Предмет, метод та історія виникнення політології як науки

Тема 1

Політологія як система знань про політику.

Специфіка і зміст української політології

Предмет, метод та історія виникнення політології як науки.

Політика як соціальне явище та об’єкт вивчення політології.

Зміст, особливості й завдання української політології.

Предмет, метод та історія виникнення політології як науки

Згідно з реально існуючими численними джерелами, знання про політику налічує близько двох з половиною тисячоліть, а на Сході, в Стародавньому Китаї та деяких інших країнах – ще більше. Однак у найрозвинутіших формах знання про політику виникає у європейському обширі, точніше – з політичної думки античності (“Республіка” Платона, “Політика” Аристотеля, “Про республіку” Цицерона). Протягом двох з половиною тисячоліть з’явилось чимало досліджень наукового змісту з різноманітних проблем політології, серед яких назвемо трактат Фоми Аквінського “Про государеве правління”, працю М.Падуанського “Трактат про передання влади” (XIV ст.), “Шість книг про республіку” Ж.Бодуена, класичну роботу Н.Макіавеллі “Державець”.

Зародження політології як науки припало на другу половину XIX ст. У 1857 р. в Колумбійському університеті була створена кафедра історії і політичної науки, після чого почали діяти й інші кафедри політологічного профілю. Саме в 1857 р. професор історії та політичної економії Френсіс Лібер започаткував читання курсу лекцій з політичної теорії в Колумбійському університеті, а в 1880 р. його наступник на посаді Дж. Берджес заснував при Колумбійському університеті школу політичної науки. У 1903 р. створено “Американську асоціацію політичних наук” і засновано журнал “Аннали американської академії політичних наук”. В 20-х роках ХХ ст. з ініціативи Чарльза Едварда Мерріама виникла “Школа політичних наук” у Чикаго, а згодом “Комітет з досліджень в галузі суспільних наук”, серед завдань якого була фінансова підтримка найбільш перспективних проектів чиказьких учених. Однією з особливостей “Чиказької школи” було налагодження тісних взаємозв’язків із суміжними дисциплінами: психологією, економікою, соціологією, антропологією, правом. Гарольд Лассуелл застосував систему Ч.Мерріама до політичної психології.

В Європі виникнення політичної науки як академічної дисципліни пов’язується з Німеччиною. Перші кафедри були відкриті при університетах Мюнхена (1814), Тюбінгена (1817) та Вюрцбурга (1822). В 1923 р. у Франкфурті був створений “Інститут соціальних досліджень”, який ввійшов до історії як “Франкфуртська школа політології”. Перші кроки політології в Німеччині були зроблені під значним впливом класичної німецької філософії, зокрема праць І.Канта і Г.Гегеля. Однак незабаром політична наука в Німеччині переживає спад. Лише в 1946 р. при університеті Кельна була створена перша кафедра політології, а в 1949 р. виникла “Німецька вища школа політики”.

Одна з найперших установ, яка спеціалізувалась у галузі політичних наук, виникла 1871 р. у Франції під назвою “Вільна школа політичних наук” (нині – Інститут політичних досліджень Паризького університету). Становлення британської школи політології пов’язують з часом заснування “Школи економіки і політичних наук” при Лондонському університеті. Згодом політологічні дослідження та навчання студентів з цієї спеціальності були запроваджені в Оксфордському, Кембриджському, Манчестерському та інших університетах (кінець XIX – початок XX ст.). Уже значно пізніше, в 1950 р., була заснована “Асоціація політичних досліджень З’єднаного Королівства” як філіал “Міжнародної асоціації політичної науки”.

На зламі XIX – XX ст. італійські мислителі Гаетано Моска, Вільфредо Парето і Роберто Міхелс, обгрунтувавши “теорію еліт”, зробили значний внесок у становлення італійської політичної науки. Хоча, необхідно констатувати, потужний розвиток політології в Італії припадає на післявоєнний період і пов’язаний з іменами Бруно Леоні, Паоло Фарнеті та Джованні Сарторі. Останній, викладаючи в університеті Флоренції, відіграв вирішальну роль у формуванні італійської політичної науки.

