Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Частина перша

«Впало з неба на скіфську землю золоте знаряддя…»

 

«Скіфія» – одна з дев'яти книг всесвітньо відомої «Історії» Геродота (V ст. до н. е.) – найцінніше джерело з історії, етнографії та географії Північного Причорномор'я, прабатьківщини українців.

 

«Влес‑книга» – найдавніша пам'ятка духовності, культури, історії та звичаїв протоукраїнців. Знайдена на глиняних дощечках під час громадянської війни в Україні та на початку 1920‑х років вивезена за кордон, вона лише останнім десятиріччям активно й плідно розшифровується, перекладається сучасною українською мовою, вводиться до навчальних програм середньої та вищої школи.

 

Геродот

Скіфія

 

1. Після захоплення Вавилона[1]вирушив Дарій[2]походом на скіфів[3]. Азія процвітала вже тоді багатством і мала численне населення, отже Дарій задумав помститися скіфам за те, що вони раніше напали були на Мідію[4], побили військо, що виступило проти них, і так почали кривдити. Скіфи панували в горішній Азії двадцять вісім літ. Вони в погоні за кімерійцями впали до Азії й поклали край могутності мідійців, бо перед приходом скіфів до Азії вони (мідійці) тут панували. Отже, скіфи пробули в Мідії двадцять вісім літ. Як минув цей час, вони повернулися до свого краю, але тут чекали їх труднощі не менші, ніж у мідійській війні. Вони побачили перед собою велике військо – скіфські жінки в час довгої відсутності чоловіків сходилися з невольниками.

2. Скіфи ж осліплюють усіх (своїх) невольників задля (продуктів із) молока, що служить їм за напій. Вони так чинять: беруть кістяні рурки, подібні до сопілок, укладають кобилам до сорому й дмуть – і як одні дмуть, інші в той час доять. Вони пояснюють цю роботу так, що як жили кобилячі наповняться повітрям, то (більше) обвисає вим'я. Як уже видоять молоко, вливають його до порожніх дерев'яних посудин, укладають сліпих (невольників) довкруг посуду, а вони трясуть ним. Потім те, що (осіло) згори, збирають, бо вважають його за щось краще, а те на споді за гірше. Ось тому скіфи осліплюють усіх полонених, – бо вони не хлібороби, а кочівники.

3. Отож од тих рабів і їхніх (скіфських) жінок виросло нове покоління. Коли воно дізналося про своє походження, вирушило проти скіфів при поверненні їх з Мідії. Перш за все перетяли вони (невільницькі сини) землю, викопавши широкий рів од Таврійських гір[5]до Меотійського озера[6]там, де воно найбільше. Коли скіфи намагалися через нього (рів) перейти, (невільники) почали з ними боротьбу. Коли битва затягалася і скіфи не могли перемогти, то один із них сказав таке: «Що робимо, скіфи? Як боремося з нашими ворогами, то й нас стає дедалі менше і їх буде мало після перемоги. Я думаю (що треба) відкласти списи й луки, а кожен із нас нехай візьме нагай і нумо на них! Бо доки вони бачитимуть, що ми тримаємо зброю, думатимуть собі, що вони з нами рівні і такі ж за походженням; та як побачать, що ми замість зброї тримаємо батоги, зрозуміють, що вони наші раби й кинуть битву».

4. Скіфи послухали й зробили так, як він казав; а раби, перестрашені тим, забули про битву й кинулися втікати. Так скіфи панували й ув Азії й, повернувшися з Мідії, цим способом запанували в своєму краю.

5. Як розповідають скіфи, їхній народ наймолодший з усіх. Це було так. У тій країні, що спершу була безлюдною, вродилася (перша) людина на ймення Таргітай. Вони кажуть, що його родичами були Зевс[7]і дочка Борисфена[8]. На мою думку, це неправда, але (скіфи) так говорять. З такого от роду походить Таргітай. Він мав трьох синів: Ліпоксая, Арпоксая й наймолодшого Коляксая. О тій порі впало з неба на скіфську землю золоте знаряддя: плуг, ярмо, сокира й коряк. Побачив це старший і швидко пішов узяти, але як наблизився, золото почало горіти. Він перелякався (й відступив), а тоді надійшов середульший – з ним сталося те саме; їх (обох) відстрашило палаюче золото. Але як приступив наймолодший, воно погасло й він заніс його додому. Коли старші брати довідалися про це, відразу ж оддали владу наймолодшому.

6. Від Ліпоксая походить скіфське плем'я авхати, від середульшого Арпоксая катіари й траспії, а від наймолодшого царя походять ті, що називають себе паралатами. Всі вони називаються околотами від імені (їхнього) царя, а скіфами нарекли їх греки.

7. Так от, за скіфськими переказами, повстали вони (їхній народ). Від тієї події, від першого царя Таргітая до походу Дарія проти них минуло не більше тисячі літ. А те золото царі бережуть найбільше й щорічно приносять йому великі жертви. Скіфи кажуть, що якби хто мав це святе золото в святочний день і заснув би (з ним) під голим небом, не проживе й року і йому дістанеться стільки землі, скільки за день об'їде конем, їхня країна велика. Коляксай поділив її на троє царств і посадив там синів; а те царство, де переховується золото, зробив найбільшим (із усіх). А землі, що (простягаються) на північ (од скіфів), за їхніми словами, годі окинути зором чи перейти, і то – через пір'я, що літає. Кажуть, що там пір'я більше, ніж землі й повітря, і воно застилає зір.

8. Так кажуть про свою землю й про північну скіфи, а надморські греки кажуть таке. Коли Геракл[9]гнав Геріонових волів[10], забрів у скіфську землю, що була тоді ще безлюдна. Геріон жив ген за морем на острові, що його греки називають Ерифія, проти Гедейри, за Стовпами Геракла на Океані[11]. Океан же, як кажуть, починається там, де сходить сонце, й обпливає всю землю, та це неможливо довести. От звідти прибув Геракл до нинішньої Скіфії. Його захопила зима, мороз; він простелив левину шкуру й заснув. А в той час випряжені коні, з божої волі, щезли (доки Геракл спав).

9. Геракл прокинувся й шукав їх, аж усю землю обійшов. Врешті забрів до країни, званої Лісистою[12]. Там у печері він знайшов двоподобну істоту, котра до стегон була ніби дівчиною, а нижче – змією. Він поглянув (на неї) і здивувався, але запитав, чи вона не бачила його коней, що тут блукали. Вона відповіла, що вони в неї, але не віддасть їх йому, доки з нею не переспить. За таку плату Геракл переспав з нею. Та вона зволікала з віддаванням коней, бо хотіла бути з Гераклом якнайдовше; він знову хотів якнайшвидше забрати коней і піти. Врешті вона повернула їх і сказала: «Я зберегла тобі коней, що забрели сюди, а плата від тебе вже є: маю трьох твоїх синів. Як вони вже підростуть, то скажи, чи маю поселити їх тут, бо вся ця земля в моїй владі, чи послати до тебе?» Так вона запитувала його, а він мав так відповісти: «Як вони зустрінуть мужеські літа, то вчини ось як, це буде добре: котрий із них натягне цей лук та одягне цей пояс, того посели в цій країні; хто ж із них цього мого доручення не сповнить, того прожени з краю. Як це зробиш, то й сама будеш задоволена й виконаєш доручення».

10. Він натягнув один лук (бо до того часу Геракл носив два луки) й передав їй лук і пояс, що мав на спинці золотий корячок, і пішов. А вона, як хлопці дійшли вже до мужеського віку, надала їм імена: одному з них Агафірс, другому Гелон[13], а наймолодшому Скіф. Вона пам'ятала доручення й виконала його: двох синів, Агафірса й Гелона, що не могли виконати завдання, вигнала з краю; зате наймолодший, Скіф, виконав це й зостався в краю. Від цього Скіфа, сина Геракла, походять скіфи, що постійно царюють, а на згадку про ту чарку носять скіфи при поясах коряки й досі. Таке розказують надморські греки.

11. Та є ще й інший переказ. Він найбільше поширений, отже, вважаю його правдивим. Згідно з ним кочові скіфи жили в Азії. На них найшли війною масагети. Під їх натиском скіфи перейшли до країни кімерійців[14], – бо ця країна, що її тепер займають скіфи, належала здавна, як кажуть, кімерійцям. Як зачули кімерійці, що надходять скіфи, зібрали велике військо й стали радитися. Їх думки розійшлися надвоє, обидві групи вперто обстоювали свою. Кращою була рада царів, але народ гадав за ліпше покинути край і не наражатися на небезпеку; царська ж думка була така, що треба боротися з прийшлими. Ніхто не хотів поступатися – ані царі народові, ані народ царям; ті хотіли кинути край, оддати без боротьби прийшлим, царі ж думали полягти в своєму краю й не втікати з народом. Вони пам'ятали, скільки добра зазнали (тут), а якого лиха доведеться зазнати в утечі. Такі думки поділили їх на два табори, – а було їх (ув обох) по однаковій кількості, – боролися між собою й полягли. Кімерійський народ поховав їх коло ріки Тіраса; ще й тепер можна бачити ту могилу. Поховавши їх, вирушив народ з краю, а скіфи прийшли й зайняли порожні землі.

