МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах
РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ" ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів
Контакти
Тлумачний словник Авто Автоматизація Архітектура Астрономія Аудит Біологія Будівництво Бухгалтерія Винахідництво Виробництво Військова справа Генетика Географія Геологія Господарство Держава Дім Екологія Економетрика Економіка Електроніка Журналістика та ЗМІ Зв'язок Іноземні мови Інформатика Історія Комп'ютери Креслення Кулінарія Культура Лексикологія Література Логіка Маркетинг Математика Машинобудування Медицина Менеджмент Метали і Зварювання Механіка Мистецтво Музика Населення Освіта Охорона безпеки життя Охорона Праці Педагогіка Політика Право Програмування Промисловість Психологія Радіо Регилия Соціологія Спорт Стандартизація Технології Торгівля Туризм Фізика Фізіологія Філософія Фінанси Хімія Юриспунденкция |
|
|||||||
Глава 23 4 страницаУ прямому підпорядкуванні Укравтодору перебуває низка підприємств та установ, які забезпечують реалізацію державної політики у сфері шляхового господарства. Трубопровідний транспорт. Трубопровідний транспорт істотно відрізняється від інших видів транспорту як за своїм призначенням, так і за порядком управління. Загальні засади діяльності та управління трубопровідним транспортом визначено Законом України «Про трубопровідний транспорт»1. Трубопровідний транспорт призначено для транспортування територією України вуглеводнів, хімічних продуктів, води та інших продуктів і речовин з місць їх знаходження, видобутку (промислів), виготовлення або зберігання до місць їх перероблення чи споживання, перевантаження та подальшого транспортування. Система трубопровідного транспорту України складається із магістрального та промислового трубопровідного транспорту. Магістральними трубопроводами здійснюються транзитні, міждержавні, міжрегіональні поставки. Всі ж інші трубопроводи (нафто- базові, внутрішньопромислові, міські газопровідні, водопровідні, каналізаційні мережі, меліоративні системи тощо) є промисловими. Магістральні трубопроводи перебувають у державній власності і господарське управління ними здійснює Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України». Державне ж управління у сфері магістрального трубопровідного транспорту покладено на Міністерство палива та енергетики України. Щодо промислових трубопроводів, то залежно від цільового призначення управління ними може здійснюватись іншими центральними органами виконавчої влади, місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування. Водний транспорт. Роль водного транспорту в народному господарстві неоднозначна. З одного боку, він найменш поширений. Лише п’ять областей України та АРК мають вихід до моря, а у більшій половині областей України водний транспорт взагалі не використовується. З другого ж боку, водний, особливо морський, транспорт має надзвичайно велике значення у здійсненні міжнародних перевезень. Порядок управління водним транспортом врегульовано досить слабко. Окремі норми розпорошено по значній кількості нормативних актів різної юридичної сили. Державне управління у цій сфері здійснюється через Державний департамент морського і річкового транспорту (Укрморрічфлот), який є урядовим органом державного управління, що діє у складі Мінтрансзв’язку. До повноважень Укрморрічфлоту належать: розроблення державних науково-технічних та інших програм і планів розвитку галузі; здійснення державного нагляду у морських торговельних і річкових портах, територіальних водах України відповідно до законодавства про судноплавство, а також вимог міжнародних договорів України всіма морськими і річковими суднами незалежно від форми власності, галузевої належності та прапора держави, під яким плаває судно; організація проведення розслідувань причин аварій і катастроф на морському і річковому транспорті; координація робіт з проведення сертифікації, класифікації транспортних засобів і технологічного устаткування та технічного нагляду за їх експлуатацією; забезпечення розвитку зовнішньоекономічних зв’язків та участю України в міжнародних морських організаціях за дорученням Мінтрансу; реєстрація лінії закордонного плавання. До сфери управління Укрморрічфлоту належать підприємства, установи та організації морського та річкового транспорту всіх форм власності. Одну з ключових позицій в управлінні морським транспортом займає морський порт. Це державне транспортне підприємство, призначене для обслуговування суден, пасажирів і вантажів на відведених порту території і акваторії, а також перевезення вантажів і пасажирів на суднах, що належать порту. Його очолює начальник морського порту, який видає обов’язкові постанови, що регулюють питання безпеки руху, охорони вантажів, майна порту і громадського порядку, проведення санітарних і протипожежних заходів у порту, охорони довкілля, порядку заходу суден у морські порти тощо. Державний нагляд за мореплавством у порту здійснює капітан морського порту, який очолює місцеву Інспекцію державного портового нагляду. Правове становище морського порту нині врегульовано не досить повно і нині у Верховній Раді йде робота над законопроектом «Про морські порти України». Щодо морських та річкових суден, то їх правовий статус та багато питань взаємовідносин з державою (державна реєстрація суден, надання дозволу на використання прапора України, надання статусу національного морського перевізника, арешт судна) врегульовано Кодексом торговельного мореплавства України1.
