Архітектура та образотворче мистецтво

Прийняття християнства сприяло будівництву храмів та розвитку нового мистецтва: монументального живопису (фрески та мозаїки), станкового живопису (іконописання), книжкової мініатюри. Русичі не тільки оволоділи цими видами творчості а й розвинули їх, створивши самобутнє обличчя мистецтва Київської Русі.

Протягом сторіч у східних слов’ян нагромаджувався багатий досвід архітектури, склалася національна традиція містобудування. Довготривало головним будівельним матеріалом слугувала деревина. З утворенням ранньофеодальної держави у Києві та інших містах утвердився певний тип забудови, що складався з трьох частин: дитинець, де жили князь і знать, окольний город, у якому мешкала значна частина городян, та посад – місце проживання ремісників і торговців. Більшість споруд у слов’янських градах споруджувалися зі зрубів – колод, укладених у чотирикутники. Зі зрубів будувалися і прості хати і 2-х та 3-х поверхові тереми.

Композиція руського міста мала мальовничий вигляд. Існували певні правила забудови, завдяки чому середньовічні руські міста не були такими скупченими, як тогочасні міста Візантії і Західної Європи.

Русичі велику увагу приділяли і оборонному будівництву, про що свідчить, наприклад, фортеця Тустань у Галичині, будівництво якої розпочалося у ІХ ст.

Якісно новий рівень розвитку архітектури пов’язаний з переходом від дерев’яного до кам’яного і цегельного будівництва. З прийняттям християнства почалося спорудження храмів за візантійськими зразками, але з суттєвими переробками.

Значні кам’яні споруди були створені в період князювання Володимира Великого. На центральній площі древнього Києва звели церкву Успіння Богородиці. Церква була прозвана Десятинною тому, що князь спеціальною грамотою відписав їй десяту частину своїх прибутків. Доля церкви склалася трагічно: у 1240, коли до Києва увірвалися орди Батия, вона стала останнім рубежем оборони і була вщент зруйнована. До наших днів зберігається її підмурівок.

Найпоширенішим на Русі було хрестово–купольне планування соборів. Така композиція храму базувалася на християнській символіці, підкреслюючи її призначення. Відповідно до цієї системи склепіння з центральним куполом спиралися на чотири стовпи, утворюючи хрестоподібну композицію. Кутові частини покривалися також купольними склепіннями. Зі східного боку, в вівтарній частині, до храму прибудовувалися апсиди – напівкруглі виступи, покриті половиною купольного або зімкненого склепіння. Внутрішні стовпи ділили простір храму на нави (нефи).

Особливого значення надавалося куполу, який, з точки зору богослів’я, виконував не тільки естетичну, але й культову функцію. Його призначення – концентрувати духовну енергію людей у „молитовне горіння“ та спрямовувати його до неба. Вважалося, якщо молитва окремої людини може „не дійти“ до Бога, то молитва багатьох людей, сконцентрована куполом, буде обов’язково почута. Згідно з візантійською традицією, куполи покривали свинцевими, позолоченими або забарвленими у зелений колір листами. Обидва кольори – золотистий і зелений – вважалися у Візантії священними.

Древньоруські майстри удосконалили візантійський тип кладки. Стіни соборів викладалися з рядів каменю, які чергуються, і плінфи – плоскої цегли, близької до квадратної форми. Будівельники застосовували метод так званої „утопленої плінфи“, коли ряди цегли через один були заглиблені у стіну, а проміжки, які утворювалися, заповнювали цем’янкою (розчин вапна, піску і товченої цегли). У результаті стіни були смугастими. Сірий граніт і червоний кварцит у поєднанні з оранжево–рожевим кольором плінфи та рожевим відтінком цем’янки надавали фасаду ошатного вигляду. Кладка виконувалася на високому художньому рівні і була однією з головних прикрас будівлі. Пізніше київську кладку запозичила і Візантія.

Втіленням головних архітектурних досягнень Русі став Софійський собор у Києві, який зберігся до наших днів, але у перебудованому вигляді. Він був споруджений в ХІ столітті як символ політичної могутності держави. Софійський собор став місцем посвячення на князівський і на митрополичий престоли, прийому іноземних послів, зустрічей князя з народом.