12. Ще й нині є в Скіфії Кімерійські Мури, Кімерійський Порт, є країна, що має назву Кімерійської та Кімерійський Босфор[15]. Знаємо, що кімерійці втекли від скіфів до Азії й заселили той півострів, де тепер грецьке місто Синопа. Знаємо й те, що скіфи гналися за ними, вскочили до Мідії, але заблукалися, кімерійці під час утечі трималися приморської дороги, а скіфи пішли лівобічним Кавказом, аж зайшли до Мідії, бо потім повернули в глибину краю. Так оповідається в спільному для греків і варварів переказі.

13. Арістей знову, син Каїстробія, проконнезієць[16], що писав твори, пише, що зайшов був до іседонів[17], надихнутий Фебом. За іседонами жили арімаспи, одноокі, за ними грифи, що стерегли золотий скарб[18], а далі над морем гіпербореї[19]. Над ними всіма, крім гіпербореїв, панували арімаспи, що часто нападали на сусідів. Ось так іседони, прогнані з (їхнього) краю арімаспами, витиснули скіфів, ті – кімерійців, що жили над Південним морем, змусили покинути свою країну. Як бачимо, то й він (Арістей) не погоджується зі скіфами (в оповіді) про їх землю.

14. Я сказав, звідки був Арістей, що про все це написав, а тепер розповім, що я чув про нього в Проконнезі й у Кизику[20]. Кажуть, що Арістей (цілком) не був нижчий походженням за міщан. Він зайшов до ткальні у Проконнезі й там помер. (Тоді) ткач замкнув верстат і пішов сповістити свояків небіжчика. Як уже розійшлася по місту звістка про смерть Арістея, котрийсь кизикієць, що прийшов із міста Артакії, заперечував її. Він стверджував, що зустрів його (Арістея) в дорозі до Кизика й говорив із ним. Ця людина вперто настоювала на своєму. А в той час кревняки небіжчика пішли до ткальні. Вони мали з собою все необхідне для похорону; та як прийшли вони до того дому (ткальні), то не застали Арістея ні живого, ні мертвого. Через сім літ Арістей знову з'явився в Проконнезі, написав поему, яку греки називають «Арімаспейською», а потім щез удруге. Таке оповідають мешканці тих міст.

15. Та я довідався, що приключилося італійським метапонтійцям через двісті сорок літ опісля щезнення Арістея, коли зіставив те, що знав із Проконнезу, з відомостями метапонтійців. Метапонтійці кажуть, що їм з'явився Арістей і наказав спорудити жертовник Аполлонові[21], а коло нього поставити образ Арістея з Проконнезу; він казав, що на цілу Італійську землю прийшов Аполлон лише до них, з за ним він, Арістей; тоді, як ішов з богом, мав подобу крука. Він сказав це й зник, а метапонтійці послали до Дельф[22]запитати бога, що означає поява цієї людини. Піфія[23]наказала їм послухатися, бо так буде для них найкраще. Вони послухалися й виконали наказ. Ще й нині бачать коло статуї Аполлона (в Метапонті) образ, що має назву Арістея, а довкруж ростуть лаври. Зображення бога стоїть на ринку. Оце стільки про Арістея.

16. Щодо землі, про яку йшлося, то ніхто не знає, що ж є поза нею. Я не міг нічого ні від кого довідатися про неї такого, якого не бачив би на власні очі; навіть Арістей, як я попереду згадував, не лише в поемі, що він бував далі, ніж в іседонів, а що чував про дальні землі, то як (сам) каже, знає вже з оповідей іседонів. Усе ж таки повідомлю якомога точніше все, що я міг певного винести з усних переказів.

17. Від пристані борисфенітів – вона є середньою з‑поміж надморських пристаней Скіфії – нині найближче живуть калліпіди; вони вже погречені скіфи; за ними інше плем'я, що називається алізони. Вони, калліпіди й інші, далі тримаються скіфських звичаїв, але сіють і їдять збіжжя, цибулю, часник, сочевицю і просо. Вище алізонів скіфи‑орачі, що сіють збіжжя не собі на поживу, а на продаж. Ще вище неври, а поза неврами на північ, скільки знаємо, безлюдна пустеля. Оце народи, що живуть за Гіпанісом[24]на захід від Борисфена.

18. А як перейти Борисфен, то зразу ж перша від моря лежить Лісиста (країна), а від неї вгору живуть скіфи‑землероби. Ті греки, що живуть над рікою Гіпанісом, називають їх борисфенітами, а самі себе ольвіополітами. Ті скіфи‑землероби займають землі на схід на три дні дороги; досягають ріки, що зветься Пантікап[25]; а на північ треба пливти Борисфеном (вздовж їхнього боку) одинадцять днів. Ще далі на північ тягнеться велика пустеля, а за нею живуть андрофаги[26], народ своєрідний, не скіфський. Далі за ними вже справжня пустеля і, наскільки відаємо, немає ніякого народу.

19. На схід од скіфіф‑землеробів, як перейти ріку Пантікап, живуть уже скіфи‑кочівники. Вони ні сіють, ні орють. У всій країні немає дерев, лише в Лісистій. Ці кочівники займають (на схід) землі на чотирнадцять днів дороги, аж до ріки Геррос.[27]

20. За Герросом лежить так звана царська країна. Тамтешні скіфи найхоробріші й найчисленніші; вони вважають інших скіфів своїми рабами. Вони живуть на південь по Таврію, на схід по рів, що його викопали сини сліпих, і по Меотійську затоку, по пристань з назвою Кримни[28], частина ії живе за рікою Танаїсом[29]. На північ од царських скіфів місця меланхленів[30], чужого, нескіфського народу. Вище ж меланхленів (простягаються) болота й пустеля, скільки (лише) знаємо.

21. Як перейти Танаїс, то вже не скіфська земля, а починається край савроматів[31]. Вони розселилися від затоки озера Меотійського[32]у північний бік на п'ятнадцять днів дороги; уся їхня країна не має ні диких, ні свійських дерев. Край за ними займають будини[33]; їхня земля вкрита змішаним лісом. На північ за будинами на сім днів дороги простягається пустеля.

22. За пустелею, якщо взяти трохи на схід, живуть фіссагети[34], своєрідний і численний народ; вони промишляють ловами. Одразу ж за ними, в тому ж краю, інший народ, що зветься їрки[35]. Вони також живуть із ловів, а організовують їх у такий спосіб: вилазить такий (ловець) на дерево – а їх густо в усьому краю, кінь же, вивчений, лежить на череві, щоб був нижчий. Напоготові є й пес. Коли він (ловець) забачить з дерева звіра, то відразу стріляє в нього з лука, сідає на коня й доганяє, а пес біжить слідом. Од них далі на схід інші скіфи, що віддалилися від царських скіфів і прийшли в цю країну.

23. Аж до кордонів цих скіфів була земля рівнинна з досить глибокими родючими ґрунтами; звідси починається ґрунт кам'янистий і нерівний. Якщо перейти великий шмат цієї нерівної землі, то за нею зустрінуться люди на підгір'ї високих гір[36], люди, що, як кажуть, лисі від народження, – і чоловіки, і жінки. Вони плосконосі й мають довгі бороди. Мову мають свою, а одягаються по‑скіфськи, живуть із плодів дерев. Дерево, що його споживають як їжу, зветься понтікон[37]; воно завбільшки як фігове дерево. Овочі родить подібні до гороха, з кісткою всередині. Коли вони достигнуть, перетирають їх через платок; з того виціджується юшка, чорна й густа, а називають її асхі. Вони лижуть те і п'ють змішане з молоком, а з гущі місять тісто (неначе) і їдять його. Худоби не мають багато, бо там обмаль пасовиськ. Кожний (мешканець того краю) живе під деревом; узимку накриває дерево білою повстяною рядниною, а влітку без ряднини. Ніхто з людей їх не кривдить, бо вважають святими. Вони не мають навіть зброї, а залагоджують усі суперечки між собою сусідніх народів. Якщо хтось утече від них, ніхто йому не зробить нічого лихого. Ім'я того народу – аргіппеї.[38]

24. Аж до цих лисих добре знані земля й названі попереду народи, бо туди заходять деякі скіфи й од них легко можна довідатися (про ті краї), та й греки з порту Борисфена й інших надморських портів заходять туди. Скіфи ж, коли приходять до тих країв, беруть із собою сімох перекладачів, що перекладають із семи мов.

25. Отже, до їхньої країни добре знана земля, але про ту, що вище за них, – ніхто нічого певного не скаже. Перехід заступають високі гори, і їх неможливо перейти. Лисі розповідають – я в це не вірю, – що в горах живуть люди з цапиними ногами, а за горами – ще інші люди, які по шість місяців сплять. Але я в це не вірю. Напевне відомо, що землі на схід од лисих заселені іседонами. Але про землі на північ од іседонів та лисих нічого не знаємо – лише те, що вони розповідають.