§ 3. Органи управління зв’язком Система зв’язку в Україні надзвичайно складна і постійний розвиток новітніх технологій веде до її подальшого розгалуження та усклад- нення. У найбільш загальному вигляді вона складається з поштового зв’язку, електричного зв’язку, спеціального зв’язку та фельд’єгерської служби. Під телекомунікаціями (електрозв’язком) слід розуміти передавання, випромінювання та/або приймання знаків, сигналів, письмового тексту, зображень та звуків або повідомлень будь-якого роду по радіо, проводових, оптичних або інших електромагнітних системах. Зокрема до телекомунікацій належать: фіксований телефонний зв’язок, фіксований телефонний зв’язок з використанням безпроводного доступу до телекомунікаційних мереж, рухомий (мобільний) телефонний зв’язок, радіозв’язок, зв’язок через мережу Інтернет та інші форми зв’язку, що не використовують матеріальні носії інформації. Правові основи діяльності у сфері телекомунікацій, а саме повноваження держави щодо управління та регулювання у цій сфері, а також права і обов’язки учасників ринку телекомунікаційних послуг тощо визначаються Законом України «Про телекомунікації»[126]. Поштовий зв’язок зводиться до приймання, оброблення, перевезення та доставлення (вручення) поштових відправлень, виконання доручень користувачів щодо поштових переказів, банківських операцій. Тобто він пов’язаний з передаванням грошей (поштові перекази), матеріальних цінностей (посилки та бандеролі) та інформації на матеріальних носіях (листи, цінні листи, листи з описом вкладення). Правові основи надання послуг поштового зв’язку та загальні засади відносин між органами державної влади, операторами поштового зв’язку і користувачами їх послуг визначено Законом України «Про поштовий зв’язок»[127]. Центральним органом виконавчої влади, уповноваженим здійснювати управління у сфері як телекомунікацій, так і поштового зв’язку, є Мінтрансзв’язку України, однак його повноваження переважно обмежуються нормотворчістю. Воно розробляє проекти законів та інших нормативно-правових актів, а також затверджує власні нормативно-правові акти з питань зв’язку; визначає вимоги щодо рівня якості послуг зв’язку; організовує та відповідає за розроблення стандартів зв’язку; затверджує технічні вимоги до телекомунікаційних мереж, засобів і об’єктів телекомунікацій; вирішує в межах компетенції питання щодо забезпечення зв’язку для потреб державної системи урядового зв’язку, національної системи конфіденційного зв’язку, органів безпеки, оборони, охорони правопорядку; здійснює співробітництво з міжнародними організаціями та відповідними органами інших держав. Повноваження щодо прийняття та виконання конкретних управлінських рішень у цій сфері надано Національній комісії з питань регулювання зв’язку (НКРЗ). Це колегіальний центральний орган виконавчої влади із спеціальним статусом, який підконтрольний Президенту України. До складу НКРЗ входять Голова та сім членів, які приймають рішення на засіданнях шляхом голосування. НКРЗ у межах своєї компетенції: видає ліцензії на надання послуг поштового зв’язку та телекомунікаційних послуг; веде державні реєстри операторів та провайдерів зв’язку; здійснює відповідно до законодавства тарифне регулювання у сфері телекомунікацій та поштового зв’язку; приймає рішення, які є обов’язковими до виконання суб’єктами ринку телекомунікацій; здійснює контроль за додержанням законодавства та ліцензійних умов, а також за якістю послуг зв’язку; застосовує адміністративні стягнення за порушення у сфері зв’язку; забезпечує в межах спеціальної процедури досудове вирішення спорів між операторами, провайдерами телекомунікацій щодо взаємоз’єднання телекомунікаційних мереж; передає до Антимонопольного комітету України матеріали в разі виявлення порушень законодавства про захист економічної конкуренції у сфері зв’язку; розробляє та реалізує технічну політику у формуванні номерного ресурсу телекомунікаційних мереж; проводить сертифікацію засобів зв’язку та іншого технічного обладнання, що застосовується у цій сфері. Захист прав споживачів телекомунікаційних послуг є одним з пріоритетних напрямків діяльності НКЗР. З цією метою вона співпрацює з організаціями споживачів, забезпечує такі організації та самих споживачів необхідною інформацією щодо діяльності операторів, провайдерів телекомунікацій, за винятком випадків, коли існує обмеження доступу до такої інформації. У будь-якому разі споживачі телекомунікаційних послуг мають право звертатися до НКРЗ для вирішення питань, що зачіпають їх законні права та інтереси і перебувають у її сфері відання. Мінтрансзв’язку і НКРЗ співпрацюють у процесі управління у сфері зв’язку, однак вони не пов’язані