КУЛЬТУРА ДАВНЬОГО ЧАСУ

ЛЕКЦІЯ 3

1. Первісна культура.

2. Давньосхідна модель світу.

3. Культура Стародавнього Сходу (Месопотамія, Єгипет, Індія, Китай).

1. ПЕРВІСНА КУЛЬТУРА

Культура має небіологічну природу. Екстремальні умови виживання протолюдини стимулювали ситуацію парадоксальної поведінки, в якій істота інстинктивно порушувала біологічну програму, закладену на генетичному рівні.

Культурогенез — це процес постійного народження нових культурних форм і систем. Розвиток культури відбувається як у межах окремих культур (у плані удосконалення адаптації людини до певної системи цінностей), так і при зміні однієї культури іншою. Кожна культура відкривається своєрідним проектом нової людини. З позиції еволюційної теорії основною причиною культурогенезу є необхідність адаптації людських спільнот до змінних умов їхнього існування шляхом виникнення нових форм, технологій, продуктів діяльності.

Ураховуючи різні підходи до періодизації в суміжних науках (історія, філософія та ін.) і беручи за основу поділ історії на епохи, запропонований в «Енциклопедії історії України», у його межах виокремлюють такі періоди: античний (від зародження грецьких полісів до падіння Римської імперії: І тис. до н.е. – перша половина І тис.); середньовічний (становлення територіальних національних держав: V-VI ст. – ХV ст.); новий час (становлення модерного індустріального та політичного суспільства: ХV ст. – ХVІІІ ст.).

Первісна культура — довготривалий період в історії людської культури, приблизно в 35 тис. років. Первісність становить сутність життя певних народів і в сучасному світі. Пам'ять про архаїчні пласти культури зберігається і в нас самих. У кризових ситуаціях людина повертається в первісні стани свого існування, коли нею керували родові й непідвладні особистості сили, і тоді жахаючі інстинкти виходять назовні у вчинках, настроях, поглядах.

Складні взаємодії з оточенням первісна людина передавала в міфах. Міфологічна історія — це творення космосу із хаосу. Суспільство існувало як збирально-мисливська спільнота. Людина не виробляла, а користувалася природним. Тому спершу процес життя відображався первісною свідомістю як невпорядкований, дисгармонійний, ворожий хаос. Хаос — пітьма, безкінечність, неструктурованість, позбавлення форми, безодня, порожнина, яка водночас несе загибель і народження речей цього світу.

З розвитком суспільства (становлення родових відносин, початок землеробства й осілості) хаос витіснявся, поступався місцем космосу. На противагу хаосу, космос - це розчленованість, впорядкованість, структурованість, втілена в образах землі й неба, світла, гори, каменя. Процес творення космосу відображався у членуванні первісної світомоделі. Спочатку за бінарним принципом: верх — низ, праве — ліве, своє — чуже, чоловік — жінка, дике — культурне. У подальшому — за потрійним принципом: верх — середина — низ (у «середину» людина ставить себе). Вертикальне членування світу — профанне, небесне і земне.

Універсальними образами впорядкованого за вертикаллю, тобто духовною, сакральною системою координат, світу є дерево, гора і стовп. Упорядкування світу за горизонталлю, тобто за матеріальною, земною системою координат, передбачало членування на чотири сторони світу.

Символ світового дерева - модель космоустрою, переходу від хаосу до впорядкованого світу. Прямовисне спрямування дерева - рух вгору, ріст, життя; рух вниз - згасання, смерть. Світове дерево слугує також посередником між всіма світами, дорогою, мостом, драбиною, якою можна перейти в потойбіччя, у світ предків, У такому контексті воно відображало уявлення про час, рух життя.

Ідолоподібні стовпи в архаїчних культурах позначають наявність у міфічному просторі абсолютного центру. Центр світу, світова вісь, «пуп землі» слугував точкою відліку в системі цінностей первісної людини.

Модель структурованого космосу - архітектурні форми тієї доби. Основні типи споруд — менгіри (камінь, що стоїть вертикально), дольмени (складаються з двох поставлених вертикально і горизонтально каменів), кромлехи (концентрично розміщені менгіри і дольмени, найбільш відомий серед них — Стоунхендж в Англії) — відрізнялися грандіозними розмірами і містили основні складові мови архітектури: вертикаль як знак поєднання неба і землі, горизонталь і арку, подібні до небосхилу. З образом «небесних врат» пов'язувалась зміна дня і ночі, чергування природних сезонів. Ворота символізували перехід в іншій світ, а вислів «вийти за ворота» здавна позначав зміну поведінки людини, стану її душі, подібно до зміни середовища існування. Проходження воріт означало також духовне піднесення.