26. Як говорять, іседони мають такі закони. Як у чоловіка вмре батько, свояки приганяють худобу, ріжуть її й розділюють м'ясо звірят і померлого батька господаря пиру. По тому мішають усе разом і роблять пир. Голову випорожнюють, вичищають, позолочують і потім вважають її за святиню і приносять їй щороку велику жертву. Таке робить син (померлому) батькові; це схоже на грецькі генезії[39]. Кажуть, що й вони справедливі люди. В них жінки й чоловіки мають однакове значення.

27. Цих, отже, (ще) знаємо. А вище за них, як розказують іседони, є одноокі люди й грифи, що бережуть золоті скарби. Таке говорять скіфи, а вони перейняли ці оповіді від іседонів. Щойно від скіфів ми довідалися про це й називаємо їх по‑скіфськи арімаспами, бо «аріма» по‑скіфському значить один, а «спу» – око.

28. Описані землі мають дуже гостру зиму: вісім місяців тривають там нестерпні морози. Як вилити в той (зимовий) час воду, то не зробиться болото, хіба що тільки як запалити вогонь. Море замерзає, Кімерійський Босфор також; скіфи, що мешкають по цей бік рову[40], їздять по льоду навіть возами аж до (краю) синдів[41]. Така там триває зима вісім місяців, але й решту чотири місяці там зимно. Ця зима різниться від усіх зим по інших краях: о дощовій порі скрізь там не впаде нічого гідного слова, а влітку, навпаки, дуже сильні. В інші місяці гримить, та на час (зими) зовсім не буває громовиць, зате влітку буває багато громів. Як зимою загримить, то дивуються, мовби з якогось чуда; (так само) як часом трясеться земля, влітку чи взимку, то й це вважають у Скіфії за велике диво. Коні добре витримують ці зими, зате мули та осли ніяк не можуть витримати; в інших краях навпаки, коні, як зимно, замерзають, осли ж і мули витримують.

29. Думаю, що тому у тамтешньої звироднілої породи волів не ростуть роги. За мою думку промовляє й Гомерове слово в «Одіссеї»[42], що звучить: В Лівії був, де ягнята родяться прямо з рогами[43]. Цілком правильно, що в зимнім підсонні звірятам або зовсім не виростають роги, або ростуть дуже мізерно.

30. Так там діється через морози. Та мені дивно (вже від початку відступаю від теми!), чому в усій Елеї[44]не можуть виводитися мули, хоч там немає ні зимного підсоння, ні іншої виразної причини до того. Самі елейці кажуть, що в них через якесь прокляття не виводяться мули. Як приходить час запліднення кобил, гонять їх до сусідів. У сусіднім краю пускають до них ослів і тримають їх (кобил) там доти, доки не заплідняться, а тоді женуть назад (додому).

31. А щодо того пір'я з оповідей скіфів, що наповнює повітря і через яке не можна нічого бачити, ані перейти далі, то про нього так думаю. В тій північній країні все йде сніг, слабше влітку, ніж узимку, як звичайно; хто бачив зблизька сніг, зрозуміє, що кажу: сніг подібний до пір'я. Через ту зиму не можна мешкати далі на північ від тієї землі. Як скіфи та їх сусіди розказують про те пір'я, то, на мою гадку, говорять про сніг. Ось стільки оповідають про ті найдальші краї.

32. Про гіпербореїв не оповідають нічого ні скіфи, ні інші, що там мешкають, лише іседони. Та, по‑моєму, й вони, власне, нічого не розказують, бо тоді й скіфи розказували б щось про однооких, як і вони. Про гіпербореїв говорить Гесіод[45], а також і Гомер ув «Епігонах», якщо справді це він їх написав.

33. Та багато більше про них розказують делосці[46]. Вони оповідають, що гіпербореї жертвують (богам) солому. Цей спосіб жертвування перейняли і скіфи, а від скіфів усі західні сусіди аж до Адріатичного моря; звідти поширився цей звичай на південь. Перші з‑поміж греків перейняли його додонці[47]. Звідти (цей звичай) зайшов до Малійської затоки, а згодом аж до Евбеї[48]. Одне місто передавало (його) іншому аж до Каріста; звідти перейшов до Андроса; карістійці занесли його на Тенос, а тенійці на Делос[49]. Так, як кажуть, донісся звичай цієї жертви до Делосу. Гіпербореї послали двох дівчат, що несли жертви; за словами делосців, вони називалися Гіпероха та Лаодіка. Разом з ними гіпербореї послали для безпеки п'ятьох міщан; їх тепер називають перфереї й дуже поважають на Делосі. Та як вислані не повернулися до краю, гіпербореї обурились – бо чи ж не всякий раз мали б вертатися посли? Вони загорнули свої жертви у пшеничну солому, віднесли на границю й дуже просили своїх сусідів, щоб передали (ці жертви) іншому народові. Так поширився той звичай і дійшов аж до Делосу. Я знаю подібний звичай: фракійські й пеонійські жінки[50], як жертвують цариці Артеміді, також користуються для того пшеничною соломою.

34. Знаю, що вони так чинять. На честь померлих на Делосі гіперборейських дівчат делоські дівчата й хлопці обтинають собі волосся. Дівчата перед шлюбом обтинають коси, навивають на веретено й кладуть на могилу, – могила ця в Артемідіоні[51], ліворуч від входу, а на ній росте оливкове дерево; хлопці навивають волосся на молоду галузку і теж кладуть на могилу. Отакої шаноби вони зазнали у делосців.

35. Самі (делосці) розказують, що ще перед Гіперохою й Лаодікою були в них дві гіперборейські дівчини, Арга й Опіс, що прийшли через ті самі краї. Тамтешні приставали на те, щоб принести шлюбну плату Іліфії[52]за легкі пологи; Арга ж і Опіс, як кажуть, прийшли із самими богами[53]. Їх і вшанували інакше, ніж тамтешніх. На їх честь збираються жінки, співають гімн і в ньому згадують їхні імена. Той гімн склав лікієць Олен. Від них перейняли (цю врочистість) інші мешканці островів; іонійці[54]також величають Опіс і Аргу, називають їхні імена й на те збираються (разом). До речі, той Олен, що прийшов із Лікії, склав також інші давні гімни, що їх співають на Делосі. Вони (делосці) ще посипають попелом із спалених на жертовнику (звірячих) удів могилу Опіс і Арги. Та могила за Артемідіоном, від нього на схід, поблизу гостинодвірця кеосців.[55]

36. Стільки про гіпербореїв. Не згадую тієї казки про Абаріса, що мав бути також гіпербореєм, нібито він обійшов цілу землю зі стрілою без ніякої їжі. Якщо є якісь гіпербореї, то мусять бути й гіпернотії[56]. Смішно мені, що вже багато (дослідників) описували карту землі, але ніхто ще не сказав про те нічого мудрого. Пишуть, що Океан пливе довкола цілої землі, а вона сама кругла, як виточена; що Азія така завбільшки, як Європа. Я окреслю коротко величину кожної з них і як котра виглядає.

37. Перси мешкають у країні, що простягається до південного моря, званого Червоним; на північ від них живуть мідяни, за мідянами саспіри, за саспірами колхи: вони сягають Північного моря, що в нього впадає ріка Фасіс[57]. Ці чотири народи мешкають від моря до моря.

38. Тут простягаються на море два півострови; їх зараз описую. Перший півострів починається від Фасіса й простягається на північ у море, вздовж Понту й Геллеспонту аж до троянського Сігея[58]. Той самий півострів з південного боку тягнеться від Міріандінської затоки у Фінікії й сягає морем аж до Тріопійських гір[59]. На тому півострові живе тридцять народів. Це один півострів.

39. Другий починається від Персії й тягнеться до Червоного моря. Він охоплює Персію, за нею Ассирію, за Ассирією Аравію. Він закінчується, – правда, не природно, а штучно, – Аравійською затокою, що до неї повів Дарій канал від Нілу. Аж до Фінікії[60]країна плоска й широка. Від Фінікії (почавши) простягається цей півострів через палестинську Сирію[61]аж до Єгипту й там закінчується. Там живе лише три народи. Ці азіатські землі лежать на захід від Персії.

40. Кордоном країн за Персією, Мідією, Саспейрією та Колхідою, на схід сонця, є звідси Червоне море, а з півночі Каспійське море й ріка Аракс[62], що пливе на схід. Аж до Індії Азія заселена; на схід від неї (Індії) пустеля, й ніхто не скаже, яка вона. Отже, такий вигляд має й така завбільшки Азія.

41. Лівія лежить на другому півострові, бо вона починається вже від Єгипту. В Єгипті цей півострів вузький, бо від цього моря[63]до Червоного має сто тисяч оргій, себто тисячу стадій[64]. Від тієї вузини (півострів) сильно розширюється й називається Лівія.