За назвою Софійський собор у Києві повторював константинопольський, але становив оригінальну архітектурну споруду. У своєму первісному вигляді собор був п’ятинефною хрестовокупольною будівлею з тринадцятьма куполами (символ Христа і дванадцяти апостолів). Всі п'ять нефів на сході закінчувалися апсидами, а у центральній апсиді розташовувався вівтар. Дванадцять малих куполів сходинками підіймалися до великого центрального купола. Зовні до будівлі з трьох боків приєднувалася арочна галерея, що загалом створювало пірамідальну композицію. Вся споруда була розрахована так, щоб за порівняно невеликого об’єму створити відчуття величі і гармонії.

Багатоглав’я, пірамідальність композиції, оригінальна кладка, шоломоподібна форма куполів – ось ці новації, що їх руські майстри принесли у візантійську школу, спираючись на традиції дерев’яної архітектури. Київський Софійський собор став зразком для будівництва соборів у Новгороді та Полоцьку.

Пам'ятником архітектури світового значення є й ансамбль Києво-Печерського монастиря (лаври). Споруда головного собору – Успенська церква – була важливим етапом у розвитку київської архітектури. З неї почалося поширення однокупольних храмів – основного типу храмового будівництва у період феодальної роздробленості (церква була зруйнована у 1941, а відновлена наприкінці ХХ ст. у незалежній Україні). Трохи пізніше у тому ж монастирі була побудована вражаюча своєю красою і пропорційністю надбрамна церква.

На межі XI–XII століть недалеко від храму Святої Софії був споруджений Золотоверхий Михайлівський собор, який пережив усі пожежі і війни попередніх епох, але був зруйнований більшовиками у 1930-х рр. Українська держава відновила свою святиню, а уряд здійснює заходи щодо повернення унікальних мозаїк Михайлівського собору з Росії, куди вони були раніше вивезені.

Цікавими є архітектурні пам’ятники й багатьох інших центрів Київської Русі, які піднялися у ХІІ–ХІІІ ст., в епоху дроблення Русі на окремі князівства. Роздробленість об’єктивно сприяла зростанню міст, розвитку у них ремесел і торгівлі. У нових центрах розвивалася культура, тісно пов’язана з місцевими традиціями і народною творчістю. Майстри перейшли на місцеві будівельні матеріали: у Подніпров’ї і Волині – на цеглу, у Галичі та Володимиро–Суздальській землі – на білий камінь. Звідси маємо значну художньо–мистецьку різноманітність в архітектурі давньоруських земель.

Найкраще архітектура XI–XIII століть збереглася у „стольному граді“ Сіверської землі – Чернігові, мальовничо розташованому на березі Десни. У головному Спасо-Преображенському соборі можна побачити риси, близькі до західноєвропейського романського стилю: масивність об’єму, вузькі вікна, кругла сходова вежа і т. п. Подальша переробка візантійської системи відображена в однокупольній церкві Параскеви–П’ятниці. Існує припущення, що ця будівля зведена видатним архітектором того часу Петром Милоногом. Він уперше застосував „сходинкові“ арки, які набули надалі значного поширення.

Петро Милоног також побудував у Києві складну інженерну споруду – кам’яну підпірну стіну під горою, що розмивалася водами Дніпра. Літописець пише, що кияни дуже любили це місце, де вони „немовби ширяли у повітрі“.

Окремо потрібно сказати про архітектуру Галицько-Волинського князівства. Тут з’являються місцеві архітектурні школи – волинська і галицька. Під впливом романського стилю формується оригінальна техніка будівництва, використовуються нові будівельні матеріали (тесаний камінь, вапняковий розчин з домішкою вугілля і золи тощо). В оздобленні популярним стає „римське скло“ (вітражі).

У Галичі за князя Ярослава Осмомисла було побудовано третій за величиною після Десятинної церкви і Київської Софії Успенський собор; його фундаменти та княжий саркофаг у 1930-х рр. розкопав відомий український археолог Я.Пастернак. У Галичі також збереглася визначна пам’ятка романського стилю – церква св. Пантелеймона.