Колові форми архаїчної архітектури, зокрема слов'янські святилища, моделювали циклічний час, природний час, побудований за аграрно-виробничим календарем. Для мисливців і збирачів типовим було динамічне (маршрутне) сприйняття простору і, відповідно, лінійне сприйняття часу.

Людина в первісній культуріне відокремлювала себе від колективу, найжорстокішим покаранням для неї було вигнання з роду. Воно позбавляло звичних для людини засобів існування, і, що найважливіше, — позбавляло відчуття належності цілому, тотожності родовому колективу, віднімало сенс існування.

Первісна людина позаперсональна (є «ми», а не «я»). Позаперсональність буття первісної людини позбавляла її від страху смерті. Тотожність індивіда колективному цілому давала йому надію на збереження родової сутності, на продовження життя в іншому стані, на нове народження. Позаперсональність людини накладала табу на її зображення: майстер завжди уникає конкретних рис обличчя, індивідуального виразу очей, характерної міміки.

Найголовніша тема первісної творчості - зображення тварин. Натуралістичне зображення звіра ставало знаком влади людини над ним, оскільки підкорювало його життя ритмам людського.

Словесна магія будувалася на вірі в реальну силу слова, візуальна магія - на вірі в реальну силу зображення.

Координатором людської поведінки був ритуал -ніс у собі ритм, мірність, впорядкованість. Сила ритуалу - у можливості виразити найскладніші смисли людської життєдіяльності мовою звуків, жестів, рухів, зображень. Ритуальні дійства первісних людей: очищення, процесуальна хода, жертва, трапеза.

У добу первісності сформувались два основні шляхи розвитку землеробсько-скотарської культури: західний і східний. Кочівницький шлях соціокультурного розвитку виявився взагалі безвихідним у контексті загальної еволюції людства.

2. ДАВНЬОСХІДНА МОДЕЛЬ СВІТУ

У давньосхідних міфах про походження світу акт творення поставав також як впорядкування раніше неструктурованого хаосу (наприклад, в аккадській космогонічній поемі «Енума еліш» - це розчленування праматері Тіамат, яке здійснює бог Мар-дук). Планування міст, архітектурні моделі, орнаментальні композиції, навіть силуети одягу тяжіли до правильних геометричних форм як символів організованого космосу.

Космічність архітектури давньоєгипетської піраміди - в архетипі прапагорба, «світової гори» як просторової осі. Космогонічні міфи Єгипту описували акт творення як породження священного пагорба Бенбен з первісного водного хаосу Нуну. У створеному богами світі царював порядок, правильна геометрична форма пірамід фараонів найкраще відповідала зазначеній світобудівничій моделі. Сувора простота грандіозних кам'яних споруд приголомшувала людину, пригнічувала її відчуттям власної мізерності й нікчемності перед абсолютом деспотичної влади (піраміда — споруда передовсім ідеологічна, особливо якщо враховувати співвідношення її об'ємів взагалі і малої камери зокрема для розміщення саркофага з мумією фараона). Трикутник, утворюваний у площині сприйняття як жорстка і незмінна геометрична фігура, упредметнював ідеї вічності, виклику швидкоплинності часу, протистояння скінченності й хиткості земного буття.

Єгипетські храми приголомшували своєю монументальністю, як і піраміди, однак їхня композиція розгортається за часом: від алеї сфінксів, осяяної пекучим сонцем, через грандіозні пілони — сакральну браму в небо, через двір, оточений колонадою, з його змаганням світла й тіні, до колонного залу, що уособлює священні хащі під стелею - небо з зірками, і далі — до святилища, де згасає день, і темрява поглинає все.

Передньоазійські храми-зикурати також позначені монументальністю. Враження від знаменитого дев'яностометрового зикурату Етеменанки збереглося в біблійній притчі про Вавилонську башту, що мала торкнутися небес. Терасна композиція зикурату уособлювала «світову гору», реалізовувала протиставлення неба й землі, сакрального верху і профанного низу. Тераси прорізали велетенські сходи — пандуси, які втілювали мотив єднання світів, а в контексті ритуальної процесії - мотив сходження на небо як очищення шляху людини.

Еколого-географічне середовище Месопотамії має значну відкритість територій, нерегулярність і непередбачуваність спустошливих розливів Тигру і Євфрату, розмаїття ландшафтів, несталість клімату. Це позначилося на відчутті плинності та хиткості всього існуючого. Так виник мотив боріння в міфології, дуалістичне вчення зороастризму, теми марності буття, яке зрівнює в смерті й багатого, й бідного, загубленості малої людини в суперечностях світу, підкорення її випадковостям Божого промислу.

Для єгиптянина смерть — не тотальний кінець, вона продовжує життя: душа зберігається, тіло захищається муміфікацією, гробниця стає домом.