42. Дивуюся тим, хто відмежовує і розділяє Лівію, Азію й Європу; між ними справді є велика різниця. Довжиною дорівнює обом іншим Європа, та щодо ширини, здається мені, вона не може з ними мірятися. Відомо, що Лівію обпливли водою, крім того місця, де вона межує з Азією; це довів перший, як знаємо, Неко, єгипетський цар. Як він скінчив копати канал з Нілу в Аравійську затоку, послав фінікійців на кораблях і наказав їм при повороті переїхати через Гераклові Стовпи, виплисти на Північне море[65]й так повернутися до Єгипту. Отже, фінікійці вибралися й попливли з Червоного моря на Південне. Як надходила пізня осінь, вони осідали, засівали ту землю, в яку частину Лівії запливли, й чекали там аж до жнив. (Тоді) збирали збіжжя й пливли далі. Так робили два роки; на третій перепливли Стовпи Геракла й повернулися до Єгипту. Мені оповідали неймовірне, – та може хто й повірить, – що як обпливали Лівію, то мали сонце по праву руку. Так давно пізнали її.

43. Далі кархедонці[66]говорять, що Сатасп, син Теаслія, з роду Ахеменідів[67], не обплив Лівії, хоч його й були послали на те, але злякався тривалого плавання й пустелі, повернувся, отже, назад і не виконав завдання, що йому доручила мати. Він зґвалтував був дівчину, дочку Зопіра, сина Мегабіза. Коли цар Ксеркс хотів за ту провину його скарати на палі, випросила (в царя) Сатаспова мати, сестра Дарія, з умовою, що вона сама покарає його ще більше, ніж Ксеркс, (а саме) він муситиме обпливти Лівію, аж доки, обпливши її, не прибуде до Аравійської затоки.

Ксеркс погодився (на те). Сатасп поїхав до Єгипту, взяв корабель, моряків і поплив до Стовпів Геракла. Як уже їх переплив і обійшов Лівійський мис під назвою Солоент, поплив на південь. Та як переплив багато моря протягом багатьох місяців і побачив, що воно перед ним ще більше, завернув назад і приплив до Єгипту. Після повернення з тієї дороги розказував цареві Ксерксові, що вони запливли були далеко‑далеко до маленьких людей, що носили фінікійський одяг. Вони (карлики) повсякчас, як мореплавці приставали до берега, втікали в гори й лишали (свої) міста; вони (Сатасп і товариші) заходили до тих міст, але нічого злого там не чинили, лише забирали харчі. А що не обпливли цілої Лівії, то, як він говорив, причиною було те, що корабель не міг далі пливти, бо натрапив на мілину. Ксеркс не повірив йому, а що не виконав дорученого завдання, наказав покарати його так, як був раніше присудив – (а саме) вбити на палі. Як почув один євнух Сатаспа, що його пан помер, утік на Самос[68]із великим скарбом. Скарб потрапив по тому в руки одного самосця; я взнав його ім'я, але умисно промовчую.

44. Дарій відкрив багато земель Азії, але хотів іще знати, в якому місці впадає в море Інд. Це друга з‑поміж усіх рік, у якій водяться крокодили. Дарій послав людей на кораблях, серед них каріандійця Скілака, щоби дізналися про те правду. Вони випливли з міста Каспатира в Пактії[69]й попливли вздовж рікою на схід сонця аж до моря. Через море пливли по тому на захід і на тридцятому місяці прибули до того краю, звідки єгипетський цар наказав фінікійцям – про них я говорив вище – обплисти Лівію. Як вони обпливли той край, Дарій підкорив індійців і панував над тим морем. У такий спосіб було відкрито, що та частина Азії, крім східного її краю, така завбільшки, як Лівія.

45. Щодо Європи, то ніхто не пояснив, чи зі сходу або з півночі вона оточена водою. Знаємо лише, що довжиною дорівнює обом (іншим частинам світу). Не можу зрозуміти, з чого те пішло, що, власне, одна земля має потрійну назву від жінок. Також не знаю, чому кордоном вважають єгипетську ріку Ніл і колхідську Фасіс, – інші знову кажуть, що кордоном є ріка Танаїс, Меотійське озеро й кімерійське місто Портмеї; я не міг довідатися імен тих, що поділили ці землі й тому надали їм ці імена. Лівія, як говорять багато греків, дістала назву від дружини Прометея[70]. Лідійці[71]знову присвоюють собі цю назву й твердять, що Азія має назву не від Прометеєвої дружини Азії, а від Азія, сина Котія, онука Манеса; від нього один рід у Сардах називається Асіади. Щодо Європи, то, оскільки ніхто не знає, чи вона омивається морем, так само не знаємо, звідки взяла свою назву, хіба припустимо, що дістала її від тірійської Європи, що раніше не мала назви, як і інші частини світу. Очевидно, що ця назва азіатського походження і що вона не зразу прийшла до тієї землі, яку нині греки називають Європою, але спершу прийшла від фінікійців на Крит, а з Криту до Лікії[72]. Та досить на цьому; дотримуватимемось звичайних назв.

46. Над Гостинним морем[73], куди виступив Дарій, мешкають дуже дикі народи, за винятком самих скіфів. Не вміємо (там) вказати жодного народу, що відзначався б мудрістю, жодної (навіть) такої (окремої) людини. Виняток – це скіфи й Анахарсіс[74]. Скіфи зробили наймудріший винахід з усіх народів, що про них знаємо; інші винаходи не такі цікаві, але цей наймудріший. (Саме) якщо їх хтось зачепить, не втече від них, і вони не дадуться зловити себе, якщо самі не схочуть, щоби хтось їх знайшов. Бо як можна злучитися з людьми, що не мають ні міст, ні мурів, – живуть не землеробством, а з випасу худоби, мешкають на возах, кочують і добре стріляють з коней, а нескорі до бою?

47. Такий їхній винахід; до того ж і край у них відповідний і ріки стають їм у пригоді, їхній край – це добре наводнена трав'яниста рівнина, а рік пливе через нього небагато менше, ніж у Єгипті є каналів. Ось найвизначніші з них і такі, що доступні для морських кораблів: Істр, що має п'ять гирл, за ним Тірас, Гіпаніс, Борисфен, Пантікап, Гіпакіріс, Геррос, (нарешті) Танаїс[75]. Вони пливуть так.

48. Істр – це найбільша з усіх рік, про які знаємо. Він однакового розміру влітку й узимку. Це перша від заходу ріка, що пливе через Скіфію, а (одночасно) й найбільша, бо до нього впадають інші ріки. З тих рік, що його побільшують, п'ять пливе через Скіфію: одну скіфи називають Пората, а греки Пірет, далі йдуть Тіарант, Арар, Напаріс і Ордесс[76]. Перша з тих рік, велика, пливе на схід і вливає свої води до Істра; друга з названих, Тіарант, менша, пливе більше на захід, Арар же, Напаріс і Ордесс пливуть між ними і (також) впадають до Істра. Це місцеві скіфські ріки, що роблять його (Істр) повноводим; з країни агафірсів[77]пливе ріка Маріс[78]і впадає до Істра.

49. Зі шпилів Гему[79]пливуть на північ три великі ріки і вливаються до нього (Істра, а саме) Атлант, Аврас і Тібісіс; через Фракію і країну фракійських кробізів пливе Афріс, Ноес і Артанес[80]. Вони впадають до Істра. З гір пеонів і Родопи пливе ріка Кіос[81], перетинає посередині Гем і впадає також до нього (Істра). З Іллірії пливе на північ ріка Ангр. Вона перепливає Трібалльську рівнину і впадає до ріки Бронг, а Бронг до Істра; так ті обидві великі ріки впадають до Істра[82]. А з північної країни омбриків пливуть на північ ріка Карпіс і друга – Альпіс і впадають до нього (Істра)[83]. Сам же Істр пливе через цілу Європу. Початок його в країні кельтів, що мешкають найдалі на заході Європи за кінетами[84]. Він перепливає цілу Європу і вливається збоку до Скіфії.

50. Отже, води названих рік і багатьох інших, що вливають свої води до Істра, роблять його найбільшим; щоправда, Ніл, якщо порівняти кількість води в обох, повноводніший, хоч його (Ніл) не поповнює жодна ріка, жоден потік. А що Істр має і влітку і взимку однакову кількість води, то це, на мою думку, ось чому. Взимку він такий, як є, і не робиться більший, бо в тому краю зимою геть не йде дощ, лише курить снігом. Влітку ж розтає та сила снігу, що нападала взимку, й з усіх боків впадає до Істра. Вже сам сніг, отже, як (розталий) вливається до нього, збільшує його, до того ж іще бувають сильні навальні дощі, бо (там) улітку йде дощ. Наскільки більше сонце витягає води влітку, ніж зимою, настільки приплив води до Істра влітку більший, ніж взимку. Якщо порівняти одне з другим, то воно урівноважується, й тому бачимо, що він (Істр) все однаковий.

51. Отже, одна із скіфських рік це Істр. За ним іде Тірас, що пливе з півночі, а випливає з великого озера, що розмежовує країну скіфів і неврів. Над його гирлом мешкають греки, що називаються тірітами.

