністрування адресного простору українського сегмента мережі Інтернет здійсню­ється недержавною організацією, яка утворюється самоврядними ор­ганізаціями операторів/провайдерів Інтернет в Україні та має бути зареєстрована відповідно до міжнародних вимог. Завданнями цієї ор­ганізації є: створення реєстру адрес мережі українського сегмента Інтернет; створення і підтримка автоматизованої системи реєстрації та обліку доменних назв і адрес українського сегмента мережі Інтернет; створення умов для використання адресного простору на принципах рівного доступу, оптимального використання, захисту прав споживачів послуг Інтернет та вільної конкуренції; представництво та захист у від­повідних міжнародних організаціях інтересів споживачів українського сегмента мережі Інтернет.

Поряд із загальнодоступною системою зв’язку існує спеціальний зв’язок, іншими словами, системи зв’язку з обмеженим доступом.

Спеціальний електрозв’язок (спеціальні телекомунікації) зводить­ся до передавання та приймання різними шляхами інформації з об­меженим доступом з використанням засобів криптографічного та/або технічного захисту інформації з додержанням вимог законодавства щодо її захисту. Можна виділити дві відносно самостійні системи спеціального електрозв’язку.

Так, система урядового зв’язку призначена для забезпечення управ­ління державою в мирний час, в умовах надзвичайного та воєнного стану, а також у разі виникнення надзвичайних ситуацій та забезпечує додержання вимог законодавства з питань захисту інформації, яка містить державну таємницю. Послуги цього зв’язку надаються лише

державним органам, а користуватися ним можуть тільки особи, яким у встановленому порядку надано допуск до інформації з обмеженим доступом.

Національна система конфіденційного зв’язку теж є системою зв’язку з обмеженим доступом, але на відміну від урядового конфіден­ційним зв’язком може користуватися значно ширше коло суб’єктів. Це виявляється у тому, що, з одного боку, послуги конфіденційного зв’язку можуть надаватися не лише державними установами, а й операторами, які є приватними юридичними особами та мають ліцензії на право надання послуг фіксованого та/або рухомого (мобільного) телефонно­го зв’язку, а також надання послуг у галузі криптографічного та/або технічного захисту інформації. З другого ж боку, послуги конфіденцій­ного зв’язку можуть надаватися на підставі цивільно-правового дого­вору будь-якому замовникові, а не лише державним органам.

Порядок функціонування систем урядового та конфіденційного зв’язку визначається законами України «Про Державну службу спеці­ального зв’язку та захисту інформації України»^[128] та «Про Національну систему конфіденційного зв’язку»^[129].

Державне управління щодо спеціального електрозв’язку здійснює Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації України (Держспецзв’язок). Це центральний орган виконавчої влади зі спеці­альним статусом, діяльність якого спрямовується Кабінетом Міністрів України, проте з питань захисту інформації України він підконтрольний Верховній Раді України, а з питань, пов’язаних із забезпеченням на­ціональної безпеки України, — підпорядковується і підконтрольний Президенту України.

Держспецзв’язок очолює Голова, який призначається на посаду та звільняється з неї Кабінетом Міністрів України за поданням Прем’єр- міністра України. До особового складу Держспецзв’язку належать переважно особи рядового і начальницького складу, які проходять мілітарну службу за контрактом з присвоєнням їм спеціальних звань. Разом з тим законодавство не виключає залучення до роботи в Держ­спецзв’язку цивільних державних службовців.

Основними напрямками діяльності Держспецзв’язку є: забезпечен­ня функціонування і розвитку системи урядового зв’язку; забезпечен­ня функціонування Національної системи конфіденційного зв’язку; захист державних інформаційних ресурсів в інформаційних, телеко­мунікаційних та інформаційно-телекомунікаційних системах; крипто­графічний та технічний захист інформації.

До компетенції Держспецзв’язку належить: забезпечення урядовим зв’язком Президента, Голови Верховної Ради та Прем’єр-міністра України в місцях їх постійного і тимчасового перебування; забезпечен­ня урядовим зв’язком посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військового управління; участь у виконан­ні заходів, спрямованих на підтримання правового режиму воєнного та надзвичайного стану; впровадження систем захисту інформації на об’єктах інформаційної діяльності та в інформаційних, телекомуніка­ційних та інформаційно-телекомунікаційних системах закордонних дипломатичних установ України; ліцензування господарської діяль­ності у сфері криптографічного та технічного захисту інформації; участь у сертифікації засобів криптографічного та технічного захисту інформації; видання інформаційним системам у мережі Інтернет атес­тата відповідності тощо.