У 1622 р. в Упсальському університеті (Швеція) виникла кафедра “Джона Скітте, професора дискурсу і політики”, однак вона займалася філологічною проблематикою, зокрема дослідженням латинської та римської риторики. По-справжньому політологічна проблематика у шведських вищих навчальних закладах досліджується тільки в другій половині XIX ст. Відповідні кафедри були створені в Лундському (1889), Гетеборзькому (1901) і Стокгольмському (1935) університетах. Сучасні ж університетські факультети політичної науки сформувались до 50-х років ХХ ст.

Однак активне утвердження політичної науки, по суті, починається тільки після Другої світової війни. Велику роль у поширенні політології відіграла організація ЮНЕСКО, яка санкціонувала автономність політичної науки як самостійної галузі знань і сприяла її розвиткові. На міжнародному колоквіумі політологів, організованому ЮНЕСКО в 1948 р. у Парижі, було вирішено вживати термін “політична наука” і визнано, що основним предметом політичної науки є: а) політична теорія; б) політичні інститути; в) партії, групи і суспільна думка; г) міжнародні відносини.

Раз у три роки проводяться міжнародні конгреси з проблем політичних наук, в яких беруть участь політологи всього світу. Зокрема, на XVI Міжнародному конгресі, який проходив у серпні 1994 р. в Берліні, провідні політологи з різних країн обговорювали проблему демократизації. В сучасних умовах незаперечним авторитетом користуються “Міжнародна асоціація політичної науки”, “Міжнародна студентська асоціація політичної науки” та “Європейський консорціум політичних досліджень”.

Як бачимо, політологія зароджується майже одночасно на різних континентах. Це свідчить про те, що вивчення і розповсюдження політологічних знань – нагальна суспільна необхідність, без цього неможливо досягти високого рівня розвитку суспільства.

Предмет політології. Кожна наука має свій об’єкт і предмет. Об’єктом дослідження політології є політична сфера життєдіяльності суспільства, яку вивчають і аналізують у поєднанні з особливостями її функціонування та зв’язками з економікою і духовною сферою суспільства. Загалом предмет політичної науки, як уже відзначалось вище, було окреслено на колоквіумі політологів у 1948 р. в Парижі. Упродовж ХХ ст. політологія безперервно розширювала свій діапазон дослідження. До кола інтересів цієї складної та динамічної науки нині входять:

- зацікавлені групи і політичні рухи;

- політичні системи, інститути і процеси;

- політична діяльність;

- політична свідомість і культура;

- громадська думка і засоби масової інформації в політичному процесі;

- історія політичних вчень, політична філософія, політичні ідеології;

- виборчі системи і процеси;

- етнічні процеси і політика тощо.

На сучасному етапі в політології виокремлюють п’ять основних розділів: 1) загальна теорія політики (вивчає теоретичні засади політики); 2) теорія політичних систем та їх елементів (досліджує проблеми утворення і функціонування держав, партій, політичних режимів); 3) теорія міжнародних відносин, предметом якої є система міжнародних відносин, проблема воєн, геополітична тематика; 4) теорія соціального управління (прийняття управлінських рішень, політичний маркетинг і менеджмент); 5) політичні ідеології (історія і генеза політичних теорій, особливості ідеологічних доктрин).

Методи науки про політику. На першому етапі розвитку політології в методологічному сенсі переважав своєрідний універсальний підхід. Починаючи з середніх віків наукові дисципліни поділяються на природничі та моральні. Згодом термін “моральні науки” зусиллями А.К.Сен-Сімона і соціолога О.Конта, які акцентують свої дослідження на відносинах між людьми у суспільстві, трансформується в термін “соціальні науки”. Об’єктом дослідження останніх, нарешті, стають суспільство і політична сфера в їх зв’язках і взаємозалежності. Виходячи, таким чином, з досить тісних взаємозв’язків науки про політику із суміжними суспільними дисциплінами (правом, соціологією, психологією, історією, етнографією тощо), логічним є висновок щодо використання політологією майже всіх методів з широкого арсеналу суспільних наук.