52. Третя ріка, Гіпаніс, випливає (також) зі Скіфії і пливе з великого озера. Довкруги того озера пасуться дикі коні білої масті. Це озеро цілком правильно називається «матір'ю Гіпаніса»[85], (бо) він із нього випливає. Звідти пливе ріка Гіпаніс протягом п'яти днів шляху[86]ще мілка і солодка, а наступних чотири дні шляху аж до моря дуже гірка, бо до нього впадає гірка річка. Вона настільки гірка, що хоч і мала собою, але її домішок дуже значний в Гіпанісі – великій ріці. Ця річка пливе на межі скіфів‑орачів і алазонів. Річка і та околиця, що з неї вона витікає, називається по‑скіфськи Ексампей, а грецькою – Святі Дороги. Під кінець свого бігу, біля країни алазонів, сходяться Тірас і Гіпаніс, а звідти розходяться й течуть нарізно, лишаючи посередині широкий простір.

53. Четверта ріка – Борисфен, що після Істру є найбільшою; на нашу думку, він найбільш плодовитий не лише між скіфськими ріками. Він має найкращі й найпридатніші для худоби пасовиська, він же має щонайбільше доброї риби. Вода з нього найприємніша для пиття; він пливе чистий між іншими мутними. Над його берегами найкращі посіви; в місцях, де не сіяно, родить висока трава. У його гирлі нагромаджується сама по собі величезна кількість солі. У ньому водяться великі риби без костей до сушення, що звуться антакеї[87], й багато іншого, гідного подиву.

Аж до країни Геррос, що до неї сорок днів плавби, відома його течія, знаємо, що тече з півночі; а через які краї пливе у вищій течії – ніхто не скаже; мабуть, пливе через пустелю аж до країни скіфів‑хліборобів, бо ці скіфи живуть над ним на просторі десятьох днів плавби. Лише цієї ріки, та ще Нілу, не можу вказати джерел, але гадаю, що й ніхто з греків (не зуміє цього). Борисфен тече аж поблизу моря і там разом з Гіпанісом вливається в один і той самий лиман. Шмат же краю між обома ріками називається гора Гіпполая, і на ньому стоїть святилище Деметри; за святилищем над Гіпанісом живуть борисфеніти.[88]

54. Стільки про ці ріки. За ними йде наступна, п'ята ріка, звана Пантікап. Він тече з півночі з озера. (Край) між ним і Борисфеном заселений скіфами‑хліборобами. Він пливе через Гілею, перепливає її і впадає до Борисфена.

55. Шоста ріка Гіпакіріс, що витікає з озера, пливе через країну кочових скіфів і впадає (до моря) коло міста Каркінітіди[89], має з правого боку Гілею і місце, зване «Ахіллів біг».

56. Сьома ріка – Геррос. Вона відділилася від Борисфена в тому місці, доки течія його нам відома. Від того місця пливе осібно. Називається, як і той край, Геррос. Тече в напрямку моря і відмежовує країну кочівників від царських скіфів. Впадає до Гіпакіріса.

57. Восьма врешті ріка – Танаїс, що витікає на далекій півночі з великого озера, а впадає до ще більшого, званого Меотида; воно розділяє царських скіфів і савроматів. До Танаїса впадає ще одна ріка, яка називається Сіргіс.

58. Ці названі ріки наводнюють Скіфію. А трава, що росте в Скіфії для худоби, буйніша з усіх трав, котрі знаємо; більше всіх вона спричиняє розлиття жовчі у худоби, в цьому можна переконатися, коли розтинають худобу.

59. Такі багатства їхнього краю. Звичаї ж їхні такі. З богів моляться вони лише таким: найбільше Гестії, далі Зевсу й Геї, – кажуть, що Гея дружина Зевса, потім Аполлону, небесній Афродіті, Гераклу і Аресу. В тих богів вірять усі скіфи; царські ж скіфи приносять жертви ще й Посейдонові. Скіфською Гестія називається Табіті, Зевса, на мою думку, дуже влучно, називають Папей, Землю (Гею) – Апі, Аполлона – Гойтосир, небесну Афродіту – Аргімпаса, а Посейдона – Фагімасад[90]. Їм не мають звичаю ставити зображень, жертовників чи святилищ, крім одного Ареса: йому ставлять.

60. Жертви приносять усі однаково й усе однакові, а жертвують ось як. Жертовному звіряті зв'язують передні ноги. Той, хто приносить жертву, стає позаду, хапає за кінець пута і звалює його (звіра) на землю. Коли тварина впаде, він призиває того бога, що йому жертвує, накидає звіряті на шию петлю, під неї дрючок і душить його. До того не запалює вогню, ні відправляє ніякого обряду, не виливає богам (плину) в жертву; щойно задушивши, облуплює й береться до варіння.

61. А оскільки Скіфія надзвичайно бідна на дерево, то вони так варять м'ясо. Коли вже обдеруть шкуру з жертовного звіра, відділяють м'ясо від кісток і вкидають його в казани свого виготовлення, якщо їх мають під руками. Ці казани дуже подібні на лесбоські посудини, лише набагато більші. До них кидають м'ясо, підкладають під нього вогонь і варять; якщо ж не мають казана, то все м'ясо вкидають до шлунка забитої звірини, додають води і підпалюють під ним кістки. Вони горять дуже добре, а в шлунку вміщається все м'ясо, обдерте з кісток. Так віл чи яка‑небудь інша жертовна тварина варить сам себе. Коли вже звариться м'ясо, той, хто приносить жертву, відриває шмат м'яса й нутрощів і кидає перед себе. Жертвують усяких тварин, а найбільше коней.

62. Так вони приносять жертву іншим богам і таких тварин. Аресові ж жертвують так. У кожній скіфській області будують коло житла старшини святилища Аресу. Стягають на купу в'язанку хмизу, завдовжки близько трьох стадій і завширшки також, заввишки трохи меншу. Згори роблять чотирикутну площу. Три сторони її стрімкі, а четвертий бік доступний. Щороку довозять до тієї купи по сто п'ятдесят возів хмизу, бо вона через дощі осідає. На кожній такій купі застромлюють старий залізний меч[91]– це і є зображення Ареса. Цьому мечеві приносять щороку жертви з худоби й коней, і в більшій кількості, ніж іншим богам. З воєнних бранців, узятих живцем, з кожної сотні жертвують одного, але не тим способом, що й худобу, а іншим. Вони покроплюють їм голови вином і заколюють людей над посудиною. По тому виносять (бочку) на ту купу хмизу й виливають кров на меч. Отже, це виносять нагору, а внизу коло святилища роблять таке. Відрубують кожному забитому праве рам'я з рукою й кидають у повітря. Після закінчення обряду йдуть геть; рука ж лежить там, де впала, а осібно померлий.

63. Такі їх жертви. Свиней вони не мають звичаю жертвувати і взагалі не хочуть їх тримати у своєму краї.

64. А воєнні звичаї в них такі. Коли скіф убиває першого мужа, то п'є (трохи) його крові. Голови вбитих у бою несе цареві; бо тільки той, хто принесе голову, бере участь в розподілі здобичі, якщо ж не принесе, то ні. З голови (ворога скіф) здирає шкіру в такий спосіб. Обкроює голову довкруг коло вух і витрушує її, а по тому вишкрібає м'ясо волячим ребром і мне шкіру руками. Вичинивши, вживає ту шкіру як хустку. Він прив'язує її до вуздечки того коня, на якому їздить, і пишається тим. Той, хто має найбільше таких хусток, вважається найхоробрішим. Багато хто ще й одяг шиє з тих здертих шкірок; зшивають їх, як баранячі. Багато їх іще здирають з побитих ворогів разом з нігтями шкіру з правих рук і роблять собі покривала до сагайдаків. А людська шкіра міцна і блискуча; вона найбіліша з усіх шкір. Багато їх (скіфів) обдирають всю шкіру з людей, напинають їх на дерев'яний бовван й возять (із собою) на конях.

65. А з головами – не всіма, лише найбільших ворогів – чинять так. Обрізують усе, що вище брів, і вичищають. Якщо це бідний чоловік, то обтягує волячою шкірою й так користується; якщо ж багатий, то обтягує волячою шкірою, а всередині позолочує й користується як посудиною для пиття. Так чинять і з черепами своїх домашніх, якщо з ними полаються і коли перед судом царя їх переможуть. А як прийдуть до такого гості, він виносить ті голови й розказує, що це, мовляв, були його свояки, що з ними посварився й він їх побив. Це вважається мужнім вчинком.

66. Раз на рік кожний правитель у своїй окрузі готує посуд для змішування вина, і його п'ють (на бенкеті) ті скіфи, що вбили ворога (в бою); хто ж не вбив (жодного) ворога, не п'є того вина й сидить збоку без почесті. Це найбільша ганьба в них. А хто вбив дуже багато ворогів, дістає дві чаші й п'є з обох них разом.

67. У скіфів є багато ворожбитів. Вони ворожать з допомогою в'язанок вербового пруття у такий спосіб. Збирають велику купу вербового пруття, кладуть на землю й (опісля) розбирають. Кожний прутик кладуть окремо й із того ворожать. По тому з примовляннями збирають галузки назад і зв'язують знов у в'язанки одну за одною. Цю ворожбу вони успадкували від предків; енареї, гермафродити[92], кажуть, що мистецтво ворожіння їм дароване самою Афродітою. Вони ворожать на липовій корі. Розрізають (з тою метою) кусень кори на три частини, вплітають її між пальці, а по тому розплітають і при тім ворожать.