відносинами влади — підпорядкування. Окремим суб’єктом управління є Національний центр оперативно- технічного управління мережами телекомунікацій України. За звичайних обставин він не реалізовує владні повноваження, а взаємодіє з центрами управління операторів телекомунікацій, у тому числі іноземних, координує їх діяльність на підставі укладених з ними цивільно- правових договорів. Однак в умовах надзвичайної ситуації, надзвичайного та воєнного стану цьому органу можуть надаватися широкі повноваження щодо оперативно-технічного управління телекомунікаційними мережами загального користування всіх операторів телекомунікацій України незалежно від форми власності. Специфічні особливості має управління у телекомунікаційній мережі Інтернет. Повноваження державних органів у цій сфері досить обмежені. Натомість законодавець передбачає, що адміністрування адресного простору українського сегмента мережі Інтернет здійснюється недержавною організацією, яка утворюється самоврядними організаціями операторів/провайдерів Інтернет в Україні та має бути зареєстрована відповідно до міжнародних вимог. Завданнями цієї організації є: створення реєстру адрес мережі українського сегмента Інтернет; створення і підтримка автоматизованої системи реєстрації та обліку доменних назв і адрес українського сегмента мережі Інтернет; створення умов для використання адресного простору на принципах рівного доступу, оптимального використання, захисту прав споживачів послуг Інтернет та вільної конкуренції; представництво та захист у відповідних міжнародних організаціях інтересів споживачів українського сегмента мережі Інтернет. Поряд із загальнодоступною системою зв’язку існує спеціальний зв’язок, іншими словами, системи зв’язку з обмеженим доступом. Спеціальний електрозв’язок (спеціальні телекомунікації) зводиться до передавання та приймання різними шляхами інформації з обмеженим доступом з використанням засобів криптографічного та/або технічного захисту інформації з додержанням вимог законодавства щодо її захисту. Можна виділити дві відносно самостійні системи спеціального електрозв’язку. Так, система урядового зв’язку призначена для забезпечення управління державою в мирний час, в умовах надзвичайного та воєнного стану, а також у разі виникнення надзвичайних ситуацій та забезпечує додержання вимог законодавства з питань захисту інформації, яка містить державну таємницю. Послуги цього зв’язку надаються лише державним органам, а користуватися ним можуть тільки особи, яким у встановленому порядку надано допуск до інформації з обмеженим доступом. Національна система конфіденційного зв’язку теж є системою зв’язку з обмеженим доступом, але на відміну від урядового конфіденційним зв’язком може користуватися значно ширше коло суб’єктів. Це виявляється у тому, що, з одного боку, послуги конфіденційного зв’язку можуть надаватися не лише державними установами, а й операторами, які є приватними юридичними особами та мають ліцензії на право надання послуг фіксованого та/або рухомого (мобільного) телефонного зв’язку, а також надання послуг у галузі криптографічного та/або технічного захисту інформації. З другого ж боку, послуги конфіденційного зв’язку можуть надаватися на підставі цивільно-правового договору будь-якому замовникові, а не лише державним органам. Порядок функціонування систем урядового та конфіденційного зв’язку визначається законами України «Про Державну службу спеціального зв’язку та захисту інформації України»[128] та «Про Національну систему конфіденційного зв’язку»[129]. Державне управління щодо спеціального електрозв’язку здійснює Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації України (Держспецзв’язок). Це центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом, діяльність якого спрямовується Кабінетом Міністрів України, проте з питань захисту інформації України він підконтрольний Верховній Раді України, а з питань, пов’язаних із забезпеченням національної безпеки України, — підпорядковується і підконтрольний Президенту України. Держспецзв’язок очолює Голова, який призначається на посаду та звільняється з неї Кабінетом Міністрів України за поданням Прем’єр- міністра України. До особового складу Держспецзв’язку належать переважно особи рядового і начальницького складу, які проходять мілітарну службу за контрактом з присвоєнням їм спеціальних звань. Разом з тим законодавство не виключає залучення до роботи в Держспецзв’язку цивільних державних службовців. Основними напрямками діяльності Держспецзв’язку є: забезпечення функціонування і розвитку системи урядового зв’язку; забезпечення функціонування Національної системи конфіденційного зв’язку; захист державних інформаційних