Жанрами монументального живопису Київської Русі були мозаїки і фрески. Цілий світ давньоруського мистецтва у єдиному ансамблі архітектури, живопису і декоративно-прикладного мистецтва дійшов до нас у київському Софійському соборі. І мозаїки і фрески виконані за єдиним задумом і у єдиному стилі. Мозаїки прикрашають переважно центральну частину собору, передусім вівтар. Їх палітра нараховує 177 відтінків. До наших днів збереглось 260 кв. м мозаїк. Здатність мозаїк мерехтіти у світлі сонячних променів і свічок пояснюється тим, що майстри вдавлювали мозаїчне скло у сиру поверхню штукатурки під різними кутами. У середині головної бані храму, що символізує небо, зображено величну напівпостать Христа–Вседержителя в оточені архангелів. У вівтарі знаходиться знаменита мозаїка – Богоматір–Оранта. Це найбільша за розміром фігура у всьому давньоруському мистецтві.

Мозаїки прикрашали також Михайлівський Золотоверхий собор, Успенську церкву Києво–Печерської лаври та ін. Збереглося ім’я видатного майстра, іконописця і цілителя Алімпія.

Фресковий живопис – розпис водяними фарбами по сирій штукатурці – був найпоширенішим видом монументального мистецтва Русі. Фрески збереглися у храмах Києва і Чернігова. У Київській Софії майже три тисячі квадратних метрів фресок ХІ ст. Настінні розписи читаються як книга і складають три цикли: біблійні сюжети; життя святих; світська тематика із зображенням сім’ї Ярослава Мудрого. Цікаві фрескові зразки ХІІ ст. збереглися у Кирилівській церкві у Києві.

Найважливіше місце у мистецтві Київської Русі займає іконопис, що розвивається уже понад тисячу років. Без нього неможливо уявити українське образотворче мистецтво. Проте ікона – це не просто картина. Це предмет релігійного культу, перед яким віруюча людина молиться Ісусу Христу, Богоматері, іншим святим. Ікона – своєрідний місток, за допомогою якого здійснюється зв’язок між світом земним, фізичним і духовним. Ікони писалися на дошках. Спочатку дошку ґрунтували, потім наносили малюнок фарбами, розтертими на яєчних жовтках.

Перші ікони до Києва потрапили з Візантії. Деякі з них збереглися, наприклад, чудотворний образ Вишгородської (Володимирської) Богоматері „Ніжність“, що тепер у Москві; ікона Холмської Богоматері у Луцьку та ін.

Згодом в ХІ ст. започатковується власне київське іконописання. Ініціатором створення Київської школи був митрополит Іларіон. У соборі Святої Софії та у Печерському монастирі працював Алімпій. Йому приписують ікону Богородиці, відому під назвами „Знамення“ та „Велика Панагія“. Вважають, що її замовив авторові Володимир Мономах. На жаль, вона зберігається не у Києві, а у Москві. Серед творінь київської школи ХІІ–ХІІІ ст. є „Ангел – золоте волосся“, „Спас Нерукотворний“, „Успіня Богородиці“, „Дмитро Солунський“, „Святий Микола“ тощо.

Особливим видом мистецтва Русі була книжкова мініатюра. Це невід’ємна складова мистецтва рукописної книги: написання тексту, художнього оформлення, виготовлення оправи. Мініатюра – це ілюстрація до книги. В Остромировому Євангелії вміщено три мініатюри із зображенням євангелістів Іоана, Марка та Луки. Пізніше у добу книгодрукування мініатюра дала початок книжковій графіці.

Успішно розвивалося декоративно-ужиткове мистецтво. Його особливістю було співіснування елементів язичницької та християнської ідеологій. Надзвичайною декоративністю відзначалися вироби художнього ремесла. Виготовлялось безліч предметів – від ґудзиків до дзвонів. Прикладами художнього литва є мідний хорос, знайдений на Подолі у Києві. Набуло поширення кування та карбування міді, срібла, золота. До бронзових та залізних виробів застосовували інкрустацію золотом і сріблом. Майстри володіли технікою емалей, майолікової кераміки. Поширеною була різьба по дереву і кості.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Розвиток писемності, освіти, літератури, наукових знань	\|	Усна народна творчість. Музика

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.344 сек.