68. Як у скіфів занедужає цар, то кличуть трьох найкращих ворожбитів і вони ворожать описаним (щойно) способом. Найчастіше вони кажуть, що той і той громадянин поклявся неправдиво царським домашнім вогнищем і вказують того громадянина. А у скіфів є звичай клястися царським домашнім вогнищем, якщо хочуть поклястися найбільшою присягою. Відразу ж беруть того чоловіка, що мав – за вказівками ворожбитів – поклястися фальшиво царським домашнім вогнищем, і приводять його. Ворожбити говорять йому в очі, що з ворожби виходить, ніби то він поклявся царським вогнищем і через те нездужає цар. Він (оскаржений) борониться, каже й запевняє, що не присягав. Якщо він опирається, цар кличе ще подвійну кількість ворожбитів. Якщо й вони, поглянувши на ворожбу, обвинувачують його (оскарженого) за фальшиву присягу, то йому зразу ж відрубують голову й майно (покараного) ділять поміж себе перші ворожбити. Якщо ж нові ворожбити звільняють обвинуваченого, скликають усе більше й більше ворожбитів. Якщо більша їх частина звільнить даного чоловіка, то перші ворожбити мусять загинути.

69. Їх убивають таким чином. Наповнюють віз хмизом, запрягають у нього волів, зв'язують ворожбитам ноги й руки назад, затикають рота, кладуть на хмиз, підпалюють його, лякають і наганяють волів. Багато волів згоряють разом із ворожбитами, а деякі обпечені втікають, якщо згорить дишло. Так само спалюють ворожбитів і за інші провини і називають їх брехливими віщунами. Якщо ж яких віщунів уб'є цар, то не щадить і їхніх дітей; але вбиває всіх хлопців, а дівчатам нічого злого не робить.

70. Якщо скіфи укладають з кимось союз, з ким то не було б, то чинять так. До великої глиняної посудини вливають вина і змішують з кров'ю тих, з ким укладають союз, уколовши шилом або дряпнувши трохи шкіру ножем. По тому занурюють у посудину меч, стріли, сокиру і спис. Як це зроблять, промовляють довгу молитву, а по тому п'ють із чаші ті, що укладають союз, і найдостойніші з їх дружини.

71. Похорони царів відбуваються у краю Геррос, до котрого Борисфен ще судноплавний. Коли у скіфів умирає цар, вони там викопують велику чотирикутну яму, а як вона вже готова, беруть трупа. Тіло мерця покривають воском, живіт розпорюють і вичищають, наповнюють товченим шафраном, кадилом, прочитаном і анісовим насінням, а потім знову зшивають. (Мерця) кладуть на віз і везуть до іншого народу (племені). Ті, що до них привезено мерця, роблять так, як царські скіфи. Відрізують шматок свого вуха, стрижуть волосся, роблять кругом надрізи на руці, дряпають чоло і ніс, проколюють ліву руку стрілою. Звідти (знову) беруть тіло царя на віз і везуть далі, до іншого народу, який під їх пануванням. З ними разом ідуть ті, до яких прийшли найперше. Коли вже об'їдуть із мерцем усі краї, спиняються в Герросі, що є останнім із підвладних їм народів і місцем поховання. Після того, як покладуть мерця в яму на підстилку, застромлюють у землю з обох боків тіла списи, прив'язують до їх вершків поперечні жердини і накривають їх очеретом. Обіч нього (мерця) кладуть до ями одну задушену наложницю, виночерпія, кухаря, конюха, слугу, окличника[93], коней і первенців всяких інших домашніх тварин, а також золоті чаші; срібла ж і міді не мають у вжитку. Коли це зроблять, насипають наперегони високу могилу, щоб була якнайбільша.

72. Коли ж мине рік, то роблять таке. Із решти слуг покійного царя вибирають найстаранніших, – а вони родовиті скіфи, бо в них служать (цареві) ті, яким цар накаже, а купованих слуг у них немає, – і з‑поміж них убивають п'ятдесятьох. (Убивають також) п'ятдесят найкращих коней, їх потрошать, наповнюють черева половою і зшивають. Тоді чіпляють половину обруча впоперек до двох кілків, а другу половину також до двох інших кілків і в такий спосіб прикріплюють багато інших. Потім протикають вздовж цілого коня аж до карку грубим кілком і кладуть тих коней на обручі. Передні обручі підтримують передні лопатки коней, задні ж обіймають животи коло задніх вудил, а обидві пари ніг висять у повітрі. Вуздечки й вудила надягають (також) на (тих) коней, протягають наперед і прив'язують до кілків. Тих п'ятдесят задушених молодих (слуг) беруть кожного саджають на коня в такий спосіб. Пробивають кожного гострим колом наскрізь аж по шию, а ту частину (кола), що стирчить зісподу, застромлюють у діру того кола, що пробитий крізь коня. Як наставлять довкруги могили таких вершників, ідуть геть.

73. Так ховають царів. А як умре якийсь інший скіф, то найближчі родичі кладуть його на віз і обвозять по приятелях. Кожний із них (приятелів) приймає їх і частує тих, що йдуть із небіжчиком, та й небіжчикові дає того, що й іншим. Так возять звичайних (скіфів) сорок днів, а потім ховають. Як уже поховають (покійника), то очищуються скіфи таким чином. Вони намазують і миють голову, а з тілом роблять так. Забивають (у землю) три кілки так, щоби були один до одного нахилені. На них натягають повстяне покривало, сильно стягають його, а в начиння, що стоїть між кілками під покривалом, кидають розпечене на вогні каміння.

74. У них ростуть коноплі, подібні у всьому до льону, тільки більші і грубіші: щодо цього коноплі перевершують льон. Вони ростуть сіяні й дикі. З них роблять фракійці одяг, у всьому подібний до лляного; якщо хтось близько не був би обізнаний з тим одягом, не розпізнав би, чи лляний він, чи конопляний; хто не бачив (ніколи) конопель, подумає, що це лляний одяг.

75. Скіфи беруть насіння з тих конопель, залазять під покривало й кидають насіння на розпечений камінь. Воно курить й видає стільки пари, що більше не дасть ніяка грецька парна, а скіфи волають від радості в парі. Це в них замість миття, бо у воді зовсім не миються, їхні жінки розтирають на шорсткому камені кипарисове, кедрове і кадильне дерево, поливають водою, а як перетруть, намащують тією гущею тіло й лице. Від того мають гарний запах. На другий день змивають мазь і стають чисті й лискучі.

76. До чужих звичаїв мають (скіфи) велику відразу. Вони навіть між собою не переймають нічого, а вже тим більше від греків. Це показала пригода з Анахарсісом, а потім із Скілом. Анахарсіс звидів багато країн і показав себе мудрою людиною. Коли він повертався до Скіфії й плив через Геллеспонт, пристав до Кизика. Там саме застав святочну відправу на честь Матері Богів[94]. Анахарсіс дав обітницю Матері, що як цілий і здоровий вернеться до свого краю, запровадить таку саму нічну відправу (на її честь), яку бачив у кизикійців. Як, отже, лише повернувся до Скіфії, приїхав у так звану Лісисту (Гілею). Вона біля Ахіллового бігу і вся заросла різними деревами. Отже, як Анахарсіс лише вступив до Лісистої, зараз влаштував свято (на честь) богині, а сам узяв барабан і начіпляв на себе образків. Але хтось із скіфів побачив, як він це робив, і доніс цареві Савлію. Цар сам прибув на місце і як побачив, що Анахарсіс таке робить, стрілив і вбив його. Та й нині як хто запитає про Анахарсіса, то скіфи скажуть, що не знають його, бо він покинув свій край, поїхав до Греції й набрався чужих звичаїв. Як я чув від Тімна, опікуна Аріапіфа, він (Анахарсіс) був дядьком по батькові скіфського царя Іданфірса, а сином Гнура, сина Ліка, сина Спаргапіфа. Якщо Анахарсіс, отже, з такого роду, то вбив його рідний брат; бо Іданфірс був сином Савлія, а Савлій убив Анахарсіса.

77. Та я чув іще й іншу оповідь від пелопоннесців. Вони розказують, що Анахарсіса вислав цар скіфів, щоби набрався грецької мудрості. Як він повернувся додому, сказав до того, що його вислав, що всі греки мудрі в різних галузях, крім лакедемонійців[95], та зате лише вони одні вміють мудро говорити й відповідати. Але це так лише видумали собі греки, бо той чоловік, як я вже попередньо сказав, загинув. Це все терпів він через чужі звичаї й через те, що спілкувався з греками.