Самостійною складовою системи зв’язку України є зв’язок, що здійснюється органами фельд’єгерської служби.

Головне управління державної фельд’єгерської служби — це струк­турний підрозділ Мінтрансзв’язку України. Її створено для забезпе­чення Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів України, цен­тральних та місцевих органів виконавчої влади, посольств, диплома­тичних представництв і консульств України оперативним кур’єрським зв’язком. Діяльність фельд’єгерської служби регламентовано підза- конними відомчими актами.

Фельд’єгерська служба може забезпечувати кур’єрський зв’язок не тільки в межах однієї держави, а й між урядами різних країн. У такому разі порядок її діяльності регулюється міжнародними угодами. Нині таку угоду укладено між усіма колишніми республіками Радянського Союзу, за винятком прибалтійських.

У 2007 р. Кабінет Міністрів України прийняв рішення про необхід­ність створення національної системи супутникового зв’язку та за­твердив відповідний план заходів. На виконання цього плану Націо­нальне космічне агентство України та спеціально створений орган — Міжвідомча координаційна рада із створення національної супутни- кової системи зв’язку мають забезпечити введення в дію нового для України виду зв’язку до кінця 2011 р.

Запитання до самоконтролю

1. Перерахуйте види транспорту, що існують в Україні.

2. Назвіть орган, що здійснює управління залізничним транс­портом.

3. Якими нормативно-правовими актами регулюється діяль­ність автомобільного транспорту?

4. Що являє собою шляхове господарство?

5. Перерахуйте види зв’язку, що існують в Україні.

6. Які органи здійснюють управління у сфері зв’язку?

7. Що являє собою спеціальний електрозв’язок?

8. Назвіть основні завдання фельд’єгерської служби.

Глава 27

Управління використанням і охороною природних ресурсів

§ 1. Організаційно-правові засади управління використанням і охороною природних ресурсів

Природа становить систему взаємопов’язаних екологічних під­систем, які охоплюють живу та неживу матерію і людину. Для людини природа виступає в різних якостях. По-перше, як натуральні умови її житія та діяльності; по-друге, як джерела і засоби виробництва мате­ріальних благ; по-третє, як об’єкт її господарської та культурної ді­яльності; по-четверте, як джерело і засіб морального виховання та естетичного задоволення. Належна реалізація цих зв’язків людини і природи багато в чому залежить від ефективної управлінської діяль­ності державних органів та їх посадових осіб.

Конституція України закріплює положення про те, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які пере­бувають у межах території України, природні ресурси її континенталь­ного шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Це право від імені Українського народу здійснюють органи державної влади та органи місцевого само­врядування (ст. 13).

Відповідно до Конституції України екологічну політику визначає Верховна Рада України, яка затверджує загальнодержавні програми охорони довкілля, встановлює засади використання природних ре­сурсів.

Поняття використання і охорони природних ресурсів багато в чому взаємопов’язані, але було б неправильно їх ототожнювати. Викорис­тання природних ресурсів має за мету добування з природних ресурсів певних корисних як для суспільства в цілому (наприклад, господар­ських), так і для окремих індивідів (наприклад, оздоровчих) цілей.

Мстою охорони природних ресурсів є запобігання екологічно шкідли­вим наслідкам їх використання, збереження в первісному стані окремих компонентів довкілля, його екологічного балансу. Слід відзначити осо­бливе значення охорони природних ресурсів у контексті реалізації конституційного положення про право громадян на безпечне для їх життя і здоров’я довкілля (ст. 50 Конституції України).

§ 2. Органи управління використанням і охороною природних ресурсів

У системі управління використанням і охороною природних ресур­сів значні повноваження мають державні органи, діяльність яких спрямовано на розв’язання широкого кола питань, — органи загальної компетенції. До них належать: Кабінет Міністрів України, уряд АРК, місцеві державні адміністрації, а також органи місцевого самовряду­вання.