Умовно методи політології можна поділити на такі групи:

1. Загальнологічні: аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція, моделювання.

2. Теоретичні: мислительний експеримент, математична формалізація тощо.

3. Порівняльно-історичні: історичний опис, конкретний аналіз, порівняльний, хронологічний, прогностичний та інші.

4. Емпіричні, або біхевіористичні. Свою назву дістали від англійського слова behavior – поведінка. Характеризуються як спосіб дослідження суспільно-історичних явищ з огляду на аналіз поведінки окремих людей та груп. Аналізу політичної поведінки передує отримання емпіричної інформації одним або кількома методами: спостереження, контент-аналіз документів, експеримент, анкетне опитування, соціометричний метод.

5. Системні, що характеризуються цілісним сприйняттям об’єкта дослідження і комплексним аналізом зв’язків елементів у межах політичної системи в цілому.

6. Метод ухвалення рішень: раціональний, змішано-скануючий тощо.

Основні функції політології.

1. Описова, суть якої полягає в констатації фактів політичної реальності, на підставі чого можна дістати відповідь, якою є ця реальність.

2. Пояснювальна, що дає змогу зрозуміти суть політичних явищ, причини їх виникнення, закономірності функціонування.

3. Прогностична, яка зводиться до передбачення, якою буде політична дійсність у майбутньому. Прогностичну політику поділяють на інструментальну (1 рік), тактичну (5-7 років) і стратегічну (25-30 років).

4. Інструментальна, яка полягає в розробці певних проектів прийняття рішень для досягнення конкретного політичного результату.

5. Ідеологічна, яка орієнтує на вибір певної системи ідеологічних цінностей.

6. Методологічна, яка охоплює способи, методи і принципи теоретичного дослідження політики і практичної реалізації набутих знань.

7. Світоглядна, яка утверджує цінності, ідеали, норми, що характеризують цивілізовану політичну систему, політичну культуру соціальних суб’єктів.

8. Політичної соціалізації, яка забезпечує процес включення людини в політичну сферу суспільства і формування певного типу політичної культури.

9. Організаційна, яка полягає в опрацюванні рекомендацій для організацій, політичних інституцій, відносин, переговорних процесів тощо.

Предмет політології фіксується в її законах та категоріях. Чим чіткіше вони сформульовані та вивчені, тим визначенішим буде предмет політології. В політологічній літературі розрізняють три групи законів політичного життя. Закони структури визначають спосіб організації політичних систем, їх внутрішню визначеність і взаємозумовленість.

Закони функціонування – це суттєві, необхідні зв’язки між політичними суб’єктами в процесі їх тимчасових змін. Закони розвитку – це закони переходу від одного порядку взаємовідносин в системі до іншого, від одного стану структури до іншого.

Центральними категоріями політології є: влада, політика, політична система суспільства, держава, демократія, політична культура, політична свідомість та інші.

В структурі політології виокремлюють два рівні знань – емпіричний та теоретичний. Емпіричний рівень знання (тобто знання, що спирається на дані спостереження, експерименту та чуттєвий досвід), представлений прикладною політологією. Вона висвітлює практичні аспекти політичного життя, а саме відносини між державою і суспільством, суспільними групами, класами, політичними інституціями тощо. Важливе значення в цьому плані відводиться політичному маркетингу і політичному менеджменту. Теоретичний рівень знання сфокусований у порівняльній та нормативній політології. Порівняльна політологія передбачає розгляд політичних явищ через порівняльне вивчення теоретичних поглядів мислителів минулого й сучасного, різноманітних політологічних шкіл, а також через узагальнення історичного й сучасного політичного досвіду.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Політика як соціальне явище та об’єкт вивчення політології

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.021 сек.