78. По довгих роках сталося таке саме зі Скілом, сином Аріапіфа. У Аріапіфа, скіфського царя, народився серед інших дітей Скіл. Мав його (Аріапіф) від жінки істріянки[96], не від місцевої. Мати навчила його (Скіла) грецької мови і грецького письма. За якийсь час Спаргапіф, цар агафірсів, підступно вбив Аріапіфа і Скіл перейняв володіння і дружину батька на ім'я Опія. Опія була скіф'янка; вона мала від Аріапіфа сина Оріка. Скіл панував над скіфами, але не вподобав собі скіфського способу життя: він змалку був більше схильний до грецьких звичаїв, бо так його виховано. Він робив так. Як привів скіфське військо до міста борисфенітів, – а самі борисфеніти кажуть, що вони мілетійці[97], – отже, як лише прибував туди Скіл, лишав військо перед містом, а сам ішов до міста й замикав брами. Там скидав скіфський одяг і вбирався в грецький. У ньому ходив на зібрання без (скіфської) дружини й без нікого (зі скіфів). Браму стерегли, щоб ніхто зі скіфів не бачив його в тому одязі. Він жив тоді цілком по‑грецьки й приносив жертви богам за грецькими обрядами. Поживши так місяць або й більше, вбирався знов у скіфський одяг й вертався додому. Так він робив часто, навіть побудував собі дім у Борисфені й узяв собі звідти дружину.

79. Та його таки мало спостигнути нещастя. Воно сталося при такій нагоді. Він хотів посвятитися Діонісові – Вакхові[98]. Коли вже мало відбутися посвячення, сталося велике диво. Він мав у місті борисфенітів гарний, великий дім, я щойно про нього згадував. Довкруг нього стояли вирізані з білого каменю сфінкси й грифи[99]. В цей дім бог ударив стрілою[100], й він згорів дотла, але Скіл, незважаючи на це, докінчив посвячення без найменшої затримки. А скіфи насміхалися з греків за поклоніння Вакхові. Вони кажуть, що не годиться вишукувати собі такого бога, що наказує людям шаліти. Коли ж Скіл був уже посвячений Вакхові, подав хтось вість (про це) такими словами: «Ви висміюєте нас, скіфи, що служимо Вакхові і що бог нас доводить до шалу. А ось тепер бог опанував і вашого царя; він посвятив себе Вакхові й через нього тепер шаліє. Як мені не вірите, то ходіть зі мною, я вам покажу». З ним і пішли скіфські старшини, а тоді борисфеніт завів їх потайки на вежу й там умістив. Скіл надійшов у той час із юрбою, і скіфи побачили його в шалі. Вони стали обурюватися й зараз‑таки пішли й розказали цілому військові те, що бачили.

80. Коли ж Скіл по тому вернувся до краю, скіфи вибрали царем його брата Октамасада, сина доньки Терея, і збунтувалися проти Скіла. Він довідався про те, що вчинили проти нього, та про причину того й утік до Фракії. Та коли про це довідався Октамасад, вирушив походом на Фракію. Як став над Істром, вирушили проти нього фракійці. Вони вже мали вдарити, як Сіталк[101]вислав послів до Октамасада й вони переказали: «Чого нам битися між собою? Адже ж ти син моєї сестри й маєш у себе мого брата. Видай мені його, а я дам тобі твого брата Скіла; до бою ж не допускаймо ні ти, ні я». Таке передав Сіталк; в Октамасада ж був брат Сіталка, що втік від нього. Октамасад пристав на те й видав Сіталкові свого дядька по матері, а сам дістав брата Скіла. Як Сіталк дістав брата, то відійшов, а Октамасад наказав на місці відрубати Скілові голову. Так міцно скіфи тримаються своїх звичаїв, а хто приймає чужі, то його так карають.

81. Про кількість скіфів я не міг точно дізнатися, але чув різні свідчення про їх число: одні кажуть, що скіфів дуже багато, а інші, що власне скіфів дуже мало. Але це я бачив на власні очі. Є між Борисфеном і Гіпанісом край, що зветься Ексампей, – той самий, який я щойно згадував, як говорив про тамтешнє джерело гіркої води, що впадає до Гіпаніса й робить його воду неможливою до пиття. (Отже) в тому краю є мідяний казан, ушестеро більший від того, що стоїть при вході в Понт[102], пожертвуваний Павсанієм, сином Клеомброта. Як хто не бачив його, то так опишу. Той казан, що є у Скіфії, легко вмістить у собі шістсот амфор[103], стіни ж того скіфського казана грубі на шість пальців. Місцеві люди казали, що він вилитий з вістрів стріл. (Це було так). Їхній цар, на ймення Аріант, хотів знати кількість скіфів і наказав, щоби кожен скіф приніс вістря стріли, хто ж не принесе, згине (за кару). Вони й позносили величезну кількість вістрів, і цар задумав зробити з того пам'ятку: з тих стріл зробив казан і поставив його в краю Ексампеї. Таке я чув про кількість скіфів.

82. Незвичайного нічого в їх краю немає, крім хіба численних величезних рік. А що ще гідне подиву, крім рік і розміру рівнини (степу), розкажу. Жителі показують слід стопи Геракла в скелі, подібний до відбитку стопи людини, довжиною на дві стопи, коло ріки Тіраса. Таке оце все; тепер повернусь до своєї оповіді, що я почав спочатку.

83. Коли Дарій готувався до походу проти скіфів і посилав посланців з наказами до одних, щоб готували піше військо, до других, щоб ладнали кораблі, до інших знову, щоб будували міст через Фракійський Босфор[104], Артабан, син Гістаспа, брат Дарія, відраджував проти походу на скіфів і вказував на неприступність скіфів; та як не міг його (Дарія) переконати, дав спокій. Дарій же, приготувавшись, вирушив з військом із Суз.

84. Там просив Дарія Еобаз, перс, що мав трьох синів, і всі мали йти з військом, щоби йому одного лишив. Він (Дарій) сказав, що як приятелеві й до того скромному в проханні лишить йому всіх трьох синів удома. Еобаз дуже зрадів, бо сподівався, що його сини не підуть із походом; але той (Дарій) наказав тим, що стояли коло нього, вбити всіх синів Еобаза. Вони повбивали їх і лишили на місці.

85. Тим часом Дарій вирушив із Суз і прибув до Калхедонії над Босфором, там, де був побудований міст. Там сів на корабель і поплив до так званих Кіанеїв, де давніше, як кажуть греки, плавали[105]. Він сів у святилищі й дивився на Понт, а на нього варт було дивитися, бо воно найдивніше з усіх морів. Уздовж має воно одинадцять тисяч сто стадій, а вшир, у найширшому місці, три тисячі чотириста стадій. Устя того моря має ширини чотири стадії, а довжина устя, що називається Босфор, – на ньому збудовано міст, – сто двадцять стадій; Босфор же тягнеться аж до Пропонтиди[106]. Пропонтида, що має вширш п'ятсот стадій, а вздовж тисячу чотириста, вливається в Геллеспонт[107], що має вширш сім стадій, а вздовж чотириста. Сам Геллеспонт вливається в гирло моря, званого Егейським.

86. Все це виміряно в такий спосіб: взагалі корабель робить у довгий день сімдесят тисяч оргій, а вночі шістдесят тисяч. Від устя до Фазіса – сюди Понт найдовший – треба плисти дев'ять днів і вісім ночей; це становить сто десять тисяч сто оргій, а з тих оргій виходить одинадцять тисяч сто стадій. До Феміскіри[108]ж, що над рікою Фермодонтом, від Сінду – тут Понт найширший – треба плисти три дні і дві ночі; це становить тридцять тисяч тридцять оргій, а три тисячі триста стадій. Так я виміряв Понт, Босфор і Геллеспонт, такі вони завбільшки. Коло Понту є ще озеро, не дуже менше від нього самого, що впадає до нього (Понту); воно зветься Меотида[109]й Матір'ю Понту.

87. Як Дарій надивився на Понт, поплив назад до мосту, що його збудував Мандрокл із Самоса. Він надивився на Босфор і наказав поставити два стовпи з білого каменю й написати на одному ассирійською, а на другому грецькою всі народи, що їх вів за собою, – а провадив усіх тих, що над ними панує. З них нараховано, без залоги кораблів, сімсот тисяч із кіннотою; крім того, було ще шістсот кораблів. Пізніше покористувалися тими стовпами візантійці[110]: вони принесли їх до міста й дали їх на побудову вівтаря Артеміді Орфосії, крім одного каменю; він лишився повний ассирійських написів у святилищі Діоніса у Візантії. А та околиця над Босфором, де Дарій будував міст, була, як виходить на моє припущення, між Візантією і святилищем, що над устям.

88. Дарій був дуже вдоволений мостом і обдарував головного його будівничого, Мандрокла із Самоса, усякими дарами. На частину тих дарів виготовив Мандрокл різьбу, що представляла цілий міст на Босфорі, царя Дарія, що сидів на престолі, і його військо в переході через Босфор по мосту. Цю різьбу він умістив у святилищі Гери[111]й додав ще такий напис:

 

Рибний Босфор окував Мандрокл і святощ поставив Гері

на спомин цього мосту, що тут збудував;

Гарний вінець в нагороду дістав, а самосцям приспорив

Слави, бо волю сповнив царську, Дарія царя.

 

Такий пам'ятник лишив будівничний мосту.