Кабінет Міністрів України відповідно до Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» здійснює реалізацію визначеної Верховною Радою екологічної політики; забезпечує роз­роблення державних, республіканських, екологічних програм; коорди­нує діяльність міністерств, відомств, інших установ та організацій у питаннях охорони навколишнього природного середовища; встанов­лює порядок розроблення і затвердження екологічних нормативів, лі­мітів використання природних ресурсів, питань скидання забруднюю­чих речовин у навколишнє природне середовище, розміщення відходів; встановлює порядок визначення платні та її максимальні розміри за користування природними ресурсами, забруднення навколишнього природного середовища, розміщення відходів, інші види шкідливого впливу на нього; приймає рішення про зупинення (тимчасово) або припинення діяльності підприємств, установ і організацій у разі по­рушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища; керує зовнішніми зв’язками в питаннях охорони навко­лишнього природного середовища.

На території АРК'ії уряд згідно із загальнодержавними програма­ми розробляє, затверджує та реалізує програми АРК з питань раціо­нального природокористування і охорони навколишнього природного середовища. До його повноважень належать також організація управ-

ління та контролю в галузі охорони навколишнього природного сере­довища, узгодження розміщення підприємств, установ і організацій на території республіки, визначення нормативів платні та її розміри; за­бруднення навколишнього природного середовища, розміщення від­ходів тощо.

Управління використанням і охороною природних ресурсів на те­риторіях відповідних адміністративно-територіальних одиниць здій­снюють місцеві державні адміністрації. До їх повноважень, зокрема, належать: розроблення в забезпеченні використання затверджених за­коном програм раціонального використання земель, лісів, підвищення плодючості земель, що перебувають у державній власності; розроблен­ня і забезпечення використання регіональних екологічних програм; здійснення заходів щодо відшкодування збитків, завданих порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища підприємствами, установами, організаціями; організація роботи з лік­відації наслідків екологічних аварій, залучення до цієї роботи підпри­ємств, установ, організацій, незалежно від форм власності.

Безпосереднє управління використанням і охороною природних ресурсів здійснюють органи спеціальної компетенції. Такими є Міні­стерство охорони навколишнього природного середовища України, його органи на місцях, а також інші державні органи, до компетенції яких належить здійснення функцій по організації раціонального ви­користання та охорони природних ресурсів: Державний комітет лісо­вого господарства України, Державний комітет рибного господарства України, Державне агентство земельних ресурсів України, Державний комітет України по водному господарству, Державний комітет ядерно­го регулювання України.

Міністерство охорони навколишнього природного середовища Укра­їни (Мінприроди) посідає центральне місце в системі органів спеціальної компетенції в цій сфері (галузі). Мінприроди реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання та відновлення природних ресурсів, захисту населення і на­вколишнього природного середовища від негативного впливу господар­ської діяльності шляхом регулювання екологічної, ядерної та радіа­ційної безпеки на об’єктах усіх форм власності.

Мінприроди здійснює: державний контроль за додержанням вимог законодавства з питань охорони навколишнього природного середови­ща, ядерної та радіаційної безпеки; нормативно-правове регулювання стосовно використання природних ресурсів, встановлення критеріїв і норм додержання екологічної, ядерної та радіаційної безпеки; облік ядерних матеріалів і контроль за їх збереженням, транспортуванням та використанням; організацію проведення державної екологічної екс­пертизи; міжнародне співробітництво в питаннях екології, безпечного використання ядерної енергії та радіаційних технологій.

Виконуючи покладені на нього завдання, Мінприроди здійснює комплексне управління і регулювання в галузі охорони навколишньо­го природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, забезпечення ядерної та радіаційної безпеки; координує ді­яльність центральних органів державної виконавчої влади, підпри­ємств, установ, організацій у галузі охорони навколишнього природ­ного середовища; контролює та організовує перевірки підприємств, установ, організацій щодо додержання нормативів і правил екологічної безпеки; встановлює відповідні норми й правила тощо.

На місцях органами Мінприроди є державні управління охорони навколишнього природного середовища в областях, АРК, містах Киє­ві та Севастополі, а також районні, міські і регіональні інспекції охорони навколишнього природного середовища.

Державний комітет лісового господарства України реалізує дер­жавну політику розвитку лісового господарства, здійснює управління лісовим фондом України з метою посилення охоронних, захисних, санітарно-гігієнічних, оздоровчих та інших функцій лісу та високо­ефективного використання лісових ресурсів для забезпечення потреб у лісосировинній продукції, а також державний контроль за охороною, захистом і використанням лісів.