ресурсів в інформаційних, телекомунікаційних та інформаційно-телекомунікаційних системах; криптографічний та технічний захист інформації. До компетенції Держспецзв’язку належить: забезпечення урядовим зв’язком Президента, Голови Верховної Ради та Прем’єр-міністра України в місцях їх постійного і тимчасового перебування; забезпечення урядовим зв’язком посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військового управління; участь у виконанні заходів, спрямованих на підтримання правового режиму воєнного та надзвичайного стану; впровадження систем захисту інформації на об’єктах інформаційної діяльності та в інформаційних, телекомунікаційних та інформаційно-телекомунікаційних системах закордонних дипломатичних установ України; ліцензування господарської діяльності у сфері криптографічного та технічного захисту інформації; участь у сертифікації засобів криптографічного та технічного захисту інформації; видання інформаційним системам у мережі Інтернет атестата відповідності тощо. Самостійною складовою системи зв’язку України є зв’язок, що здійснюється органами фельд’єгерської служби. Головне управління державної фельд’єгерської служби — це структурний підрозділ Мінтрансзв’язку України. Її створено для забезпечення Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів України, центральних та місцевих органів виконавчої влади, посольств, дипломатичних представництв і консульств України оперативним кур’єрським зв’язком. Діяльність фельд’єгерської служби регламентовано підза- конними відомчими актами. Фельд’єгерська служба може забезпечувати кур’єрський зв’язок не тільки в межах однієї держави, а й між урядами різних країн. У такому разі порядок її діяльності регулюється міжнародними угодами. Нині таку угоду укладено між усіма колишніми республіками Радянського Союзу, за винятком прибалтійських. У 2007 р. Кабінет Міністрів України прийняв рішення про необхідність створення національної системи супутникового зв’язку та затвердив відповідний план заходів. На виконання цього плану Національне космічне агентство України та спеціально створений орган — Міжвідомча координаційна рада із створення національної супутни- кової системи зв’язку мають забезпечити введення в дію нового для України виду зв’язку до кінця 2011 р.
Запитання до самоконтролю 1. Перерахуйте види транспорту, що існують в Україні. 2. Назвіть орган, що здійснює управління залізничним транспортом. 3. Якими нормативно-правовими актами регулюється діяльність автомобільного транспорту? 4. Що являє собою шляхове господарство? 5. Перерахуйте види зв’язку, що існують в Україні. 6. Які органи здійснюють управління у сфері зв’язку? 7. Що являє собою спеціальний електрозв’язок? 8. Назвіть основні завдання фельд’єгерської служби.
Глава 27 Управління використанням і охороною природних ресурсів § 1. Організаційно-правові засади управління використанням і охороною природних ресурсів
Природа становить систему взаємопов’язаних екологічних підсистем, які охоплюють живу та неживу матерію і людину. Для людини природа виступає в різних якостях. По-перше, як натуральні умови її житія та діяльності; по-друге, як джерела і засоби виробництва матеріальних благ; по-третє, як об’єкт її господарської та культурної діяльності; по-четверте, як джерело і засіб морального виховання та естетичного задоволення. Належна реалізація цих зв’язків людини і природи багато в чому залежить від ефективної управлінської діяльності державних органів та їх посадових осіб. Конституція України закріплює положення про те, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які перебувають у межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Це право від імені Українського народу здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ст. 13). Відповідно до Конституції України екологічну політику визначає Верховна Рада України, яка затверджує загальнодержавні програми охорони довкілля, встановлює засади використання природних ресурсів. Поняття використання і охорони природних ресурсів багато в чому взаємопов’язані, але було б неправильно їх ототожнювати. Використання природних ресурсів має за мету добування з природних ресурсів певних корисних як для суспільства в цілому (наприклад, господарських), так і для окремих індивідів (наприклад, оздоровчих) цілей. Мстою охорони природних ресурсів є запобігання екологічно шкідливим наслідкам їх використання, збереження в первісному стані окремих компонентів довкілля, його екологічного балансу. Слід відзначити особливе значення охорони природних ресурсів у контексті реалізації конституційного положення про право громадян на безпечне для їх життя і здоров’я довкілля (ст. 50 Конституції України).