89. А Дарій обдарував Мандрокла й перейшов до Європи. Іонійцям наказав він плисти Понтом аж до ріки Істра; як допливуть до Істра, мають там вибудувати міст і зачекати на нього. Флот вели іонійці, еолійці та геллеспонтійці[112]. Коли вже флот переплив Кіанеї й прибув до Істра, заплив по ріці на два дні дороги від моря; там збудували міст на вузині Істра, де він починає ділитися на рукави (устя). А Дарій, як переправився мостом через Босфор, рушив Фракією і аж дійшов до джерела ріки Теара; (тут) затримався табором і став на три дні.

90. Ті, що мешкають над Теаром, кажуть про нього, що це найкраща з усіх рік завдяки своїм лікувальним властивостям; вона лікує коросту на людях і конях. А має вона тридцять вісім джерел, що витікають із одної скелі, одні з них зимні, другі теплі. Дорога до них так само далека від міста Герея коло Перінфа, як і від Аполлонії, що над Евксінським Понтом, (а саме) обидві довгі на два дні мандрівки. Ріка Теар вливається до ріки Контадесда, Контадесд до Агріани, Агріана – до Гебра, а Гебр до моря коло міста Енос.[113]

91. Отже, до тієї річки прийшов Дарій і розіклав табір. Йому подобалася річка; він звелів поставити стовп і на ньому зробити напис такого змісту: «Джерела ріки Теара дають найкращу й найгарнішу з усіх рік воду; до них і прийшов найкращий і найгарніший з‑поміж усіх людей Дарій, син Гістаспа, цар усього світу, як ішов походом на скіфів». Таке він там написав.

92. Звідти рушив Дарій і прибув до іншої ріки, що називається Артеск; вона пливе через країну одрисів[114]. Як прибув до цієї ріки, зробив таке. Призначив місце для війська й по тому наказав, щоби кожен вояк приніс один камінь і поставив на означене місце. Як військо це зробило, полишив ту величезну купу каміння й рушив далі.

93. Не дійшовши ще до Істра, зайняв країну гетів‑невмираків[115]. Ті ж фракійці, що живуть у Сальмідессі, як і ті, що трохи вище Аполлонії й Месамбрії, звані скірміадами й ніпсеями, піддалися Дарієві без бою[116]. Гети ж через нерозумність чинили опір, отже, їх було побито. Вони найхоробріші, найсправедливіші між фракійцями.

94. А невмираки вони ось чому. Вони думають, що не вмирають, а після скону йдуть до бога Салмоксіса; дехто з них називає його Гебелейзісом. Кожні п'ять років вибирають вони одного з‑поміж себе жеребом і посилають як посла до Салмоксіса і кажуть (переказують) йому, чого вони за кожним разом потребують. А посилають так: одні з них шикуються й тримають три списи, другі ж беруть посла до Салмоксіса за руки й ноги, підносять угору й кидають на списи. Як він проколений умре, то думають, що бог ласкавий; якщо ж не вмре, то звинувачують того посла, кажуть, що він лиха людина. Після оскарження цього посилають іншого, а свої справи (до бога) доручають іще живому (послові). Ті фракійці стріляють проти грому і блискавки вгору, до неба, і погрожують богові (грому), – бо вони не визнають іншого бога, крім їхнього.[117]

95. Наскільки ж я довідався від греків, що живуть над Геллеспонтом і Понтом, Салмоксіс був людиною й служив на Самосі в Піфагора, сина Мнесарха. Там він став вільним, заробив багато грошей і поїхав звідти додому. А фракійці мали злі й дикі звичаї. Салмоксіс же пізнав іонійський спосіб життя й куди лагідніші від фракійських звичаї, – бо він спілкувався з греками та з їхнім найвизначнішим мудрецем Піфагором[118]. Він побудував собі домівку й у ній пригощав найвизначніших (фракійських) громадян. Нагодувавши, повчав їх, що ні він, ні його співбесідники довіку не помруть, а перейдуть до такого місця, де чекає на них усяке добро. У тому часі, як він це говорив і робив, збудував собі підземну домівку. Як та домівка була готова, зник він з‑поміж фракійців, зійшов у підземелля й жив там три роки. Вони тужили за ним і вболівали за небіжчиком; але на четвертий рік він з'явився між фракійцями, й так вони повірили в те, що їм говорив Салмоксіс. Таке діло, як кажуть, він зробив.

96. Та я в те (все), ні в підземну домівку, не те щоб не вірив зовсім, але не надто вірю; думаю все ж таки, що Салмоксіс жив задовго до Піфагора. Але чи взагалі була така людина Салмоксіс, чи то лише місцевий бог гетів, годі про це. Досить, що ті, які у це вірять, переможені персами пішли разом з іншим військом.

97. Дарій, а з ним разом піше військо, прибули до Істра. Як переправилися через ріку, звелів (Дарій) іонійцям зірвати міст і наказав іти за ним сушею, а так само й залозі кораблів. Іонійці вже мали зірвати міст і виконати Даріїв наказ, як Кой, син Ерксандра, вождь мітіленців[119], сказав до Дарія, – спитавши наперед, чи цареві буде приємно, щоби хтось висловив свою гадку: «Хочеш іти, царю, походом на таку країну, де, мабуть, ні шматка землі не обробляють, ні міст не мають. Дозволь, отже, щоби цей міст стояв так, як стоїть, а признач для нього варту з тих, що його будували. Якщо у нас все буде гаразд і знайдемо скіфів, будемо мати готову зворотну дорогу; якщо ж не зможемо їх знайти, також буде можливість повернутися. Я не боюся того, що ми, може, програємо їм у боротьбі, а більше того, що не зможемо їх знайти й у блуканні можемо всі загинути. Може, хто сказав би, що я це тому говорю, щоби лишитися; ні, я лише раджу тобі, що на мій погляд найкраще, а сам іду з тобою і ніяк не лишуся». Дуже сподобалася ця гадка Дарієві, й він відповів так: «Мій лесбійський друже, як я здоровий повернуся додому, прийди до мене, щоби я тебе за добру раду нагородив добрими справами».

98. Так він сказав, зав'язав шістдесят вузлів на ремені, покликав на розмову іонійських тиранів[120]і мовив: «Мужі іонійці, мою попередню думку щодо мосту хочу облишити, а ви візьміть ремінь і зробіть ось так. Як лише побачите, що я рушаю проти скіфів, від тієї хвилини розв'язуйте кожного дня один вузол. Якщо я за цей час не повернуся, а мине стільки днів, що й вузлів, пливіть додому. Але до того часу стережіть міст, бо я постановив інакше; стережіть же його й бороніть дуже уважно. Як це виконаєте, дуже мені догодите». Так сказав Дарій і рушив у похід.

99. Перед Скіфією до моря лежить Фракія. В цій землі є затока, а за нею простягається вже Скіфія[121]; до неї тече Істр, звернений устям на схід. Тепер подам опис побережжя Скіфії, (починаючи) від Істра, для визначення його довжини. Від Істра починається Стара Скіфія; вона тягнеться на південь аж до міста, званого Каркінітідою. Дальшу частину краю, гористу, все (ще) вздовж Понту, заселив народ таврів аж до так званого Скелястого півострова[122]. Скіфія у двох місцях межує з морем, на півночі й на сході, так, як Аттика; подібно до того й таври мешкають у Скіфії, якби от у Аттиці інший народ, а не афіняни, займав півострів Суній, що найдалі виступає в море, тобто від Форіка до Анафліста[123]. Та це я кажу для того, щоби (лише) порівняти мале з великим. Така то Таврія. Хто ж не об'їхав тієї частини Аттики, тому наведу інше порівняння. Таври живуть у цій частині Скіфії так, неначе в Іапигії інший народ, а не іапиги, займав гори, починаючи від гавані Брентесія аж до Таранта[124]. Кажу про ці дві країни, а є ще багато подібних до Таврії.

100. А вище Таврії знову скіфи, що мешкають далі на схід над морем, а на захід від Кімерійського Босфору й озера Меотиди аж до ріки Танаїса, що впадає до затоки того озера. Від Істра ж догори, в середині краю, межує Скіфія спершу з агафірсами, далі з неврами, андрофагами, врешті з меланхленами.[125]

101. Скіфія має вигляд чотирикутника, що у двох місцях прилягає до моря; той бік, що над морем, такий самий завдовжки, як і той, що простягається у глибину краю. Бо від Істра до Борисфена десять днів дороги, а від Борисфена до озера Меотиди ще десять; туди ж, у глибину краю, від моря до меланхленів, що мешкають трохи вище від скіфів, двадцять днів дороги; день дороги


Читайте також:

  1. I. Вступна частина
  2. II Основна частина
  3. II Основна частина
  4. II Основна частина
  5. II частина
  6. II частина.
  7. II. Основна частина
  8. II. Основна частина
  9. II. Основна частина ЗАНЯТТЯ
  10. III Заключна частина
  11. III Заключна частина
  12. III Заключна частина




Переглядів: 469

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Рідні, цілющі джерела | І частина

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

  

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.044 сек.