Державний комітет рибного господарства України, який входить до складу Мінагрополітики України, є спеціально уповноваженим державним органом у галузі ведення рибного господарства. До його завдань належать формування концепції розвитку рибного господар­ства та збереження рибних ресурсів України, видання в межах своєї компетенції дозволів на промислове добування рибних запасів виключ­ної (морської) економічної зони і риб, що живуть у водах, розміщених на території більш ніж однієї області України, а також інформування природокористувачів про ліміти використання рибних запасів, здій­снення контролю за охороною рибних запасів.

Державну політику у сфері земельних відносин реалізує Держав­не агентство України по земельних ресурсах, завдання якого полягають

у контролі за використанням і охороною земельних ресурсів та дер­жавному земельному нагляді. До його компетенції належать проведен­ня моніторингу земель, землевпорядкування, а також розроблення і реалізація державних регіональних програм, пов’язаних із регулю­ванням земельних відносин, раціональним використанням і охороною земель.

Діяльність Державного комітету України по водному господарству спрямовано на здійснення заходів щодо збільшення раціонального використання водних ресурсів, поліпшення стану річок, водоймищ, прибережних зон морів, охорони водоймищ, підземних вод від радіо­активного забруднення.

У зв’язку з ліквідацією Комітету України з питань геології та ви­користання надр і переданням його функцій Мінприроди України, останнє здійснює державний моніторинг геологічного середовища і проведення еколого-геологічних досліджень, контролює повноту та якість геологічного вивчення надр, проводить облік розвіданих родо­вищ корисних копалин. Поряд з цим до його функцій належать видача спеціального дозволу (ліцензії) на користування надрами, нагляд за підземними водами і оцінювання їх ресурсів, контроль за додержанням екологічних вимог під час проведення геологорозвідувальних робіт.

Державне управління в галузі охорони атмосферного повітря разом

з Мінохоронприроди здійснює Міністерство охорони здоров ’я Укра­їни в межах його компетенції, визначеної законодавством.

§ 3. Місцеве самоврядування і охорона природних ресурсів

Органи місцевого самоврядування в межах, установлених законо­давством, вирішують питання місцевого значення, в тому числі щодо охорони природних ресурсів.

Згідно із Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» до повноважень сільських, селищних і міських рад у цій сфері діяль­ності належать: 1) вирішення відповідно до закону питань регулюван­ня земельних відносин; 2) затвердження розмірів плати за користуван­ням природними ресурсами, які перебувають у власності певних тери­торіальних громад; видання дозволів на спеціальне користування природними ресурсами місцевого значення, а також скасування таких 368

дозволів; прийняття рішень про організацію територій і об’єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та інших територій, що потребують особливої охорони; внесення пропозицій про об’яву природних об’єктів пам’ятками природи, що охороняються законом; надання згоди на розміщення на території нових об’єктів, сфера еко­логічного впливу яких згідно із чинними нормативами включає дану територію.

Законом також регламентовано повноваження виконавчих органів сільських, селищних і міських рад з питань охорони природного сере­довища. Зокрема, до них належить здійснення контролю за додержан­ням земельного та природоохоронного законодавства, використанням і охороною земель, природних ресурсів загальнодержавного значення, відновленням лісів тощо.

Районні та обласні ради вирішують питання про видання дозволу на спеціальне використання природних ресурсів відповідного район­ного або обласного значення. До їх повноважень належить встанов­лення правил користування водозабірними спорудами, зон санітарної охорони джерел водопостачання, обмеження або заборона використан­ня підприємствами питної води в промислових цілях.

§ 4. Державний контроль та нагляд у галузі використання і охорони природних ресурсів

Органи державного управління використання і охорони природних ресурсів поряд з іншими функціями здійснюють функцію контролю.

Для здійснення контрольних функцій у сфері охорони навколиш­нього природного середовища створено Державну екологічну інспекцію Міністерства охорони навколишнього природного середовища Украї­ни¹ (ДЕІ).

ДЕІ є системою регіональних і територіальних органів державної виконавчої влади, які організовують і здійснюють контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища. До складу ДЕІ вхо­дять: Головна екологічна інспекція, інспекція по охороні Чорного та Азовського морів, екологічні інспекції територіальних органів Мін­природи в АРК, областях, містах Києві та Севастополі.

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. Reference 1 страница
3. Reference 10 страница
4. Reference 2 страница
5. Reference 3 страница
6. Reference 4 страница
7. Reference 5 страница
8. Reference 6 страница
9. Reference 7 страница
10. Reference 8 страница
11. Reference 9 страница
12. References 1 страница

Переглядів: 343