§ 2. Органи управління використанням і охороною природних ресурсів У системі управління використанням і охороною природних ресурсів значні повноваження мають державні органи, діяльність яких спрямовано на розв’язання широкого кола питань, — органи загальної компетенції. До них належать: Кабінет Міністрів України, уряд АРК, місцеві державні адміністрації, а також органи місцевого самоврядування. Кабінет Міністрів України відповідно до Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» здійснює реалізацію визначеної Верховною Радою екологічної політики; забезпечує розроблення державних, республіканських, екологічних програм; координує діяльність міністерств, відомств, інших установ та організацій у питаннях охорони навколишнього природного середовища; встановлює порядок розроблення і затвердження екологічних нормативів, лімітів використання природних ресурсів, питань скидання забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, розміщення відходів; встановлює порядок визначення платні та її максимальні розміри за користування природними ресурсами, забруднення навколишнього природного середовища, розміщення відходів, інші види шкідливого впливу на нього; приймає рішення про зупинення (тимчасово) або припинення діяльності підприємств, установ і організацій у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища; керує зовнішніми зв’язками в питаннях охорони навколишнього природного середовища. На території АРК'ії уряд згідно із загальнодержавними програмами розробляє, затверджує та реалізує програми АРК з питань раціонального природокористування і охорони навколишнього природного середовища. До його повноважень належать також організація управ- ління та контролю в галузі охорони навколишнього природного середовища, узгодження розміщення підприємств, установ і організацій на території республіки, визначення нормативів платні та її розміри; забруднення навколишнього природного середовища, розміщення відходів тощо. Управління використанням і охороною природних ресурсів на територіях відповідних адміністративно-територіальних одиниць здійснюють місцеві державні адміністрації. До їх повноважень, зокрема, належать: розроблення в забезпеченні використання затверджених законом програм раціонального використання земель, лісів, підвищення плодючості земель, що перебувають у державній власності; розроблення і забезпечення використання регіональних екологічних програм; здійснення заходів щодо відшкодування збитків, завданих порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища підприємствами, установами, організаціями; організація роботи з ліквідації наслідків екологічних аварій, залучення до цієї роботи підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності. Безпосереднє управління використанням і охороною природних ресурсів здійснюють органи спеціальної компетенції. Такими є Міністерство охорони навколишнього природного середовища України, його органи на місцях, а також інші державні органи, до компетенції яких належить здійснення функцій по організації раціонального використання та охорони природних ресурсів: Державний комітет лісового господарства України, Державний комітет рибного господарства України, Державне агентство земельних ресурсів України, Державний комітет України по водному господарству, Державний комітет ядерного регулювання України. Міністерство охорони навколишнього природного середовища України (Мінприроди) посідає центральне місце в системі органів спеціальної компетенції в цій сфері (галузі). Мінприроди реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання та відновлення природних ресурсів, захисту населення і навколишнього природного середовища від негативного впливу господарської діяльності шляхом регулювання екологічної, ядерної та радіаційної безпеки на об’єктах усіх форм власності. Мінприроди здійснює: державний контроль за додержанням вимог законодавства з питань охорони навколишнього природного середовища, ядерної та радіаційної безпеки; нормативно-правове регулювання стосовно використання природних ресурсів, встановлення критеріїв і норм додержання екологічної, ядерної та радіаційної безпеки; облік ядерних матеріалів і контроль за їх збереженням, транспортуванням та використанням; організацію проведення державної екологічної експертизи; міжнародне співробітництво в питаннях екології, безпечного використання ядерної енергії та радіаційних технологій. Виконуючи покладені на нього завдання, Мінприроди здійснює комплексне управління і регулювання в галузі охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, забезпечення ядерної та радіаційної безпеки; координує діяльність центральних органів державної виконавчої влади, підприємств, установ, організацій у галузі охорони навколишнього природного середовища; контролює та організовує перевірки підприємств, установ, організацій щодо додержання нормативів і правил екологічної безпеки; встановлює відповідні норми й правила тощо. На місцях органами Мінприроди є державні управління охорони навколишнього природного середовища в областях, АРК, містах Києві та Севастополі, а також районні, міські і регіональні інспекції охорони навколишнього природного середовища. Державний