Типова для Давнього Сходу форма іригаційного землеробства, що потребувала значної концентрації праці, зумовила колективний характер культури. Тому давньосхідна людина завжди сприймала себе не окремим «я», а органом цілісного соціального організму, частиною соціуму, залученою з його допомогою в колообіг космічного буття.

Принципова особливість держави на Сході — це командно-адміністративна структура. Соціальний статус й економічне становище людини достатньо жорстко залежать від місця індивіда в системі суспільного розподілу. Зосередження в руках держави всієї повноти економічної і політичної влади унеможливлювало протистояння цій тотальності окремої особистості. Феномен «влади-власності» забезпечував виключну усталеність, стабільність сформованої протягом тисячоліть системи відносин.

Етичний кодекс передбачав наслідування загальноприйнятих норм і установок: жити сім'єю, надавати допомогу, шанувати старших і вищих, бути як усі тощо. Система цінностей зводилася до проповідування смиренної молитви божеству, виправдовування страждання як загального порядку речей, визнання людини іграшкою в руках сліпого провидіння.

Особа, яка визнає свою нікчемність, є рабом. Рабство давньосхідної людини знаходило відображення в позі моління шумерських статуй з благоговійно складеними руками, широко розплющеними очима, що намагаються вловити бажання божества, великими вухами, які напружено дослухуються до його слів. Означенням рабства ставали простягнуті руки, крок у невідому далечінь і вдивляння в безкінечність єгипетських статуй. Давньосхідна людина не володіла власним буттям і отримувала його з рук інших.

Обмежена самоцінність особистості закріплювалася сакралізацією фігури правителя. Влада утверджувалася природним шляхом найчастіше для управління спорудженням та обслуговуванням іригаційних систем. Від особистих рис правителя, його чеснот і вад, заслуг і злочинів залежав врожай, успіх політичних і військових справ. Історія зберегла численні джерела, пов'язані з діяльністю царів, чиї особистості накладали відбиток на ту чи іншу добу: військова пісня Хаммурапі, сказання про Саргона, аннали царів Ашшурнасірапала, Сінаххеріба, Ашшурбанапала. Система літочислення велася за роками правління.

Легітимізація влади за східною моделлю здійснювалась як процес її сакралізації, обожнювання особистості правителя. Цар сприймався як основа цивілізації, як сила, що впорядковує світ, як втілення цього впорядкованого світу, якому протистоїть позбавлений керівної длані хаос; сакральність фігури правителя реалізовувалася в його функції відновлювача порушеної космічної рівноваги, посередника між Богом і людьми. Якщо світовий порядок руйнувався, це сприймалось як гнів богів і загрожувало загибеллю.

Посох у руках правителя вказував на належність йому світового дерева.

Зображення царя відповідали канону підкреслено значної фізичної могутності тіла, незворушності виразу обличчя, фронтального величного перед стояння.

Ярусна композиція штандарту з Уру дає можливість уявити давньосхідну концепцію часу. Сюжет розгортається в зворотному напрямку, тобто минуле розміщується попереду, оскільки воно вже відоме і вже пішло вперед, а майбутнє — як сховане від очей, як таке, що має бути і яке ще призначено побачити, — за спиною. Тобто навіч орієнтація в часі на минуле.

Час характеризувався також предметно-подієвим наповненням (згадаймо біблійного Екклезіаста «...час розкидати каміння і час каміння громадити; час обіймати і час ухилятися від обіймів; час шукати і час розгубити; час збирати і час розкидати...»).

3. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

У кінці IV – III тисячолітті до н.е. творцями перших цивілізацій на Землі стали народи, які заселяли долини великих рік – Тигру, Євфрату, Нілу, Інду, Гангу, Янцзи і Хуанхе. Вирішальну роль у цьому відіграла наявність наносних родючих земель, які утворювалися завдяки періодичним розливам рік. В такій місцевості індивідуальна обробка землі неможлива. Разом з тим об'єднання зусиль селянських общин, накопичення спостережень за часом розливу рік, іригаційні роботи забезпечували дуже багаті врожаї. Навіть кам'яні, дерев'яні або мідні знаряддя дозволяли вести тут великообсягові земляні роботи і одержувати значний додатковий продукт. Отже, створювалися умови для майнового розшарування і виникнення держави. Склався особливий тип держави – східна деспотія. Її особливості зумовлені саме необхідністю створювати і підтримувати іригаційну систему: жорстка централізація влади, повне всевладдя і навіть обожнювання правителя, існування бюрократичного апарату, застосування рабської праці, але при цьому – збереження сільської общини.

Ці загальні риси мали конкретні своєрідні вияви в різних країнах Стародавнього Сходу.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Станом на 1 січня 2007 р. в Черкаській області зареєстровано 26993 онкологічних хворих	\|	Основні досягнення культури Стародавньої Месопотамії

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.