комітет лісового господарства України реалізує державну політику розвитку лісового господарства, здійснює управління лісовим фондом України з метою посилення охоронних, захисних, санітарно-гігієнічних, оздоровчих та інших функцій лісу та високоефективного використання лісових ресурсів для забезпечення потреб у лісосировинній продукції, а також державний контроль за охороною, захистом і використанням лісів. Державний комітет рибного господарства України, який входить до складу Мінагрополітики України, є спеціально уповноваженим державним органом у галузі ведення рибного господарства. До його завдань належать формування концепції розвитку рибного господарства та збереження рибних ресурсів України, видання в межах своєї компетенції дозволів на промислове добування рибних запасів виключної (морської) економічної зони і риб, що живуть у водах, розміщених на території більш ніж однієї області України, а також інформування природокористувачів про ліміти використання рибних запасів, здійснення контролю за охороною рибних запасів. Державну політику у сфері земельних відносин реалізує Державне агентство України по земельних ресурсах, завдання якого полягають у контролі за використанням і охороною земельних ресурсів та державному земельному нагляді. До його компетенції належать проведення моніторингу земель, землевпорядкування, а також розроблення і реалізація державних регіональних програм, пов’язаних із регулюванням земельних відносин, раціональним використанням і охороною земель. Діяльність Державного комітету України по водному господарству спрямовано на здійснення заходів щодо збільшення раціонального використання водних ресурсів, поліпшення стану річок, водоймищ, прибережних зон морів, охорони водоймищ, підземних вод від радіоактивного забруднення. У зв’язку з ліквідацією Комітету України з питань геології та використання надр і переданням його функцій Мінприроди України, останнє здійснює державний моніторинг геологічного середовища і проведення еколого-геологічних досліджень, контролює повноту та якість геологічного вивчення надр, проводить облік розвіданих родовищ корисних копалин. Поряд з цим до його функцій належать видача спеціального дозволу (ліцензії) на користування надрами, нагляд за підземними водами і оцінювання їх ресурсів, контроль за додержанням екологічних вимог під час проведення геологорозвідувальних робіт. Державне управління в галузі охорони атмосферного повітря разом з Мінохоронприроди здійснює Міністерство охорони здоров ’я України в межах його компетенції, визначеної законодавством.
§ 3. Місцеве самоврядування і охорона природних ресурсів Органи місцевого самоврядування в межах, установлених законодавством, вирішують питання місцевого значення, в тому числі щодо охорони природних ресурсів. Згідно із Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» до повноважень сільських, селищних і міських рад у цій сфері діяльності належать: 1) вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин; 2) затвердження розмірів плати за користуванням природними ресурсами, які перебувають у власності певних територіальних громад; видання дозволів на спеціальне користування природними ресурсами місцевого значення, а також скасування таких 368 дозволів; прийняття рішень про організацію територій і об’єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та інших територій, що потребують особливої охорони; внесення пропозицій про об’яву природних об’єктів пам’ятками природи, що охороняються законом; надання згоди на розміщення на території нових об’єктів, сфера екологічного впливу яких згідно із чинними нормативами включає дану територію. Законом також регламентовано повноваження виконавчих органів сільських, селищних і міських рад з питань охорони природного середовища. Зокрема, до них належить здійснення контролю за додержанням земельного та природоохоронного законодавства, використанням і охороною земель, природних ресурсів загальнодержавного значення, відновленням лісів тощо. Районні та обласні ради вирішують питання про видання дозволу на спеціальне використання природних ресурсів відповідного районного або обласного значення. До їх повноважень належить встановлення правил користування водозабірними спорудами, зон санітарної охорони джерел водопостачання, обмеження або заборона використання підприємствами питної води в промислових цілях.
§ 4. Державний контроль та нагляд у галузі використання і охорони природних ресурсів Органи державного управління використання і охорони природних ресурсів поряд з іншими функціями здійснюють функцію контролю. Для здійснення контрольних функцій у сфері охорони навколишнього природного середовища створено Державну екологічну інспекцію Міністерства охорони навколишнього природного середовища України1 (ДЕІ). ДЕІ є системою регіональних і територіальних органів державної виконавчої влади, які організовують і здійснюють контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища. До складу ДЕІ входять: Головна екологічна інспекція, інспекція по охороні Чорного та Азовського морів, екологічні інспекції територіальних органів Мінприроди в АРК, областях, містах Києві та Севастополі. Читайте також:
|
||||||||
|